План.
1.Евгеній Онєгін - виразник особливостей змісту життя російського суспільства 20-х років XIX століття.
2.Утвержденіе думки про вплив розуму, рівня освіченості на характер головного героя.
3. Вміння розрізняти справжні й уявні цінності як показник глибини особистості і здатності її до подальшого розвитку.
4.Проблема особистості і середовища в романі. Масштаб особистості, який визначається як здатність піднятися над середовищем, протистояти буденності, відсталості.
5.Художественная функція елементів сюжету, спрямованих на вирішення проблеми особистості героя.
Всі вкладено в цю книжку: розум, серце, молодість, зрілість мудра, хвилини радості і гіркі години без сну - все життя прекрасного, геніального і веселу людину. Ось чому я завжди, кожного разу з трепетом відкриваю її сторінки.
Хто головний герой роману "Євгеній Онєгін"? Відповідь на це питання здається цілком ясним: звичайно, той, чиїм ім'ям назвав Пушкін свою книгу; звичайно, Євген - хто ж іще? Даші Тетяна, навіть Ленський грають у романі менш важливу роль, а вже тим більше Ольга, старики Дарини, сусіди-поміщики, світські денді, селяни ... І в шкільних підручниках ми читаємо: головний герой роману - Євгеній Онєгін, типовий молодий дворянин початку XIX століття. Це, зрозуміло, правильно: без Онєгіна і роману б не було.
Вся перша глава, здавалося б, розповідає про Онєгіні: його дитинство, юність, звичках, розваги, друзів.
Епіграф до цієї чолі: "І жити квапиться і почувати поспішає" (Князь Вяземський) - теж про Онєгіна, це він "жити квапиться"
Але, якщо прочитати главу уважніше, ми побачимо, що в ній не один, а два героя: Онєгін і Пушкін. Їм не тільки приділено майже рівну кількість строф, ми дізнаємося про кожного з них дуже багато - про автора майже стільки ж, скільки про героя. Вони багато в чому схожі, недарма Пушкін відразу скаже про Онєгіні: "добрий мій приятель". Але багато в них і різного. Важко, звичайно, порівнювати реально жив великої людини з іншим, створеним його фантазією, а мені все-таки кожен раз, коли я читаю роман, думається: наскільки ж Пушкін яскравіше, розумніші, значніше людини, яку ми називаємо "типовим представником" його епохи !
У той час, коли він почав писати "Онєгіна", слід було починати велику поетичний твір урочистим вступом, звертаючись до богів. Так, як почав Гомер свою "Іліаду":
Гнів, богиня, Устань Ахіллеса, Пелеева сина ...
Або так, як почав Пушкін свою оду "Вільність":
Біжи, сховайся-перед очей,
Цітери слабка цариця!
Де ти, де ти, гроза царів,
Свободи горда співачка? ..
Так належало. А Пушкін починає свій роман
у віршах зовсім інакше. Він бере рядок з знайомою кожному його сучасника байки Крилова "Осел і мужик":
Осел був самих чесних правил ... -
і переробляє цю строчку по-своєму. Відразу, з перших же рядки, він сміливо, весело, молодо кидається в бій проти того, що застаріло, що заважає розвитку літератури, що йому ненависне: проти сковували письменника правил і законів - за свободу думки, свободу творчості. Він нікого не боїться: ні критиків, ні вчених знавців, ні навіть друзів-письменників, які, звичайно, розсердяться на нього за подібний початок.
Отже, роман починається без всякого вступу - думками героя, який їде до хворого дядька, якого він не знає і не любить, щоб
Йому подушки поправляти.
Сумно підносити ліки,
Зітхати і думаєш про себе:
Коли ж чорт візьме тебе!
Схвалює Пушкін таку поведінку Онєгіна? Поки ми ще не можемо відповісти на це питання. Але далі, читаючи роман, ми всі дізнаємося: і що думає Пушкін про Онєгіні, і як він дивиться на прийняті в світі родинні стосунки, і які люди йому до душі, кого він ненавидить і за що, над чим сміється, що любить, з ким бореться ...
Поет знаходить самі точні, самі переконливі слова, щоб пояснити, як нещасливо виховали Євгенія: відчувати, страждати, радіти він не вміє. Зате вміє "лицемірити, здаватися, бути"; зате, як багато хто світські люди, вміє сумувати, тужити ...
Бот як по-різному сприймають Пушкін і Онєгін, наприклад, театр. Для Пушкіна петербурзький театр - "чарівний край", про яке він мріє на засланні:
Почую ль знову я ваші хори?
