Зміст:
Творці Козьми Пруткова Петровича
Біографія Козьми Пруткова Петровича
Новий "автор"
Що ж належить перу Пруткова?
Майстер літературної пародії
"Мудрі" вислови
Байки
Військові афоризми
Прутков як представник своєї епохи

Творці Козьми Пруткова Петровича



Письменник Козьма Прутков, придуманий групою однодумців, - явище в нашій літературі унікальне. Ні до, ні після нього не було випадку, щоб літературний псевдонім придбав таку самостійність, коли письменники, відомі як літератори під власними іменами могли видавати під іменем вигаданого особи особливе "зібрання творів", забезпечене до того ж портретом і докладною біографією. К. П. Прутков - рівноправний член сім'ї реально жили російських літераторів. Його уявне ім'я займає законне місце в літературному алфавіті поряд із справжніми іменами його головних опікунів.
Хто ж причетний до створення цього заслуженого літератора? Хто створив Козьму Пруткова? Називали вони себе по різному: приятелі, друзі, "помилкові друзі", клеврети, опікуни, наближені радники. Спершу вся затія була всього лише сімейної жартом. Жартували Олексій Костянтинович Толстой і його двоюрідні брати Олексій, Володимир і Олександр Жемчужникови.
А. Толстой і Жемчужникови належали до родовитому дворянству, їхня молодість проходила в умовах відмінного достатку. Вони відрізнялися здоров'ям, талантом і завидною запасом життєрадісності. У поєднанні з великим дозвіллям все це передбачали невичерпним пустощів.
Олексій Михайлович Жемчужников був на чотири роки молодший А. К. Толстого. Він теж став відомим поетом і навіть академіком, але таланту був скромного і грунтовно забувся.
Олександр Михайлович Жемчужников в молодості був порядним бешкетників, але саме йому випала честь написати перше байку, що поклала початок поетичній творчості Козьми Пруткова. Потім він став великим чиновником, але не втратив веселої вдачі. І нарешті Володимир Михайлович Жемчужников, наймолодший з усіх "опікунів" Пруткова, став організатором і редактором публікацій вигаданого поета.

Біографія Козьми Пруткова Петровича

Козьма Петрович Прутков все своє життя, крім років дитинства і раннього отроцтва, в державній службі: спочатку у військовому відомству, а потім у цивільному. Він народився 11 квітня 1803 в селі Тентелевой Сальвичеготского повіту, що входив у той час до Вологодської губернії. К. Прутков походив з незнатного, але вельми чудового дворянського роду. Чудового тим, що майже весь він займався літературою. К. П. Прутков довів це, опублікувавши в роки своєї творчої зрілості витримки із записок свого діда, відставного прем'єр-майора і кавалера Федора Кузьмича Пруткова, а також дещо з творів свого батька Петра Федотича Пруткова. Батько Козьми Пруткова за тодішнім часу вважався між своїми сусідами людиною багатим. Маленький Кузька отримав прекрасну домашню освіту. Рано що розгорнулися в ньому літературні сили підбурювали його до занять і позбавляли від згубних захоплень юності. У 1820 році він приступив до військової служби, тільки для мундира, і пробув на цій службі лише два роки з, в гусарах. На двадцять п'ятому році життя, будучи ще в малих чинах, К. П. Прутков закохався. Її звали Антоніда Платонівно Проклеветантовой. К. П. Прутков, вступивши в Пробірну Палатку в 1823 році, залишався там до смерті, тобто до 13 січня 1863 року. Як відомо, начальство відрізняло і нагороджував його. Тут, у цій Палатці, він удостоївся отримати всі цивільні чини, до дійсного статського радника включно, і 1841 йому дісталася вакансія начальника Пробірної Намети, а потім - і орден св. Станіслава 1-го ступеня, який завжди приваблював його, як це видно з байки "Зірка і черево". Але не служба, не складання проектів, що відкривали йому широкий шлях до почестей і підвищень, не зменшували в ньому пристрасті до поезії. І як би не були великі його службові успіхи і гідності, вони одні не доставили б йому навіть сотої частки тієї слави, яку він придбав літературною своєю діяльністю.

