Жахлива гіпотеза Стівенсона

Михайло Свердлов

Роботу над «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда »можна вважати одним із дивовижних пригод Роберта Луїса Стівенсона (1850-1894). Справа була восени 1885 року в приморському містечку Борнмут. Письменник приходив до тями після чергового легеневого кровотечі. Йому настійно радили не розмовляти, утриматися від сильних емоцій і більше спати. У сні й з'явилося хворому ідея його майбутньої повісті: примарні чоловічки розіграли перед ним сюжет з перетвореннями. "Жахлива історія!" - Вигукнув він, прокинувшись, і тут же почав писати. Натхнення перемогло хвороба: через кілька тижнів Стівенсон закінчив повість, що принесла йому всесвітню славу.

"Дивна історія" Стівенсона починається як детектив. У читача створюється враження, що він стежить за початком розслідування. Інакше навіщо така точність в описах, така увага до деталей? Точність потрібна в розгадуванні кримінальної загадки, де будь-яка деталь може стати ключовою.

Одного недільний день адвокат Аттерсон і його далекий родич Енфілд випадково заходять на якусь тиху вуличку. У цьому місці читачеві краще бути насторожі -- дуже вже докладні вказівки автора: "Через двоє дверей від кута, по лівій стороні, якщо йти на схід, лінія будинків порушувалася входом у двір, і як раз там височіло масивний будинок ". Яке слово зупиняє читача? "Лінія будинків порушувалася ... "Це" порушення "," розрив "прямої лінії неспроста: тут зав'язка "Дивної історії".

Усі будинки на цій вулиці блищать: віконниці пофарбовані, дверні ручки вичищені до блиску. І раптом -- "Сліпий лоб брудною стіни", без вікон, без дзвінка або молотка в "темних розлучення двері ". Читач здогадується: за цими дверима ховається якась таємниця.

Історія, розказана Енфілд, викликає те ж враження контрасту, що й опис вулиці. Саме на цій вулиці він побачив, як невисокий чоловік відштовхуючою зовнішності раптом "холоднокровно наступив на що спав дівчинку і навіть не обернувся на її гучні стогони ". Коли ж Енфілд і родичі дівчинки зажадали від негідника компенсацію, той привів їх саме до цих дверей. Звідти він виніс потрібного чек на чималу суму, підписаний чужою рукою - рукою людини, добре відомого своїми добрими справами. Непривабливий будинок, що ховає пораду привітну вулицю. Мерзотник, що користується кредитом від імені всіма шанованого громадського діяча. Один контраст за одним - і ось вже читач передчуває щось зловісне, що переховується за зовнішнім злиднів.

Звернемо увагу: як тільки Енфілд заговорює про "дивної історії" двері, у Аттерсона "злегка змінюється голос". Чому? Тому що джентльмен, який підписав чек, добре відомий нотаріусу: це його клієнт і один доктор Джекіл. Назва лиходія, що наступив на дівчинку, також знайоме Аттерсону. Але звідки? З заповіту, що зберігається в сейфі в адвоката: все майно доктора Джекіла в випадку смерті або зникнення останнього переходить "його другу і благодійнику Едварду Хайді ". Ось де вузол, який треба розплутати: що пов'язує поважного людини з чудовиськом у людській зовнішності? "Ганебна таємниця", "тень якогось старовинного гріха "?

Аттерсон починає вести спостереження за дверима. Але даремно він сподівається на зір, марно заспокоює себе, ніби варто йому тільки глянути в обличчя містера Хайда - "і таємниця розсіється, втратить свою загадковість, як зазвичай втрачають загадковість таємничі предмети, коли їх гарненько розглянути ". Ні, спостережливість тут не допоможе. Зовнішність Хайда вислизає навіть від самого уважного погляду.

Аттерсону скоріше доводиться покладатися на слух: "запанувала тиша", "раптом пролунали наближаються кроки, незвичайні й легкі "," нічиї кроки не залучали його уваги так різко і владно "," кроки швидко наближалися ". Так прислухаються до чогось дивному й страшному. Звуки нічних кроків викликають неясне відчуття небезпеки, що наближається біди. Замість того щоб привести Аттерсона до розгадки таємниці, вони відволікають його уяву у світ жахливих сновидінь: "Ця фігура ... ще швидше, ще стрімкіше - з запаморочливою швидкістю - мелькала в заплутаних лабіринтах освітлених ліхтарями вулиць ". Аттерсон не може впоратися з цим запамороченням, його розслідування не знаходить виходу з цих лабіринтів.

