Пушкінський текст сучасної поезії

Н.А. Кузьміна, Омський державний університет, кафедра

Частина 1

Здавна солодкий союз

Поетів між собою зв'язує:

Вони жерці єдиних муз,

Єдиний полум'я їх хвилює.

Так писав Пушкін у віршованому посланні до Язикову. "Солодкий союз", сполучний поетів, можливий лише на єдиній грунті, на якому вони дорослих і яка продовжує їх живити. Ця грунт - російська поезія і російська мова. Саме він, по вірному зауваженням О. Мандельштама, "в межах своїх змін залишається постійною величиною, "константою" і тому є критерієм єдності національної літератури [1, с. 57-58]. Сучасна теорія інтертекст дозволяє по-новому висвітлити поняття поетичної традиції і феномен великих творів, до яких звертаються самі різні автори незалежно від часу, ідеологічних і естетичних смаків, літературних шкіл, до яких вони належать.

Інтертекст ми визначаємо як певну інформаційну реальність, яка є продуктом творчої діяльності людини, здатну нескінченно самогенеріроваться по стрілі часу [2]. У застосуванні до художньої творчості інтертекст утворюють художні тексти, які є одночасно метатекст -- продуктами текстообразующей діяльності людини, що використовують вже існуючі твори, і прототекстамі - матеріалом для створення нових художніх творів. Таким чином, будь-який текст одночасно "генератор нових змістів і конденсатор культурної пам'яті" [3, с. 21].

Існують так звані "сильні" тексти, відомі більшості носіїв мови і визначають канон індивідуального і шкільно-університетського освіти. Для них характерна реінтерпретіруемость -- "перекладається" на мови інших мистецтв [4, с. 618]. Саме до корпусу сильних текстів належать твори Пушкіна, що становлять саме ядро російської національної культури, - це доводить існування величезного числа опер, балетів, живописних полотен, що використовують пушкінські сюжети (опери "Євгеній Онєгін", "Пікова дама", "Руслан і Людмила "," Борис Годунов "," Русалка "," Камінний гість ", балети" Мідний вершник "," Бахчисарайський фонтан "і багато інших).

А. Блок і Вол. Маяковський, Вяч. Іванов і В. Хлєбніков, В. Брюсов і Б. Пастернак, Н. Гумільов і М. Заболоцький, О. Мандельштам і А. Ахматова, І Бродський і Д. Самойлов - Список поетів, які зверталися до Пушкіна, збігається з літературним поруч. І за кожним ім'ям своя філософія, своє ставлення до поета: від закликів "скинути Пушкіна з пароплава сучасності" до тверджень "Пушкін - це наше все". Спробуємо показати два варіанти роботи з пушкінським текстами - класичне (умовно кажучи) і абстракціоністське (постмодерністський).

"Олександр Кушнер - одна з найкращих ліричних поетів ХХ століття ", - так оцінив його внесок в російську літературу Йосип Бродський, додавши при цьому, що біографія поета в те, що він вибирає в що дістався йому літературній спадщині [5, с. 3]. Кушнер - поет-філолог, поет-учений, що, втім, не унікально для російської літератури: згадаймо І. Анненського, В. Брюсова, М. Гумільова, Вл. Ходасевича, Н. Заболоцького, також закінчив історико-філологічний факультет або тих, хто навчався на ньому. Він чудово знайомий з творчістю Пушкіна, знайомий як з загальновідомими його творами, так і з такими, які рідко цитуються і згадуються лише в порівняно вузькому колі пушкіністів (див. його статті "Два Пушкіна", "Перекличка", "Кращі права" з книги "Аполлон у снігу ").

Більше того, Кушнер знає не тільки власне Пушкіна, але й те, що можна назвати Пушкіним Маяковського або Пушкіним Мандельштама. Він ніби окреслює в інтертекст область, центром якої є Пушкін. У цю область потрапляють як твори, створені до Пушкіна і використані ним, так і виниклі після нього, що спираються на пушкінську традицію, - прототексти і метатекст по відношенню до Пушкіна. З точки зору історичного часу вони утворюють строгу послідовність, незворотний хронологічний ряд. Кожне з цих творів має свою систему просторово-часових координат - своє Минуле, сьогодення і майбутнє, свій географічний простір, однак для Кушнера всі вони - потенційні прототексти, так само віддалені від нього в часі і просторі. Думка поета вільно рухається в інтертекст, переходячи від Пушкіна до Мандельштама, Баррі Корнуоллу або Піндемонті, минаючи часи, географічні кордони (Шотландія, Італія, Греція, Рим, Росія), долаючи замкнутість видів літератури (проза, поезія) та мистецтва (живопис, музика). Тут важливий резонанс, що виникає між енергією автора (і його потенційного читача) і енергією прототекстов.