Новий "автор"

Твори К. Пруткова вперше з'явилися в пресі, правда ще без його імені, в1851 році. У листопадової книжці журналу "Современник", в "Замітках Нового Поета про російську журналістиці" були надруковані три байки: "Незабудки і зап'ятках", "Кондуктор і тарантул", "Чапля і бігові доріжки".
Вперше ім'я Пруткова з'являється у пресі тільки у 1854 році. Новий "автор" виступив з великою кількістю творів, відразу визначили літературну фізіономію К. Пруткова перше пори його діяльності.
Він заявив себе насамперед пародистів - винахідливим, влучним і злободенних. За життя "незабутнього" Миколи Павловича, коли весь лад тримався гігантською бюрократичною машиною - військової і цивільної, - Пруткова ще не можна було зробити в статський генерали і зробити директором. З того, що брати тоді могли і вважали за потрібне опублікувати, вимальовувався вигляд простого літературного епігон з безмірним зарозумілістю: "Я поет, поет обдарований! Я в цьому переконався; переконався, читаючи інших: якщо вони поети, так і я теж!" З часом сатиричний тон зміцнів, казенного точки зору Пруткова на всі предмети стала ясніше. У 1854 році він став одним з головних співробітників створеного в Некрасівській "Современник" відділу "Літературний єралаш". Цей відділ журналу був цілком присвячений гумористики, переважно пародія. У першому ж зошити "Літературного Ералаш" К. Прутков виступив як плідний письменник, майстер різних жанрів.
У наступних книжках "Современника" 1854 продовжували друкуватися "Дозвілля Козьми Пруткова", афоризми, "Витяги з записок мого діда". У складі "Дозвілля Козьми Пруткова" була дана "Прислів'я в одну дію -" Блонді ". Після цього співпрацю К. Пруткова в" Современник "припинилося аж до 1859 року, коли була надрукована з трьома зірочками замість імені байка" Пастух, молоко і читач ". І в останній раз він з'являється на сторінках цього журналу в 1863 році. Брати сповістили літературний світ про кончину великого чиновника і поета.
Здавалося б, явище, настільки пов'язане з безпосередньою злобою дня, повинно було поступово відійти в історію. Але справжня громадська актуальність якраз і сприяє довгому існуванню в потомство, - Прутков яскраве тому підтвердження. Він ніколи не жив, але його зовсім не просто виявилося поховати.
Видання повного зібрання у 1884 році закріпило ім'я та склад творінь Пруткова і ускладнило приписування йому всякого дурниці. Успіх видання перекидав необачні предсказания тодішніх нібито дуже прогресивних і сміливих лібералів, що знаходили Прутковської гумор чисто "балагурскім", а тому застарілим в нових, пореформених умовах. "Давно забуте ім'я" (про це глумливо писав М. Філіппов, видавець журналу "Століття", один із викрадачів імені К. Пруткова) виявлялося зовсім не забутим вже тому, що їм охоче користувалися журнальні лавочки а тепер підтвердилася його неминуща популярність серед публіки .

Що ж належить перу Пруткова?

