Літературний контекст роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу »

Ранчін А. м.

Мері і Мімі: дві "Княжни <...>" і два княжни

В 1834 р., за шість років до "Героя нашого часу", в петербурзькому журналі "Бібліотека для читання" було надруковано повість відомого літератора князя Володимира Одоєвського "Княжна Мімі". (До речі, Володимир Одоєвський був добрим знайомим Лермонтова.) Подібність заголовку "Княжна Мері" з заголовком "Княжни Мімі" ніяк не може бути випадковим: схожі навіть імена героїнь. Але сюжети повістей несхожі. Саме ця несхожість була, імовірно, важлива для автора "Героя нашого часу".

В "Княжні Мімі", як і годиться в світської повісті, зображується життя вищого світу. Чеснотна баронеса Дауерталь - "чиста, невинна, холодна, впевнена в самій собі "- танцює на балу з Граніцкім -- "прекрасним, ставним молодою людиною". Граніцкій - друг брата її чоловіка. Стара діва княжна Мімі, втілення світського прокляття й неприязні, помилково підозрює, що баронеса і Граніцкій - коханці. Плітка, пущена княжною, народжена мстивим почуттям: баронеса в перший раз вийшла заміж за людину, яку княжна сама Мімі вважала своїм нареченим. Насправді Граніцкій - коханий іншої пані, графині Ріфейской, і вони майстерно приховують свій зв'язок. Графиня була насильно видана заміж, вона і Граніцкій щиро і глибоко люблять один одного. Наклеп княжни Мімі, підтримана в світі, призводить до дуелі між друзями - братом її чоловіка і Граніцкім. Куля Граніцкого подряпав руку барону, Граніцкій був убитий наповал. Обмовлений баронеса померла від горя.

Сюжет "Княжни Мімі" типовий для світської повісті. Тут є і уїдливе опис порожнього і лицемірного суспільства, що живе плітками та інтригами. І проти одних світла нещасні закохані - жертви порочних громадських правил, що дозволяють молоду дівчину видати заміж за немолодого чоловіка без її згоди. Є й героїня - уособлення страждає невинності.

А що ж у "Княжні Мері"? Головний герой, Григорій Олександрович Печорин, саркастично висловлюється про дам і панів зі столичного і московського світу, які приїхали на води. Але суспільство в цілому аж ніяк не платить Печоріна тією ж монетою. Княгиня Ліговська була б рада, якби Мері вийшла за нього заміж. "Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки ... "- записує Печорин у щоденнику. Навіть якась" історія " (чи то вина політичного характеру, чи то якийсь аморальний вчинок), за яку Печорин був переведений на Кавказ, її не бентежить. Правда, Грушницького і драгунський капітан стежать за Печоріним, інтригують проти нього і доводять справу до дуелі. Але головний герой аж ніяк не є жертвою безчесних інтриганів. Підслухавши розмова ворогів, Печорін руйнує всі їхні підступи. Він виявляє всі безчестя Грушницького, а потім вбиває суперника на дуелі. Мистецтвом "світської ворожнечі" він володіє нітрохи не гірше Грушницького: "Княжна торжествувала; Грушницького теж. Радійте, друзі мої, поспішайте ... вам недовго торжествувати! .. Як бути? у мене є передчуття ...".

Інтриги компанії Грушницького і плітки, їм розпускається, не шкодять Грушницького, але завдають шкоду честі княжни Мері: Грушницького, не знаючи правди про те, що на нічному побаченні Печорин був з Вірою, називає ім'я княжни Мері. Саме княжна Мері, дівчина з вищого суспільства, а зовсім не Печорин, скептично і насмішкувато відгукуються про світло, стає жертвою жорстокого і підступного наміру. Але зло заподіює Мері не тільки відкинутий нею Грушницького. Важко страждати її змушує Печорин. Йому доставляє найбільшу радість, що у княжни "Нервовий напад: вона проведе ніч без сну і буде плакати ". Він зізнається: страждання дівчини "мені доставляють неосяжне насолоду". Свої майже садистські відчуття він втілює в демонічні і вампіричні одягу: "Але ж є неосяжне насолоду у володінні молодий, ледве розпустилася душі! Вона як квітка, якого кращий аромат випаровується назустріч першим променем сонця, на його треба зірвати в цю хвилину і, подихавши їм досхочу, кинути на дорозі: авось хто-небудь підніме. Я відчуваю в собі цю ненажерливу жадібність, яка поглинає все, що трапляється на шляху, я дивлюся на страждання і радості інших тільки в ставлення до себе, як на їжу, що підтримує мої душевні сили ".