Народження художнього твору може бути описано як виникнення нової складної системи, "цеглинки" якої - прототексти - починають орієнтуватися один щодо одного. Резонанс виділяє певні події - точки на стрілі історичного часу, які тим самим виявляються зближені, тоді як проміжки між ними як би стискаються. Кушнер пише про це так: "Схоже, двічі хтось з ліхтаря заслінку зняв, а в темному інтервалі Папери палили, на балах танцювали, В Сибір плелися і повалив царя ".

Під часу акцентується циклічність, повторюваність ситуацій на іншому витку спіралі. Тому для Кушнера, наприклад, повінь у Ленінграді-Петербурзі -- це не просто явище стихії, що розбушувалася, але "дві повені з різницею в сто років "(1824, 1924). Світ Кушнера предмети і ситуації зберігають пам'ять про що запам'ятали їх поетів, художників, музикантів. Одне з повеней описано Пушкіним в "Мідний вершник", інше - літературним об'єднанням "Серапіонові брати" - можливо, у романі В. Каверіна "Скандаліст, або Вечори на Василівському острові".

Кушнер:

Вставали хвилі так само до небес,

І вітер вив, і піна клекотіла,

З героя капелюх легка злітала,

І він біг хвилі навперейми.

......... Вільно ж вітром хвилі гнати і дути!

Але хвилювало сюжет Серапіон,

Їм було не до хвиль - до патефонів,

грали вальс в Коломиї де-небудь.

Пушкін:

Нева здувалися і ревіла,

котлом клокоче і клубів.

... вітер, буйно завиваючи,

З нього і капелюх раптом зірвав.

Каверін: "... було дуже вітряно, йшов дощ навпіл зі снігом. Він йшов, не помічаючи вітру, що віяв йому в спину, заморожував голову, робив легкими ноги. ... Ложкін ... щулився, не знаючи, що робити ... з капелюхом, яку вітер зривав з його голови ".

Цікаво, що, будучи інтегровані в новий метатекст, прототексти (Пушкін, Каверін) зберігають відносну суверенність, свою "історію" - пам'ять про мир і часу первосказанія. Так, у пушкінському тексті виявляється кілька літературних шарів: "... граф Хвостов, Поет, улюблений небесами, вже співав безсмертними віршами Нещастя невських берегів ". Для сучасників Пушкіна була цілком очевидна знакова функція цього імені: граф Хвостов -- "пародіческая особистість" (Ю. М. Тинянов), маркуються прихований сенс тексту, переводить його в іронічний регістр. Але ж і роман Каверіна при найближчому розгляді виявляється "текстом у тексті" - розповіддю про "повернення простору", "про людей, що випали з часу", про світ, де панує "мудре", "гірке" слово, "кимось підказане". І в ньому, як і в "Мідному вершника", можна виявити пародіческій план: п'яний майстровий "вже досить давно лаяв повінь по матері і погрожував йому кулаками "- не пародійна чи паралель до пушкінського Євгену, який, "пальці стиснувши", погрожував мідного бовванові? Таким чином, цитата у вірші Кушнера виявляється цитатою в цитаті, цитатою в енної ступеня, що позначає глибину художнього тексту.

А. Кушнер, як нам здається, що своєрідно дозволяє давню проблему співвідношення "слова" і "речі": "речі" постійні, незмінні по своєю суттю, вони пов'язують часи і простори. Тоді цілком закономірно, що "герой" його вірші "не Петро і не Євген. але вітру. Але морок. Але вітряна ніч "." Слова "мінливі, динамічні, здатні накопичувати інформацію про своє функціонування в попередніх літературних контекстах, і тому просуваються в інтертекст і в часі. Можна сказати, що для Кушнера "нічиїх" слів немає, бо кожне слово виявляє свою глибину, "пам'ять" про контекстах, в яких воно вживалося ( "Кожне слово" пахне "контекстом і контекстами, в яких воно жило "[6, с. 106]).

Слово "Лебеді", написане фарбою "на грубе цинковому відрі", тягне цілий ланцюг асоціацій, змушуючи автора (і читача!) згадати "співаків, що проспівала їм гімн":

... і Державіна, з лебяжа пухом білим

На запалими старечої грудях, і наче дим

І сон у Тютчева на як би спітнілій

Скло, і пушкінських, серед якого немає зибей,

Де дряхлий пук дерев і світла долина,

І Заболоцького ...

Природно, що таке слово і такий текст вимагають особливого читача, здатного зрозуміти його, - Свого роду alter ego автора. (Д. С. Ліхачов зауважив, що у віршах Кушнера "будь-який жест, будь-яка дія ... може бути присвоєно читачем, на якого, як на свого двійника, хоче бути схожим автор "[Цит. за: 7, с. 332]). Сам Кушнер вважає, що "поет, який використовує чужий текст, розраховує на знаючого і розумного читача, якому не потрібні виноски, вказівки і навідні лапки ". Він співчутливо цитує слова М. Цвєтаєвої про те, що" не слід нічого полегшувати читачеві. Щоб сам "[7, с. 87].