Перш ніж намагатися з'ясувати, що таке Прутков, треба якось розібратися в тому, які твори ми підписуємо цим ім'ям. Прутков залишив спадок хоча й далеко не бідна, але кілька засмучене і не цілком впорядкована. До цього часу неможливо визначити раз і назавжди, що саме повинно вважатися Прутковської, а що не повинно. Причин цього кілька. По-перше, якщо А. Толстой і Олексій Жемчужников, виступаючи з гумористики або сатирою поза Прутковської співдружності, цій своїй діяльності Пруткова і не приписували, то Олександр Жемчужников з 70-х років не раз друкував під ім'ям Пруткова свої дрібнички, які брат Володимир напівпрезирливо називав "Сашенькіни дурості". По-друге, протестуючи проти "Сашенька" самоуправства, його брати, готуючи зібрання творів після смерті Толстого, у свою чергу, досочінілі Пруткова: так виникло, наприклад, "Передсмертний з необхідним поясненням", - щось схоже на саморекламу. По-третє, пізніше в архіві Жемчужникова радянські дослідники виявили чимало текстів, в тому числі і неотделанних, які не тільки були часом написані після розпаду головного тріумвірату, але з різних міркувань не публікувалися і за життя укладачів "повного зібрання".
Так поступово "повний" Прутков ставав все "повніше", хоча, строго кажучи, варто було б вважати справді Прутковської творами лише ті, що були створені до смерті Толстого і, по крайней мере, не без його відома. Але і цього, на жаль, не можна знати з точністю.
Та й всередині самого Прутковської спадщини немає непорушною ясності. Адже Козьма Прутков - це не тільки "сам" Козьма Петрович. В його особі об'єднані і "дід" Федот Кузьмич, і "батько" Петро Федотич, і, нарешті, навіть "діти" Козьми Петровича. У ряді випадків виникає справжня плутанина. Чи вважати, наприклад, твором Пруткова п'єсу "Любов і Сілін", яку Олександр Жемчужников надрукував під цим ім'ям? Незадоволеним братам довелося порахуватися з доконаний факт. В результаті - невизначений компроміс: спочатку В. Жемчужников в цілому відкидає комедію, а потім брати погоджуються вважати її все-таки Прутковської. Але ось знайшлася чудова сатира "Торжество доброчесності", і з передмови до неї вже виявляється, що "Любов і Салин" - твір не самого Козьми Петровича, а його дітей. Заодно "з'ясовується", що ними ж складена і ... "Фантазія", яка з'явилася ще перш самого імені Пруткова і була лише потім йому приписана.
І, проте, при всій строкатості матеріалу не можна погодитися з твердженням, ніби "Спадщина Пруткова розпадається ... і майже без залишку, на твори окремих авторів" (думка П. Н. Беркова). Навряд чи можна вважати той або інший твір безумовно належить кому-небудь тільки на підставі того, кому належить автограф: при колективній творчості зовсім не обов'язково пишуть у два або чотири руки.
Як не подстрекательно звучить афоризм самого Пруткова, ніби навмисне для цього випадку призначений ( "не в сукупності шукай єдності, але більше - в однаковості поділу"), головне тут все-таки єдність, єдиний творчий вигляд.