Зовні схожі сюжетні лінії Граніцкого і графині Ріфейской в "Княжні Мімі" і Печоріна і Віри в "Княжні Мері". І графиня, і Віра - заміжні жінки. Обидві змінюють чоловікам із коханими - Граніцкім і Печоріним. Але гріх графині Ріфейской (із-за якого вона мучиться) автором якщо не виправдовується, то прощається. "- <...> Лідія, якщо хто-небудь винен в цьому, то, мабуть, не ти. Ти невинна, як ангел. Ти жертва пристойності; тебе видали заміж мимоволі. Згадай, скільки ти чинила опір волі твоїх батьків, згадай всі твої страждання, всі наші страждання ...", - заспокоює кохану Граніцкій. І нещасна жінка частково погоджується з ним:

"Ах, Габріель, я все це знаю: і коли я подумаю про минуле, тоді совість моя певні. Бог бачив, чого я не перенесла в моєму житті! Але коли я гляну на мого чоловіка, на його скосивши особа, на його тремтячу руку, коли він вабить мене до себе, мене, в якій він протягом шести років виробляв одне почуття -- огиду; коли я згадаю, що його завжди дурила, що його тепер обманюю, тоді забуваю, яка ланцюг страждань, моральних і фізичних, довела мене до цього обману. Я знемагають між цими двома думками, - і одна не знищує інший! "

Але Віру ніхто не примушував до шлюбу (до речі, це вже її другий заміжжя). Вона не игрушка в чужих руках. "Вона вийшла за нього для сина. Він багатий <...>", - так пояснює це заміжжя Печорин. І Віра безоглядно віддається Печоріна, здається, не відчуваючи докорів сумління (принаймні, Лермонтов нічого про це не говорить). "Вона рішуче не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком <...>. Я не дозволив собі над ним жодної глузування: вона його поважає, як батька! і буде обманювати, як чоловіка! .. Дивна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо! "- іронізує Печорин.

Граніцкій поспішив би одружитися з Лідії, якщо б вона була вільна. Але ніщо не змусило б Печоріна одружитися з Вірою, хоча її любов і дорога йому. Володимир Одоєвський звинувачує у всьому те, що трапилося обставини, помилкові порядки суспільства. Нещастя Печоріна - наслідок внутрішніх причин. Тут Лермонтов прямував Пушкіну - автору "Євгенія Онєгіна", хоча історія, розказана в "Княжна Мері", не схожа на сюжет пушкінського роману у віршах. "Традиційна <...> схема побудови сюжету на увазі виділення, з одного боку, героїв, з іншого - перешкод. Героїв пов'язує любов, що пропонує їм певні норми поведінки та вчинки. Проте навколишній світ не визнає цих норм законними і вимагає іншої поведінки. Тому він виступає в якості перешкоди у відносинах між закоханими. Боротьба між протиборчими силами може увінчатися перемогою закоханих, які тим самим доведуть істинність свого розуміння норм людських відносин, - це буде щасливий кінець. Однак перешкоди можуть виявитися нездоланними -- реалізуються норми навколишнього світу. У цьому випадку твір закінчується трагічно, а події, очікування яких запропоновано логікою поведінки закоханих, - не відбудуться. <...> Проте "невчинення подій "має в" Євгенії Онєгіні "зовсім інший зміст. Тут воно відбувається не тому, що спрацьовує один з двох можливих механізмів романного сюжету, а тому, що механізми ці <...> виявилися взагалі непрацюючими. Так, на початку роману перешкод у традиційному сенсі (зовнішніх перешкод) немає. Навпаки, все - і в сім'ї Ларіним, і серед сусідів - бачать в Онєгіні можливого нареченого Тетяни. Тим не менше з'єднання героїв не відбувається. Наприкінці між героями виникає перешкода - брак Тетяни. Але якщо традиційне перешкода є породження забобонів, деспотизму, підступності і т.п. і мета полягає в його усунення, то тут героїня не хоче усувати перешкод, тому що бачить у них не зовнішню силу, а моральну цінність. Дискредитується самий принцип побудови сюжету відповідно до норм романтичного тексту "- так характеризує сюжет" Євгенія Онєгіна "Ю. М. Лотман (" Художнє побудова "Євгенія Онєгіна ""// Ю.М. Лотман. У школі поетичного слова: Пушкін. Лермонтов. Гоголь: Кн. для вчителя. М., 1988. С. 81-82). В "Княжні Мері "причини, які заважають з'єднанню Печоріна з Вірою, інші. Але Лермонтов також прагне "дискредитувати" романтичний сюжет, один з варіантів якого містить "Княжна Мімі".

Якщо хто з персонажів "Княжни Мері" і нагадує дійових осіб повісті Володимира Одоєвського, то це княжна Мері. Нещасна, безвинно ославленная в суспільстві, доведена Печоріним до нервового розладу, вона схожа на обмовлений і померлу від горя баронесу Дауерталь.