Побачу чи російської Терпсихори
Душею виконаний політ?
А Онєгін "входить, йде меж крісел по ногах, подвійний лорнет, скосити, наводить на ложі незнайомих дам ...", тільки-но глянувши на сцену" у великому розсіювання ", вже
"відвернувся - і позіхнув".
Чому так? Чому Пушкін вміє радіти з того, що набридло, остогидло Онєгіна? Ми ще дійдемо до відповіді на це питання. Зараз ми разом з Євгеном повернулися з театру і увійшли до його кабінету.
Бєлінський назвав роман Пушкіна "енциклопедією російського життя і найвищою мірою народним твором". Що таке енциклопедія? Ми звикли уявляти собі при цьому слові багатотомне довідкове видання - і раптом: тоненька книжка у віршах! А все-таки Бєлінський прав: справа в тому, що в пушкінському романі сказано так багато, так всеохоплююче про життя Росії на початку ХIХ століття, що якби ми нічого не знали про цю епоху і тільки читали "Євгенія Онєгіна" - ми б усі -таки звали багато чого.
Насправді, прочитавши тільки двадцять строф, ми вже дізналися, як виховували молодих дворян, де вони гуляли в дитинстві, куди їздили розважатися, ставши дорослими, що їли і що пили; які п'єси йшли в театрі, хто була сама знаменита балерина і хто самий знаменитий балетмейстер. Тепер нам хочеться знати, що купувала за кордоном і що вивозила за кордон Росія ХIХ століття. Будь ласка: "за ліс і сало" ввозилися предмети розкоші: "бурштин на трубках Царгорода, фарфор і бронза ... духи в гранчастій кришталі" і багато чого іншого, потрібного "для забав, ... для млості модною". Хочемо дізнатися, як одягалися молоді люди, як жартували, про що думали і розмовляли - скоро ми все це дізнаємося. Пушкін докладно і точно розповість про все.
Ще одне питання: чому так багато іноземних словв першому розділі? Деякі навіть і написані латинським шрифтом: Madame, Monsieur I'Abbe, dandy, vale, roast-beef, entrechat ... І слова-то з різних мов: французькі, англійські, латинські, знову англійські, французькі ... Може бути, Пушкіну важко обійтися без цих слів, він занадто звик до них, завжди вживав їх? Ось у строфі XXVI він і сам пише:
А бачу я, Винюсь перед вами,
Що вже й так мій бідний склад
Майоріти б набагато менше міг
Цих країв словами ...
Коли ми почнемо читати другий, третій і інші розділи, то переконаємося: Пушкіну зовсім не потрібні "народу цих слова", він чудово обходиться без них. А ось Онєгіну - потрібні. Пушкін вміє говорити по-русски блискуче, дотепно, багато - а герой його говорить світським мішаних мовою, де переплітається англійська з французьким і де не зрозумієш, такою ж рідною мову свого співрозмовника. Більш того, Пушкін свідомо, навмисне вибачається перед читачем - а раптом читач не помітить "чужого" словесного оточення Онєгіна! Потрібно звернути його увагу на ці слова.
Євгеній Онєгін - певний етап у розвитку російської суспільної свідомості.
Онєгін - втілення європейської свідомості: європейської культури, освіченості, пріоритет раціоналістичного свідомості. Підкреслюється його відчуженість від національного життя: він без сім'ї, вихований іноземним гувернером, засилля іноземних слів в першому розділі.
Пушкін не дає однозначних оцінок, але бачить і сильні сторони, перш за все, потреба осмислити себе як особистість.
Працюючи в Одесі над другим розділом, Пушкін ще не знав, що скоро - не пройде і року - він змушений буде оселитися в цьому "чарівному куточку", засланий, піднаглядний. Але він вже давно знав, що російське село далеко не так прекрасна, як здається непосвяченому погляду. Ще в 1819 році, приїхавши до Михайлівського вдруге в житті, двадцятирічний Пушкін побачив не тільки красу російської природи:
... Але думка жахлива тут душу затьмарює:
Серед квітучих ланів і гір
Друг людства сумно зауважує
Скрізь невігластва згубний ганьба.
Не бачачи сліз, не почуй стогону,
На згубу людей обране долею,
Тут панство дике, без почуття, без закону,
Присвоїло собі насильницької лозою
І праця, і власність, і час хлібороба ...
( "Село". 1819)
Ось ці страшні контрасти російського села XIX століття збереглися в розумі й серце поета. Не випадково вже в першій строфі чути ледь помітна іронія - коли Пушкін говорить про "чарівному куточку". Чим далі описує він село, тим найчутніший іронія. Дім дядечка Онєгіна названий "поважним замком", хоча він обставлений дуже скромно: "дві шафи, стіл, диван пухову ..." Слово "замок" викликає думки про феодали, якому підпорядковані покірливі васали, про несправедливість, що панує там, де панує "панство дике".