Може бути, справжнє розслідування почнеться з вбивства? Воно не змусило себе чекати: убитий член парламенту сер Денверс Керью. Начебто все є для розгортання детективної інтриги: і свідчення свідків, і докази, і поліцейський інспектор. Але немає головного - питання: хто вбив? Злочинець відомий з самого початку: свідок дізналася містера Хайда, докази теж проти нього. Загадка в іншому: вбивство здається невмотивованим, безпричинним.

При обшуку на квартирі Хайда інспектор не упустив нічого: ні жменьки попелу, ні обвуглені корінця зеленої чекової книжки, ні уламка сломанной тростини - тієї самої тростини, яка стала знаряддям вбивства. Чи зможе інспектор вирішити рівняння, складене з розкиданих речей, прочитати розрізнені факти як шифр? Ні, йому не вдалося зробити і перший крок - скласти оголошення з описом злочинця. В образі Хайда було щось невловиме, в прикмети - примарне. Більше того: вчинивши злочин, він "немов розтанув". Слідство ж заплуталося, не встигнувши початися.

Поведінка Джекіла ще менш піддається поясненню. З яким почуттям він говорить про Хайде? Те впадаючи у відчай: "Ви не розумієте, в якому я перебуваю положенні. Воно вкрай делікатної, Аттерсон, вкрай делікатність і дивно, дуже дивно ". Те впадаючи в легковажність: "Варто мені захотіти, і я легко і назавжди позбавлюся містера Хайда ".

Клятви Джекіла після злочину Хайда щирі: "Даю вам слово честі, що в цьому світі я відрікся від нього назавжди ". Але при цьому лист Хайда, яке доктор вручив Аттерсону, підробленого: його написав сам Джекіл.

Після зникнення Хайда лікар спочатку діяльний і бадьорий, товариський і відкритий. Але потім - Ще більш замкнутий, ніж раніше. Ось Аттерсон бачить Джекіла тим, хто сидів біля вікна і заговорює з ним. Той рад одному, але раптом - обличчя доктора спотворюється, і він зникає, закриваючи вікно.

Чим ближче до розв'язки, чим більше ми знаємо про Джекіля і Хайде - тим загадковішого стає історія. Дивно, але і розв'язка не прояснює ситуацію. Якось увечері до Аттерсону є переляканий дворецький Джекіла - Пул; він просить нотаріуса про допомоги. Пул стверджує: в будинку доктора коїться щось дивне. Дворецький переконаний, що господар зник, що в кабінеті доктора ховається хтось інший. Аттерсон і Пул зламують двері в кабінет і виявляють труп Хайда; той тільки що покінчив життя самогубством.

Але де ж сам Джекіл? Аттерсон приступає до пошуків. Ось він ретельно оглядає кабінет, затримуючись поглядом на кожній деталі: чайник, чайний столик, чайний прилад, купки білої солі на скляних блюдечках, камін, богословський трактат на камінної полиці, що обертається дзеркало, конверт, що лежить на столі. Ось він методично обходить всі приміщення будинку та лабораторії: анатомічний театр, чулани, підвал ... Пул навіть тупає по кам'яних плитах лабораторії: не замуровані Чи тіло Джекіла під цими плитами?

Третя спроба розслідування упирається в двері - ту саму загадкову двері, тільки з внутрішньої сторони. Аттерсон піднімає і розглядає зламаний ключ, покритий іржею. Це здається, це символічно: не зламаний чи ключ до загадки двері? Ось уже і коло замкнулося: на початку історії Аттерсон дивився на двері зовні, в кінці -- дивиться на неї зсередини. А завдання, як і раніше залишається невирішеною. "Я нічого не розумію ";" У мене голова йде обертом ", - тільки й може сказати нотаріус. Ні, «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» - не детектив.

Оповідання часом нагадує свідчення: у викладі подій автор прагне до точності, в описах - надзвичайно уважний до деталей. Всі ці подробиці побачені очима розсудливих людей - Енфілда, Аттерсона, друга Джекіла доктора Леньона. Але ні докладно викладена хроніка подій, ні детальні описи не наближають читача до розгадки. Навіщо ж тоді вони потрібні?