Один з центральних персонажів світської повісті - закоханий герой. Такий в "Княжні Мері" Граніцкій. В "Княжні Мері" такого героя немає. Грушницького крейда, і ніщо не говорить про серйозність інтерес, який проявляють їм до Мері. Печорин не любить Мері, хоча в якийсь момент відчуває в своїй душі почуття, схоже на любов. Мабуть, він дійсно любить Віру. Але почуття Печоріна приносить героїні муки: "- Скажи мені нарешті, - прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? Я б тебе має ненавидіти: з тих пір як ми знаємо один одного, ти нічого мені не дав, крім страждань ... - Її голос затремтів, вона схилилася до мене і опустила голову на груди мою.

"Може бути, - подумав я: - ти від того-то саме мене і любила: радості забуваються, а печалі ніколи !.."

Розставання з Вірою змушує Печоріна жорстоко страждати, але це страждання викликане не тільки розлукою з дорогою йому жінкою. Це і страждання егоїста, позбавленого тієї, яка нещодавно була цілком в його владі. Це не те почуття, яке випробовує закоханий герой світської повісті.

Сюжети двох повістей різні, їх персонажі в своїй більшості несхожі. Але при цьому в "Княжні Мері" є очевидні риси чисто зовнішньої схожості. Схожі не тільки імена двох княжен, Мері і Мімі, а й прізвище Грушницького і Граніцкого. Обидва гинуть на дуелі, легко поранивши перед цим своїх супротивників. Рани Печоріна і барона теж схожі: обох подряпав кулі суперників, але барону куля зачепила руку, а Печоріна ногу. Володимир Одоєвський вдається до такого ігровому прийому, до "оголення" художньої форми, як приміщення передмови в середину тексту. В "Княжні Мері" такого прийому немає. Але він присутній у лермонтовського романі: приблизно в середині тексту знаходиться передмова оповідача до "Журналу Печоріна". Ця схожість з "Княжна Мімі" було очевидно для читачів першого видання "Героя нашого часу" (1840 р.), в якому було відсутнє першим передмову до всього тексту роману.

Нарешті, і в повісті Лермонтова, і в повісті Володимира Одоєвського підкреслять загальний мотив: світло і все в ньому відбувається, подібні до п'єсі, розігрується на театральній сцені. "Відкриваю велику таємницю; слухайте: все, що не робиться у світлі, робиться для деякого безіменного суспільства! Воно - партер; інші люди - сцена. Воно тримає в руках і авторів, і музикантів, і красунь, і геніїв, і героїв. Воно нічого не боїться - ні законів, ні правди, ні совісті. Воно судить на життя і смерть і ніколи Не змінюй своїх вироків, якщо б вони і були огидні розуму. Членів цього суспільства ви легко можете дізнатися за наступними прикметами: інші грають у карти, а вони дивляться на гру; інші одружуються, а вони приїжджають на весілля, інші пишуть книги, а вони критикують, інші дають обід, а вони судять про кухаря; інші б'ються, а вони читають реляції; інші танцюють, вони стають біля танцівників "- це пише про світло від" Княжни Мімі ". А ось відома репліка Печоріна, сказана після закінчення дуелі з Грушницького: "Коли дим розвіявся, Грушницького на майданчику не було. Тільки прах легким стовпом ще вився на краю обриву.

Всі в один голос скрикнули.

-- Finita la comedia! [Комедія закінчена! - А.Р.] - сказав я доктору ".

Отже, все, що відбулося іменується "комедією". А гірська "майданчик" нагадує театральну сцену, на якій відбувається останній акт п'єси зі смертельним результатом. Секунданти подібні до глядачів: вони ніяк не можуть запобігти криваву розв'язку.

Відмінності мотиву "події світського життя, подібні театрального дійства" у двох повістях очевидні. Для Одоєвського режисером і справжнім автором в театрі вищого світу є законодавці світських думок, пліткарі і інтригани. Чи не випадково, серед епізодичних персонажів "Княжни Мімі" є рр.. N і D. - Дійові особи грибоєдовський комедії "Лихо з розуму", першими підхопили наклеп Софії про божевілля Чацького. Та й княжна Мімі теж згадується в комедії Грибоєдова: вона одна з її внесценіческіх персонажів. У Лермонтова в "Княжні Мері" автором і режисером вистави світського є Печорин, успішно усувати з цієї ролі "дилетанта" і "епігон" Грушницького.