Прочитавши лише дві строфи, читач починає розуміти гіркоту епіграф: "Про Русь!" Важко мислячій, благородній людині жити на Русі в пушкінську епоху.
Важко Онєгіну в селі - тому важко, що він розумніший, чесніше тих людей, які оточують його. І йому ці люди осоружний, і він їм ворожий, вони зневажають про нього:
"Сусід наш неук; Зайдиголова;
Він фармазон; він п'є одне
Склянкою червоне вино;
Він дамам до ручки не підходить;
Все так, так ні, не скаже да-с
Чи немає-з ". Такий був загальний глас.
Ці звинувачення нам знайомі: "Шампанське склянками тягнув. - Пляшками-з, і превеликим. - Нет-с, бочками сороковим". Так міркували про Чацького гості Фамусова. В "Лихо з розуму" глуха стара графиня-бабуся не почула ні звуку з того, що їй розповів Загорецький про Чацького, але слова знайшла такі ж, як сусіди Онєгіна: "Що? До фармазон в хліб? Пішов він у бусурмани?". Сам Пушкін під час південної посилання примикав до кишинівської масонської організації. Серед масонів було чимало передових людей, майбутніх декабристів, тому їх так ненавиділи гості Фамусова і сусіди Онєгіна.
Читаючи перший розділ, ми порівнювали Онєгіна з Пушкіним, Чаадаєвим, Каверін - з умнейшімі, видатними людьми своєї епохи. Євген не такий, як ці люди, йому недоступні їх знання, їх таланти, їх вміння розуміти життя, діяти. Але він багато вище середньої людини свого кола - в цьому ми переконуємося, читаючи другий розділ. І цього-то не прощає йому його коло.
За тиждень до того, як начорно закінчити другий розділ, Пушкін писав О. І. Тургенєва: "... Я на дозвіллі пишу нову поему Євгеній Онєгін, де захлинаюся жовчю". (Розрядка Пушкіна.) За місяць до цього, в розпал роботи над другим розділом, Пушкін пише в іншому листі - П. А. Вяземському: "... О друку і думати нема чого, пишу як-небудь. Цензура наша так норовлива, що з нею неможливо і розмір кола своєї дії - краще про неї і по думати ".
Коли на сцені з'являється Ленскнй, ми знайомимося з ще одним типом російського молодої людини пушкінської пори.
... З душею прямо Геттінгенському,
Красень, у повному розквіті літ,
Вентилятор Канта і поет.
Він з Німеччини туманною
Привіз вченості плоди:
Волелюбні мрії,
Дух палкий і досить дивний ...
У Геттінгенському університеті в Німеччині виховувалося чимало російських юнаків - і всі вони були відомі своїми "волелюбними мріями".
Отже, Онєгін і Ленський подружилися. Але ж вони такі різні:
... Хвиля і камінь,
Вірші і проза, лід і полум'я
Не настільки різні між собою.
Затоваришували вони тому, що всі інші зовсім вже не підходили для дружби, тому що кожен нудьгував у своєму селі, не маючи ніяких серйозних занять, ніякого справжнього діла, тому що життя обох, по суті, нічим не заповнена.
Так люди (перші каюсь я)
Від робити нічого друзі.
Це "перший каюсь я" - характерно для Пушкіна. Так, і в його житті були такі дружні відносини - від нічого робити - в яких довелося потім гірко каятися: з Федором Толстим - "американці", тим самим, про якого Грибоєдов говорить: "У Камчатку засланий був, повернувся алеутів, і міцно на руку нечистий; та розумна людина не може бути за шахраїв ", Бути може, Пушкін, коли писав ці рядки, думав і про Олександра Раєвського, своєму" демона ", - багато горя приніс йому цей друг.
Коло їхніх розмов серйозний, це не порожні балачки:
Племен минулих договори,
Плоди наук, добро і зло,
І забобони вікові,
І труни таємниці фатальні,
Доля і життя в свою череду,
Всі піддавалося їх суду.
