Російська Шекспір

Порівнюючи Мольєра з Шекспіром, А.С. Пушкін писав: "Обличчя, створені Шекспіром, не суть як у Мольєра, типи такої-то пристрасті, такого-то пороку, але істоти живі, сповнені багатьох пристрастей, багатьох пороків; обставини розвивають перед глядачем їх різноманітні і багатосторонні характери. У Мольєра скупий скупий - і тільки; у Шекспіра Шейлок скупий, сметлів, мстивий, чадолюбів, дотепний ".

Це - не думка дозвільного читача, а професійний аналіз творчості геніїв, які працювали в галузі драматургії, до якої примірявся і сам поет. Він напевно писав це в першу чергу для себе, витягуючи уроки з досвіду своїх попередників. Урок був їм засвоєний: у драмі "Борис Годунов", як і в "Веніціанском купця", немає цілком "гарних" і цілком "поганих" персонажів, всі вони об'ємні, вміщають в собі і добро, і зло, - навіть Гришка Отреп'єв і Маринка. Тому п'єса і вийшла такою вдалою, що сам автор прийшов від неї у захваті: "Ай да Пушкин! "

Звичайно, мають право на існування і п'єси "мольєрівського" типу, тобто викривальні, в яких за законом жанру виводяться люди-якості, символи якихось певних вад і достоїнств. До такого жанру належить у нас блискуча п'єса Фонвізіна "Наталка Полтавка", де навіть прізвища героїв (Скотініни) підкреслюють його внутрішню суть. Але "шекспірівський" напрямок у драматургії глибше і цікавіше, хоча і вимагає більшого таланту. Його дотримувалися А.С. Грибоєдов в "Лихо з розуму "і А. К. Толстой у трилогії про Івана Грозному, А. В. Сухово-Кобилін в "Весіллі Кречинського" і Л.Н. Толстой в "Живому трупі" і "Влада темряви", де він намагався довести свою улюблену думка, що "немає в світі винуватих". Багатопланових героїв виводили на сцену і кращі радянські драматурги - А.Н. Арбузов, B.C. Розов, А.В. Вампілов. Але найбільшим, майстрів цього напрямку був і залишається Олександр Миколайович Островський.

Він народився в Москві, в сім'ї, всупереч поширеній помилці, що не має ніякого відношення до купецтва. І по батьківській, і по материнській лінії його предки належали до духовного стану. Закінчив духовну семінарію і його батько, але висвячувати не став і зробився адвокатом. По цій же дорозі він хотів направити і старшого сина Олександра, але той, провчившись два роки на юридичному факультеті Московського університету, залишив навчання, щоб зайнятися літературою. У 1848 році в салоні відомого історика і журналіста Погодіна молодий службовець комерційного суду (батько все-таки змусив його працювати в юридичній сфері) Олександр Островський прочитав свою п'єсу "Банкрут". Успіх був явний, автор почув багато приємних оцінок від оточила його публіки, але дорожче за все були йому не ці похвали, а маленька записочка, передана йому через Погодіна людиною, яка запізнився до початку вечора, слухав п'єсу спершись на одвірок, не сказавши ні слова, і відразу після закінчення читання поїхав. Це був Гоголь. Ми не знаємо, що було в його записці, але те, що це було повне схвалення, не викликає сумнівів. Якщо врахувати, що незабаром Гоголь помер, ми маємо тут повну аналогію з "передачею ліри" Державіним Пушкіну в Царському селі тридцятьма п'ятьма роками раніше.

Якщо не дійшов до нас текст таємничої записки був дійсно благословенням, то ми можемо сказати, що Островський так само блискуче виправдав надії Гоголя, як Пушкін - надії Державіна. Але далі починається відмінність. Коли поетична ліра перейшла з рук Державіна в руки Пушкіна, вона стала звучати голосніше і милозвучно, піднявши мистецтво поезії на нову висоту. Про це знають всі. Але про те, що отримавши схвальне напуття від автора "Ревізора", Островський служив російської Мельпомене довше, масштабніше і результативніше всіх, як-то забувають. Але ж він не просто зробив подальші кроки в драматургії, але і створив абсолютно новий театр, точніше нове уявлення про місце театру в суспільному житті, і тим самим зробив величезний вплив на всю російську культуру, а значить і на основи нашого національного самосвідомості. Не будь численних п'єс Островського, що ставилися на незліченних сценах Росії від столичних до самих глухих, мабуть, і сама Росія була б не такою, якою ми бачимо її сьогодні. Чому ж історики та культурологи так рідко звертають на це нашу увагу, та й ми самі не спромагається усвідомити це? Чому не підносимо Островському такі ж дифірамби, які англійці підносять Шекспіром, захоплюючи і нас своїм захопленням по відношенню до нього? Ось що написано про Шекспіра в російському енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона: "Один з найбільших геніїв усіх часів, недосяжний майстер в зображенні пристрастей і аналізі характерів ".