В співвіднесеності "Княжни Мері" з "Княжна Мімі" для Лермонтова були важливі саме відмінності. Володимир Одоєвський був одним з творців канону світської повісті. Вихована на світських повістях публіка чекала, що в "Княжні Мері" будуть дотримані закони жанру, зовнішнє схожість двох творів підтримувало таку впевненість. Порушуючи читацькі очікування, Лермонтов надавав своїй повісті відчуття новизни і життєвості, "не-літературності". Раз в повісті все відбувається не зовсім так чи зовсім не так, як в інших повістях з життя світла, значить, автор слід не літературним моделями, але непередбачуваною правді самої дійсності, -- повинен був вирішити читач. Замість дуелі, що приводить до загибелі одного з суперників - колишніх друзів двобій двох ворогів, і колись лише зовні що виявляють приязнь один до одного. Замість страшного всевладдя світла влада однієї людини, без зусиль перемагає суперників і домагається поставлених цілей. Але цей герой не краще жорстокого світського суспільства з повісті Володимира Одоєвського. "У нещасть хороших людей винне погане суспільство", -- стверджував автор "Княжни Мімі". "Бог знає, хто винен у тому, що людина, яку не можна назвати хорошим, страждає, хоча суспільство ніяк не заважає йому ", - відповідає Лермонтов. Володимир Одоєвський пояснював нещастя персонажів зовнішніми причинами. Лермонтов визнавав вплив світла на характер героя. Вплив, може статися, згубний і вирішальне. Але в тому, що Печорин страждає зараз, "винуватий" вже не світло, а цей самий характер, як-то названий самим Печоріним "нестерпним". Світське повість при всьому значенні переживань і сповідей персонажів була скоріше не психологічні, а "захоплююче-сюжетна". У центрі були не почуття персонажів, а несподіваний поворот подій. У Лермонтова навпаки. В які б небезпечні ситуації ні потрапляв Печорин, читач з передмови до його щоденника знає, що помре він прозаїчно буденно не від чеченської або козацької кулі, не від руки таємничої "Ундина" або колишнього приятеля. Ні, він "просто" помре на зворотному шляху з Персії. Загадкові та захоплюючі в "Герої нашого часу" не сюжети повістей - їх авантюрність чисто зовнішня. Загадкова душа Печоріна, до кінця залишається неясною не тільки читачам, а й самому героєві.

Лермонтов створює свою повість, порушуючи традиції світської повісті, але ніколи не забуваючи про них. Новизна створюється їм завдяки "перевертання", "переписування навпаки" канонів цього жанру.

З якої шинелі вийшов Грушницького?

"Світло не простить природності, світ не терпить свободи, світло ображаються зосередженої думою; він хоче, щоб ви належали тільки йому, щоб тільки для нього марнотратив свою участь, своє життя, щоб ділили і рвали свою душу порівну за кожного ... Заройте глибоко високу думку, причаїться ніжну пристрасть, якщо вони заважають вам посміхнутися, розсміятися або разгрустіться з волі перше, хто підійде. Світло розтерзає вас, і він мучив княжну ". Ні, ці рядки не про княжну Мері, а про безіменній героїні повісті Н.Ф. Павлова "Ятаган" (1835). Цей твір було видано автором у 1835 р. в книзі "Три повісті", яка отримала більшу популярність у читачів. Доброзичливо відгукнувся про "Трьох повістях" Пушкін, досить високо оцінив талант автора: "Три повісті г.Павлова дуже чудові і мали успіх цілком заслужений. Вони розказані з великим мистецтвом, складом, до якого не привчили нас наші записні романісти ". Повісті Павлова, звичайно, були добре відомі Лермонтову.

На деяку схожість "Ятаган" і Лермонтовський "Княжни Мері" звернув увагу поет і літературний критик С.П. Шевирьов у своїй рецензії на "Героя нашого часу", опублікованій в журналі "Москвитянин" в 1841 р. Княжні, головної героїні повісті Лермонтова, Шевирьов ухвалив суворий вирок: "<...> Княжна - твір суспільства штучного, в якій фантазія була розкрита перш серця, яка заздалегідь уявила собі героя роману і хоче насильно втілити його в якому-небудь зі своїх залицяльників. <...> У ній всі природні почуття пригнічені якоюсь вредною мрійливістю, якимось штучним вихованням. <...> Ми прощаємо княжні і те, що вона захопилася в Грушницького його сіркою шинеллю і зайнялася в ньому уявної жертвою гонінь долі ... Відмітимо мимохідь, що це риса не нова, взята з іншого княжни, намальованій нам одним з кращих наших оповідачем. Але в княжни Мері це проістекло чи з природного почуття жалю, яким, як перлом, може пишатися російська жінка ... Ні, в княжни Мері це був порив вишукати почуття ... " ( "Москвитянин". 1841. Ч. 1. Кн. 2. С. 525-526; стаття перевидана в кн.: М. Ю. Лермонтов: Pro et contra. Особистість і творчість Михайла Лермонтова в оцінці російських мислителів і дослідників. Антологія. СПб., 2002. С. 87).