Це - теми розмов мислячих людей. Ті ж проблеми обговорювалися майбутніми декабристами: читався "Суспільний договір" французького просвітителя Жан-Жака Руссо; вирішувалися завдання практичного застосування наук у сільському господарстві; про "добро і зло" сам Пушкін багато розмовляв з Раєвським, а в ліцейські роки - з Кюхельбекер. У 1821 році Пушкін записав у своєму щоденнику: "Ранок провів я з Пестелем; розумна людина у всьому сенсі цього слова ... Ми з ним мали розмову метафізичний, політичний, моральний та ін.". Цілком може бути, що і з Пестелем Пушкін розмовляв про добро і зло, що їх займали "забобони вікові і труни таємниці фатальні".
У чернетці у Пушкіна замість слів "доля і життя" було написано "царів доля" - значить, і політичні розмови могли вести Онєгін з Ленським.
Кожен читає "Онєгіна" по-своєму, і я зовсім не вважаю своє прочитання правильним. Але для себе я знаю: ось тут починає складатися трагедія Онєгіна.
"Скажи, яка Тетяна?"
Адже Євген поїхав знайомитися з Ольгою. Його цікавила Ольга - кохана одного. Чому ж запитує він не про неї, а про її сестру? Чому говорить: "Я вибрав би іншу ..." і тут же спохвачується: "Коли б я був, як ти, поет ..."< br />
Зустрілися дві людини, які можуть дати один одному щастя. Зустрілися - і помітили один одного, і могли б полюбити ... Але Онєгін відштовхує від себе цю можливість: він не вірить в любов, не вірить у щастя, ні в що не вірить, не вміє вірити ...
Пушкін знає, що людина може і повинен бути щасливий і приносити щастя іншим. У своєму романі він показує, як нещасливий і гіркий жереб безнадійного егоїста; він сперечається з Байроном, шукає нових шляхів і в житті і в літературі.
На початку четвертого розділу, Пушкін знову повертається до петербурзького життя Онєгіна. Те, що відбудеться зараз між Євгеном та Тетяною, не випадково, а підготовлено всій попереднім життям Онєгіна. Колись у юності, ледве вступивши в світ, Євген був щирий, знав справжні почуття:
Він у першій своїй молодості
Був жертвою бурхливих помилок
І неприборканих пристрастей.
Але роки, прожиті у фальшивому світі, не минули марно. "Ремствування вічне душі" змінилося байдужістю і до людей, і до почуттів:
У красунь він вже не закохувався,
А волочився як-небудь;
Відмовлять - миттю втішався;
Змінять - радий був відпочити.
Щирі інтереси змінилися грою; надії і мрії молодості здалися наївними, нездійсненними; прийшло зневіру, а з ним - байдужість до життя:
Так точно байдужий гість
На вист вечірній приїжджає,
Сідає; скінчилася гра:
Він виїжджає з двору,
Спокійно будинку засинає
І сам не знає вранці,
Куди поїде ввечері.
Життя - віст, карткова гра; ведеться вона, щоб зайняти час - і тільки, щоб якось протягнути дні, "позіхання придушуючи сміхом", і так Онєгін прожив найкращі роки: з шістнадцяти до двадцяти чотирьох років.
Ось як ти вбив він вісім років,
Втратою життя кращий колір.
Убив! Це не випадкове слово - у Пушкіна не буває випадкових слів. Звичайно, після таких восьми років Євген не підготовлений до цього почуття, не вміє віддатися йому. Цим і пояснюється його трагічне нерозуміння Тетяни. Адже
... отримав послання Тані,
Онєгін жваво зворушений був ...
... І в солодкий, безгрішний сон
Душею поринув він.
Бути може, відчуває запал старовинний
Їм на хвилину опанував;
Але ...
Але ... Що ж помеш?? ло Онєгіну віддатися почуттю? Чому він відсуває, струшує з себе "солодкий, безгрішний сон"? Та тому, що сам собі не вірить, тому, що, вбиваючи вісім років життя, він і сам не помітив, як ти вбив в собі високу і залишив тільки низьке, а тепер, коли це високе готове воскреснути, - він злякався. Злякався хвилювань любові, потрясінь, страждань, і навіть дуже великих радощів злякався - вважав за краще холодний спокій ... Зрозуміло, собі самому він не хоче визнати це і пояснює свої вчинки для самого себе турботою про юну, недосвідченою, щирою Тетяні.
Проповідь Онєгіна, на перший погляд, дуже благородна. Будь на його місці звичайний світський денді, він не забув би саме "обдурити ... довірливість невинної душі", розважитися в сільській глушині з наївною сільській панянкою - і, попрощавшись з нею, тільки-но вона йому набридне, приректи її на муки і біду. .. Онєгін не зробив цього - але ж він не звичайний світський денді! Він - як-не-як - добрий приятель Пушкіна. Він знає ціну світла і його "важливим забав", сам Пушкін любить в ньому "мріям мимовільну відданість" - і ось ці мрії готові здійснитися: прекрасна, горда, душевно багата, піднесена дівчина пропонує йому свою любов, а він утікає з неї, біжить від своїй мрії. В ім'я чого?