Разом з тим - парадокс! - Його вірші повні цих самих "вказівок" і "навідних лапок", як наприклад:

Прийшла до мене гостя лиха,

Як дощ, зарядів з ранку.

Запитав її: - Хто ти така?

Вона відповідає: - Хандра.

-- Слухай, в тебе я не вірю.

-- Ти Пушкіна погано читав.

Більше того, поет всіляко підкреслює чуже слово, використовуючи для цього самі різноманітні способи: лапки, згадування імені автора або його періфрастіческая заміна (царськосільський поет з гімназійної зв'язкою зошитів, супутник наш в заметіль і вожатий, кучерявий учень з блискучими очима), імен літературних героїв, слів, що вказують на вторинність описуваного (знову, знову, то ж, так само, як тоді, як той і пр.) Але лише "знаючий і розумний читач "здатний подолати" оптичний обман "ясності цитати, що лежить в поверхневому шарі тексту, і, скориставшись нею як ключем, увійти в його глибину.

Справа в тому, що для Кушнера творчість Пушкіна - це єдиний Текст (у семіотичному сенсі), в ньому діють загальні закони інтертекст, частиною якого він є, що дозволяє вільно переходити від одного твору до іншого, переступати з роману в поему, з поезії в прозу, з літератури в біографію:

Мені подобався оптичний обман.

Як ніби сходу в пушкінський роман

Увійшов - І ось - весела розмова.

Блищить бутель на письмовому столі,

І тонкий шпиль сяє в полумгле,

І в кімнаті світло, не треба світла.

Мені подобалося, обхопивши коліна,

Всією грудьми лягти, приятеля забувши,

На мармуровий могильний підвіконня.

В вікно влітав бензиновий перегар.

Напевно, тут раніше жив швейцар

В двокімнатній квартирі. Або двірник.

Вже приятель, стоячи біля стіни,

Мріяв "побачити чужі країни",

Але соромно грати в чужу печаль.

Зате і справді зелена, зоря

Мерехтіла так, що їй завдяки

Душа в країну летіла золоту.

(Приятель жив на набережній ...)

"Побачити чужі країни "- цитата з" Євгенія Онєгіна ", з тієї його частини, де мова йде про самого Пушкіна, для якого Онєгін - "добрий мій приятель ", а дія відбувається на набережній, де Євген стоїть, "спершись на граніт". Звідти ж - з "Онєгіна" -- "увійшов - і ось - весела бесіда" ( "чи зійде він, зараз же бесіда "), і, ймовірно, бутель на письмовому столі (" пляшка світлого вина "з четвертого розділу?). А ось" тонкий шпиль ", що сяє в полумгле світлої кімнати, - це вже "Мідний вершник": "світла адміралтейська голка "," прозорий сутінь, блиск безмісячна, коли я в кімнаті моєї пишу, читаю без лампади ". Заря, золотий, приятель - самі по собі, звичайно, не цитати, але під кутом зору Кушнера вони цілком виразно заявляють про своє "батьківство".

При цьому для Кушнера родовід слова аж ніяк не вичерпується явним і найближчим спорідненістю. Так само, як за повінь бачиться не тільки Пушкін, але і граф Хвостов, так за нудьгою вгадується байронівського "англійський сплін" і "задумана лінь" "прямого Чільд-Гарольда" - Онєгіна. Бензиновий перегар, влітає у вікно ( "Приятель жив на набережній ..."), нагадує про Мандельштама - у його "Петербурзьких строфах "" дивак Євген бідності соромиться, бензин ковтає і долю кляне "(знову Пушкін, але" переломлені "у дзеркалі Мандельштама).

Таким чином, чуже слово виявляється способом долучення до традиції, входження в інтертекст, і в цій якості воно дає поштовх до смислообразованію. Сам Кушнер говорить про це так:

Я знаю, чому в Афінах або в Римі

Підтримки шукає вірш і скаржиться ім.

Йому потрібні століття, він далями наскрізними

Прагне пробігти і ніби стати іншим,

трагічніше ще, таємничий, величезний.

І луна на нього працює в поті.

Чим ерудовані читач, чим ширший його культурно-мовна компетенція, тим глибше розуміння тексту, тим впевненіше рухається він від явних - до глибинних його верствам. Якщо експліцитно сенс цитати однаково сприймається різними читачами, він кінцевий і доступний переказу і переведення на іншу мову, то імпліцитної сенс суто індивідуальний і нескінченний - це не створений, готовий, але постійно творяться сенс, який невловимий для перекладача.

