"Він вічно той же, вічно новий"

В. І. Колосніцин

Ці слова Пушкіна про "чарівно Россіні" з "Подорожі Онєгіна "з ще більшою підставою можна віднести до самого поета. Думка про мінливості буття і разом з ним художника, поета була властива Пушкіну ще з юнацького віку. У ліцеї, правда, в кінці вже років навчання він пише вірші, думка яких гідна навченого життям зрілого чоловіка. Вони про необхідність і природності зміни людини:

Всі низкою йде визначеною.

Всьому пора, всьому свій мить;

Смешон і вітряний старий,

Смешон і юнак статечний.

"До Каверіну "

вітряним юнаків Пушкін був - рівно стільки, скільки бути їм було природно, що не заважало його творчості, становленню його зрілості. Стать поважним старцем йому не було дано долею.

Пушкін розвивався справді стрімко. Уже в ліцеї він досяг такого рівня майстерності, свободи і точності поетичного вираження зрілої думки, що, на справедливим зауваженням Б. Бурсова, "деякі його вчителя, як, наприклад, Батюшков, стали боятися, що їхні вірші, яким наслідував юний ще Пушкін, врешті-решт будуть сприйматися як наслідування Пушкіну "1.

Пушкін виразно, з філософською глибиною осягав і причини цих змін. Перш за все, це динаміка самого життя:

... багато

змінилося в житті для мене,

І сам, покірний загальному закону,

змінився я ...

"Знову я відвідав ... "

І майже підбиваючи підсумок життя, ніби передчуваючи її неминучий, але несвоєчасне кінець, писав:

Недарма - Ні! - Промчала чверть століття!

Не нарікайте: такий долі закон;

Вращается весь світ у коло людини,

Невже одна нерухомість буде він?

Як б трагічні не були ці зміни, Пушкін приймав їх як закон життя, навіть якщо вони часом перетворювали її "могутній потік" в "ставок безмовний і дрімучий ". І поет відгукувався з дитячих ще років на всі пориви і затишшя життя своєї епохи, як відлуння ті, хто слухає "гуркоту громів,/І гласу бурі і волів, / І крику сільських пастухів ". Увага Пушкіна до будь-яких проявів життя вражаюче - воно ширше, гостріше, глибше, ніж у будь-якого поета чи письменника його часу, тому що він був першим "поетом життя дійсної", для кого не було низьких, недостойних поезії і її сторін явищ, подій, навіть випадковостей, бо "і випадок, бог винахідник" відкриває невідоме, приховане, доленосне, як пікова дама замість туза в руках Германна.

І це не просто відгук, а осмислення, проникнення в таємниці буття, хоча для багатьох це було б прозою життя або просто життєвим анекдотом, як для В. Г. Бєлінського "Пікова дама".

Дивно, але навіть Бєлінський з його чуттям, не кажучи вже про Чернишевського, Добролюбова, Писарєва, не зрозумів, не відчув вражаючої глибини і філософічності поезії Пушкіна, схопивши тільки "пафос художності". Може бути, тому, що зі зрілістю у Пушкіна було все менше явно вираженого неприйняття життя, прямих викривань, критичних випадів проти неї, дуже гармонійна була його поезія. Почасти ж й тому, що не знали читачі і критики справжнього Пушкіна, відредагованого в посмертне зібранні творів В. А. Жуковським так, щоб вірші були прийнятні для царя і дозволені цензурою. Приклад з "Мідний вершник" досить відомий.

Але головне, мабуть, все ж таки в тому, що сам напрямок, а вірніше - багатовекторність змін поезії Пушкіна не була тоді, в XIX столітті, схоплена ні літературознавцями, ні критиками. Адже зміни були в усьому: у політичних поглядах, моральних принципах і ідеалах, любовні переживання, літературних поглядах, в способі життя. Юний Пушкін "подсвістивал" Олександру -- зрілий писав "Станси" Миколі. Був рвучко і непосидючий - став послідовним і суворим дослідником архівів. Був гострим критиком Катерини II, створив її привабливий образ у "Капітанської дочці" і анекдотах, включених в "Table talk". Був поривчастим коханцем, в двадцять один рік написав вірші, зухвалі, пустотливі і по-хлопчачі хвалькуваті:

А я, гульвіса вічно пусте,

Нащадок негрів потворний,

вирощений в дикій простоті,

Любові не відаючи страждань,

Я подобаюся юної краси

безсоромним сказ бажань.