Коли б життя домашнім колом
Я обмежити захотів ...
... То вірно б крім вас однією
Наречені не шукав іншої ...
... Але я не створений для блаженства;
Йому чужа душа моя ...
Це неправда! Як може людина говорити про себе: "я не створений для блаженства"?! Всі люди створені для щастя, але не всі вміють бути щасливими, - ось Онєгін не вміє, боїться. Він проговорюється:
Скажу без блискіток мадригальна:
Знайшов мій колишній ідеал,
Я вірно б вас одну обрав
У подруги днів моїх сумних ...
Значить, така дівчина, як Тетяна, була колись ідеалом Онєгіна! Але ідеал цей - "колишній", Онєгін більше не вірить у нього; пізно, як йому здається, він зустрів Тетяну ... Ненавидячи і зневажаючи світло, він тим не менше заражений його поглядами, його забобонами:
Я, скільки не любив би вас,
Звикнувши, розлюблю негайно;
Почнете плакати: ваші сльози
Чи не зворушений серця мого, />
Чому Онєгін так впевнений, що іншого "сімейного щастя" бути не може? Тому що дуже багато подібних прикладів він бачив у світі:
Що може бути на світі гірше
Сім'ї, де бідна дружина />
І вдень і ввечері один;
Де нудний чоловік, їй ціну знаючи
(Долю проте ж проклинаючи),
Завжди нахмурив, мовчазний,
Сердитий і холодно-ревнивий! />
Колись, в ранній юності, Онєгін вірив, ймовірно, в можливість високої кохання на все життя. Але світло вбив цю віру - і навіть надію на її повернення: />
Мріям і рокам нема вороття;
Чи не оновлення даних для моєї душі ...
Ось вона - головна трагедія Онєгіна: "не оновлення даних для душі моєї"! Звичайно, з його точки зору, він має рацію, він поступає благородно: не вірячи в можливість кохання, відмовляється від неї, та ще й виховує попутно наївну Тетяну.
Вночі, у сні, розгортається в "Євгенії Онєгіні" епізод, який звичайно важко піддається коментарю. Справді, навіщо всередині цілком реалістичної "енциклопедії російського життя" (В. Бєлінський) потрібен був такий дивною, так явно і різко випадає з "нормального" оповідання "сон Тетяни"?
Сон цей прочитується і за язичницьким, і за християнським символічного словника, але - неоднаково. З позиції язичництва сон, сновидіння - це завжди переміщення в іноміріе. У такому сенсі для язичництва сни не менш реальні, ніж повсякденна дійсність, - скоріше більш, бо вони обов'язково віщі, пророчі: саме тому, що вони переносять героїв у підвищено значуще простір. За всіма законами язичницької просторової символіки іноміріе уві сні Тетяни представлено дрімучим лісом, його центр (осередок його сил) - лісовий хатинкою (див. хату Баби Яги), його межа - струмком (річка як межа двох світів). "Провідник" Тетяни в цей іноміріе, ведмідь, - теж традиційний господар лісового царства не тільки в слов'янської, але й у всій індоєвропейської міфології.
Для християнства - у вищому, абсолютному розумінні - немає іномірія зла, немає і людей з цього іномірія зла по-християнськи - лише духовна порожнеча, зона відсутності світла і добра, його всесвітня "тінь". У зла немає і бути не може свого, законного, постійного місця у всесвіті: зло корениться в світі духовному, в душі людини. При цьому ні одна людина не має "злий душі" (як скаже Пушкін навіть про старої графині із "Пікової дами"). Але людина може спотворити, перекрутити природу своєї душі, якщо зробить з неї "іграшкою" пристрастей і егоїзму.
Темний ліс Тетяниного сну і робиться символічним "пейзажем душі" Онєгіна: її питаннях "похмурих безодень", її морального хаосу з демонічними чудовиськами-пристрастями, її егоїстичного холоду. Зовні в побуті, в житті Онєгін, світський красунчик, нудьгуючий в селі столичний житель, - може здаватися "дуже милий". Духовні небезпеки, що підстерігають героя, на побутовому мовою невимовно, побутовим зором невидимі. І еротична мана, "туга нічна", яка вторгається через Онєгіна в життя Тетяни, - теж є не проста дівочого закоханість, але смертельно небезпечна спокуса духу. І цього теж поки що не можна ні побачити, ні прямо висловити фабульний, "реалістично", жітейські. Лише сон Тетяни робить можливим "зішестя в пекло" Онегинская духовного стану, і буде сон виводить назовні внутрішню жахливість цього стану, його загрозу не тільки для героя, не тільки для його друга, а й для героїні. У староруської літератури був такий популярний жанр: прижиттєві "ходіння по муках" загробити. Сон Тетяни саме і вводить в новоєвропейський, цілком "цивілізований" роман у віршах старовинний полуфольклорний жанр, а тим самим і християнську духовну традицію, цей жанр породило.