Майстер літературної пародії

Що лежить в основі такої єдності? Може здатися, що ніякого питання тут немає, тому що відповідь давно вже сформувався. Двоє з творців цієї мінливої маски точно визначили в некролозі, у біографії Пруткова і особливо в листах, спеціально розрахованих на оголошення, що Прутков є пародія на всілякі прояви "казенне" і ретроградства - спершу лише літературного, а потім і політичного, - які так процвітали "в епоху суворої влади і встановленого мислення". Прутков - це образ літератора "типового, самовдоволеного, тупого, добродушного і добромисного", що наслідує самим ходовим мотивів із віршах, самому витертих глибокодумності в прозі. Добролюбов, рекомендуючи, зі свого боку, читачеві "Современника" чергові добірки віршів Пруткова, особливо цінує в них викриття прийомів "чистого мистецтва"
У будь-яких розмовах про Пруткова найчастіше відзначається його непрохідна "тупість", від якої стає "смішно". Такий штамп повторюється майже механічно, як щось само собою зрозуміле. А чи так це, якщо вдуматися? Що до "кумедного", то наш теперішній погляд багато що в Пруткова зовсім не викликає справжнього сміху. Уявлення про смішному теж змінюються. Але навіть за часів Пруткова не всім читачам Прутков здавався смішним. Пародійний характер його творчості розкусили швидко, а самі пародії багатьох не посмішити.
А щодо "тупості" непорозумінь повинно бути ще більше. Б. Бухштаб, що застосував для позначення цієї властивості вишукане поєднання "нескінченна обмеженість", знаходить, наприклад, "геніальним" за своєю "тупості" вірш про юнкере Шмідта ( "в'яне лист ..."). Раніше воно називалося "З Гейне" і швидше за все пародіює російських наслідувачів Гейне, тих самих, про які "іскрівець" Д. Мінаєв писав в одному зі своїх фейлетонів: "Ви повинні знати, що цей поет (Гейне) є жертва російських поетів, які ще в утробі матері стали перевантажувати його творами плац-парад нашої літератури ... Хто з них не вправляйся своєї музи полосканням гейневскіх пісень у хвилях слов'янської Лети? .. Завдяки російським перекладачам від Парнаса німецький віршотворець на нашому грунті отримав нову, абсолютно оригінальну фізіономію, фізіономію до того нову, що якщо б німці спробували знову перевести російської, переобтяженого Гейне своєю мовою, то вони б не впізнали у ньому автора "Німеччини" і "Атта Троль"
К. Прутков, дотепно й дошкульно пародіюючи поганих перекладачів, модних наслідувачів "у гейновском дусі", ставав в один ряд з сатириками демократичного табору, які були зацікавлені в тому, щоб познайомити російських читачів із справжнім Гейне; недарма його вірші з такою ретельністю перекладали і М. Л. Михайлов і Добролюбов.
Наслідувачі давно забуті, а пародія живе безвідносно до них і до самого Гейне. Что-то підкуповує в ній своєї зворушливо, цілковитої незахищеністю від викривань з боку критики, від глузувань. Від того чи, що написана вона А. Толстим ще до повної змалювання міфічного директора "Намети", але тільки здається, що написав це вірш не пихатий петербурзький чиновник з жовтувато-коричневим особою, а який-небудь повітовий фельдшер або листоноша, вмирає від нудьги і сумовито мріє про невідомої "красивого" життя. При одній чудовою римі ( "літо" - "пістолета") і майстерні карбування ритму, що видають великого поета, вірш загалом стилізоване під безпорадні аматорські "віршики", які таємно "пописує" між справою. Самий незграбний перенесення наголосу заради збереження метра ( "чесне") явно вказує на насмішку.
І разом з тим тут же, в тих же рядках є і інша інтонація. Якщо людині, втратило смак до життя, що знаходиться в стані пригніченості, скажуть: "Юнкер Шміт, чесне слово, літо повернеться!" - То це буде жартом, але ж підбадьорюючий жартом! Втім, в інших обставинах, теж бажаючи підбадьорити, але пожесче, можна сказати так, здається, наш юнкер Шмідт з пістолета хоче застрелитися? Або щось подібне. І такий зміст у вірші теж потенційно укладений.
Ще приклад - коротенький вірш "Перед морем життєвим". У пізнішому примітці, яка супроводжує його публікацію, автори вказують на "збентеження" і навіть на "відчай", які оволоділи директором Пруткова після звістки про підготовку реформах і привели його до створення цього восьмивірш. Недарма казенний поет хоче покінчити з собою. Але припустимо, що нічого не знаємо про примітці. Прочитаємо:
Всі стою на камені, -
Дай-но кинуся в море ...
Що пошле доля мені,
Радість чи горе? ..
Та це (окрім, можливо, "дай-ка") просто початок якої-небудь невідомої народної пісні - задушевної, сумною. У другій же половині - вже натяк на безглуздість (раптом порівняння з коників). Печаль доповнюється іронією, але не знімається нею, залишається, тільки трохи "підправляються", і настрій пустенького начебто вірша виявляється складніше, ніж просто викриття зневіреного ретроград.
До речі, рядок про майже вічний стоянні на камені ( "Усі зграю ...") викликає в пам'яті інше, більш сильний та популярний вірш, в якому є знаменита рядок про сидінні на камені борони фон Грінвальдуса (" Німецька балада "). Тут не виключена можливість і прямої пародії на жанр лицарської балади. Під зовнішньою літературної пародією - подтруніваніе над, здавалося б, безумовно позитивною якістю - вірністю. Неспроста вірш по шматочках розуміється тоді, коли треба вишутіть або викрити невиправдане сталість переконань або вчинків. І все це незалежно від "німецьких балад".
Ніякого непримиренного протиріччя між добродушним жартом і сатиричної глузливо в цих та їм подібних випадках немає. Корінь справи в особливостях російського гумору.