"Юр'єву"

Між іншим, "гульвіса зайве" в цей час завершував "Руслана і Людмилу "і закінчував Царськосельський ліцей - одне з кращий навчальних закладів Росії. Звичайно, в цих віршах гра, маска, гусарство - а як інакше і звертатися до гусарина? Але ж і молодість! Правда, коли дев'ять років по тому без відома Пушкіна "Послання" було надруковано, він спокійно зауважив: "Вірші, які можна пробачити мені було написати на дев'ятнадцятому році ... непростимо визнати публічно у віці більш зрілому і статечному "(6, 131) 2. А трохи раніше написав "Я вас любив ..." - Контраст з посланням "Юр'єву" разючий.

Пушкін дійсно обертався до читача мало не щороку, а то й частіше зовсім несподіваною, новою стороною. Був вольтер'янцями - ставав мало НЕ руссоістом, легковажний коханець перетворювався на співака вірності, домовитися, вірного і дбайливого чоловіка і батька - і все це втілювалося в художній творчості, породжуючи не тільки нові вірші або прозові твори, а й нові жанри, новий стиль, новий світогляд.

Весь багатющий матеріал біографії, життєвою і творчою, свідчить про виключно швидкому і часто радикальній зміні думок, почуттів, вольових якостей і навіть, страшно сказати, темпераменту Пушкіна (останнє з точки зору психології неможливо, і все-таки ...). Але невже це відбувалося просто і тільки під прямим впливом життя, як луна повторюючи всі нові звуки, наступні один за одним у просторі та часі? Або інакше?

Ю. М. Лотман у прекрасній своїй біографії Пушкіна проводив думку про свідоме і цілеспрямованому самозміни Пушкіна в результаті (і в процесі, звичайно) величезної внутрішньої роботи по самовихованню. Критик Б. Ф. Єгоров назвав це "життєбудови" та ще чомусь "романтичним", разом з тим упрекнув Лотмана в раціоналізації цього життєбудови. Відповідаючи критику, Лотман роз'яснював: "... Ви ототожнюєте уявлення про свідомої життєвої установці з раціоналістичним планом, методично втілюємо в життя. А мова йде зовсім про інше - про творчо-вольовий імпульс, який може бути настільки ж ірраціональний, як і будь-яка психологічна установка "3 . Саме так: особистість поета, його розум, почуття, воля - все бере участь у реалізації цієї життєвої установки, бо це установка на творчість, в яке втілюється все життя.

Скільки раз говорили, писали, сперечалися про поета, якого "не вимагає до священної жертві Аполлон "і який, можливо," малий і гидота, як ми ", тобто та легкодуха і підступна чернь, що вимагає від поета "сміливих уроків ", а насправді задоволена його вадами і слабкостями. Але ж коли "божественний глагол до слуху чуйного торкнеться", поет втілює в поезію саме те, чим він живе "в турботах суєтного світла ". Тому він" і слабкий і гидота, не так, як ви, інакше ". А Пушкін мав вищим даром втілення не тільки життя в поезію, а й поезії в життя. Як важко часом це давалося йому, коли "в мовчанні нічному" горіли в ньому "змії серцевої докори":

І з огидою читаючи життя моє,

Я тремчу, і проклинаю,

І гірко скаржуся, і гірко сльози ллю,

Але строк сумних не змивають.

"Спогад"

Ці "рядки сумні" мали в собі безцінний досвід не тільки самопізнання, але пізнання самої природи людини. І оцінку з позиції мінливого, що спрямовувалися до досконалості ідеалу, що веде нас, читачів, до піднесенню разом з поетом.

Ні, та висота, на яку тягне нас Пушкін, важко досяжна, а іноді й зовсім недоступна. Порівняємо:

Я вас любив так щиро, так ніжно,

Як дай вам Бог коханої бути іншим.

І лермонтовського:

Але якщо щастя випадково

Блисне в променях своїх очей,

Тоді я мучусь гірко, таємно

І ціле пекло в грудях моїх.

