Поза традицій російської літератури

Люби лише те, що рідкісно і повз,

Що крадеться околицями сну,

Що злить дурнів, що смердами казнімий

Як батьківщині, будь вимислу вірна.

Володимир Набоков

Коли розмова заходить про стилістичному майстерності в російській прозі, відразу згадують Володимира Володимировича Набокова, з деяких пір, на жаль, російсько-американського письменника. Набоковим довелося пережити основні соціальні та політичні конфлікти XX століття - революцію, еміграцію, фашизм. Життя його літературних героїв пов'язана саме з цими подіями.

Набоков - Письменник нового типу. Одні вважають, що відступництво від російської літературної традиції згубило талант письменника, інші, навпаки, упевнені, що це допомогло знайти йому велич. Тим не менше Набокова намагався проголосити своїм спадкоємцем Іван Олексійович Бунін, любовно привітав Владислав Ходасевич, а Ніна Берберова назвала його виправданням російської еміграції.

Феномен Володимира Набокова загадковий. Частина загадки - в його самобутньої індивідуальності, частина - у долі письменника. На творчості Набокова відбилося духовне самотність, адже він пережив страшну катастрофу - втрату Росії, але його герої, як і він сам, дбайливо зберігають її у своїй пам'яті.

Вірші Набокова про дитинство говорять про першу зустріч дитини зі світом, частках цього світу, вирваних з мчить потоку часу. Тут і пробудження в петербурзькому будинку, і зимові прогулянки по "срібному раю" -- Юсуповському саду, і ігри, і малювання.

В цих віршах присутні і хвороби: "... і в дитячій похмуро горить Різдвяна скарлатина Або пасхальний дифтерит .. "; і візит до зубного лікаря, і весняне полювання за метеликами. Цей інтерес розтягнеться на все життя, перетворивши Набокова в крутий південно ентомолога - фахівця з лускокрилих; його ім'ям буде названо одну з їхніх чарівних представниць.

Прагнення повернутися додому з роками стає все більш нездійсненних. І у Набокова виникає ідеальний образ Дому, який в його віршах, оповіданнях та романах живе власної повнокровним життям. Як у його прозі, так і у віршах виявляється і міцніє здатність таємного пізнавання улюбленого образу. Так, у морському прибої чується йому "шум тихий моєї батьківщини" ( "Тихий шум"). А нічний європейський полустанок обростає милими серцю подробицями залізничної станції під Петербургом; "... чорніючий навіс, і мокра лава,/І станційна ікона ... "(" У поїзді ").

Володимир Набоков з особливою глибиною відчував красу, силу і найбагатші виразні можливості рідної мови. З трепетною любов'ю ставився майстер до свого скарбу:

Тобі, живий, тобі, моєї прекрасної

Вся життя моє, вогонь незліченних свічок.

Ти станеш знову, як води, полногласной,

І чистою, як на сонці меч.

Так молиться ремісник ревнивий

і лицар твій, рідна мова!

( "Молитва")

Вірші Набокова часто розкидані по романів і повістей. Ось відомі рядки вірші з роману "Дар":

О, присягни, що віриш у небилицю,

Що будеш тільки вимислу вірна,

Що не заборонено душі своєї до в'язниці,

Не скажеш, простягнувши руку, стіна.

В матерії вірша, в його поетичному речовині відчувається пушкінсько-блоковскіе позначення таємниці і свободи мистецтва. Згадаймо у Пушкіна: "Над вимислом сльозами обіллю ... "і у Блоку:" Заходжу я в темні храми ... " Вірші Набокова в його епічних творах допомагають йому скріпити власну прозу, як би підтвердити вірність ідеї, тому що прийнято розуміти поезію гласом Божим. Автор зі своїх неясних, невиразних видінь вирощує і оформляє самостійний світ. Потім починається гра в цей світ. Ще в 1919 році, в Росії, Набоков-поет говорить:

Вітаю тебе, мій неминучий день.

Всі ширше, ширше даль, світліше, різноманітнішою,

І на дзвенячу, на перший ступінь

схожих, сповнений блаженства й острах.

За явно проглядається вехам творчості Набокова видно, що його проза була натхненником його поезії. На початку тридцятих років Набоков пише роман "Подвиг", в якій фігурує придумана ним країна "Зоорландія". Це свого роду образ Росії, втраченої в часі і просторі. Поступово Набоков у свій поетичний вінок починає вплітати тему повернення в Росію-Зоорландію. Обстановці абсолютного тоталітаризму герой протистояти не збирається. Лише один зворушливий романтизм, з яким він "безпаспортний тінню "пробирається відстоювати від дикунів свої" іграшки ":

Бувають ночі: тільки ляжу,

в Росію попливе ліжко;

і ось мене ведуть до яру,

ведуть до яру вбивати.

Під час роботи над романом "Подвиг" написано і вірш "Ульдаборг" з підзаголовком "Переклад з зоорландского":

Сміх і музика вигнані.

Страшний Ульдаборг, це місто німий:

Ні садів, ні базарів, ні веж,

І палац обернувся в'язницею.

