Ахматова і Пушкін

Реферат виконав: студент групи 1331 II курсу факультету загального менеджменту Залиш А.П.

Санкт-Петербурзький Державний Інженерно-економічний університет

Санкт-Петербург

2004 рік

Назва Ахматової не раз ставили поруч з ім'ям Пушкіна. Про Ахматової заговорили як про продовжувачкою пушкінської традиції буквально після її перших поетичних кроків. Але в той же час її ім'я завжди вимовлялося як ім'я абсолютно самостійного, неповторно оригінального поета.

Одним з неоскудевающіх джерел творчої радості і натхнення для Ахматової був Пушкін. Вона пронесла цю любов через усе своє життя, не побоявшись навіть темних нетрів літературознавства, куди входили не одного разу, щоб додати до біографії улюбленого поета кілька нових штрихів. Ахматова, схиляється перед ім'ям Пушкіна, черпаючи душевні сили в вивченні його творчості і внесла в пушкіністіку вагомий внесок, з деякою насторожено ставилася до наполегливих спроб занадто категоричного зближення їхніх імен.

Вона була вихована на поклонінні перед оригінальністю, який охопив на початку ХХ століття всі види мистецтва; всяке наслідування або запозичення здавалося їй неприпустимим і лише в окремих випадках -- вибачити. Ахматова скаржилася, що "Євгеній Онєгін", "як шлагбаум ", перегородив дорогу російської поемі і що успіху вдалося досягти лише тим, хто вмів знайти власний шлях.

Любов до Пушкіна посилювалася ще й тим, що за збігом обставин Анна Ахматова - царскоселка, її отрочні, гімназичні роки пройшли в Царському Селі, теперішньому Пушкіна, де і зараз кожен мимоволі відчуває неісчезающій пушкінський дух, наче назавжди оселився на цій вічно священної землі російської Поезії. Ті ж Ліцей і небо і так само сумує дівчина над розбитим глечиком, шелестить парк, мерехтять ставки і, мабуть, так само (або -- інакше?) є Муза незліченною паломнічающім поетам ...

Для Ахматової Муза завжди - "смаглява". Немов вона виникла перед нею в "садах Ліцею" відразу в підліткових вигляді Пушкіна, кучерявого ліцеїста - підлітка, не раз з'являлися в "священному сутінку "Катерининського парку, - він був тоді її ровесник, її божественний товариш, і вона мало не шукала з ним зустрічей. У всякому разі її вірші, присвячені Царському Селу і Пушкіну, пройняті тією особливою фарбою почуття, яку найкраще назвати закоханістю, - не той, однак, трохи абстрактній, хоча і екзальтованої закоханістю, що в певній віддалі супроводжує посмертну славу знаменитостей, а дуже живий, безпосередній, в якій бувають і страх, і досада, і образа, і навіть ревнощі ... Так, навіть ревнощі! Наприклад, до тієї красуні з глечиком, якою він милувався, оспівав і навіки прославив ... і яка тепер так весело сумує, ця ошатно оголена прітворщіца, ця щасливиця, що оселилася в безсмертному пушкінському вірші!

"урну з водою впустивши, про скелю її діва розбила. Діва сумно сидить, дозвільний тримаючи черепок.

Чудо! Чи не сякнет вода, виливаючи з урни розбитою; Діва, над вічної струменем, вічно сумна сидить ".

Ахматова з жіночою упередженість вдивляється і в знамените статуя, полонені колись поета, і в пушкінський вірш. Її власний вірш, озаглавлене (не без таємного уколу!), як і у Пушкіна, "Царське-сільська статуя", дихає почуттям вразливість і досади:

"І як могла я їй пробачити

Восторг твоєї хвали закоханої ...

Дивись, їй весело сумувати,

Такий ошатно оголеної ".