Це повторення давно сформованого стереотипу, на який наважився зазіхнути тільки Лев Толстой з його природженою ненавистю до стереотипам. Давайте ж і ми перестанемо тремтіти перед Шекспіром, як кролик перед удавом, і скинемо з себе гіпноз навіювань. Шекспір гарний драматург, але чому "недосяжний?"

Втім, справа не тільки в горезвісної російської звичкою більше цінувати чуже, ніж своє. Для укоріненою у нас традиції недооцінювати Островського є певні психологічні причини. Щоб захоплюватися чем-то, треба відсторонитися від нього, поглянути на нього з боку, бажано навіть здалеку. Тільки за цієї умови перед нами з'явиться об'єкт, який зможе, зокрема, стати і об'єктом захоплення. Відсторонитися ж від написаного Островським нам неможливо, бо це - ми самі, потаємна суть нашого життя. На наших сценах його ставили набагато частіше, ніж будь-якого іншого автора, хоча б вже тому, що його п'єси не можна зіпсувати поганою грою, так що будь-яка трупа з його допомогою забезпечувала собі успіх, - але Росія, дихаючи цими п'єсами, не помічала їх цілющої сили, як не помічають цілющої сили повітря. Театр Островського так органічно увійшов в побут нації, що не міг сприйматися як щось зовнішнє, як "культура", тим більше, як "філософія", хоча насправді він ніс найширшої аудиторії стільки культури та філософії, скільки вона не могла б отримати ні від чого іншого.

З цією "непомітно" генія Островського, з його властивістю розчинятися в народній душі, пов'язано й те, на перший погляд дивне, обставина, що, живучи в епоху галасливої полеміки між "прогресисти" і "консерваторами", продовжив на підвищених тонах суперечка західників і слов'янофілів, Островський не примикав ні до того, ні до іншого табору. Правда, Добролюбов спробував використовувати його драму "Гроза" для викриття "темного царства", яким йому бачилася православна монархія, але він користувався суцільними натяжками, з допомогою яких яке завгодно твір можна представити Підтвердження що завгодно. Здається, переконливіше звучить трактування Катерини нашим сучасником Михайлом Лобановим як темної плями у світлому царстві російського купецтва. Але самій вірною є, звичайно, трактування, відповідна задумом автора: адже він наділяє кожного свого героя такою долею, яка, відповідно до його розуміння природи людини, неминуче випливає з його вчинків. Трагедією Катерини Островський проілюстрував те, про що постійно попереджають святі отці: Усякий бо гріх починається з невинного начебто "прілога", а потім, якщо прілог рішуче не відкинутий і сталося "сосложеніе", він поступово зростається з душею і невідворотно веде її до загибелі. Літературознавець Алла Білицька звернула увагу на багатозначний факт, який більше ста років був у всіх на виду, але його не помічали: героїня "Грози" пройшла в точності той же шлях від першої, "теоретичної" спокуслива думки до перешагіванія через одну з десяти заповідей, яким йшов герой "Злочини і покарання". Чи збігаються навіть дрібні деталі в їх поведінці: Катерина кружляє близько ключа від хвіртки, що веде до коханця, як Раскольников кружляє близько сокири. Але Добролюбова боротьба людини із самим собою, як і всі глибокі проблеми особистості, анітрохи не цікавить, і він зводить всі до соціального фактору: змінити чоловікові Катерину змусив проклятий царизм.

Філософія без філософствування, розкриття вічного істини про Бога, світ і людину через сценічне дійство, через динаміку людських взаємин, - ось суть драматургії Островського. Він не резонерство устами своїх персонажів, він просто слід апостолу Павлу: "Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб врятувати, принаймні, деяких "(1 Кор. 9, 22).

Проте однієї цієї ненав'язливості вчительства було б недостатньо, щоб так міцно вловити глядача, як це зумів зробити Островський. До неї він додав геніальний, незрівнянний, дійсно великий і могутній російську мову. Послухайте, наприклад, як актор Счастлівцев розповідає про своє перебування у рідні. "Воно точно-с, я, було, видужав, і товстіти вже став, та раптом якось за обідом приходить в голову думка: не задушитися чи мені? Я, знаєте, хитнув головою, щоб вона вийшла, трохи згодом знову ця думка, увечері знову. Ні, бачу, справа погано, та вночі і втік у віконце. Ось як нашому братові у рідних-то ".

На цьому варто було б і закінчити, але треба порозумітися щодо заголовка статті. Ми назвали Островського російським Шекспіром, а не Шекспіра англійською Островським тільки тому, що останнє не виходить за хронології: Шекспір жив на 250 років раніше Островського. А якщо судити по інших критеріям, наприклад, за якістю п'єс, то ще невідомо, який з двох варіантів слід було б вибрати.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.ostrovskiy.org.ru/