"Герой нашого часу": час приховано за одним рядком ...

Аникин А.А.

Самое близьке до "Ревізорові" з художньої хронології твір - роман М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу", написаний в основній своїй частині до 1840-го року. Комедія Гоголя "старший" на п'ять років, Лермонтов не міг не знати це видатний твір і, як ми припускаємо, навіть включив деякі переклички в характеристиці свого героя Григорія Олександровича Печоріна з - як це не здається неймовірним на перший погляд - Іваном Олександровичем Хлестакова! Але про це нижче, по ходу аналізу заплутаною хронології лермонтовського роману.

Давно відмічено, що роман насичений літературними перегуками і цитатами, іноді прихованими, іноді відверто закавиченнимі. Простодушність цитати з першого запису в "Княжні Мері", очевидно, не викликало великого інтересу літературознавців: "Остання хмара розсіяною бурі". Так, це рядок з пушкінського вірша "Туча", чого ж більше? Так от, ця цитата і дає можливість вибудувати всю хронологію подій всередині роману.

Печорин цитує ці вірші у записі від 11 травня. Тепер замислимося про повну дату, про рік, коли могло відбутися і коли відбулося цитування. Вірш Пушкіна було опубліковано в липні 1835 року, отже, 11 травня його можна було згадати не раніше 1836 року. Що вийде, якщо реконструювати хронологію лермонтовського сюжету? По прямій логікою події в "Княжні Мері" могли б відбутися ніяк не пізніше 1834: ми говоримо саме про художню умовності цього часу, аж ніяк не торкаючись загальновідомих спостережень сучасників поета, що зводили події в П'ятигорську до 1837 року. (СР в спогадах Н. М. Сатіна, однокашника Лермонтова по Московському університетському пансіону і теж літератора, читаємо: "Ті, які були в 1837 році в П'ятигорську, ймовірно, давно дізналися і княжну Мері, і Грушницького, і в особливості милого, розумного й оригінального доктора Майера ".)

Так, зустрівшись з оповідачем, Максим Максимович каже, що познайомився з Печоріним п'ять років тому (точніше: "цьому скоро п'ять років"). Якщо виходити від року публікації роману - 1840, - те, припустивши саме швидкоплинний, хоча і майже фантастичне розвиток, найближчій віхою подій в "Княжні Мері" стане саме 1834. Фантастичне тому, що після розмови з штабс-капітаном і зустрічі з Печоріним до публікації роману в квітні 1840 мало б відбутися неймовірно поспішне подорож героя нашого часу до Персії (але ж він і справді поспішав, не бажаючи анітрохи затриматися, зустрівши старого товариша: "ну який біс несе його тепер у Персію ?.."), а до оповідача повинно було дійти звістка про смерть мандрівника на його зворотному шляху ( "Нещодавно я дізнався, що Печорин, повертаючись з Персії, помер "). Але й - художньо реальне, якщо врахувати неймовірну імпульсивність і швидкоплинність долі Печоріна.

Розмова з Максим Максимович міг би відбутися хіба що восени 1839 року, та й то тільки припустивши, що більш ранню публікацію "Бели" в "Вітчизняних записках "ми не розглядаємо як вже явище роману в закінченому задумі.

Виходить, що герой цитує 11-го травня 1834 не те що не були опубліковані, а, ймовірно, не написані ще Пушкіним вірші. Простіше за все порахувати, що це помилка, хронологічним зсувом у романі Лермонтова. Можна навіть і інакше зрозуміти: демонічний герой часу власне нехтує часом, стає позачасовим типом особистості, що буде по-своєму правильним, але - за рамками художнього часу в романі. Помилка в авторському свідомості волею-неволею сполучена з допущенням якогось недосконалість класичного твору, тому спробуємо пояснити, що зацікавив нас факт інакше.

І відразу запропонуємо розгадку: Печорин писав свій журнал не по слідах подій, а помітно пізніше, найімовірніше в ті три місяці, що він провів у фортеці після смерті Бели. Це вже осінь 1835 року, коли принаймні можна допустити знайомство нашого героя із зовсім ще свіжими пушкінським віршами, які так і відбилися при описі життя біля підніжжя Машук.