Цікаво, що Кушнер, подібно до улюбленого їм Мандельштама, іноді може дозволити собі "гру на вгадування" з читачем, "розуміючим поета з півслова "(кушнеровская характеристика Мандельштама):

Нарешті Цього вечора

Можна так провести:

За пляшкою, безтурботно,

Одному, під замком.

В благородної манері,

Як звелів Корнуол,

Пити за здоров'я Мері,

Ставлячи кубок на стіл.

Можна з упевненістю сказати, що навіть найбільш освічена сучасник Кушнер не знайомий з оригіналом - віршем Баррі Корнуолл, але зате здатний довідатися пушкінський ритм і явну цитату з пушкінського "П'ю за здоров'я Мері" -- віршованого перекладання Корнуолл. Для Кушнера важливо тут вказівку на Пушкінський Текст, "культурне" слово, відоме через Пушкіна, але не обов'язково ним створене, що існував до нього і продовжує жити після. У вірші Кушнера згадується і гуляка нічний - може бути, "гуляка дозвільний "Моцарт з" Маленьких трагедій ", і пляшка - не звідти чи? - "Відкоркуємо шампанського пляшку або перечитайте" Одруження Фігаро ". А порівняно рідкісний для російської стіховой традиції двухстопний анапест в поєднанні з ритміко-синтаксичними кліше (М. Гаспаров), викликає у пам'яті вірш І. Анненського "Сніг":

Ця різаного ліній,

Цей огрядний політ,

Цей жебрацькому синій

І заплаканий лід.

Порівняй у Кушнера: "Цей вечір вільний Можна так провести ...". Якщо енергія читача вступить в резонанс з текстом Анненського, то він може побачити і інші переклички текстів: туман (туманний Обвідний у Кушнера - точно стада в тумані Невинні сни у Анненського), холод ( "холодок швидкоплинний За спині і озноб" у вірші Кушнера). Втім, холодок швидкоплинний може нагадати про Мандельштама, для якого характерна сама граматична форма дімінутіва ( "холодок лоскоче тім'я", "холодком повіяло високим", "мені холодно" - з віршів про Петербург - Потерпілі і "набережної північної ріки "- знову єдність місця дії!).

Для Кушнера знаком, що відсилає до Пушкінському Тексту, є не тільки слово або фраза. Друк авторства несе віршований розмір, ритм, рима, строфа та інші елементи техніки віршування. Відомо, що малюнок ритму і окремі ритмічні рядка найлегше утримуються в пам'яті, але, з іншого боку, не завжди дають точну адресу прототекста, народжуючи відчуття коли щось чули. У Кушнера є вірші, розраховані "не на першого зустрічного" ( "Вірші створюються не для першого зустрічного, вони пишуться для людини, здатної їх прочитати "[7, с. 320]). Таким є вірш" Посеред ворожнечі і шуму ...", що відтворює чотиристопний хорей відомого пушкінського "Жив на світі лицар бідний", за яким в поетичній традиції тягнеться цілий шлейф ритмічних цитат. Той, хто може відчути семантичний ореол розміру, побачить і інші ремінісценції - мотив самотності, гідності, гордості й лицарства - вічних цінностей, до яких "потім повернутися поступово всі повинні ". Чужа оболонка слугує власних пот?? поетичним завданням - як говорить сам поет, "вся справа в ракурсі, А він і справді нов ".

Тоді ж, коли сенс прототекста - необхідна складова нового сенсу, Кушнер доповнює ритміко-інтонаційну цитату іншими вказівками на запозичення. Так, якщо читач протягом чотирьох строф вірша "Сьогодні сніг ... "ще не дізнався легкий інтонаційний малюнок пушкінського ямба, то Кушнер допомагає йому:

Сьогодні сніг,

Моя погода.

Від зимових Нег

Мені немає проходу.

....

Мете хуртовина,

Стираючи дали.

Грай, Адель,

Не знай печалі.

За суті, звукова хвиля нездоланно тягне за собою відповідну віршовану рядок - явище, блискуче описаний в роботах М. Гаспарова [8]. Те ж саме відбувається у віршах Кушнера з римою. Досліджуючи традиційну риму, Ю.Н. Тинянов писав про "міцною асоціативного зв'язку" римуються слів, коли в перший з них вже як би дана тінь друге ( "полум'я, тащущій за собою камінь ") [9, с. 77]). Так само, як пушкінська рима," вільна і ревнива, норовлива і ледача ", змушує коритися" жвавим примхам "своїм, у віршах Кушнера слово солодкість негайно "тягне" пушкінську риму: "Мрії, мрії, Де ваша сладость? Повернеш ти Свою крилатість? Лети, душа, За римою "радість", як джміль дзижчачи! "

Деякі підсумки.