Математик там бідкається лагідний,

там - Великий більярдний гравець.

Ні прикрас ніяких біля грат.

О, хоча б залізний квітка!

Хоч б хто-небудь піснею прославив,

Як на площі, забруднюючи сніг,

королівських дітей обезголовив

їх Торвальта силач-дроворуб.

Але останній давно повісився,

Спалив останню скрипку кат,

І до Німеччини переселився

В обпалених лахмітті скрипаль.

З наведеного уривка ясно, що повз його Зоорландіі пройти не можна. Але з деякого часу тема "Інша країна, інші береги" стала звичайним, блискуче відпрацьованим прийомом Набокова, за допомогою якого він розкривав життя своїх поетичних і прозових героїв. Поет Ходасевич писав про Набокова. "Одна з головних завдань його саме показати, як живуть і працюють прийоми ".

Набоков публікувався під псевдонімом "Сирин", що позначає вещую птицю. Вибір псевдоніму багато що пояснює в його творчих намірах і прийомах. Самое головне у творчості Набокова - це його внутрішня драма. Росію російській людині не може замінити ніяка придумана або навіть справжня Зоорландія.

Набоков-письменник - Творець особливого світу, створеного його уявою. Він може розпоряджатися цим світом і його героями, "своїми представниками", за особистим розсуд. Кінцева мета - увічнення творчої особистою перемогою над забуттям і смертю. І пам'ять художника - його головний помічник у здійсненні цієї мети. Вона - скарбниця, звідки він черпає матеріал для свого "нерукотворного пам'ятника ".

Набоков щедро, широко, з віртуозною винахідливістю розсипає самого себе у своїх творах, прозаїчних та поетичних. Відбувається найбільша віддача: все те, чим він був вигодуваний і напоєне в роки дитинства і юності, перетворюється у високе мистецтво.

В чимось проза Набокова нагадує річку. Чиста вода живою мови, "дорогоцінні дрібниці" російського пейзажу, несподівані повороти русла. Досвідченим поглядом з'єднані в його оповіданнях чудові описи природи. Зимовий ранок у селі, довгий літній день, ландшафт, що пробігають повз вікна вагона. Тут же і психологічний малюнок людської душі: образа, страждання, любов.

Представником автора служить герой двох його оповідань - "Образа" і "Лобода" - Хлопчик Путя Шишков. Він намальований в обстановці міського будинку його батька. Всьому оточенню Шляху, його одноліткам, вихователям і домашнім надано вигляд реально жили людей. Автор дбайливо, з м'якою іронічною усмішкою передає атмосферу свого незабутнього дитинства. Пора дитинства названа письменником тим далеким часом, "чий довгий промінь знаходить так багато винахідливих способів досягти мене ", - напише пізніше Набоков.

Розповідь "Досконалість" також рясніє автобіографічними подробицями. Герой його - Іванов - російський емігрант, що живе в Берліні. Це бідний вчитель, він супроводжує свого учня на балтійський морський курорт. Іванов -- звичайна людина, яких тисячі, про що свідчить його прізвище І він мріє про те, щоб пізнати сутність речей, проникнути і в сенс природи, і в людську душу.

Однак між людиною і світом стоїть перешкода, якесь невидиме оку скло: "Його думка тремтіла і повзла вгору і вниз по склу, відділяв її від неможливого за життя досконалого зіткнення зі світом ". Іванов гине, коли кидається у воду в костюмі і окулярах, рятуючи свого вихованця. І скло це зникає, як злітають окуляри. Його душа відділяється від тіла і виявляється по той сторону скла. Нарешті настає то "вчинене зіткнення з світом ", про який мріяв Іванов, і його звільнена душа ширяє не над частиною, а над усім Балтійським морем, тобто і над берегом його дитинства. Після смерті героя душа отримує відповіді на всі мучили його питання.

Набоков вірить у здатність духу звільнитися зі своєї фізичної оболонки, парити над ній, стикатися з Істиною. Після смерті - так вважав письменник-наступає інший, нам невідомий відлік часу, відбувається незбагненне за життя людини таїнство. Перший його етап - видалення скла-перегородок, прозріння, перехід, занурення в інший світ - у "простоту досконалого блага".

З великою глибиною ця тема розроблена в оповіданні "Різдво ', дія якого відбувається і Росії, в селі. Цією селі автор надає точні риси батькового маєтку в Вире. Є в оповіданні опис родинного склепу діда Набокова. Герой оповідання - Слєпцов, власник будинку. Він перевозить труну з тілом свого сина-підлітка з Петербурга в село. Слєпцов залишається один у флігелі, звідки видно сільська церква: "... над білими дахами пригнічених хат, за легким срібним туманом дерев, сліпо сяяв церковний хрест ".