Треба сказати, що невелика ахматовське вірш, безумовно, один з кращих у вже неозорої зараз поетичної пушкініане, що нараховує, мабуть, багато сотень схвильованих звернень до великого генія російської літератури. Але Ахматова звернулася до нього так, як тільки вона один і могла звернутися, - як закохана жінка, раптом відчула миттєвий укол наглої ревнощів. По суті, вона не без мстивості доводить Пушкіну своїм віршем, що він помилився, побачивши в цій сліпучою стрункої красуні з оголеними плечима якусь вічно сумну діву. Вічна смуток її давно пройшла, і ось уже близько століття вона таємно радіє і радіє своїй таки рідкісною, ізбранніческой, завидною і безмірно щасливої жіночої долі, що була їй пушкінським словом і ім'ям ...

Як би там не було, але любов до Пушкіна, а разом з ним і до інших різноманітним і з роками все розширяється культурних традицій в великою мірою визначала для Ахматової реалістичний шлях розвитку. У цьому відношенні вона була і залишилася традиціоналістської. В умовах бурхливого розвитку послесімволістскіх різних течій і груп, зазначених тими чи іншими явищами буржуазного модернізму, поезія Ахматової 10-х років могла б навіть виглядати архаїчної, якщо б її любовна лірика, здавалося б, така інтимна і вузька, призначена ЕЙ і ЙОМУ, не придбала в кращих своїх зразках того загальнозначуще звучання, яке властиве тільки справжньому мистецтву.

Проблема, що викликала суперечливі думки у дослідників, ускладнилася під впливом історичних обставин.

Постанова 1946 ЦК ВКП (б) про журнали "Зірка" і "Ленінград", повне площинної бою за адресою Зощенко і Ахматової, на довгі роки зробило неможливим серйозне дослідження цієї проблеми.

На смерть переляканим літературознавцям само зіставлення імен Ахматової ( "панійки, метання між будуаром і молитовнею ") і Пушкіна - святині російської культури - стало здаватися неприпустимим блюзнірством. Такої точки зору дотримувалися, наприклад, історик радянської літератури А. И. Метченко і наглядала за станом радянської поезії П. С. Виходцев. Ця офіційна точка зору трималася досить довго -- Виходцев стверджував її і в 60-ті роки у своїй книзі "Поети та час", і в статтях 70-х років.

Тому навіть в 1987 році нікого не дивувало вислів, наприклад, такого собі В. Сахарова: вірші Ахматової - "поезія шепоту ", найближче стоїть до" холоднувато-правильним конструкціям акмеїстів "," незіставна за масштабом із поетичним світом Пушкіна "

Аж до 20 жовтня 1988 року, коли рішенням ЦК КПРС було офіційно скасовано постанову 1946 року, поезія Ахматової, говорячи словами А. Тарковського, залишалася "напіввизнаних, як єресь". І Кожен, хто писав про її творчість як про справжнє мистецтво, волею чи неволею мав займати оборонну позицію, кожен раз заново доводячи право цієї поезії на існування.

Звичайно, боротьба за повернення імені Ахматової почалася набагато раніше - одразу після ХХ з'їзду КПРС. Книга А. І. Павловського "Анна Ахматова", написана саме з цією благородною метою, вийшла в 1966-му, в рік її смерті, і мала частково характер переможної реляції: поетеса гідно завершила свій творчий шлях, її ім'я неможливо викреслити з історії радянської літератури.

Для остаточного закріплення цієї тези А. И. Павловський знайшов ефектний хід: він заговорив про любов Ахматової до Пушкіна -- більш як про закоханість, "жіночої упередженості", "навіть ревнощів "

Живу Ахматову це могло б покоробиться. Але після її смерті такий підхід був цілком у дусі міфологізованого свідомості епохи. Цитати з книги Павловського стали кочувати з однієї популярної публікації в іншу, любов її до Пушкіна придбала символічний характер, стала знаком чудесного порятунку грішниці від єресі модерністів - на зразок історії кохання Марії Магдалини до Христа.