Залишимо на совісті критика незаслужено сувору оцінку Лермонтовської героїні. Вона викликана переконаністю, що всі думки і почуття княжни Мері - поверхові, а сама вона і подібні до неї дівчата вищого суспільства - не органічне явище російського життя, а штучне наслідок західних літературних і культурних впливів. Але що ж ця за княжна, так само, як і Мері, перейнялася симпатією до молодій людині в солдатської шинелі. Це і є героїня павловськой повісті "Ятаган".

Історія, розказана в "ятаганів", така. Молода людина Бронін проведений в корнети - в першу офіцерське звання (у кавалерійських військах). Він безумно рад новому офіцерського мундиру: "О, як ішов до нього кавалерійський мундир! .. як весело, як живо, як дитячо крутився він перед дзеркалом! .. <...> Як приємно малювалися шовковисті вії юнака, коли він опускав задоволений погляд на свої нові еполети! "Бронін приїжджає в село до матері і закохується в сусідку-княжну. Його суперники - начальник Бронін, полковник, і такий собі ад'ютант. Пустячний образа призводить до дуелі між корнетом і ад'ютантом. На дуелі Бронін вбив суперника наповал і був розжалуваний у солдати. Він як і раніше їздить до княжни, яка йому симпатизує. Їй подобається незвичайне положення Бронін, участь страждальця (хоча під начальством все того ж полковника йому служиться вельми привільно). "<...> За дивною невідповідності вона прикрасила суворе звання Бронін усіма трояндами уяви, так що здавалося, офіцерський мундир тільки забере у нього яку-небудь красу, а жодної не додасть. <...>

В ньому бачила вона не грубого солдата під сірої шинеллю: для неї це був солдат романсів, солдат, який при світлі місяця стоїть на варті і співає <...>; це був дезертир, юний, полохливий і вільний; захоплююче чарівний простотою свого відчиненого театрального мундира, з легко накинутій кашкетом, з ледь накинутим на шию хусткою; для неї це була людина, розжалуваний не по звичайному ходу справ, але жертва заздрості, гонінь, чоловік, проти якого всесвіт зробила змову, і княжна вступала за нього і поглядає так гордо, так ніжно, як ніби стільки любові у неї, що вона може винагородити за ненависть цілого світу.

<...>

Солдатський мундир так їй подобався, що одного разу вона запитала у Бронін: навіщо ходить він у фраку? "

Однак любов до солдатської шинелі вигадливо уживається в душі княжни з досадою, що він розжалуваний і втратив своє колишнє становище в суспільстві. Полковник, виявивши в Бронін небезпечного суперника в свої плани одружитися з княжною, починає тиранить розжалуваного корнета, але незабаром спохоплюється і надає йому колишню свободу. Бронін отримує прощення з Петербурга, але звістка про це не може втримати його зводить з розуму спраги помститися. Бронін вбиває полковника ударом ятагана і сам помирає після жорстокого покарання різками.

Княжна Мері, подібно до героїні "Ятаган", симпатизує Грушницького, вбачаючи в ньому страждальця. У цьому її переконує солдатська шинель, яку він носить. Печорин прав, коли уїдливо зауважує Грушницького: "<...> солдатська шинель в очах усякої чутливої панночки робить тебе героєм, страждальником. Доктор Вернер повідомляє Печоріна: "Княжна сказала, що вона впевнена, що цей молодий чоловік у московській шинелі розжалуваний в солдати за дуель. Княжна розчарована, дізнавшись від Печоріна, що Грушницького насправді Юнкер, а не розжалуваний офіцер, як вона вважала.

Але історія солдатської шинелі Грушницького зовсім не схожа на історію солдатської шинелі Бронін. Солдатська шинель Грушницького - ефектна одяг, покликана викликати до нього в суспільстві інтерес і співчуття. Грушницького носить її добровільно, і вона є якоюсь подобою театрального костюма в тому життєвому виставі, який розігрує цей персонаж. "Він так часто намагався запевнити інших в те, що він істота, не створене для світу, приречене якимось таємним страждань, що він сам майже в цьому переконався. Через те ж він так гордо носить свою товсту солдатську шинель "- іронізує Печорин. Але, одержавши офіцерське звання, Грушницького шалено радіє новому мундиру: "<...> Скільки надій надали мені еполети ... О, еполети, еполети! ваші зірочки, путеводітельние зірочки ... Ні! я тепер абсолютно щасливий ".

Офіцерський мундир стає його новим театральним костюмом, в якому він поспішає з'явитися на балу. Ось його портрет, що належить Печоріна: "За півгодини до балу прийшов до мене Грушницького в повному сяйві армійського мундира. До третьої гудзику пристебнута була бронзова ланцюжок, на якій висів подвійний лорнет, еполети неймовірної величини були загнуті догори, у вигляді крилець амура; чоботи його скрипелі, в лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички і кашкет, а правою збивав щохвилини в дрібні кучері завитий хохол; самовдоволення і разом деяка невпевненість зображувалися на його обличчі; його святкова зовнішність, його горда хода змусили б мене розреготатися, якщо б це було згідно з моїми намірами ".

