Ломоносов
К. В. Пігарєв, Г. М. Фрідлендер
Михайлу
Васильовичу Ломоносову (1711-1765) належить величезний, неоціненний внесок у
всі основні галузі російської національної культури XVIII ст. За характеристикою
Пушкіна, «поєднуючи незвичайну силу волі з незвичайною силою поняття,
Ломоносов обняв всі галузі освіти. Жага науки була сильні пристрасті
Цього душі, виконаною пристрастей. Історик, ритор, механік, хімік, мінералог,
художник і віршотворець, він все спробував і все проник ». Син селянина-помор,
що виріс на біломорської Півночі (краї, який не знав кріпосного права),
Ломоносов з дитинства познайомився з самобутньою народною культурою Російського
Півночі, дізнався різні промисли і ремесла, долучився до праці і мореплавання.
Все це розвинуло в ньому неприборкану тягу до знань, фізичну силу,
безстрашність, пильність і спостережливість, пробудило невичерпну духовну
енергію. Навчити грамоті в односельців, юнак роздобув кращі на ті
часи навчальні книги - «Граматику» Мелетія Смотрицького і «Арифметику» Л.
Магницького, а також «Псалтир ріфмотворную» Симеона Полоцького - перша
відомий йому зразок книжкового віршуванні. Страсна жага знань спонукала
Ломоносова в грудні 1730 покинути рідні місця. З рибним обозом він
відправився до Москви, де, видавши себе за сина дворянина, вступив до
Слов'яно-греко-латинську академію. Закінчивши її, Ломоносов в числі кращих учнів
був витребувати у Петербург і відправлений для вдосконалення в науках у
Німеччину. У 1741 р. він повернувся до Росії, а чотири роки по тому став професором
Петербурзької Академії наук.
За
різноманітності починань, зухвалому розуму, неосяжності знань Ломоносов був схожий на
титанів Відродження. Один із самих чудових умов свого часу, великий
натураліст, він невтомно дбав про розвиток всіх областей російської
культури і сам у своїй повсякденній кипучої діяльності прагнув показати
сучасникам зразок постійного, невтомної праці на благо батьківщини,
з'єднаної роботи розуму і рук.
Виступаючи
як літературний реформатора, Ломоносов добре знав давню російську
писемність, літописи, народні пісні, засвоїв ораторські традиції російського
проповідницького мистецтва. Ще до від'їзду за кордон він познайомився з
панегіричні поезією і шкільною драмою XVII-XVIII ст. Його поезія стала
органічним продовженням цих багатств, накопичених вітчизняної культурою. І
в той же час Ломоносов-поет підняв її традиції на новий історичний рівень.
Домогтися цього йому допомогли і та багата школа знань, яку він отримав в роки
свого перебування в Західній Європі, і особливості його творчої особистості.
прокладаючи
в кожній з областей російської науки і культури нові шляхи, Ломоносов у своїй
літературно-реформаторської діяльності також спирався на широке знання історичних
доль і шляхів розвитку античної, новоєвропейської та давньої російської літератури.
Це дозволило йому вірно відчути, що перший ключовою умовою для
подальшого успішного розвитку російської національної літератури були в його час
реформа літературної мови і корінне перетворення системи віршування.
Ломоносов не тільки дав вирішення цих нагальних для російської культури його часу
питань, що надовго визначила подальші шляхи розвитку російської літературної
мови та російської літератури.
В
1739 двадцятивосьмирічного Ломоносов надіслав на батьківщину з Фрейберга, де він в
цей час навчався в Гірничої академії, «Лист про правила російського
віршуванні »з доданою до нього одою« На взяття Хотина »як практичним
підтвердженням проголошених і обгрунтованих в «Листі» принципів нового
російського віршування. Ломоносов - реформатор вірша, на відміну від
Тредіаковський, сміливо і послідовно стверджує силабо-тонічну систему
віршування як «природну» для російської мови. Він визнає право на
існування як двоскладовою, так і трискладових стоп і відстоює рівноправність
жіночих і чоловічих і дактилічних рим. Як розміру, найбільш
відповідного «шляхетності, пишності і висоті» жанру оди, Ломоносов
висуває на перше місце чотиристопний ямб, який він широко розробляє в
своїх одах, що зробили величезний вплив на розвиток російської поезії аж до
Пушкіна.
Ломоносов
вийшов з суперечки з Тредіаковський переможцем не лише як теоретик. Перевага
своєї позиції він довів своїми одамі. Стислий і енергійний ямбічних вірш
Ломоносова не тільки відкрив широкі можливості для перетворення російської оди на
трибуну громадської думки, в своєрідний, повний високого
цивільно-патріотичного пафосу «урок царям» (яким вона фактично залишалася
на всьому протязі її розвитку під пером її найбільших представників), а й
поклав основу завоюванням всієї пізнішої російської ямбічних поезії до
Пушкіна.