Правда, це романс Ніни з "Маскараду", але ж, за спогадами Е. Сушкова, так говорив сам Лермонтов, слухаючи вірш Пушкіна. А Пушкін? Чи міг він дійсно так відчувати в житті? Чи це тільки поетична формула? Адже говорять же, що ревнував, бився на дуелі. Але згадаємо слова, звернені до дружини перед самою смертю: "Іди в село, носи на мене траур два роки, і потім виходь заміж, але за особу порядного "4. Де ж тут таємні борошна ревнощів? Пушкін піднімається до вищого рівня почуттів, стає "російською людиною в його розвитку, яким, як вважав Н. В. Гоголь, він з'явиться через двісті років "5. (На жаль, так і не з'явився!)

Зрілість думок, зрілість і шляхетність почуттів, воля, спрямована на творчість і життя і мистецтва, - ось до чого прийшов Пушкін, і прийшов не автоматично, не Зваблена потоком життя, а "тихим працею і спрагою роздумів", "увагою довгих дум" ( "Чаадаєву") - і нещадної самооцінкою, подоланням помилок, розчарувань, наївних надій. І все це - В умовах заслання, поліцейського нагляду, образливих доган Бенкендорфа і обер-камергера Літта, цькування з боку Булгаріна, Уварова, іноді Н. Польового та Н. Надєждіна, а в останні роки життя - нерозуміння найближчих друзів.

Головне ж - нерозуміння публіки, її охолодження, мучівшее Пушкіна не тільки тому, що він звик до визнання, тріумфального успіху, а й через суто матеріальних причин: погано розходився навіть зменшений тираж "Современника", не був розкуплений майже весь тираж "Історії Пугачевського бунту" ... Та й що могли зрозуміти у пізній творчості Пушкіна Хлестаков і Поприщина, який прийняв за пушкінський вірш примітивна пісеньку: "любко годинку не бачачи, Думав століття вже не бачив, Життя свою зненавидять, льзя чи жити мені, я сказав ". Це було зрозуміло і доступно. А самі потужні, зрілі твори лежали в столі, не дозволені цензурою або царем.

Пушкін змінювався, йшов вперед, залишаючи позаду публіку, яка ще тільки вчилася захоплюватися "похмурим романтизмом", тільки ще відкривала для себе розкішний світ східних поем Байрона і південних поем самого Пушкіна, а він вже писав "Онєгіна", "Бориса Годунова", "Графа Нулін "- йшов все далі до реалізму, трохи навіть випереджаючи Європу. До сміливості ясним ставав мову, знаходячи нову, незвичну публіці виразність. Пушкін воістину "впадав, як в єресь, в нечувану простоту "(Б. Пастернак). Чи багато хто могли оцінити все це, включаючи і абсолютно непомітну віртуозність вірша. Одна справа - "чужий чарам чорний човен "(" К. Бальмонт "), й інше -" в багрець і золото одягнені лісу,/У їх сінях вітру шум та свіже дихання "або" шипіння пінистих келихів/І пуншу полум'я блакитний ". Жуковський, Баратинський, Вяземський, звичайно, помічали, але Хлестаков, Ноздрев, Поприщина? Але ж вони переважали серед читачів. Більшість же і взагалі нічого не читали.

В молодості Пушкін "брав уроки чистого афеізма", зрілий поет перекладати дивними віршами молитву Єфрема Сиріна:

Владико днів моїх! дух неробства похмурою,

Любоначалія, змії прихованої цього,

І пустослів'я не дай душі моїй.

Але дай мені зріти мої, о Боже, гріхи,

Так брат мій від мене не прийме осуду,

І дух смирення, терпіння, любові

І цнотливості мені в серце оживи.

Але кому це було потрібно в умовах офіційної ідеології "православ'я, самодержавства, народності "?

Звичайно, у нього був вибір: або опуститися до рівня публіки, прислухатися до порад Булгаріна, повчитися у нього досвіду белетристики та журналістики, або ... Але ось тут-то й позначилося інша властивість, захоплює Пушкіна в Россіні: "Не почуй критиці суворою,/Він вічно той самий ... "Так у чому саме Пушкін залишався тим же, незважаючи на критику, поради друзів і ворогів? Він відповів сам, і не раз:

Сохраню ль до долі презирство?

Понесу ль назустріч їй

непохитність і терпіння

Гордій юності моєї?