"Мудрі" вислови

Твори Пруткова, наскільки відомо, вкрай рідко перекладалися на інші мови, в той час як інші гумористи з більшим чи меншим успіхом піддаються іншомовної передачі, і чуже свідомість в різній мірі наближається до сенсу оригіналу. Тут же дуже важко, якщо не можливо, наблизитися тому, що поза цією гумористичної стихії в різних її варіантах (від легкого жарту до отруйної сатири) навряд чи щось цінне від Пруткова залишиться.
Особливості такого безпосереднього, не перекладається гумору, що йде від дуже здорового національної самосвідомості, не можна коротко і однозначно сформулювати. Деякі з них можна переживати тільки в конкретних образних перетворення.
Його "мудрі" вислови давно закріпилися в усній та літературної мови, ми постійно застосовуємо їх до явищ і питань поточного життя; нерідко цитуються а деякі його вірші-пародії. У марксистських колах в пору боротьби з народниками встановилася свого роду традиція звернення до К. Пруткова. Зокрема для Г. В. Плеханова, нещадного полеміста, К. Прутков, поряд з Гоголем, Щедріним, Криловим, і Грибоєдовим, був невичерпним джерелом, звідки він брав дотепні і уїдливі характеристики своїх невдалих супротивників. Добре знав спадщину Пруткова В. І. Ленін. У побутовому побуті, в колі товаришів і друзів, він, який любив і пожартувати і посміятися, нерідко користувався Прутковської афоризмами, на зразок "Ніхто не обійме неосяжного", "Не ходи по косогору, - чоботи стопчешь!" та ін Але в пресі, в громадських виступах Володимир Ілліч завжди звертався до більш гострого, сильніше разючу зброї - до Щедріна, до Гоголя.
Ось два афоризму:
"Шпигуни подібні до букви" Ъ ". Вони потрібні лише в деяких випадках, але й тут можна без них обійтися, а вони звикли всюди лізти".
"Дівчата взагалі подібні до шашок: не будь-якої вдається, але будь-якої бажається потрапити в дамки".
Другий з них належить Пруткова, в ньому пародіювала "життєва мудрість". А перше належить Пушкіну і рівно нічого не наслідує. Просто Пушкін висловлює якусь сентенцію в тому стилі, гострота якого була позначена ним самим: "відмінно тонко і розумно, що нині трохи смішно". Обидва афоризму зовні дуже схожі, що видно і на перший погляд. В обох несподівано зближені предмети, начебто не мають ніяких суттєвих спільних властивостей: шпигуни - і літера "Ъ"; дівчата - і шашки. Вони зближені лише на підставі випадково виникла далекій асоціації. Таке несподіване зближення народжує комізм.
І все ж дух пушкінського висловлювання відрізняється від Прутковської. При всій насмішкуватості Пушкін висловлює своє грайливий міркування без "задньої думки". Це те, що називається "життєвої мудрості". Втім, для Пушкіна такі "мудрості" - лише гімнастика розуму, побічний продукт живого й активного уяви. Не те в Пруткова. Для нього вислів - улюблена справа. Він абсолютно серйозний. Його автори - дотепні люди, їм тісно в рамках стилізованої буквальною "тупості", на зразок: "Ревнивий чоловік подібний до турка". Вони виходять за рамки і теж вирікає "мудрості": "Достаток розпусного дорівнює коротким ковдрі: натянешь його до носа, оголюється ноги" і багато тощо.
Вся справа в тому, що предметом вишучіванія є не, "тупість" як така, а саме сама, з дозволу сказати "мудрість", точніше, та безапеляційність і те безмежна самовдоволення розуму, з яким він, торжествуючи, накидає свою сітку на невловимо різноманітну живу життя.
Таким чином, Олексій Жемчужников, протиставляючи Прутковської "тупість" "життєвої мудрості", на схилі років явно недооцінював масштабу своїх молодших проказ. Коли Прутков виступає з різноманітними пародіями на "мудрість", то в цьому позначається, можливо, так само і непряма реакція на раціоналізм, наприклад, на просвітницьку віру в безмежну що перетворює силу розуму. Зі зміною історичних умов для людей інших епох у афоризмах Пруткова звучить перш за все дуже здорова нота - огиду від абстрактного самовпевненого розумування.
Розвінчання помилкової мудрості проводиться так, як зазвичай відбувається в пародії: за допомогою відомого "пересаліванія", шляхом доведення глибокодумності до верху претеціозності. Наприклад: "Смерть настає одного разу, а чекаємо ми її все життя: боязнь смерті важче, ніж саме життя". Це серйозно говорить французький письменник Лабрюйером. Думка претендує на універсальність і абсолютну правоту. Мабуть, мимоволі, але з нею перегукується Прутков: "Смерть для того поставлена в кінці життя, щоб зручніше до неї було приготуватися". Витриманий складний тон, збережений і формально-логічний кістяк. Досить ледве вдуматися, щоб стало очевидно безглуздим допущенням того, що смерть могла б бути і якось інакше "поставлена", а не "в кінці", що тут ще потрібні якісь особливі мотивування. У світлі такого жарту і серйозна сентенція вже не здається такою непорушною, абсолютною.
Судження подібного роду зовсім не обов'язково розсмішать в буквальному сенсі. Але ж гумор і не зводиться цілком тільки до "смішного". Гумор - це особливого роду думку, це вільна чи мимовільна оцінка. Там, де гумор виступає у формі пародії, він найчастіше є переоцінкою чогось звичного, він є свіжим, глузливим поглядом, що проникає всередину предмета, від, здавалося б, незаперечну правильність оболонки.
Недарма сам Прутков після перших же своїх виступів у пресі протестує проти того, щоб його творіння називалися пародіями: "... Я пишу пародії? Аж ніяк! .." Справді, така "пародія", будучи настільки ж "загальним місцем", що й пародіруемий предмет, виявляється - як це не дивно - ближче до дійсного життя і тому істинні. Вона мудріше серйозної незаперечною "мудрості". Життя складне, і наше пізнання її, як відомо, в кожен момент відносно. Саме діалектику в пізнанні життя, - нехай в самому звичному вигляді, - і несуть в собі уявно дурашние афоризми Пруткова.
Будучи гнучкими від просякнута їх внутрішньої іронії, вони не старіють в різних умовах і випадках життя - і тому вони довговічніші нерухомо абсолютної "мудрості". Афоризми - не лише найбільш популярний жанр творчості Пруткова, а й сама певна його частина.