Весь сенс такої версії укладений у тій різниці між подією справжнім, або Показано як справжнє в оповіданні, та вигадкою, фантазіями юного мислителя над чистим аркушем паперу. Печорін як справжній вбивця, руйнівник чужих доль, незвичайний характер серед убогих персонажів водяного суспільства і тощо. - Демонічний і страшний; Печорин, вигадана історія з "Княжни Мері ",-явище зовсім іншого порядку, сам цілком карикатури і навіть болісно зауряд. А не таким і чи має він бути представлений після смерті Бели? Ключ до цього вже дає оповідач, з відтінком зневаги сказав про Печоріна Максиму Максимович, що "багато є людей, що говорять те ж саме; що є, ймовірно, і такі, які говорять правду ".

Так чому ж потрібно без всякого сумніву за чисту правду прийняти печорінскій щоденник? Наш герой сам скаже про Віру: "вона єдина жінка у світі, яку я не міг би обдурити ". Чи не думає довірливий читач, що і він неодмінно становить щасливий виняток поряд з Вірою? Швидше за все, це вже не печорінская, а авторська гра з читачем, цілком очевидна в композиційному вирішенні роману, з його ламаним побудовою, постійними зміщеннями, роздвоєнням образу автора, загадковими і по-своєму інтригують і навіть епатуючі передмовами. До речі, цілком дискусійно, не обманює чи Печорін і саме Віру, з її такими прозорими говорить ім'ям? Всупереч його власними словами, можна сумніватися, правдивий чи Печорин і перед самим собою ( "я кажу сміливо, тому що звик собі в усьому визнаватися"), але це вже кілька веде нас від вибраного ракурсу в аналізі.

Здається, Лермонтов сам дав прихований натяк на недовіру своєму героєві. Ось він: хто з літературних героїв став уособленням брехні? Мюнхгаузен? Так. А серед найближчих попередників Печоріна це, звичайно, Іван Олександрович Хлестаков з гоголівського "Ревізора", створення все того ж 1835 року. Печорин на сторінках щоденника не один раз впадає в хлестаковщина, більше того саме пише мовою Хлестакова, що знов-таки було б дуже наївно вважати випадковістю чи помилкою авторського задуму. Віра нібито скаже: "Ти можеш все, що захочеш ", а за цим стоїть:" Це людина, яка може все зробити, все, все, все! "(Городничий про Хлестакова); в свою чергу Хлестаков говорить: "У моїх очах точно є щось таке, що вселяє боязкість, ні одна жінка не може їх витримати ", а Печорин продовжує:" У твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна .., нічий погляд не обіцяє стільки блаженства "(з листа Віри); Печорин хоче" порушувати до собі почуття любові, відданості та страху ", ледь не додаючи хлєстаковського "надає мені повагу і відданість, повагу та відданість"; Печоріна властиво "підкотити таким собі чортом", зобразити розлад між юнацької зовнішністю і постарілій душею - в дусі гоголівського героя, який "молодий чоловік 23 років, а говорить як старий" (до речі, помітимо і майже збігається вік наших героїв).

"Я брехав ",-говорить Печорин, і майже неможливо провести межу між його словами, даними автором як правда, та брехнею. Тому і треба було так міняти ракурс в оповіданні, коли Печорин говорить сам про себе і коли він показаний через систему поліокулярного сприйняття: з різних точок зору (термін літературознавця Л. В. Занковського).

неправдоподібно спрощені герої голови "Княжна Мері", яких Печорин бачить наскрізь, легко маніпулює ними, примушує буквально повторювати свої власні слова. Досить згадати, як настирливо впроваджує у свій щоденник Печорин мотив солдатської шинелі Грушницького, як карикатурно зображує виробництво в офіцери, як Віра повторить в листі слова самого Печоріна "ні в кому зло не буває так привабливо ", щоб здалася природною можливість і самому авторові щоденника процитувати ще не написані пушкінські рядки. "Хлестаков"!