Ставлення до пушкінського спадщини дозволяє побачити загальні принципи підходу Кушнера (і поетів "класичного", традиційного напрямку, таких, як Д. Самойлов, Ю. Левитанский, Б. Ахмадуліна, А. Тарковський) до поетичного слова.

Поет не вмирає - він живе в різні епохи під різними іменами і в різних країнах ( "І наступного разу я хочу жити в Росії. Але буде століття інший і часи інші "). Причому" у віршах друге життя наскільки краще перше, вільніше і гучний "." Поезія не квартира з ізольованими кімнатами, це Лермонтовський космос, де "зірка з зіркою говорить", - пише Кушнер в статті "Перекличка". Але головне - свій голос, свій духовний досвід, що вноситься в чужі рядки, додається до них, що надає твору "стереофонічне звучання". "Чим оригінальній поет, тим природніше для нього перегук з попередниками, - вважає Кушнер. - Це й зрозуміло - для переклички потрібно два голоси: ті, у кого немає свого голосу, не можуть дозволити собі і перекличку, їм нічим перегукуватися " [7, с. 111].

Пушкінський Текст для Кушнера - грунт, з якої виростає його вірш, глибинний шар всієї російської літератури. Разом з тим Пушкін не початок і не витік, але продовження світової традиції, він вкорінений у ній, він, як кожен справжній поет, бере "культурне", багатоголосе слово, привласнюючи його силою свого генія, змушуючи власний голос звучати голосніше і потужніше інших, зміщуючи тим самим історичну перспективу. Втім, важко сказати про ставлення до Пушкіна краще, ніж це зробив сам Кушнер: "Він розчинений у повітрі, яким ми дихаємо. Він в хлібі, який ми їмо, у вині, яке ми п'ємо. Хіба його вірші стоять у нас на полиці? Ні, вони завжди з нами, розчинені в нашій крові " [7, с. 285].

Частина 2

Нещодавно я віршами якось свиснув

І видав їх без підпису мого;

Журнальний блазень про них статейку тиснули,

Без підпису ж пустив її, лиходій.

Але що ж? Ні мені, ні майданному блазневі

Не вдалося прикрити своїх витівок:

Він по кігтям впізнав мене в хвилину,

Я по вухах впізнав його як раз.

А.С. Пушкін. Ex ungue leonem

Цілком інакше працює Пушкінський Текст у Дмитра Олександровича Пригова - одного з найбільш яскравих представників російського авангарду, зокрема тієї його гілки, яка відома під ім'ям концептуалізму. Свою основну художнє завдання цей напрямок вбачає у критиці офіційного свідомості через виявлення та руйнування властивих ця свідомість міфів.

Міф про Пушкіна вибудовується як колаж - довільне змішування не зв'язаних і нерідко суперечать один одному ідеологічних стереотипів: "Пушкін -- великий російський поет "," співак свободи "," борець з тиранією "," його убило світське суспільство і царський режим "і пр. Ось як відтворює цей текст Прігов:

Уважно якщо придивитися сьогодні

Побачиш, що Пушкін, який співак

Мабуть скоріше, що бог родючості

І стад охоронець, і народу, батько

Під всіх селах, куточках б дуже невеликої

Я бюсти скрізь би поставив його

А от би вірші я його знищив -

Адже образ вони принижують його (1).

Явна абсурдність підсумкового затвердження обертається доведеної до логічного кінця закономірністю в тоталітарному антисвіту, що живе за жорсткими законами сучасного міфу - міфу як вторинної семіологіческой системи, основне призначення якої - деформація реальності відповідно з ідеологічними потребами соціуму [10].

Рітуалізованний дискурс суворо полярною аксіологічними плані: вожді народу - вороги народу. Перші - уособлення вищих цінностей Системи: духовних, моральних, соціальних, політичних, ідеологічних. Цінності ці абсолютні, незмінні й універсальні - застосовні до будь-якого суб'єкту культовому: Марксом, Леніну, Сталіну, Мічуріна, Горькому, Пушкіну. Фігура змінюється - набір оціночних стереотипів зберігається. Індивідуальність редукується, оскільки вона знаходиться за межами цінностей тоталітарної системи з її установкою на загальне [11, с.76].

Згідно такою логікою, всі "вожді" функціонально рівноправні - це свого роду "іконообразние іпостасі" [12, с. 30] однієї особистості. Тому Пушкін не тільки "співак", але і "стад охоронець", "бог родючості", "батько народу". Остання перифраза, будучи стійкої метафоричної заміною імені Сталіна, має на увазі можливість тотожності, абсурдну з точки зору здорового глузду, але природну з позицій "вищої логіки" тоталітарної системи. (Згадаймо: "Сталін - це Ленін сьогодні") (2). Не випадково у Прігова з'являється слівце бюст - новоязовскій еквівалент пушкінського пам'ятника: бюст - це зовсім не той "пам'ятник нерукотворний ", який" поставив "собі сам поет, але монумент, покладений йому за офіційною ієрархії радянської держави.

