Криза патріархального світу і патріархального свідомості залишається в центрі авторської уваги і в "Грози". Але в цій драмі Островський надає проблемі зовсім іншого звучання, розглядає її
під принципово новим кутом.
Класицистична "скам'янілість" персонажів глибоко відпо-
ствует всій системі патріархального світу. Це його нездатність до змін,, його шалений опір будь-якого чужорідного еле-
менту поневолює всіх, що входять до кола патріархального світу, формує душі, нездатні існувати поза його замкнутого кола.
Байдуже, подобається їм це життя чи ні - в іншій вони жити просто не зуміють. Герої п'єси належать до патріархального світу, і їх кровна з ним зв'язок, їх підсвідома від нього залежність - прихована пружина всієї дії п'єси; пружина, яка змушує героїв вдосконалення-
шать здебільшого "маріонеткові" руху, постійно підкреслювати свою несамостійність, несамодостатність. Образна система драми майже повторює суспільну та сімейну модель
патріархального світу. У центр оповіді, як і в центр патріархальної громади, поміщені сім'я і сімейні проблеми. Домінанта
цього малого маленького світу - старша в сім'ї, Марта Гнатівна. Навколо неї групуються на різному віддаленні члени сімейства - дочка, син, невістка і майже безправні мешканці будинку: Глаша і Феклуша. Та ж "розстановка сил" організує і все життя міста: в центрі Дикої (і не згадані в п'єсі купці го рівня), на периферії - особи все менш і менш значні, що не мають грошей чи суспільного становища.
Від світу Калинов відгородився настільки міцно, що ось вже більше
століття не проникає в місто ні одне віяння живого життя. Подивіться на Калинівському "прогресисти і просвітителя" Кулігіна! Цей механік-
самоучка, чиї любов до науки і пристрасть до суспільного блага ставлять
його на межу юродства в очах оточуючих, все намагається винайти
"перпету-мобіль": він, бідолаха, і не чув, що у великому світі давним-давно доведена принципова неможливість вічному дви-
нів ... Він натхненно декламує рядка Ломоносова і Державіна, і навіть сам пише вірші в їх дусі ... І острах бере: ніби не було ще ні Пушкіна, ні Грибоєдова, ні Лермонтова, ні Гоголя, ні Некра
сова! Архаїзм, жива копалина - Кулігін. І його заклики, їм ідеї, його
просвітницькі монологи про загальновідомому, про давно відкритому здаються калиновців божевільними нововведеннями, Жорсткі потрясінням основ:

"Дикої. Так гроза-то що таке, по-твоєму? А? Ну, кажи!
Кулігін. Електрика.
Дикої (тупнувши ногою). Яке ще там елестрічество! Ну як же ти не розбійник! Гроза-то нам в покарання надсилається, щоб ми чувст-
вован, а ти хочеш жердинами та рожнах якимись, прости господи,
оборонятися. Що ти, татарин, чи що? Татарин ти? А? Говори! Татарин? Кулігін. Савел Прокофьіч, ваше степенство, Державін сказав:
Я тілом в поросі знищиться,
Розумом грому наказую.
Дикої. А за ці ось слова тебе до городничому ..."< br /> Ні громовідводи, ні Ломоносов, ні вічний двигун Калинову не потрібні: всього цього просто немає місця в патріархальному світі. А що ж відбувається за її межами? Там вирує океан, там розверзаються
безодні - словом, "Сатана там править бал". На відміну від Толстого, що вважав за можливе паралельне і незалежне існування
двох світів: патріархального, замкнутого на собі і незмінного, і сучасного, постійно мінливого, Островський бачив їх принци-
піальную несумісність, приреченість застиглої, не здатної до
оновлення життя. Чинячи опір насувається нововведенням, ви-
що переймає його "всієї стрімко несеться життя", патріархальний світ взагалі відмовляється це життя помічати, він творить навколо себе особливу міфологізована простір, в якому - єдиному - може бути виправдана його похмура, лікарська всього чужого замкнутість.
Навколо Калинова твориться неймовірне: там з неба падають цілі країни, населені кровожерними народами: наприклад, Литва

"на нас з неба впала ... і де був якийсь бій з нею, там для пам'яті кургани насипані". Там живуть люди "з песьімі головами"; там вершать свій неправедний суд султан махнуть персидський і султан махнуть турец-
"Нічого робити, треба скоритися! А от коли буде в мене мільйон, тоді я буду говорити". Цей мільйон дасть Кулігіну на судилище "право зносу", буде найбільш вагомим аргументом на його користь. А поки мільйона

ні, розумниця Кулігін "підкоряється". Кориться, ведучи свою тиху
облудну гру, все: Варвара, Тихон, відважний Кудряш, підкоряється затягнутий вже у замкнутий простір Калинова Борис. Катерина ж скоритися не може. Виродившись у патріархальному свідомості в порожній обряд Віра жива в ній, її відчуття провини і гріха насамперед особистісно; вона вірує і кається із запалом перших християн, не закосте-! невшіх ще в релігійної обрядовості. І це особистісне сприйняття життя, Бога, гріха, боргу виводить Катерину із замкнутого кола і протиставляє її Калиновському світу. У ній побачили калиновців явище куди більш чужорідне, ніж городянина Бориса або декламірующет вірші Кулігіна. Тому Калинович організувався в судилище над Катериною.
У блискучому етюді "А судді хто?" В. Турбін тонко досліджує тему суду в "Грози": "Нікого не хоче судити Кулігін. З усмішечкою ухиляється від ролі судді простушка Варвара:" Що мені тебе судити? У мене свої гріхи є. "Але не їм протистояти Калинов охопив масовий психоз. А психоз розпалюють два мигтять на сцені Чудна: мандрівниця Феклуша і пані з лакеями." Феклушіни розповіді про Махнути і людах з песьімі головами представляються Турбіну найважливішим елементом поетики п'єси: "І дивлячись одне в одного, ніби в дзеркало, два світи: фантастичний і реальний. І знову ми зустрічаємо-

ся з зборищем монстрів, кентаврів. Правда, цього разу їх химерні Н
фігури - лише фон, на якому, на думку скіталіци-Мандрівниця З
ясніше виступає праведність суду, створеного тут, у Калинове. Цей

суд затаївся в очікуванні жертви. І жертва є: у розкатах грому,
в сяйві блискавки лунає природне, чесне слово зголоднів
очищення грішниці. А що було далі, дуже відомо. Где-то в царстві Махнути турецького і перського Катерину, може бути, помилували б, але в Калинове пощади їй немає.
Гнана в безодню, у прірву всепроникаючим, всенастігающім словом самодіяльному суду, грішниця йде з життя: "У вир краще ... Та швидше, швидше!" '