Байки

Про байки, наприклад, цього не скажеш. У них знайшла відображення близькість К. Пруткова до "Современника", особливо в байках, надрукованих у журналі в 1860 році. Примітно, що ці байки, подібно російським казок, зображують поміщика як "дурного пана", і в них важко вловити що-небудь пародійне. У них висміяні передреформний роздуми ліберальних дворян, що вже почали розуміти, що ліквідація кріпосного права неминуча і що треба завчасно до неї приготуватися. Один з таких лібералів ( "Пан і трава") мріє про майбутню "зв'язки" зі своїми селянами: собі він залишає всю землю, а "Тимофєєву траву" готовий "повернути негайно Тимофія". "Різниця смаків" просто дотепна, гарна байка, заключне прислів'я якої ( "Тобі, друже, і гіркий хрін - малина ...") нагадує навіть пушкінську притчу про художника, шевці та різниці смаків (" Суди, дружок, не вище чобота " ). Коли читаєш крихітну байку "Пастух, Молоко та Читач", то навряд чи спадає на думку: ось, мовляв, яке вдале викриття різних дурних байок! Це байка - шедевр "чистого" дотепності, це як би надлишок сміхотливі російського розуму і балакучість, яких виявляється все-таки більше, ніж треба навіть для самих великих практичних цілей, для оформлення серйозної думки, і тому вони перехоплює через край. Пастух, що забрав своє Молоко кудись у нескінченність; Читач, поставлений заголовком до числа "дійових осіб", хоча він і не бере участі в "сюжеті" (подібно до того як "незабудки" були в іншій байці пом'януть просто для "жарти") -- як можна все це строго раціонально використовувати?
Ще в старі часи один критик зауважив з приводу жартівливого вірша А.К.толстого "Встромив кинджал вбивця безбожний ..." і йому подібних: "... ключ чи до них втратив, або вони складені взагалі на славу нісенітниці, але тільки кожен коментатор ризикує опинитися в дурному положенні, якщо почне гострити свою дотепність у серйозному їх тлумачення" (Н. Котляревський. Старовинні портрети) . Як відомо, самий талановитий поет у Прутковської гуртку А. Толстой любив і незалежно від Пруткова віддаватися віршованій грі словами і алогізму. Навіть у Козьми Петровича не часто зустрінеш такі екстравагантності, як толстовських римовані виховання в куплетах "Мудрість життя" на зразок:
Будь завжди душею обіду,
Чи не лайки чужі щи
І з вуха у сусіда
Зухвало вати не тягни ... -
а це ще саме благопристойну! Не дивно тому тотгромадний розмах, якого досягає свідома безглуздість в колективно створених п'єсах.
Ставиться свідомо абсурдна завдання: створити словесну основу начебто нормального сценічного видовища з нічого або з такого дріб'язкового зерна, як, скажімо, згадана ідея "драматичної прислів'я" "Блонді" щодо чемності і іншого. У цьому відношенні чудово "розмовно-природне уявлення" "необачний турка, або: Приємно бути онуком?".
Як у байці про Молоке ні при чому мав Читач, так і тут ні Турка не з'являється, ні питання про приємності бути онуком не виникає. Взято вже популярний у читача і полюбився авторам афоризм про заохочення і каніфолі - і буквально роздутий в "виставу" в цілу сцену. Вона, у свою чергу, довільно обірвана, що називається, "на самому цікавому місці": саме тоді, коли нещасливий скрипаль Іван Семенович, батько багатьох дітей, які "не рахуючи народжених від першого шлюбу і випадково", збирається відкрити неймовірну таємницю. Розбирати "сюжет" цього твору просто неможливо (тому що його немає), вишукувати сатиричну мета теж: не на начальника ж тут сатира, що образився на гру без каніфолі! Створюється особлива, в'язка суміш диких анекдотів і словесного пустощів, а в'яжеться "дія" (тобто бездіяльність) "плавним, важливим, авторитетним" голосом Миловидовим, який у своїй основоположною мови ніяк не може через перешкоди зрушити далі перших двох фраз, час від часу слово в слово монотонно повторюючи початок.