Канонізація реальної історичної особистості обов'язково припускає відсікання всього того, що не вкладається в прокрустове ложе стандарту (звідси необхідний для всякої Системи інститут цензури). Тоталітарний міф про Пушкіна не має потреби в його віршах, "адже образ вони принижують його" - така логіка радянського Задзеркалля.

Основний прийом Прігова можна було б назвати reductio ad absurdum, причому кожне абсурдне твердження на глибинному рівні виявляється всього лише неусвідомлювані стереотипом масової свідомості. Так, у прозової зарисовці "Зірка чарівна російської поезії "(сам автор визначає цей жанр як "римовані і не проза") Пушкін - "високий, білявий, з витонченими руками ", каже" гучним голосом ", тоді як Дантес -- "маленький, чорнявенький, як мавпочка, з обличчям чи то негра, не те єврея ". Подібно до того як вірші Пушкіна" принижують "образ великого поета, його реальний вигляд не вписується в героїчний стереотип, що, втім, як ми бачимо, легко можна виправити. У абсурдному світі, зображеному Прігова, втрачено прийнятий порядок, у ньому довільно змішані часи і простору, факти історії використовуються в техніці колажу: Пушкін в шинелі, з шашкою, на бойовому коні веде народ на Бородинське полі, а в цей час англійці висаджуються в Мурманську, японці - у Владивостоці.

Фантастичний Прігова світу, в якому діють незрозумілі закони, дисгармонійний світ, де відсутній звичайна система цінностей, дивним чином нагадує іншу картину. Процитуємо, не називаючи автора, наступний текст:

Пушкін був поетом і все щось писав. Одного разу Жуковський застав його за писанням і голосно вигукнув: - Та ніяк ти писака!

З тих пір Пушкін дуже полюбив Жуковського і став називати його по-дружньому просто Жуковим.

Той ж перевернутий світ, у якому порушений природний хід подій. Те ж повалення кумирів, то ж нагадує картини художників-примітивістів умовне, схематичне зображення особистості поета, та ж мовна маска ... Між тим це зовсім не Прігов - мініатюра написана в інший час і в іншому місці, автор її Даниїл Хармс, один з оберіутов. Саме естетика ОБЕРІУ, що затверджує нову реальність, очищену від штампів і сміття ходячих уявлень, і є та грунт, якою живиться творчість Д.А. Прігова.

В Свого часу Ю.М. Тинянов писав, що літературна еволюція можлива лише як "зсув", як боротьба. Кожна нова епоха працює на готовому матеріалі, висуваючи ті чи інші споріднені їй минулі явища і забуваючи інші [13, с.258-259]. Московський концептуалізм, зміщуючи традицію соціалістичного реалізму, відроджує на новому витку спадщина ОБЕРІУ, яке, у свою чергу, народжувалося теж як форма протесту проти офіціозу. Так Пушкін Прігова "підморгує" Пушкіну Хармса.

Втім, за абсурдністю, крізь личину обивательського свідомості у Д.А. Прігова іноді проступає позиція самого художника:

Хто вийде, скаже чесно:

Я Пушкіна вбив! -

Ні, всякий за Дантеса

Всяк ховається: Я, мовляв

Був малий!

Або: Мене взагалі не було!

Один я чесно виходжу вперед

і кажу: Я! я вбив його під

виконання накреслення і

більшої слави його! а то ніхто

адже не вийде і не скаже

чесно: Я вбив Пушкіна! -

всяк ховається за спину Данте-

са - Мовляв, я не вбивав! я був

малий тоді! або ще взагалі не

був! - Один я виходжу і гово-

рю мужньо: Я! я вбив його

під виконання приречень

і більшої слави його!

Серйозне, справжнє мерехтить на межі комічного. Вивертається навиворіт міфологема про те, що не Дантес, а царський режим убив Пушкіна, причому за нею бачиться Системи основний принцип - принцип колективізму, що нівелює особистість ( "Одиниця - дурниця! Одиниця - нуль!"). І ще більш жахливий за своєю парадоксальною логічності висновок випливає з багаторазово повтореного твердження: "Я! я вбив його на виконання приречень і більшої слави його! "- Системі не потрібні не лише вірші поета, а й він сам. Суспільство в цілому і всі ми, покірно підкоряються його "планами", особисто відповідальні за загибель Поета і поетів, яких ми вбиваємо, - хіба не проглядаються за цим трагічні долі Мандельштама, Заболоцького, Хармса, Бабеля, Н. Олейникова, Цвєтаєвої, Вадима Делоне - ім'я їм легіон. І цей ряд для Прігова відкривається Пушкіним.