Форма запитливо, але відповідь ясна. Та він і прямо сформульований в багатьох віршах, таких, наприклад, як "Поет і натовп", "Поетові":

Ти цар: живи один. Дорогою вільної

Іди, куди тягне тебе вільний розум,

вдосконалюючи плоди улюблених дум,

Не вимагаючи нагород за подвиг благородний.

Вони в самому тобі. Ти сам свій вищий суд ...

Засудив він себе, як ми бачили, строго, але справедливо і тому заслужив визнання нащадків - всіх жителів Росії, а зараз ми знаємо, що й не тільки їх:

І довго буду тим люб'язний я народу,

Що добрі почуття я лірою пробуджував,

Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу

І милість до занепалим закликав.

В. С. Листів мав рацію, коли писав про цих віршах, настільки знаменитих, що їх і цитувати непристойно: "... Вірші пророчі. Їх потужні промені проникають далеко за межі швидкої загибелі поета, висвічують прийдешнє, поки що приховане від пушкінських сучасників "6. Та чи тільки від сучасників? У статті О. С. Муравйової "Образ Пушкіна: історичні метаморфози" розглядаються і розвінчуються різні міфи про Пушкіна, і ранні, і ювілейні: декабрист, монархіст, атеїст, віруючий, бунтар, сервіліст (ст. І. В. Немирівського так і називається - "Декабрист або сервіліст?"), і кожен автор не тільки по своєму перечитував ті чи інші твори поета, а й обов'язково приводив цитати, що підтверджують його затвердження. Пушкін змінювався в часі, тому що кожну добу читало його через призму своїх ідеалів, швидкоплинних інтересів, ідеологічних установок. Пушкін, завдяки своєму авторитету і всенародного визнанням, давно став офіційно затвердженим, був потрібен всім: і Миколі I - Після розправи над декабристами, і Сталіну - у роки репресій, щоб пом'якшити, згладити враження від жорстокості скоєного, прикрити це "веселим ім'ям Пушкін" (А. Блок). За життя його виховували, наставляли, перевіряли, випробовували, після фізичної смерті пристосовували, редагували так, що "гордовитий ідола" ставав "славним російським велетнем ". Або просто виривали з контексту:" Повстаньте, занепалі раби! "Або розглядали в контексті іншої епохи - і Онєгін ставав "зайвою людиною". Так, протеїзм Пушкіна дозволяв багато чого, але дійсний Пушкін при цьому зникав, як зник він уже в названій статті О. С. Муравйової: разом з розвіяним нею міфами "розвіяний" і сам поет. Боюся, що і цього двохсотрічний ювілей хтось звернеться до одного з міфів -- старих, тому що нові створити вже неможливо: все вже було. І зараз, як видно вже до ювілею, комусь потрібна Пушкін - попередник слов'янофілів, комусь - євразієць, комусь - європеєць, західник, комусь - монархіст. І цитати будуть знайдені, і авторитет з колишніх авторів знайдеться, а справжнього Пушкіна не буде. Протиотрута проти всього цього одне - тексти самого поета, взяті в цілісності його творчості, з урахуванням логіки його розвитку, з ясним розумінням його благородства, чесності та найглибшої щирості, які просто не давали можливості йому брехати, пристосовуватися до влади сущою, бо він твердо знав: слова поета є вже його справи. І завжди дотримувався той "перший науці ", якій вчили його" божества домашні "-" шанувати самого себе ". І тому вже в юності мав право сказати - чесно, без пафосу:

... Непідкупний мій голос

Був відлуння російського народу.

"До Н. Я. Плюсковой "

Цьому Пушкін залишався вірним усе своє недовге, але надзвичайно багату і плідну життя.

Список літератури

1Бурсов Б. Доля Пушкіна. Л., 1980. С.7.

2 Всі цитати з творів А.С. Пушкіна, крім віршованих, даються по изд.: Пушкін А.С. Повна. зібр. соч.: У 10 т. 4-е изд. Л., 1977-1979.

3Лотман Ю.М. Пушкін: Біографія письменника. СПб, 1995. С.388.

4 Цит за: Абрамович С. Передісторія останньої дуелі Пушкіна. СПб., 1994. С.297.

5Гоголь Н.В. Про літературу. М., 1958. С.40.

6Лістов В.С. Міф про "острівному пророцтві" в творчій свідомості Пушкіна// Легенди і міфи про Пушкіна. СПб., 1995. С.193.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.eunnet.net/