Між тим Бронін з повісті Павлова змушений носити солдатську шинель, коли перебуває на службі. Княжна перебільшує міру його страдальчества. Але все ж таки він дійсно розжалуваний у рядові. Стало банальним твердження, що Грушницького - Знижений, пародійний двійник Печоріна. Але на тлі павловськой повісті, в порівняно з Бронін, він сприймається перш за все як імітатор цього Павловському персонажу, який будує свою поведінку по готової літературної моделі. Закоханість Бронін в офіцерський мундир зображується Павловим з іронією, любов Грушницького до такого мундиру описана Лермонтовим саркастично. Адже Бронін раніше не драпіруватися в "товсту солдатську шинель".

До речі, і солдатське обмундирування Грушницького і Бронін різне. Мундир Бронін зшитий не з солдатського товстого сукна, а з більш тонкої тканини: "Полковник <...> жартівливо помітив, що сукно на мундирі у солдата занадто тонко <...>". Грушницького ж носить справжню солдатську шинель з товстого сукна. На перший погляд, саме солдатський мундир Бронін, а не шинель Грушницького виглядає як театральний костюм. Але Бронін і не прагне, у відміну від Грушницького, видати себе за солдата. Інакше у Лермонтова: навіть справжня солдатська шинель, будучи надіта Грушницького, перетворюється в шинель бутафорську.

Дослідники неодноразово відзначали, що Грушницького - пародія на екзальтованих персонажів Бестужева-Марлинского. Але Грушницького - також і свого роду знижений двійник павловського Бронін. А як же співвідносяться княжна з "Ятаган" і княжна Мері? Коли Шевирьов зауважив, що інтерес княжни Мері до солдатської шинелі зустрічався раніше у героїні іншій повісті, він нітрохи не хотів дорікнути Лермонтова в плагіаті. (Між іншим, незважаючи на сильну антипатію Шевирьова до Печоріна, роман Лермонтова критик оцінив дуже високо.) Шевирьов хотів сказати інше: що поведінка княжни Мері вдруге, викликана наслідуванням літературним героям. Або - що і Павлов, і Лермонтов точно підмітили одні й ті ж особливості душевного світу дівчини з вищого світу. Але чи справді княжна Мері у своєму ставленні до оточуючих просто слід готовим літературним моделями? Таке тлумачення можливо, але чи не обов'язково, або неповно. Мері щиро співчуває пораненому Грушницького, піднімаючи його впав склянку. І в інтересі до нього, нібито розжалуваного в солдати, може ховатися не тільки данина романтичній літературній моді, а й щира участь. Адже і княжна з повісті Павлова, симпатизує розжалуваного Бронін, теж, в кінцевому рахунку, слід романтичної літературної моделі, яка спонукала співчувати нещасним гнаним страждальцям і любити їх. Але Павлов ставить під сумнів лише глибину, а не щирість почуттів княжни.

"Бронінскіе" риси можна знайти і в образі Печоріна. Причому, на відміну від випадку з Грушницького, вони не надають образу центрального персонажа пародійних фарб. "Ятаган" відкривається портретом Бронін в новому офіцерському мундирі. А ось перше знайомство читача з Печоріним. "Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький <...>", - розповідає про перші зустрічі з Печоріним Максим Максимович у повісті "Бела". Бронін мав звання корнета (найнижче офіцерське звання в кавалерії), Печорін - прапорщик (найнижче офіцерське звання в піхотних військах). Обидва персонажа піддалися покаранню. Печорин переведений на Кавказ за якусь "історію" (нею могло бути і участь в якійсь дуелі). Можливо, що потім і до фортеці до Максима Максимович Печорин був також переведений в покарання, за вбивство Грушницького на поєдинку. Бронін за вбивство супротивника на поєдинку розжалуваний у рядові. Княжна з повісті Павлова сподівається, що Бронін буде прощений і вона вийде за нього заміж за згодою батька. І мати Мері, княгиня Ліговська, плекає надію, що положення Печоріна, над яким після дуелі з Грушницького згущаються хмари, виправиться. Але вона і зараз готова благословити доньку на шлюб з Григорієм Олександровичем: "Послухайте, ви, можливо, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, - разуверьтесь! я хочу тільки щастя дочки. Ваше теперішнє становище незавидною, - але воно може видужати, - ви маєте стан, вас любить дочка моя, вона вихована так, що складе щастя чоловіка, -- я багата, вона у мене одна ..."