Військові афоризми

Цікаво, що самі творці Пруткова відмінно знали з досвіду, як безглуздо-серйозно можуть бути сприйняті (й сприймалися, починаючи відгуками про "Фантазії" (вони зібрані в книзі П. Н. Беркова "Козьма Прутков, директор Пробірної намети і поет") його твори. Навряд чи випадково в одному з найоригінальніших Прутковської жанрів - "військових афоризмах", де тісно сплітаються сама їдка сатира на солдафонства з неймовірною словесної бутадієн, з'являється підрядковий коментатор - командир полку. Це справді одна з найсильніших сатиричних образів Пруткова, гідний стати в один ряд з образом самого директора Пробірної намети, що написав "Проект: про введення одностайності в Росії". От уже справді уособлення тупості.
Полковник відразу ж починає серьезнічать. Він читає: "Проходячи місто Кострому, заїжджай справа по одному" і примічає: "Це можна віднести і до інших міст. Видно однобічність". Здивування критика зростає все більше: "Щоб полковнику служба везла, він повинен тримати полкового козла". Втім, у те, що полковник і полковий козел поставлені поруч, причому службове благополуччя перший зумовлено присутністю другого, укладена відома двозначність і проблискує знущання. Але де вже чинуші, що взявся за перо критика, зрозуміти те, що говорив Гоголь про російську розумі! І він починає дратуватися: "У цьому немає ніякого сенсу. До чого тут козел?" Здавалося б, явно дратує тупиця двадцять восьмий афоризм, побудований на римі: "Сорока - строком", але той не вгамовується: "Знову немає сенсу. Сороки не служать". Припущення про скопці, командуючого штабом, викликає майже безпорадне: "Коли ж це буває?".
У примітках полковника відчувається, однак, не тільки гідна жалю розумова невинність. Помічаючи, що у творах офіцера Тадея Пруткова не згадується про службу "престо-отечеству", що в них є "непристойний натяк на маневри" і тому подібне, критик робить непрямий політичний донос, всякий випадок, як би нічого не вийшло, що віддалено перегукуючись з майбутнім чеховським Бєліковим. У світлі такої переклички образу "думки" критика-ретроград набуває неабияку актуальність. До цих пір ще не перевелась порода людей, які, надійно обгородилися частоколом відповідних перевірених цитат, бачать "однобічність", мало не злочинність у всякій спробі думку вийти за межі загальних місць, за межі самоочевидне. Можна уявити собі подив і страх подібного фельдфебеля, призначеного в Вольтер (кажучи відомими грибоєдовський словами), коли він, знаючи, що в п'єсі має бути і зав'язка, і розв'язка, і багато чого іншого, читає Прутковської п'єси і впадає у відчай: до чого тут турка? Коли ж це буває? Такий критик навіть автора "Мідного вершника" звинуватив б в містику за "тяжелозвонкое скакання" ( "бо коли ж це буває?"), Якби автором був не Пушкін.
Якщо "Проект ...", складений чиновником К. П. Пруткова, являє собою відкриту сатиру на охранітельство і особливих роз'яснень не вимагає, то" Військові афоризми "або" Торжество чесноти "- твір більш складного роду.
Так, останнє - чудова сатира на обстановку загальної стеження і підозрілості в деспотичному державі, яка, "налагоджуючи ліберальними політичними закладами, кориться разом з тим найменшого вказівкою влади." У звичайну схему комедії про боротьбу за "містечко" з взаємними підніжками і іншим, автори вводять агента "міністерства народної підозри", який, "цілуючи взасос" чергову жертву, з безмежним хтивістю "вписує" її до спеціального реєстру: "Я в даний час знаю дуже небагатьох благонадійних людей, - інші майже все у нас вписані. Скоро прийдеться вписати і останніх ". Політично стративши своїх "друзів", полковник Біенінтенсіоне - весь розчулення: "Друзі мої! Дозвольте витерти сльозу співчуття і розцілувати вас! (Витирає сльозу співчуття ...)" і так далі.
Але Прутков є Прутков: тільки читач налаштувався на сприйняття "справжні" сатири, як раптом міністр вдруге вимагає екіпаж: "Карету, як сказано вище! .." Актуальна сатира, і подтруніваніе над надто полегшеним легким жанром, і просто надмірна життєрадісна "жвавість" - все це в нерозкладним сплаві надає фарсу про "міністрі родючості", як і багатьом іншим характерним речей Пруткова, неповторний відбиток.
Козьма Прутков вимагає від читача особливого настрою. У певному сенсі, він - обманщик: його обличчя обіцяє набагато менше того, що може дати його книга. Тому, маючи намір просто розважитися, посміятися над "казенне" і тому подібним, можна закрити книгу з розчаруванням. Тільки пам'ятай про те, що Прутков глибше і значніше плоского "облічітельства", можна намацати його власне значення в різноманітті російської літератури.