Щоб "дивна історія ", здалася читачам достовірної, щоб він повірив у неї. І при цьому -- щоб він ламав голову і сумнівався разом з героями. Автор змушує читача до самого кінця чіплятися за раціональне тлумачення неймовірних подій, чекати, що все вирішиться самим природним чином. Але в той же час автор вселяє читачеві відчуття нез'ясовного жаху.

Які художні засоби використовує письменник для нагнітання страху? Пейзаж і портрет.

У пейзажних сценах повісті послідовно розгорнута метафора "вторгнення темряви". З самого почала в "туманному лику міської місяця" відчувається невиразна загроза. Очікування чогось страшного посилюється звуковим лейтмотивом: "глухе гарчання Лондона".

Далі - туман все наступає і настає, "проникаючи навіть у будинку". І ось вже Лондон у владі туману, "розпластане над втоплений містом". Межа між дійсністю і сном, реальністю і фантастикою стерта в захопленому туманом місті. Ближче до розв'язки краєвид стає все більш "безпросвітним" - вже не в міському, а в космічному масштабі. Ось "блідий місяць перекинувся на спину, наче не витримавши натиску вітру ". Ще година - і "місяць затягнули хмари, і стало зовсім темно". Світ занурився в темряву.

Наростає тривога. Аттерсон втрачає свою звичайну "стійкість". Змінюється до невпізнанності і Пул, завжди такий солідний і незворушний. Особи персонажів відзначені однією печаткою: щоки Леньона втратили рум'янець, обличчя бліде, Пула, бліді і Аттерсон з Енфілд. Це знаки смертельного страху. Перед чим?

Ось що ми дізнаємося з сповіді Джекіла: він виявив, що вигляд людини визначається його духовною сутністю, що тілесна оболонка людини перебуває у повній Залежно від поєднання в ньому моральних елементів - добра і зла. Він прагне розділити тілесно-духовну єдність особистості: щоб "розселити" доброго і злого "в окремі тіла". Тоді "дурний близнюк пішов би своїм шляхом, вільний від високих прагнень і докорів сумління доброчесного двійника, а той міг би спокійно йти своєю благою стежок, творячи добро відповідно до своїх нахилам ... "На ділі ж, коли доктор Джекіл знаходить спосіб хімічно впливати на свій організм, йому вдається виділити з себе тільки чисте зло. Прийнявши один препарат, він перетворюється на чудовисько, якому дає ім'я Хайда; взявши інший, повертає собі образ і характер Джекіла.

Ні, наука не пояснює таємниці; в самій наукової діяльності доктора ховається якась страшна таємниця. Звернемо увагу: наукове відкриття Джекіла виявляється те саме магії. За власним визнанням, його дослідження тяжіють до "області містичного і трансцендентного ". У пошуках зв'язку між тілом і духом доктор як ніби повертається до витоків сучасної науки. Багато що в пошуках Джекіла перегукується з епохою XVI-XVII століть, коли науковий експеримент був часом невіддільний від таємного, містичного знання. Навіть терміни, що вживаються доктором, були б цілком доречні в устах якого-небудь астролога і алхіміка XVI століття - елементи, еманація.

У Джекіла чимало спільного з Фаустом. Як і хто чарівник XVI століття, Джекіл з'єднує пристрасне прагнення до пізнання з "нетерплячим прагненням до задоволень". Обидва -- доктора медицини. Творячи дива за допомогою диявола, Фауст постає в громадській думці XVI століття "мерзенним чудовиськом і смердючим вмістилищем багатьох бісів ". В душі Джекіла, що зробив "незвичайне, нечуване відкриття", Леньон також виявляє "безодню огидному аморальності". Про вишукуваннях Фауста його вчені сучасники відгукувалися з різким несхваленням: "Мистецтво його ... справа пусте ... легковажно, ніж мильна бульбашка ". От і про Джекіля його колега доктор Леньон говорить: "захопився безглуздими фантазіями", "збився зі шляху -- я кажу про шлях розуму ".

Але чи є в сюжеті Стівенсона вирішальний епізод фаустівської драми - договір з дияволом? Ще раз простежимо за містером Хайдом. При зустрічі з ним або при думці про нього всякий раз поминають риса: "тримався він холоднокровно, ніби сам Сатана"; "з хиткого смутного туману ... раптово виник сатанинський образ ".