Ломоносов
палко любив російську мову, він вірив, що ця мова відкриває для розвитку
поезії найширші історичні перспективи. «Краса, пишність, сила і
багатство російського мови виявляється досить з книг, у минулі віки писаних,
коли ще не тільки ніяких правил для творів наші предки не знали, а й про
тому навряд чи думали, що вони, є або можуть бути », - писав він, а в« Російській
граматики »(1754-1755) додавав -« в ньому пишність ішпанского, жвавість
французької, фортеця німецької, ніжність італіянского, понад те багатство і
сильну в зображеннях стислість грецької та латинської мови ... Сильне
красномовство Ціцероново, чудова Віргілієву важливість, Овідіево приємне
витійство не втрачають своєї гідності на російському мовою. Найтонші
філософські уяви і міркування, всілякої природні властивості та
зміни, котрі бувають у цьому видимому будову світу і в людських зверненнях,
мають у нас пристойні і річ що виражають мови ».
Пізніше,
протягом усієї своєї діяльності, Ломоносов продовжує приділяти широке
увагу теоретичним проблемам, пов'язаним з розвитком російської літератури і
російської мови. Його «Риторика» (1748), витісняючи схоластичні підручники і
сім разів перевидана протягом XVIII ст., служила протягом довгого часу
основним посібником з теорії літератури. Особливо важливе значення набуло «Передмова
про користь книг церковних в російському мовою », надрукований як введення до
зібрання творів Ломоносова 1757
В
Петровську епоху були розхитані традиції як мови старої, церковнослов'янської
книжності, так і мови давньоруських рукописних книг, але в той же час не
існувало ніякої стійкої і міцної мовної норми. Жива розмовна
мова була засмічена різними запозиченнями з строкатих і різнорідних
іноземних джерел. Це спонукало Ломоносова в «Передмові про користь книг церковних»
закласти основи того нового російської літературної мови, який
відповідав би потребам часу. Він відкидав «дикі й дивні слова,
безглуздості, що входять до нас із чужих мов »і визнавав основою нового
літературної мови історично сформований російську мову. Російська і слов'янський
мови історично пов'язані між собою, а тому ті лексичні запаси
церковнослов'янської книжності, які повністю зберегли свою живу силу і без
праці зрозумілі сучасній людині, не можуть бути відторгнуті від російської
літературної мови без його збіднення і спрощення. Очистилися від застарілих,
померлих слів та зворотів церковнослов'янської мови, російська мова повинна
орієнтуватися в боротьбі за своє збагачення не на хаотичні, безладні
запозичення з інших мов, а на власні свої живі ресурси, у тому
числі ресурси слов'янської книжності. Лише мобілізувавши всі свої - минулі і
справжні - історичні багатства, здатні служити цілям нової культури і
літератури, він стане досить гнучким, що відповідає потребам розвитку цієї
культури і літератури інструментом.
Ломоносов,
спираючись на досвід поетики та риторики античності і Нового часу, в російській
літературній мові розмежував три роду «назву» і відповідно їм три
мовних «штилю»: високий, посередній (середній) і низький.
До
першого роду відносяться слова, однаково прийняті як у церковнослов'янською, так
і в російській мові; до другого - маловживаних у живої мови, але «грамотним
людям »зрозумілі церковнослов'янські слова; до третього - слова, властиві тільки
російській мові. Для високого стилю одно прийнятні «вислови» як першого, так і
другого роду; посередній стиль черпає свій словниковий запас із «назву»
першого і третього роду; низький стиль обмежується переважно
«Виразами» третього роду, з домішкою середнього та суворим відбором
«Простонародних низьких слів». Вчення про три "штилі» лягло в основу
Ломоносовський системи літературних жанрів. Високим стилем, вчив він, пишуться
героїчні поеми, оди й мови в прозі «про важливі матерії», середнім --
«Театральні твори, в яких потрібно звичайне людське слово до
живому поданням дії », віршовані дружні листи, Еклогіт, елегії,
сатири, прозові твори історичного та наукового змісту; низьким --
комедії, жартівливі епіграми, пісні, прозові дружні листи і «опису
звичайних справ ». В обстановці послепетровской Росії, де норми мови старої
середньовічної книжності віджили свій час і необхідною передумовою розвитку
національної культури стало вироблення нової, гнучкої, вільної і в той же час
цілісної системи літературної мови, теоретичні праці Ломоносова
сприяли об'єднанню всіх ресурсів книжкової та живої мови. Завдяки цьому
вони стали надовго найважливішим знаряддям боротьби за впорядкування літературної мови.