Є цікава деталь в голові "Тамань": ми нібито повинні повірити, що Печорин міг не спати п'ять діб підряд, а при цьому від нічого робити замість сну слідкувати за сліпим, піти на любовне побачення, побороти в човні ловку Ундіну і дістатися до берега, не вміючи плавати, ризикуючи потонути. Це якесь богатирство, якщо не фізіологічне відкриття: скільки діб може не спати людина? Зауважимо, що Печорин цінує сон, а перед дуеллю дійсно, по щоденнику, не зміг заснути, але зате і сказав про "слідах болісної безсоння". Але це все ж таки одна безсонна ніч, і не п'ять.

Печорин знає слово "містифікація" і сам є любителем - не скажемо майстром - містифікацій. Це видно й у викраденні Бели, і особливо на сторінках щоденника (він прикидається байдужим, закоханим, доброзичливим, щирим і тощо., потім - хворим, сонним, якщо ви стурбовані здоров'ям, багатим і щедрим: готовий зобразити будь-який стан душі і тіла). Тому він надзвичайно радий, коли його приймають за черкеси, що взагалі-то по-дитячому комічно. Витончена містифікація - Складання дуелі з Грушницького, в результаті чого складається думка, що він захистив честь княжни Мері. Простодушний чоловік Віри звертається до нього "Шляхетний юначе!" і т.д., в той час як Печорин обмовив княжну, зізнавшись перед своїми супротивниками, що вночі був у неї ( "Так це вас вдарив я так незручно по голові", - скаже він секунданти, даючи зрозуміти, що його супротивники праві).

На тлі всіх цих щоденникових хитрощів встає один абсолютно просте питання. Зустрівши який прибув до нього у фортецю Печоріна, Максим Максимович дізнається, що той "на Кавказі у нас недавно." Ви вірно, - запитав я його, - переведені сюди з Росії? ". Такий він був ще недосвідчений, недосвідчений:" він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький ". Дійсно, при офіційному призначення у фортецю Печорин не міг би зобразити бувалого кавказця, яким він буде представлятися на сторінках щоденника. Швидше за все, саме зі служби у Максима Максимович починається військовий досвід Печоріна на Кавказі, і побувати "в справі", як він висловився в щоденнику, раніше йому не доводилося, навряд чи він міг би так поблажливо судити про неросійському хоробрості георгіївського кавалера Грушницького ...

Взагалі це дивовижна риса оповідання у Лермонтова: у частинах, наступних за "Белою", Печорін здається точно дорослішими, але це саме ефект щоденникових містифікацій. З іншого боку, якщо уявити викрадення Бели після печорінского досвіду в дусі "Княжна Мері", його гра з дикунки виглядає далеко не помилкою розуму і серця, а швидше за повільним і свідомим вбивством. Зауважимо, що і в "Фаталісти" немає жодного відгуку подій, викладених у "Княжні Мері", а духовна зрілість героя явно менше очевидна, ніж в попередній повісті. Крім того, це свідчить, що події "Фаталісти" відбулися до викрадення Бели. Занадто безтурботний Печорин: "Я жив у одного старого урядника, якого любив за добрий його вдача, а особливо за гарненьку дочку Настю. Вона, як завжди, виглядала мене біля хвіртки, звернувшись в шубку; місяць падало на неї милі губки ... ".

Є, нарешті, і ще один невитіюватий парадокс. Ми пам'ятаємо, як виглядають щоденникові запису, якщо вони ведуться не з підпілля, а діяльним героєм: записи, наприклад, П'єра Безухова короткі, але з різними випадковими деталями, хаотичні, прості, позбавлені літературності. Печорінскій щоденник ближче до власне літературної прийому, умовного жанру записок, як він складався від пушкінської "Історії села Горюхина "(1830) до тургеневского" Щоденника зайвого людини "(1850). Печорин зумів під одним щоденникової датою вмістити цілі новели і трактати. Записи від 11, 13, 16 травня та ін, кажучи сучасною мовою, займають по 20 кбіт, більш ніж по половині друкованого листа. Де знаходив просто час для їх створення наш герой, ні про які безсонні ночі після пригоди в "Тамані" ми не знаємо, а подій представлено безліч ( "справи мої жахливо посунулися", "сьогоднішній вечір був рясний подіями ")?