Тепер зрозуміло, від чого композиційно іноміріе потрапляє в літературні тексти найчастіше на сильних, особливо зазначених позиціях: зав'язці дії або його кульмінації. Як би вигадливо не складалася фабула твору, її справжня мета і сенс, призначення всіх подій, суть і розстановка всіх основних її учасників виявляються саме там, у іноміріі: місце зустрічі з долею, яке визначено символічними віковими традиціями і "змінити" яке воістину не "можна ".
У романі немає жодної дати, але, якщо уважно читати його, можна точно встановити, коли відбуваються події. Онєгін поїхав в село до дядька в той самий час, коли Пушкіна вислали з Петербурга. Пам'ятайте: />
Онєгін був готовий зі мною />
Але скоро були ми долею
На довгий термін розведені.
Батько його тоді помер ... />
Пушкін був висланий на південь навесні 1820 року. Онєгін виїхав з Петербурга тоді ж. До цього "вбив він вісім років" у світлі-значить, з'явився в суспільстві приблизно в кінці 1812 року. Скільки років могло бути Онєгіну в цей час? У пушкінських чернетках збереглося пряма вказівка на цей рахунок: Онєгін "шістнадцяти не більше років" з'явився в світі. Значить, Онєгін народився в 1796 році, він старший Пушкіна на три голи. Зустріч з Тетяною, знайомство з Ленським відбуваються навесні і влітку 1820 - Онєгіну вже 24 роки, він не хлопчик, а дорослий чоловік, особливо в порівнянні з вісімнадцяти річним Ленським. Не дивно тому, що він відноситься до Ленський трохи зверхньо, по-дорослому дивиться на його "юний жар і юний маячня".
Там, де дні хмари, і короткі,
Народиться плем'я, якому вмирати не
боляче.
Петрарка
Епіграф до шостому розділі розбиває всі наші сподівання. Так безглузда і - зовні, у всякому разі, - незначна сварка Онєгіна і Ленського, що нам хочеться вірити: усе ще обійдеться, друзі помиряться, Ленський одружується на своїй Ользі ... Епіграф виключає благополучний результат. Дуель відбудеться, хтось із друзів загине. Але хто? Навіть самому недосвідченому читачеві ясно: загине Ленський. Пушкін непомітно, поволі підготував нас до цієї думки.
Випадкова сварка - тільки привід для дуелі, а причина її, причина загибелі Ленського набагато глибше.
У сварку Онєгіна і Ленського вступає сила, яку вже не можна повернути назад, - сила "громадської думки". Носій цієї сили ненависний Пушкіну більше, ніж дрібниць, Гвоздін, навіть Флянов, - ті лише нікчеми, гнобителі, хабарники, блазні, а тепер перед нами - убивця, кат:
Зарецький, колись забіяка,
Картярської зграї отаман,
Глава гульвіс, трибун трактирний,
Тепер же добрий і простий
Батько сімейства холостий,
Надійний друг, поміщик мирний
І навіть чесний чоловік:
Так виправляється наш вік!
На таких людях, як Зарецький, варто світ Петушкова і Флянових; він - опора і законодавець цього світу, охоронець його законів і свершітель вироків. У кожному слові Пушкіна про Зарецьким дзвенить ненависть, і ми не можемо не розділяти її.
Але Онєгін! Він щось знає життя, він прекрасно все розуміє. Сам собі говорить, що він />
Був повинен надати себе
Чи не м'ячиком предрассужденій,
Чи не палким хлопчиком, бійцем,
Але чоловіком з честю і з розумом.
Пушкін підбирає дієслова, дуже повно змальовують стан Онєгіна: "звинувачував себе", "був винен", "він міг би", "він повинен був обеззброїти діте серце ..." Але чому всі ці стоять дієслова в минулому часі? Адже ще можна поїхати до Ленського, порозумітися, забути ворожнечу - ще не пізно ... Ні, пізно! Ось думки Онєгіна: />
"... в цю справу
Втрутився старий дуеліст;
Він злий, він сплетнік, він красномовні ... />
Але шепіт, хохотня дурнів ..."< br />
Так думає Онєгін. А Пушкін пояснює з болем і ненавистю: />
І ось громадська думка!