Проведена їм регламентація мовного ладу кожного з головних літературних
жанрів зіграла важливу роль в утвердженні естетики та поетики російської
класицизму. Ломоносов закликав слідувати правилам і творам зразкових
авторів. «Риторика» включала уривки з творів класиків світової літератури,
перекладені ним для ілюстрації окремих правил. У той же час ще в «Листі про
правила російського віршування »він застерігав:" ... понеже наше
віршик тільки починається, задля того, щоб нічого негідного НЕ
ввести, а доброго не залишити, треба дивитися, кому і в чому краще
наслідувати », тобто вимагав суворо свідомого, виборчого підходу до
запозичень з інших літератур з урахуванням потреб національної культури.
Хоча
Ломоносов розглядав поетичну діяльність як другорядну для нього по
порівнянні з іншими сферами свого величезного, напруженої праці вченого і
просвітителя, він був одним з найгеніальнійших ліричних поетів XVIII ст. НЕ
тільки в масштабах російської, але і всієї світової поезії.
Поетичне
Спадщина Ломоносова різноманітно.
Воно
включає урочисті, похвальні оди, філософські оди-роздуми ( «Ранковий
роздум про божому величності »і« Вечірнє роздуми про божому величності »,
1743), віршовані перекладання псалмів, до яких примикає «Ода, обрана з
"Йова" »(1751), дидактичне« Лист про користь скла »(1752), дві пісні
незакінченою героїчної поеми «Петро Великий» (1756-1761), різкі сатиричні
вірші, звернені проти невігласів і церковників ( «Гімн бороді»,
1756-1757, «До Пахомій», 1759, тощо), програмний для Ломоносова в
ідейно-естетичному відношенні полемічний «Розмова з Анакреона» (1757-1761),
героїчну ідилію «Полідор» (1750), дві трагедії, численні «написи до
ілюмінація »та інші вірші з нагоди різних придворних свят,
епіграми, притчі, перекладні вірші. Але справжня вершина творчості
Ломоносова - його оди.
Оди,
як і багато інших вірші Ломоносова, створювалися «на випадок». Вони писалися звичайно
у зв'язку з різними визначними подіями в житті російської держави,
приурочувалися до днів його сходження на престол Єлизавети, Катерини II і до інших
офіційним придворних торжеств. Але свято або офіційна дата, до
якої приурочено створення оди (або «написи»), були для нього всього лише
приводом для духа, вільного польоту творчої фантазії та уяви.
За силою почуття, вражаючою яскравості картин оди Ломоносова не поступаються
західноєвропейським зразкам похвальною оди XVII-XVIII ст. (Малерб у Франції,
І. К. Гюнтер в Німеччині та ін). Задачі вразити уяву читача, викликати в
ньому «високе ширяння» думок і почуттів відповідає емоційна напруженість
стилю Ломоносовський оди. Велика кількість метафор, гіпербол, алегорій, перифраз,
риторичних запитань, звернень і вигуків, насиченість внутрішньої
динамікою, зміна яскравих вражаючих картин і філософських узагальнень, звукове
багатство вірша, місцями перехідного в звукопис, - характерні риси стилю
його од, висхідні до барокової традиції (зокрема, І. К. Гюнтера). Багато
метафоричні епітети ( «бурхливі ночі»; «спрагнене літо»; «полум'яні звуки») і
уособлення ( «Брега Неви руками плещуть»; «спорудив Петрополь до неба руки»;
«Там пагорби і дерева волають»; «Руками, річки, восплещіте») свідчать про
синтетичному характері його художнього стилю. Прагнучи надати російській
поезії силу і масштабність, яка відповідала б завданням та пафосу будівництва
перетвореної Петром нової Росії, Ломоносов прагнув творчо використовувати
для вирішення цього завдання відомі йому елементи спадщини давньоруської
літератури, поезії європейського Ренесансу та бароко, він сміливо вводив їх у
рамки створювалася їм системи російського класицизму. Все це зробило поезію
Ломоносова особливим, великим і неповторним явищем в історії світової
літератури XVIII ст. Ломоносов-поет, обдарований потужним уявою, і
Ломоносов-вчений, перетворювач науки свого часу, щасливо доповнювали
один одного.
Похвальні
оди і урочисті слова Ломоносова пройняті високим патріотичним пафосом.
Безпосередні адресати його од - царствені покровителі поета - відступали в
них в тінь перед величним чином Росії, роздумами про перспективи її
історичного розвитку. Ломоносов був її натхненним співцем в пору становлення
російської нації, закладання основ російської національної культури, до цього і
майбутньому якою він не з гарячим натхненням.