літературність печорінского щоденника - це особлива жанрова проблема, зараз тільки побіжно відзначимо ще одну рису: під пером Печоріна всі герої поміщені в його ж, печорінское типологічне русло, здібності Максима Максимович передавати особистість іншого Печорин явно позбавлений, він весь зосереджений на своєму Я, хоча і дорікає в цю властивість свого двійника - Грушницького. Не кажучи про Вернер, Грушницького, офіцерів, навіть характери Ундіну, Віри або княжни несуть печорінскій відбиток у прагненні панувати над ближнім (видима слабкість, наприклад, Віри може бути такою ж зброєю підпорядкування, як і слабкість Печоріна, коли він молить Белу про любов і тлумачить про смерть). Життєва альтернатива печорінскому типу особистості виникає аж ніяк не під його пером, для цього і необхідний Максим Максимович, і так чи помилявся імператор Микола Павлович, який побачив саме в штабс-капітана справжнього героя того часу?

Печорин, з одного боку, з захопленням віддається авторству: саме на чистому аркуші паперу, а не в житті він втілює свої особистісні устремління. З іншого ж - не настільки вже й високо цінує словесність: його репліка про те, що за гроші поети величали Нерона напівбогом, говорить багато про що, про те, що поезія для нього аж ніяк не пушкінський божественний дієслово, а, можливо, лише вправна вигадка для втіхи самолюбства. Тому він скаже: "Цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього не кину, буде з часом для мене дорогоцінним спогадом ". Все, що я не кину - всі, незалежно від істини і брехні.

Але цей же мотив пояснює і те, що Печорин, виявляється, аж ніяк не дорожить своїм журналом: забуває його у Максима Максимович, з повною байдужістю ставиться до своєму єдиному дітищу під час останньої зустрічі: "Робіть з ним що хочете "- такий зміст його відповіді на слова штабс-капітана про журнал. Якщо журнал - вигадка, то їм дійсно можна не дорожити.

Тут по-особливому треба вдуматися в слово вигадка, сказане в авторській передмові до всього твору. Тут вже немає гри в реальність, як в передмові оповідача до "Журналу Печоріна". "Якщо ви милувалися вимислами набагато більш жахливими і потворними, чому ж цей характер, навіть як вигадка, не знаходить у вас пощади? ". Щоб вигадка був настільки очевидним, навіть став власне ідеєю роману, Лермонтов і включає свідомо вигадану для 1834 року цитату з пушкінської "Хмари". Вигадка може виявитися реальніше істини, тому вже на початку розповіді вводиться деталь: на хресті у гори Хрестовій написано, що він встановлений Єрмоловим в 1824 році, а легенда все-таки виглядає правдивіше, всі вірять, що хрест поставив Петро Перший. Так сприймається і всім відома рядок з вірша хрестоматійного Пушкіна в печорінской запису: все одно всі вірять у справжність щоденника і його захопливого сюжету.

Отже, якщо не задовольнитися тим, що цитата - це явне тимчасове зміщення, Лермонтовська помилка, то пояснення їй в реальному (художньому!) часу може бути таке. Бела вмирає восени 1835 року, коли Печорин вже міг знати новітнє вірш Пушкіна. В останні три місяці наш герой і пише свій "щоденник", саме частина "Княжна Мері", яка, таким чином, швидше стає роздумом, викликаним переживанням смерті Бели, почасти самозвинувачень, почасти самовиправданням героя, зрозуміло, навіяним реальної долею, яке, однак, зовсім не потрібно сприймати як живу життя.

Лермонтов створив справді психологічний роман, але не тому так можна визначити його жанр, що тут багато говориться про психіку і психології, а тому, що він весь і побудований за законами людської психіки, де можливі зовні неймовірні зсуву, де сюжетом стає внутрішній світ, а вся композиція підпорядковується тонкощам сприйняття, де психологічний час "реальніше" хроніки.

Найближчим до роману Лермонтова у своїй внутрішній хронології буде твір з уже значно більш пізньої класики - "Обломов" І. О. Гончарова.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/