Такий біографічний текст Пушкіна в зображенні Дмитра Олександровича Пригова. У ньому неважко вловити пародійний елемент, причому, дотримуючись традиції, висхідної за посередництвом оберіутов до Гоголя, Д.А. Прігов використовує прийом подвійного зору: світ обивателя описується його ж мовою, "совок" одночасно суб'єкт і об'єкт пародії.

Це виявляється перш за все в синтаксисі, що відтворює усно-розмовну (іноді навіть просторічні) фразу з її настирливими повторами, Еліпс, недиференційованими смисловими відносинами між частинами, спровокованими практично повною відсутністю пунктуаційних знаків (зокрема точки), імітація незавершеності всього тексту-висловлювання. "Стилістична какофонія "(Л. Гінзбург) віршів Д. А. Прігова змушує згадати досліди оберіутов по стилізації "галантерейного мови" - високого стилю обивательської мови, за яким стоїть певний тип свідомості, "не виробляє цінності, але вистачає їх де попало і тому не розуміє несумісності різних форм людського досвіду, втілених у слові "[14, c.89]:

Пам'ятник Пушкіну склавши

Пожитки своїх мідних справ

Сказав: Ось я в іншій межа

Іду, вам чесно відслужили

плекати буду там один

Я душу - бідну крихітку

Не дивлячись вгору, де в славі моторошної

Сидить мій колишній пан,

А нині - брат мій відчутний

Саме крізь бурлескно особистість обивателя пропущені віршовані твори Пушкіна. Якщо у Кушнера міг бути Пушкін Ахматової чи Пушкін Мандельштама, то у Дмитра Олександровича Пригова функцію "третього тексту", "інтерпретанти" (М. Ріффатерр) виконує "совковий" дискурс, в якому перемішані розхожі цитати, ідеологічні стереотипи, історичні паралелі та ін Природно, що твори Пушкіна виступають в ролі прецедентних текстів - хрестоматійних в тому сенсі, що всі говорять на цією мовою так чи інакше знають про них за шкільною програмою або з чуток [15, c.216].

Зрозуміло, що коло творів, що задовольняють цим критеріям, вельми нешироко: "Казка про царя Салтана", ода "Вільність", "Чорна шаль "(відома більшою мірою завдяки своєму музичному -- романсове - втіленню), "Євгеній Онєгін", "Пам'ятник", можливо, ще 2 - 3 вірші. Більш того, у свідомості середнього носія мови часто фігурують аж ніяк не повні тексти, але уривки цитат, не завжди зберігають сенс закінченого висловлювання: "Вітер, вітер, ти могутній! "," Зима! Селянин, торжествуючи "," Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний "," Вип'ємо з горя, где же кружка "," Я вас люблю, чего же боле "і т.п. Це і є Пушкінський Текст в дзеркалі обивательського свідомості.

Куди кругом жодної кинеш погляд

Ні розради для погляду

Кривулін ось з Ленінграда

Сказав: жахливий Ленінград

А мені здавалося іноді

Що там ніби світліше

І так схоже на алею

У Царськосельського ставка

Н-да-а-а

В початкових рядках без праці вгадується ода "Вільність": "На жаль! Куди не кину погляд, скрізь бичі, скрізь залози ", в кінці, схоже, ремінісценція з ахматовське віршів про Пушкіна ( "У Царському Селі"): Смаглявий юнак блукав алеями, У озерних сумував берегів. Здавалося б, ситуація подібна до тієї, що ми спостерігали у Кушнера: ім'я Пушкіна об'єднує твори різних поетів, множачи і перетворюючи пушкінські смисли в індивідуальну семантику. Однак функція Пушкінського Тексту у Д.А. Прігова принципово інша, її можна було б позначити як семіотичну в протилежність семантичної функції цитати в "класичної" традиції.

Подібно "біографічного" Тексту, віршований Текст Пушкіна в художній системі Д.А. Прігова функціонує за законом міфу: зміст мовної одиниці є формою вираження нового означуваного. "Стаючи формою, сенс позбавляється своєї випадкової конкретності, випорожнюється, збіднюється, історія вивітрюється з нього і залишається один лише буква "[10, с. 82]. Пушкінська семантика зовсім не потрібна Прігова - йому необхідно, щоб було упізнано ім'я Пушкіна як знак, жорстко маркірують "високе", а тому принципово неприйнятне для нього самого. Пушкінська цитата використовується, за висловом Ю.М. Тинянова, як макет для нового твору [13, с. 290]. Це не пародія на Пушкіна, але, згідно з тим же Ю.М. Тинянова, використання пушкінського твори в пародійної функції. Спрямованість пародії принципово інша: її адресат - герой-споживач, багатозначно (Н-да-а-а) розмірковує "про матерів важливих". Сам Д.А. Прігов називає цю риторику "нової щирістю":