Розжалування Бронін в солдати - перешкода для шлюбу з княжною. Перед Печоріним таких перешкод немає, він сам не хоче одружитися з Мері, яку не любить. Його халепи не настільки серйозні, як нещастя корнета з повісті Павлова. Павлов зображує виняткові обставини, хоча і створює правдоподібні, життєві характери. Пушкін в рецензії на його книгу "Три повісті" зауважив про "Ятаган", що "цікавість цієї повісті не вибачає невідповідності. Розв'язка нездійсненні або принаймні є анахронізм "(він мав на увазі покарання різками розжалуваного в рядові офіцера). рока. Склали вони інакше, бідний корнет був би щасливий. Сам Бронін - зовсім не розчарований герой. Горе Печоріна - в розчарування, у втраті сенсу життя. Він зазвичай перемагає обставини і домагається поставлених цілей. Але це не Печоріна приносить щастя.

Основне відмінність "Княжни Мері" від "Ятаган" полягає у відмові Лермонтова від ультраромантіческіх сюжетних ходів павловськой повісті. У "Ятаганів" такі три насильницькі смерті: ад'ютанта на дуелі, полковника, убитого ятаганом Бронін, і самого Бронін, забитого до смерті різками. Такий і сам фатальний ятаган - сімейна реліквія Бронін, який викликає у княжни зловісні передчуття, необачно відкидала корнетом.

У Лермонтова все прозаїчніше, простіше. У повісті "Фаталіст", завершальній роман "Герой нашого часу", зображується, як і в "Ятаганів", смерть офіцера, Вулич, порубані шашкою. Причому ця смерть передбачити Печоріним. Але Вулич, на противагу полковнику з повісті Павлова, жертва не жорстокої помсти, а сліпого випадку або, може бути, року: його ні за що ні про що вбиває п'яний козак, з яким офіцер мав необережність заговорити.

Як зроблений поєдинок

Рідкісна світська повість не обходиться без дуелі, - іноді передбачуваною, але запобігання, але часто, що відбулася. Дуель зазвичай зображується як кривавий і безглуздий умовний ритуал. Персонаж, який вбив суперника на дуелі, або одержимий неправедного, злим мстивим почуттям, чи є холодною жорстокосердий "гравцем" - бретера, якому подобається піддавати суперника смертельного випробуванню. Персонаж повісті Олександра Бестужева-Марлинского "Роман в семи листах" (1823) викликає на дуель благородного і чуттєвого Ераста тільки за те, що Ераст, а не він сподобався дівчині. "Ні, я не з тих людей, над якими сміються безкарно. Мені кривавими сльозами вона заплатить за обман, якщо збудуться мої підозри ... і суперник мій швидше побереться з смертною пулею, ніж з Адель. Але мене запитають, яке право маю я вимагати звіту в схильностях Аделі? Які обов'язки має вона бути мені вірна я? .. О, звичайно, ніяких, якщо справа йде про зовнішніх пристойність, але всі можливі, всі святі, якщо добровільне слово є закон для душ благородних. <...>

Але якщо вона справді любить його? Тим гірше для них: чи я, чи потерплю, щоб він з посмішкою повів під вінець ту, в якій любив я життя? <...> Я або він повинен кров'ю своєю зв'язати союз суперника з Адель, - далі що буде, то буде, але у всякому випадку краще жити пам'яттю помсти, ніж іссихать від мук ревнощів ", - Такими почуттями одержимий Бестужевських персонаж напередодні дуелі.

Він вбиває суперника (сцена дуелі описана з кривавими і мелодраматичними подробицями) і мучиться каяттям: "Я вбив його, убив цього благородного, великодушного людини! <...> Я бачив, як Ераст здригнувся ... Коли пронесло дим - він вже лежав на снігу, і хлинувшая з рани кров, сичачи, у ньому застигала. Видаліть, видаліть від мене цю картину, посуньте з серця про неї спогад! Я кинувся до нього ... він відходив ... глянув на мене без гніву, подав мені руку, притиснув до уст стрічку, яка "Адель! .." -- промовив він тихо, і світло викотився з очей - слухаємо ... пульс мовчить; підносимо до уст шабельні смугу - ні слідів дихання: він помер!