Прутков як представник своєї епохи

Шістдесяті роки минулого століття - епоха піднесення революційно-громадського руху в Росії - залишили нам велику спадщину в галузі гумору та сатири. Поряд зі спеціальними відділами у великих журналах ( "Свисток" Добролюбова в "Современник") виникли численні гумористичні видання. Багато хто з них відрізнялися беззубість, дрібним облічітельством; багато, ледь народившись, вмирали; інші, як "Іскра", дотримувалися тривалий час і зайняли своє місце в історії вітчизняної сатири.
Винятковий інтерес до сатиричного зображення дійсності викликав до життя цілий ряд талановитих поетів (В. Курочкін, Д. Мінаєв), а також художників - графіків-карикатуристів (Н. Степанов). Імена деяких з них увійшли в історію російської культури і російського мистецтва. І це не дивно, оскільки, поряд з безсумнівною талановитістю, ці письменники в більшій чи меншій мірі були пов'язані з передовою громадською думкою свого часу і були багато в чому виразниками тих ідей, які розвивали вожді революційної демократії - Чернишевський і Добролюбов.
Стверджувати, що і К. Прутков був письменником цих ідей, що він був хоча б в малій мірі революційним демократом, - навряд чи кому прийде в голову. І в той же час не підлягає сумніву ні його широка популярність серед сучасників, ні те, що пам'ять про нього була свіжа через десятиліття після його "смерті", про яку оголошено у 1863 році. І в наші дні він цікавий не тільки як чудово виліплений образ тупого, обмеженого і самовдоволеного представника бюрократії царської Росії, як свого роду музейна рідкість, але і як художник, твори якого не позбавлені естетичної значущості та практичної повчальності. У Козьми Пруткова - талановитого сатирика, майстра літературної пародії - є чому повчитися письменник-сатирик.

Список використаної літератури:

1. Сквознікова В. Твори Козьми Пруткова, М: Художня література, 1974

2. Десницький В. Козьма Прутков, Ленинград: Радянський письменник, 1954