Свою
програму поета-патріота і громадянина Ломоносов обгрунтував у «розмові з
Анакреона », що складається з ряду перекладів життєрадісних анакреонтіческіх од і
частиною жартівливих, частиною мужньо-суворих «відповідей» Ломоносова. У
протилежність древньому співакові насолод російський поет захищає ідею
служіння поезії ідеалам громадянськості і освіти і малює образ свого
великої натхненниці - Матері-Росії.
Ломоносов
угадуємо в одах грандіозні успіхи російської кораблебудування, з'єднання
морів штучними каналами, осушення боліт, точні розрахунки метеорології,
за допомогою яких людина навчиться вірно передбачати погоду. Він твердо
впевнений у тому, що російська земля щедро відкриє свої надра допитливому погляду
дослідників, а праця народу витягне з її глибин ще незвідані скарби.
Гімном на славу вітчизняної науки звучать знамениті рядки: «Науки юнаків
живлять,// Отрада старим подають,// В щасливого життя прикрашають,// В
нещасної випадок бережуть ... »(« Ода на день сходження на всеросійський
престол ... Єлизавети Петрівни », 1747). У поезії Ломоносов вів ту ж боротьбу за
науковий світогляд і за освіту народу (який здатний висунути
«Власних Платонов» і «швидких розумом Невтонов»), що й у своїх трактатах,
присвячених питань науки, освіти, освоєння природних багатств Росії.
Ломоносов-поет оспівував і «велике північне сяйво», і «користь скла», і
«Перевагу новоізобретенное артилерії перед старою». Поет-учений аж ніяк не
перетворював свої вірші в римовані виклад філософських проблем або наукових
істин. Геній великого вченого поєднувався в ньому з талантом і натхненням художника.
Свої спостереження він умів наділяти під вражаючі, точні і величні
поетичні образи. Бо лише художник, вражений величчю природи, міг, як
Ломоносов, сказати про сонце: «Палаючий вічно Океан». Або, споглядаючи нічне небо,
висловлював своє захоплення в словах: «Відкрилася безодня зірок повна; Зіркам числа
нема, безодні дна ». «... Сила захоплення перетворила натураліста в поета», - писав про
філософських роздумах Ломоносова Гоголь. Силою художньої уяви
вражають і створені поетом картини війни, природних катаклізмів. Він повний
подиву перед ратнимі подвигами російських воїнів, натхнених любов'ю до
Батьківщині, і їх відданістю своєму обов'язку: «Креп вітчизни любов// Синів
російських дух і руку;// Бажає всяк пролити всю кров,// Від сильного бадьориться
звуку »(« Ода ... на взяття Хотина », 1739). Поетичний, доріг для Ломоносова
постійно виникає в його поезії образ «коханої тиші» - змінного
бурі і страждання війни світу, надійного оплоту трудових подвигів.
Своїми
урочистими одамі Ломоносов створив канон, який надовго став художнім
зразком для наступної російської оди - найбільш високо шанованого в системі
російського класицизму високого віршованого жанру. Ломоносов-одопісец
користувався цим каноном з винятковою сміливістю, свободою і гнучкістю, не
повторюючи себе. Не дивно, що й під пером його наступників жанр урочистій
оди порівняно надовго зберіг у Росії своєрідну художню
пластичність, готовність до новоутворень, яка сприяла його
поетичному довголіття.
Серед
представників російського класицизму питання структури одичну жанру були
предметом постійної полеміки. Вже А. П. Сумароков, молодший сучасник
Ломоносова, критикуючи риси, висхідні до естетики бароко, знаходить його оди
зайво урочистими і пишними, перевантаженими метафорами, складними за думки,
за будовою і мови і протиставляє вимоги раціоналістичної простоти
і здорового глузду. Пізніше «високий хлопець» од Ломоносова намагався наслідувати
офіційний поет-одопісец при дворі Катерини II В. Петров. Проте справжнім
продовжувачем Ломоносова стає Державін, що істотно перетворили жанр
оди російського класицизму і дав йому нове життя. Живі відгомони одичну
стилю Ломоносова ми зустрічаємо і в пізнішій російської поезії, присвяченій
національно-героїчної теми (особливо в «Полтаві» і «Мідному вершника»
Пушкіна).
«Слово
твоє, що живе повсякчас, і навіки в творіннях своїх, слово російського племені,
тобою в мові нашому оновлене, прелетіт в устах народних за неозорий
горизонт століть », - писав про заслуги Ломоносова-поета і теоретика поезії в
Наприкінці XVIII ст. А. Н. Радищев.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.philology.ru/