Пружина честі, наш кумир!
І ось на чому крутиться світ!
Пушкін не любить накопичення знаків оклику. Але тут він вінчає ними підряд три рядки: вся його мука, все обурення - в цих трьох знаки оклику підряд. Ось що керує людьми: шепіт, хохотня дурнів - від цього залежить життя людини! Жахливо жити в світі, який крутиться на злий балачки! />
Дивний в цій сцені Онєгін. Учора в нього не вистачило мужності відмовитися від дуелі. Його мучила совість - адже він став під тим самим "строгими правилами мистецтва", які так любить Зарецький. Сьогодні він бунтує проти "класика і педанта", але як жалюгідний цей бунт! Онєгін порушує всякі правила пристойності, взявши в секунданти лакея. "Зарецький губу закусив", почувши "вистава" Онєгіна, - і Євген цілком цим задоволений. На таке маленьке порушення законів світла у нього вистачає мужності.
І ось починається дуель. Пушкін страшно грає на словах "ворог" і "друг". Справді, що вони тепер, Онєгін і Ленський? Вже вороги чи ще друзі? Вони й самі цього не знають.
Ворог і стоять, опустивши очі.
Вороги! Чи давно один від одного
Їх жага крові відвела?
Давно ль вони години дозвілля,
Трапезу, думки і справи
Ділили дружно? Нині гнівно,
Ворогам спадковим подібно,
Як у страшному, незрозумілою сні,
Вони один одному в тиші
Готують загибель холоднокровно ... />
Чи не залиті їх рука, />
Але дико світська ворожнеча
Боїться помилкового сорому.
... Плащі кидають два вороги. />
Відміряв з точністю відмінною,
Друзів розвів але крайній слід,
І кожен взяв свій пістолет.
Та думка, до якої Пушкін підводив нас всім ходом подій, тепер сформульована коротко і точно:
Але дико світська ворожнеча
Боїться помилкового сорому.
Пушкін не звинувачує Онєгіна, а пояснює нам його. Чи не вміння та небажання думати про інших людей обернулося такий фатальною помилкою, що тепер Євген страчує самого себе. І вже не може не думати про скоєне. Не може не навчитися тому, чого раніше не вмів: страждати, каятися, мислити ... Так смерть Ленського виявляється поштовхом до переродження Онєгіна. Але воно ще попереду. Поки Пушкін залишає Онєгіна на роздоріжжі.
Тетяні здається, що книги Байрона і французьких письменників, знайдені нею в кабінеті Онєгіна, цілком вичерпують і розтлумачує характер їх власника,
Що ж він? Невже наслідування,
Незначний привид, иль ще />
Чужих примх тлумачення,
Слов модних повний лексикон ?...< br />
Чи не пародія чи він? Це дуже гіркі роздуми.
У першому розділі ми бачили петербурзький бал очима Пушкіна-но мельком, по суті, з вулиці, через вікно: "За цільним вікнах тіні ходять ..." Ми встигли побачити, як увійшов Онєгін, як "літають ніжки милих дам", але не бачили петербурзького світла близько і не чули його суджень. Тепер, у восьмому розділі, наводять нас на "світський раут" разом з музою і змушують дивитися навколо його цікавим і чистим поглядом. Але ж і цей погляд - пушкінський! Онєгіну першого розділу світло набрид, остогид, але він був там своїм. А тепер - і він чужий, і йому звичні особи здаються "поруч докучних привидів".
Світло намагається підігнати Онєгіна під звичний шаблонний тип - те, що людина може бути не таким, як усі, і в той же час самим собою, незрозуміло світла. Все, що не схоже на загальний рівень, оголошується маскою, і нікому не спадає на думку, що саме люди загального рівня - маски, а ті, хто не схожий на них - живі ...
І звичайно, як будь-яка обмежена душа, людина світла вважає себе всеведущего і дає вказівки:
Або просто буде добрий хлопчина,
Як ви та я, як цілий світ?
Посередність страх як не люблять тих, хто виділяється. Їй обов'язково треба, щоб всі були схожі один на одного, щоб всі були "середніми", звичайними, не "вискакували" ... Ось і радять Онєгіну бути "добрим малим", як усі ...
Втрутившись в світську бесіду про Онєгіні, Пушкін у строфі IX гірко сміється над тим ідеалом, який створили собі "важливі люди". Посередність, самолюбива нікчемність - ось хто щасливий, ось хто не викликає подиву або невдоволення. "Мовчазний розкошують на світі!"