Герой переживає вкрай напружений, трагічний момент свого життя - він тільки що поховав сина. Неможливість повернути його пронизує Слєпцова гострим болем, він приходить у відчай: "... йому здалося, що до кінця зрозуміла, до кінця оголена земне життя - сумно до жаху, принизливо безцільне, безплідна, позбавлена чудес ". І в цей час відбувається диво: зігріта теплим повітрям (в будинку Протопили печі), з кокона, знайденого в коробці померлого хлопчика, є на світ чудова тропічний метелик. Автор з м'яким співчуттям вказує людині з прізвищем Слєпцов на його душевну сліпоту - адже ця "зрозумілість", "безплідність" життя, яке він відчув, є насправді оману. Людині явлено диво народження, таємнича і прекрасне, диво Різдва (дія оповідання відбувається в різдвяну ніч). Слєпцов ж "сліпий", і хрест на сільській церкві сяє йому "сліпо".

Прозу Набокова можна порівняти з мозаїчними візерунками калейдоскопу. Перед художником -- шматки життя, "дорогоцінні дрібниці". Як з кольорових скелець, складає він з них візерунки. Ось він повертає чарівний калейдоскоп, і виникає небачений візерунок, що світить твір. Тема "візерунків", "гри в візерунки" сполучається v Набокова з майстерністю складання шахових задач, ніж він захоплювався багато років. "У цій творчості, - писав він, - є точки дотику з творчістю ". Шахову завдання він називав "сузір'ям", "Планетариум думки", "замерзле озером часу". Чим же так цікава для людей вигадка, "гра в візерунки"? Чому вона стає справою життя, коханої професією, сенсом існування, а плоди цієї гри, одягаючись у халепу, перетворюються на скарби?

Відповідь на ці питання лежить в духовній області та пов'язаний з актом творення нової, художньої реальності - з єдиним видом людської діяльності, мають не земні, а "небесні" коріння. Саме творчість робить людину сопричасною Творця, дає йому владу над простором і часом, здатність бачити світ по-новому-й самому творити його. Суть творчості - прорив за межі видимого світу. На це Набоков прямо вказує у вірші "Як я люблю тебе ".

... є в цьому вечірньому

повітрі деколи

лазівки для душі,

просвіти в тонкої тканини світової.

Герої творів Набокова ніколи не засумніваються, що пам'ять, фантазія живі самі по себе. Їх вибір в навколишньому світі не може бути розцінено інакше як загибель. Але характерно для цих героїв те, що вони не вмирають у буквальному сенсі, а переходять в той позамежний світ, який усе реальне життя обіймав їх уяву і помисли. Наприклад, у романі 'Запрошення на страту "такий перехід описаний таким чином: "Все розповзалося. Все падало. Гвинтовий вихор забирав і крутив пил, ганчірки, фарбовані тріски, дрібні уламки позолочені гіпсу, картонні цеглу, афіші; летіла суха імла; і Цинциннаті пішов серед пилу, і занепалих речей, і тріпотіли полотен, прямуючи в той бік, де, судячи по голосах, стояли істоти, подібні до нього ".

Стани героїв Набокова здаються читачеві природними. У цьому є якась таємниця. Письменник так подає героя, що при всіх його "виверти" ми помічаємо їх лише в момент кульмінації, тобто в момент зникнення з нашого поля зору. Наприклад, Лужина - явно в метафізичному ореолі: над книгами він не замислюється, "вірші він погано розуміє через рим, рими йому в тягар". Але тим не менше Лужина дивує своїх вельми ерудованих і освічених знайомих: "І дивна річ: незважаючи на те що Лужина прочитав в житті ще менше книг, ніж вона, гімназії не закінчив, нічим іншим не цікавився, крім шахів, - вона відчувала в ньому привид якийсь освіченості, що не вистачає їй самій ". Неосвічений Лужина "приховував у собі ледь вловимий вібрацію, тінь звуків, колись почутих ним ".

Значення для російської літератури творчості Набокова полягає насамперед у тому, що він осмислив її саму в романі "Дар". Російську літературу він зробив головним героєм роману і втілюючи її з батьківщиною. Хоча, можливо, це питання спірне.

Епіграф до роману Набоков запозичив з "Підручник російської граматики". Цим він явно хотів підкреслити, наскільки поширені були ці істини у свідомості російських людей. В умовах еміграції один з них: "Росія - наш Отечество "придбало відразу і іронічне, і трагічне значення. Набоков говорить в романі про неміцності в XX столітті самих споконвічних понять. Він дає зрозуміти, що російські емігранти - люди, для яких ні радянська Росія, ні чужина не можуть стати новим батьківщиною. Трагічне відчуття!

Однак, письменник не зациклюється на рокових почуттях. Він тут же іронічно зображує цих же "людей без батьківщини" на вечорах у будинку Чернишевських. В той ж іронічній манері він 6 "пісивает російських господарів квартири, яку знімає герой, сумбур зборів спілки літераторів і т. д. Основна рятівна ідея тут, по-моєму, в образі "вічної" Росії, ключі від якої герой повіз із собою.

Далі письменник концентрує увагу на долі і творчості письменника, на явищах підсвідомих, навіть космічних. Тут він, явно використовуючи особистий досвід, показав всі найважливіші складові творчості: життя письменника, життя його свідомості, історію задумів твори, підтвердивши тим самим свою заповітну думка, що творча пам'ять здатна воскресити минуле і обезсмертити його.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.litra.ru/