Стало звичай відзначати будь-які риси подібності Ахматової і Пушкіна, не вдаючись у зміст цієї схожості: "Коли ж мова йде про пушкінських ремінісценціях у творчості Ахматової, (...) то їх необхідність і природність так очевидні, що будь-яке їх тлумачення в кінцевому рахунку здається маловажним ... "

Прикладом того, як у деяких роботах поняття "пушкінська традиція" перетворюється на якусь туманну абстракцію, єдиним відчутним якістю якої залишається позитивний знак, може бути наступний вислів Наума Коржавін: "Про Ахматової (...) необхідно говорити й тому, що, незважаючи на заглибленість в "романів" свого століття, за природою вона поет швидше пушкінського складу, ніж романного або романтичного "

Говорячи про тему «Ахматова і Пушкін», не можна не торкнутися порівняння двох віршів, написаних цими поетами - «Казка про чорний кільці »Ахматової і« Талісман »Пушкіна.

Для нас істотно, що і Пушкін, і Ахматова виступають як лірики, в основі творів яких лежать глибоко особисті переживання, відомі біографам і літературознавцям - роман з Є. К. Воронцової у Пушкіна, відносини Ахматової з Б. Анрепом. В обох історіях фігурувало кільце, подароване перед розлукою: Воронцової - Пушкіну, Ахматової - Анрепу.

Необхідно відзначити, що реальні подробиці цих відносин не увійшли до розглядаються твори, вони відомі завдяки спеціальним розвідки та публікацій. Самі поети не побажали розкривати читачеві ні реальні імена, ні реальні біографічні обставини. Більше того, в обох випадках ці обставини були перетворюючись потужним ліричним початком.

Ми можемо сказати, що особисті, політичні та історичні чинники дуже важливі в передісторії обох творів, однак їх різниця залишається читачеві практично непомітною, бо ніяк не проступає в змісті. Тут Ахматова залишається ліриком анітрохи не в меншій мірою, ніж Пушкін.

Формально пушкінське вірш більш традиційно для лірики. Воно являє собою два монологи: мова щасливого коханого і мова закоханої чарівниці. Обидва голоси об'єднані авторської інтонацією, допускає і деяку ступінь епічної відстороненості в першому, оповідної строфі. Однак лірична стихія панує на всіх рівнях: і як бурхливий емоційний початок у промові чарівниці, і як зачаровує ритм, і як заклинальних повтори закінчень кожної строфи.

Ахметівська казка вже по заглавию тяжіє до епічності в набагато більшому ступені. Правильною розбивки на строфи немає. Нерівність частин настільки впадає в очі, що робить непомітним використання того ж розміру, що й у пушкінському вірші -- чотиристопного ямба. Всі три її частини носять розповідний характер; у кожної з частин є свій маленький розповідний, майже кінематографічно гострий сюжет, але кожен з сюжетів розвиває оповідання в самостійному плані.

Але вірш Ахматової - це теж лірика. Всі три частини об'єднані чином ліричної героїні. Образ цей виразно сходить до поетиці романтизму.

Незважаючи на видиме посилення плану зображення, її лірика не перетворилася на роман, вона залишилася лірикою. Висловила вона, незважаючи на глибоко індивідуальний характер власних переживань, той же тип почуття, який ввів в російську культуру Пушкін.

Представляється важливим, що для вираження цього образу почуття Ахматова використала той же сюжетний мотив, який ми побачили і в одному з пушкінських творів - мотив чарівного персня-талісмана східного походження.

Ахматова не ставила своєю метою наслідування Пушкіну. Вона створила оригінальне ліричний твір, виразити і відобразити її індивідуальні переживання, з самостійною лексикою, своєрідною композицією, неповторною образністю і інтонацією. Однак пушкінське вірш "Талісман" проступає крізь "Казку про чорний кільці "як архетип, що визначає і характер любовного почуття, і спосіб його культурного втілення.

Список літератури

Жирмунський В. М. Творчість Анни Ахматової. Л., 1973.

Найман А. Розповіді про Анну Ахматову. М., 1989.

Хейт А. Анна Ахматова. Поетичне мандрівку. 1991.

Чуковська Л. К. Записки про Анну Ахматову. М., 1997. Т. 1-3.

Шишман С. "Талісман" Пушкіна.// Брега Тавриди. 1994. № 6.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.bankreferatov.ru/