У першому розділі Пушкін і Онєгін дуже були різні. Які вони тепер? Обидва чимало пережили за минулі роки, обидва пізнали гіркоту втрат і розчарувань ... Стали вони ближче один одному, ніж раніше, або зовсім розійшлися?
Остаточний текст роману - вісім голів - не дає нам відповіді на запитання, де був Онєгін цілих три роки. Але збереглися уривки з подорожі Онєгіна: адже Пушкін спочатку припускав, що роман буде складатися з дев'яти глав: восьма розповість про мандрівки Онєгіна, а дев'ятий - про його зустріч з Тетяною в Петербурзі. Уривки і в подорожі Онєгіна допомагають зрозуміти, що пережив він, до чого прийшов, з яким душевним вантажем з'явився у великий світ восени 1824 року.
Через всі його подорож проходить гіркий вигук: "Тоска!" Страшно робиться, коли вникаєш у думки молодого здорової людини:
Навіщо я кулею в груди не поранений?
Чому не кволий я старий,
Як цей бідний відкупник?
Навіщо, як тульський засідатель,
Я не лежу в паралічі?
Чому не відчуваю в плечі
Хоч ревматизму? - Ах, творець!
Я молодий, життя в мені міцна;
Чого мені чекати? Тоска! Тоска!
Після трьох років мандрів
Він повернувся і потрапив,
Як Чацький, з корабля на бал.
Чому - як Чацький? Навіщо знадобилося порівнювати Онєгіна саме з Чацький? Очевидно, тому, що при імені Чацького перш за все виникає думка про непримиренну ворожнечу до суспільства, про глибоку внутрішнього життя, якої не було у Онєгіна раніше ...
Восьма глава викликає найбільше суперечок і різноманітних тлумачень. Це природно; така особливість пушкінського роману: він повідомляє читачу факти, події, вчинки героїв і майже не дає психологічного обгрунтування цих подій, вчинків, фактів. Змінилася Тетяна тільки зовні чи внутрішньо теж? Що за людина її чоловік? Чому Онєгін, не полюбили Тетяну в селі, тепер охоплений такий всепоглинаючої пристрастю? Та всі ці питання Пушкін не дає однозначної, остаточної відповіді, надає читачеві право додумувати самому ...
Пушкін аніскільки не прикрашає свого героя. Він визнає, що Євген думав про байдужою княгині, а не про "дівчинці несміливо". І все-таки Тетяна привернула його не пишним становищем, а той душевною силою, яку Онєгін побачив і відчув у вей.
Тетяна не вірить Онєгіна. Що вона знає про нього? Яким представляє його? Таким, якого побачила в "спорожніло кабінеті" три роки тому, на сторінках його книг; в саду, коли співали дівчата і серце її тремтіло, а Онєгін був холодний і багатослівний ... Тепер вона читає його листи - і не вірить їм. (Адже Онєгін написав Тетяні не одне лист: "Відповіді немає. Він знову послання. Другому, третього листа відповіді немає".). Чому ж ми, читаючи лист Онєгіна, бачимо в ньому непідробну борошно, справжнє кохання, а Тетяна не бачить або не хоче бачити?
Може бути, її життя у світлі дала їй сумний досвід пізнання людей: їй уже відомо, що дрібні почуття можуть зовні виглядати так само, як справжні ... Може бути, життя у світлі навчила її не вірити людям - так вважають деякі дослідники творчості Пушкіна.
Зовні Онєгін повертається до того способу життя, який він вів на початку роману, коли ми тільки познайомилися з ним:
І в кабінеті мовчазному
Пора йому пригадали,
Коли жорстока хандра
За ним гналася у бурхливому світі ...
Це дуже важливі рядки. "Пригадалася пора"! Значить, тоді був інший час, інший стан душі, і сам Онєгін був інший! Який же він тепер?
Навіть коло його читання говорить дуже багато і дуже виразно читачеві-другу, сучасника Пушкіна. Гібон, Руссо, Гердер, мадам де Сталь, Бель і Фонтенель - філософи, просвітники, науковці ... Це не "два-три романи, в яких відбилася століття", улюблені Онегіним раніше. Це - коло читання декабристів, людей вільнодумних, що прагнуть до дії ...
За цього мало. Перед Онегіним відкривається тепер все те, що було йому недоступне три роки тому.
Він меж друкованими рядками
Читав духовними очима
Інші рядки.
Колишній Онєгін - такий, якого раніше знала Тетяна, міг би доглядати за княгинею з таких ось м