Намагаючись не згадувати ім'я Хайда, Пул плутається в займенниках - чи то "він" ( "he"), чи то "Воно" ( "it"). От і Джекіл у своїй сповіді говорить про справи Хайда не від перших особи - "я", а в третій особі - "він", при цьому називаючи свого злого двійника "Чистим втіленням зла", "дитям пекла", "пекельним духом".

Аттерсон розмірковує: чому особа Хайда вислизає від опису, не складається в єдиний образ; чому один його вигляд уже викликає таку ненависть і огиду? "Тут криється щось інше ... Что-то зовсім інше, але я не знаю, як це визначити ". В оригіналі ця фраза звучить страшніше і багатозначніше: "There is something more "- тут щось більше;" if I could find a name for it "- якщо б я зміг знайти для цього ім'я. І раптом Аттерсона осіняє: "Чи вся справа просто в те, що чорнота душі проглядає крізь тлінні оболонку і страшно її перетворює? Мабуть, саме так, так-так, мій бідний Гаррі Джекіл, на обличчі твого нового друга виразно видно друк Сатани ".

Сюжет "продаж душі дияволу "зашифрований у тексті« Дивною історії ». Спробуємо відновити його. Коли Джекіл впритул підійшов до свого відкриття, він став перед вибором ( "У фатального роздоріжжя") - добро чи зло, рай або пекло. Які сили визволить магічний препарат з надр душі - ангельські або диявольські?

Поганий результат визначений. Начебто б побіжно сказано: "одвічне прокляття людства", але в цих словах - вказівка на первородний гріх.

Вже на самому задумі доктора Джекіла - виклик і бунт. Як і Фауст, "захотів осягнути всі глибини неба і землі ", Джекіл здійснює Адамов гріх - прагне до забороненого знання.

У легенді про Фауста диявол впливав на душу грішника не лише спокусою пізнання, а й спокусою влади. От і Джекіл спонукуваний не лише інстинктом вченого, але і волею до могутності: прикрившись личиною Хайда, доктор, шановний громадський діяч, зможе грішити вільно і безкарно. Спокуса сильний: "не встоявши перед спокусою, я перетворився на раба ". В раба - чиєї? Хто спокусник? Те, що неясно в перекладі, набагато ясніше в оригіналі: "my new power tempted me until I fell in slavery "- нова сила в мені спокушала мене, і я потрапив у рабство. "To fall", "лягти", - цим дієсловом позначається гріхопадіння. Грішник "Падає" - потрапляє в рабство до диявола.

Джекіл зізнається: "я зрозумів, що став ... рабом таівшегося в мені зла ". І знову переклад не передає всього драматизму цієї фрази. Звернемося до англійського тексту: "I knew myself ... sold a slave to my original evil ". Доктор не просто "став рабом", а "буде проданий в рабство ". І зло, оволоділо вченим, не просто "таїлося" у ньому. Це "Початкове" зло - спокуса не тільки його, але і Адама ( "первородний гріх" по-англійськи - "original sin"). Ось так, натяком, грою слів, автор дає зрозуміти: втіливши своє відкриття, доктор Джекіл "відкинув добро" і продав душу дияволові.

Фауст пишався тим, що за договором "йому сам диявол повинен підкоритися". Джекіл настільки ж самовпевнений, вважаючи, що володіє повною владою над Хайдом, "втіленням чистого зла ". Але незабаром доктору матимуть змогу переконатися: його душа у владі диявола, і відплата неминуче. Одного ранку Джекіл виявляє, що перетворився на Хайда без впливу препарату - так зло починає брати гору над доброю волею вченого.

Яке ж відплата чекає Джекіла? Ще за життя - пекло. На самому початку повісті Енфілд пророче зауважив: "У наведенні довідок є якийсь присмак Судного дня".

Мине небагато часу - і Судний день настане для Джекіла. За його злочин йому судилося зазнати воістину пекельні муки - муки поступового переродження, неухильного перетворення в Хайда, "духу пекла".

"Це дійсно страшна книга ";" Краще мати справу з привидом, упирем або навіть вампіром, ніж зустрітися з містером Едвардом Хайдом "- такими були перші відгуки критиків. У чому ж суть відкриття Джекіла, так налякали сучасників Стівенсона?