<...> День проходить у докори сумління; ніч населяє темряву страховиськами і ... повіриш, друже, кожен стукіт, кожний оклик вартового змушують мене здригатися. <...> Засинаю ль - і жахливі мрії хвилюють серце: фатальною постріл звучить, смертне стогін роздирає слух мій, то знову шепоче тиша, то раптом похоронне спів, з мене стук лопати, мені душно, я вдихаю могильну пил ... гробова дошка тисне груди ... черв'як плазує по обличчю ... "Га!" - Схоплююсь, і краплі холодного поту мені ввижаються краплями крові ... О, хто позбавить вбивцю ненависної життя! Для чого ми не на війні ... для чого не розстріляють мене! "

Інша версія дуелі як сюжетного мотиву міститься в повісті доброї знайомої Лермонтова і Володимира Одоєвського графині Є.П. Ростопчина "Поєдинок" (1838). Полковник Валевіч не може і чути про дуелі і рішуче зупиняє молодого офіцера: "- Поєдинок ... Божевільний! <...> Тобі пролити кров товариша, кров одного ... потім ... Чи знаєте ви, що таке докори сумління, совісті невблаганну невсипущою совісті? .. Розумієш ти, що можна цілі роки, ціле життя протоміться під тягарем сумління, заплямованою злочином? "Поєдинок для Валевіча - прояв" виразки Середніх віків ", дуелі породжені" помилковими поняттями про честь "і суперечать "всім правилам моральності, справедливості і людинолюбства ".

На совісті у Валевіча лежить вбивство, вчинене на поєдинку. Валевіч дізнався таємницю платонічною, невинної любові заміжньої Юлії та Олексія Дольського. Одержимий пихою, але не любов'ю, Валевіч вирішує підкорити добродійне і прекрасну Юлію. Коли йому це не вдається, Валевіч пред'являє товаришам у присутності Дольського випадково загублені Юлією рукавичку і хустку з її ініціалами. Він говорить, що ці предмети належать його коханку і готується назвати ім'я дами. Дольський зупиняє Валевіча, викликаючи його на дуель. Суперники стріляються до смертельного результату, після перших пострілів обидва був?? легко поранені, при другому обміні пострілами Валевіч був знову поранений, а його суперник убитий. "В одну мить вся мерзенність мого вчинку, мого обману, мого умисного, постійного переслідування - весь жах вбивства, все постало моєї думки. Досада, заздрість, ненависть, самолюбство - все згинуло, все валилося, пекучий докір, жорстоке каяття прокололи мою душу. Совість воскресла, застогнала - Вона нарікає і тепер, коли дев'ять років пройшли над фатальним подією ...", -- так згадує про дуелі Валевіч. Вмираючи, Дольський прощає свого вбивцю.

В "Поєдинку" Ростопчина присутній також містичний мотив: коли Дольський був ще дитиною, циганка-ворожка ворожила про його долю, і виявилося, що Олексія чекає смерть на дуелі. Мати взяла з сина клятву ніколи не брати участь у поєдинках. Але він порушив її, заступився за честь Юлії, і був убитий.

І у Бестужева-Марлинского, і у Ростопчина нешляхетний і жорстокий вбивця протиставлений забитого їм суперникові, чесному і чистому, який був змушений стрілятися. Вбивця гірко розкаюється у скоєному. В обох повістях поєдинок пов'язаний з любов'ю одного або обох дуелянтів до жінки. У "Романе в семи листах "до дуелі призводить любовний конфлікт, в" Поєдинку "-- марнославство і заздрість Валевіча. Але й тут важлива роль жінки. В "Княжні Мері "конфлікт між Печоріним і Грушницького має іншу природу. Це боротьба двох самолюбства, двох воль. І лише частково вона пояснюється бажанням обох суперників добитися уваги княжни. І Грушницького, і Печорин до цього прагнуть. Але немає жодних ознак, що почуття Грушницького до Мері - це любов. А його противник Мері не любить і закохує її в себе, бажаючи показати свою владу над чужий душею і досадити Грушницького. "<...> Зустріч Печоріна з Мері і шукання її любові були скоріше головним прийомом його боротьби з Грушницького, ніж проявом що зароджується, ще неусвідомленого почуття любові до неї. <...>

З Мері пов'язана у Печоріна не любов, як з Вірою і не пристрасне захоплення, як з Белою, - з Мері пов'язаний у нього один із тих небезпечних дослідів освоєння жіночого серця, яких було в житті у нього так багато і які, врешті-решт, так йому наскучила. Зустрівши з боку Мері серйозне почуття, Печорін перервав цей досвід, - як перервав би такий опитсо всякою іншою дівчиною, в якій знайшов би такий же серйозний відгук, як у Мері "- так пише про ставлення Печоріна до Мері С. Н. Дурилін у своїй книзі "" Герой нашого часу "М. Ю. Лермонтова" (М., 1940. С. 159).

Обома Лермонтовський персонажами - Печоріним і Грушницького - рухає зовсім не божевільна ревнощі, що штовхнули героя Бестужева-Марлинского на поєдинок з нещасним Ерастом. Приводом до дуелі виявляється плітка Грушницького, що княжна вночі приймала у себе коханця. Зовні виклик Печоріна виглядає як заступництво за обмовлений княжну: "- Прошу вас, <...> прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів, і ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучим достоїнств заслуговувало таке жахливе помста ". Так все те, що трапилося сприймаючи