І Щось молодь усе одружується

Що це за мода така

Дивиться з посмішкою знавця

І одружується собі, все одружується

А то бувало в наші літа

Ми хіба ж знали про любов

Ми знали - Батьківщина і кров

І дещо інше - але це

Хіба ж поясниш

Закони класичної пародії передбачають обов'язковий "нев'язки" двох планів: пародіруемого і пародіює. У Прігова "нев'язки" виявляється вже в глибинному шарі - в самому принципі реконструкції - конструювання Пушкінського Тексту, що об'єднує повчальні сентенцію "модного франта" Онєгіна з нехитро голосом няні Тетяни і знаком "чистої" поезії -- банальною римою любов - кров. І вже як ціле цей Пушкінський (читай: високий, традиційний) Текст вступає в конфлікт з усною мовою радянського пенсіонера (Щось, така, хіба ж), у якій без праці виявляється характерне для комуністичної ідеології затвердження переваги любові до Батьківщини над всіма іншими цінностями.

Особистість і позиція автора у творах Д.А. Прігова виявляється не безпосередньо, у мовній тканини вірша, але в прийомі іронії, за допомогою якого художник прагне зберегти дистанцію по відношенню до свого оповідача-персонажа [16, с. 9]. Ця іронія виразно відчутний у віршах, зберігають строфіка і "ритміко-синтаксичні кліше" (М. Л. Гаспаров) знаменитого вірша Пушкіна "Чорна шаль": Як в Петрозаводську проїздом я був Там петрозаводку собі полюбив Тоді казав я їй: петрозаводка Біжи, дорога, швидше за горілкою .... або Коли я в Калузі з нагоди був Одну калужанку я там полюбив Була в ній велика народна сила Мене на руках вона часто носила ...

В "тарганів" серії Прігова тема Н. Олейникова (Заболоцького, Хармса, раніше - Хлєбникова) парадоксально схрещені зі "Казкою про царя Салтана ":

Як я капосний могутній -

Тараканов зграї хмар

Я ганяю невпинно

Що дивуються таргани

Неустанству моєму:

Не противно ль самому? -

Звичайно, противно

А що поробиш

і "Мідний вершник" укупі з Лермонтовський "В'язнем":

Ось дощ йде, ми з тарганом

Сидимо у мокрого вікна

І вдалину дивимося, де з туману

Встає бажана країна

Як якийсь позамежний дим

Я кажу з якоюсь млістю:

Що, волосатий, полетимо! -

Я не можу, я тільки бігати

Вмію -

Ну, бігай, бігай

Пушкін тут - знак "літературності", за якою вгадується ненависна Прігова Система. Мабуть, і мову він сприймає як модель Системи, а його демонстративне антінормалізаторство і "погане лист" не що інше, як бунт проти будь-яких її проявів. Тому у віршах Д.А. Прігова вільно поєднуються римовані і не римовані рядки, висока сусідами з обсценність, він не утруднює себе пошуком слова - але конструює якихось "виродків" типу неустанство або псини, створює без особливої на те потреби неіснуючі граматичні форми (став чоловіком, нацья) або фонетичні рефлекси римуються слів (Павлік - Авлік, В серцях запитав -- Ердцахспр осилю) (3).

Таким чином, у віршів Дмитра Олександровича Пригова кілька вимірів, що, на суті, і є критерієм справжньої поезії, що відрізняє її від графоманства. Зауважимо, що традиції мовної гри, травестірованія сходять саме до Пушкіна, але не до Пушкіна оди "Вільність" або "Пам'ятника", а до Пушкіну епіграм, "Царя Микити ..." або "гавриліадою" - тих самих віршів, які й заборонялися цензурою як "принижували" образ Великого Офіційного Поета. Так - парадоксальним чином - бунт проти букви Пушкіна обертався поверненням до справді пушкінського духу. Можливо, саме тому Дмитро Олександрович Прігов і став одним з перших лауреатів Пушкінської премії (1993 рік).

Спробуємо узагальнити наші спостереження над тим, як працює Пушкінський Текст в сучасній поезії.

В творах "класичного" напрямку діє принцип "чуже як своє": чуже слово стає формою вираження власного сенсу, способом множення семантичної перспективи слова, знаком глибини поетичного тексту, що включає його в інтертекст в цілому. Пушкінський Текст для Кушнера - це глибинний пласт, "чорнозем" російської поезії, пушкінські слова - рід "упомінательной клавіатури" (О. Мандельштам) для читача-інтелектуала.

Пушкін по-пріговскі - це чавунний пам'ятник, який не можна не помітити: про нього постійно вдаряється і постійно відштовхуєшся від нього. При цьому важливо відчуття присутності Пушкіна як реального факту сучасного життя. "Гра" з Пушкінський Текстом, десакралізація образу поета парадоксальним чином повертають нас до живої особистості. Саме ця гра - доданок власної стильової манери Прігов