Згадаймо, що Джекіл говорить про свої відносини зі злом: "my original evil" - зло, з самого початку притаманне мені. Експеримент, проведений доктором над своєю душею, показав: зло властиво людині, закладено в ньому. Більше того: у стані повної свободи людина більшсхильний до зла, ніж до добра.

Досвід Джекіла як раз і полягає в тому, щоб звільнити себе від заборон і стримуючих механізмів культури. Що буде, якщо випустити людські інстинкти на волю, повернути людину в природний стан? Згідно з фантастичної гіпотези Стівенсона, людина тоді перетвориться на чудовисько.

В доказ гіпотези жахливої душа Джекіла вивернула навиворіт, його низькі інстинкти дані через збільшувальне скло. Адже зовсім не з пекла, а з душі самого вченого виник містер Хайд, у кому звичайні людські пороки доведені до свого повного розвитку, до межі.

Отже, не винахід магічного препарату, а виявлення в душі людини загрози роду людському - ось у чому суть відкриття доктора Джекіла. Диявол ховається в людину, як джин в пляшці, - і горе тому, хто звільнить його!

Багато сучасники Стівенсона нарікали на те, що «Дивна історія» позбавлена світла, позбавлена надії. Але чи так це?

Зло в повісті урівноважене добром. Сучасники цього не помітили, обдурені першого пропозицією повісті: "Містер Аттерсон, нотаріус, чиє суворе обличчя ніколи не висвітлювала посмішка, був замкненою людиною, небагатослівним і незграбним в суспільстві, сухий, пилові, нудним ... "Зосередивши всю увагу на таємниці Джекіла та Хайда, випустили з уваги Аттерсона. Так і має бути: зло впадає в очі і розбурхує уяву, а добро твориться в тиші - буденно і непомітно.

Придивімося до Аттерсону. Деякі звички нотаріуса здаються дивними: він любить тонкі вина, а п'є при цьому простий джин; любить театр, але забороняє собі туди ходити. Він не шукає пригод і легко мириться з одноманітністю свого життя. Він стриманий. "Гм", - так реагує він на надзвичайно важливе для нього звістку. Посмішка його - "прихована", в хвилину хвилювання голос його міняється лише "злегка". Такі персонажі як ніби приречені на ролі другого плану в романах і повістях.

нудний чи Аттерсон? Ні, він тільки здається нудним, тому що не прагне самоствердитися і вийти на перший план. Його справа в іншому - в служінні людям. Безпристрасністю чи Аттерсон? Він мучимо свої жадання і пристрасті, але з тим більшим завзяттям вникає в справи своїх друзів і клієнтів. Коли від Аттерсона потрібно допомогу, від його звичайної сухості не залишається і сліду: думка "гарячково працює ", уява творить. Реєнта мучать біди ближніх, хвилюють їх страхи.

Чому Аттерсон виглядає таким суворим, чому він так суворий до себе? Інстинкт добра підказує нотаріусу, наскільки небезпечно потурати своїм слабостей і пороків. Він ніби відчуває: у кожному криється диявол, і в ньому теж. Розмірене життя, одноманітність звичок і помірність в задоволеннях - все це необхідні заходи обережності. Стримувати все особисте, егоїстичне в собі і всі сили душі спрямовувати до добра ближніх - такий рецепт Аттерсона в його боротьбі з дияволом. Така антитеза експерименту Джекіла.

Говорячи про Аттерсоне, автор скупий на епітети. Зате кожен з них важливий. Ось доброзичливість нотаріуса названа "вселенської"; ми можемо вже з цього укласти, як багатьом він допоміг і готовий допомогти. Ось його мовчання названо "Плодоносним"; значить, одне його присутність "освіжає думки" та лікує душі.

Виходить, що не все так похмуро в повісті Стівенсона. Аттерсон протистоїть темряві, на нього вся надія. Останніми словами доктора Джекіла стають слова каяття, останнім його вчинком стає акт доброї волі - заповіт на ім'я Аттерсона. Джекіл знає: нотаріус вживати їх заповідане йому стан на добрі справи.

«Дивна історія »дає читачам не тільки формулу зла. В образі Аттерсона виведена формула добра: строгість до себе, терпимість і доброзичливість до інших, допомогу нужденним в ній.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://lit.1september.ru/