На захист життя (Джон Прістлі)

Анастасьєв Н.

Доля відміряла Джон Бойнтон Прістлі рідкісно щасливі і довгі терміни в літературі. Він ніколи не мучився сумнівами, у всякому разі, не дозволяв їм здолати себе, його минули душевні драми і творчі кризи. Проживши майже дев'яносто років, він і в старості не відчував себе старим, зберігаючи завидну бадьорість духу і працездатність.

Написано багато, дуже багато, один лише перелік творів, виконаних у найрізноманітніших жанрах - романи, повісті, оповідання, п'єси, есе на літературні й театральні теми, історичні дослідження, критика, автобіографія і т. д., - зайняв би кілька сторінок. Часом йому траплялося видавати по п'ять-шість книжок на рік, так що в колі серйозних письменників нашого часу його цілком можна визнати самим плідним. А в колі співвітчизників - чи не найбільш популярним.

Зрозуміло, не всі в цьому неосяжному спадщині рівноцінно, і, може бути, славу Прістлі завоював більшу, ніж те належить йому реальної творчої вартістю досягнутого. Він заплатив чималу данину специфічне поняття письменницького професіоналізму, тобто, простіше кажучи, ремесла, яким слід старанно займатися. Згадуючи, як не давалася йому рання книга про Мередіт і як долав він спокуса кинути роботу, Прістлі тут же (у «Спогадах і роздумах письменника ») наставляє молодої людини, яка мріє про літературну кар'єрі: «Напевно, як я вже натякав, краще не бути письменником, але якщо ти повинен бути їм, - тоді пиши. Ти відчуваєш млявість, голова розколюється, ніхто тебе не любить, - пиши. Все марно, це знамените «натхнення» ніколи не прийде - пиши. Якщо ти великий геній, ти ізобретешь свої правила, але якщо немає - а є підстави побоюватися, що це саме так, - тоді йди до столу, яке б не було в тебе настрій, прийми холодний виклик папери і пиши ».

Прістлі, безумовно, не був генієм. Але не був він також і просто вмілим майстровим. Кращі книги свідчать, що натхнення все-таки відвідувало його.

Перед очима Прістлі пройшов, можна сказати, весь вік, і який вік! - Двадцятий століття з його могутніми соціальними катаклізмами, з його кровопролитними війнами, з його вражаючими науковими відкриттями, з його незмірно прискорився, бігом часу.

Звичайно, і це століття і його зміни відбилися в книгах письменника. Але сам він - як творча особистість - залишався дивно постійний.

Ще в 1939 році, складаючи режисерську експозицію до постановки в Ленінградському театрі комедії п'єси Прістлі «Небезпечний поворот», Г. М. Козинцев записав: «Можливо, Прістлі створив абсолютно новий жанр, який слід було б визначити як «світлу ідилію з вбивством, перелюбством і кровозмішення».

Це точно сказано, режисер, якщо відмовитися від плоского буквалізму в тлумаченні його думки (вбивства і кровозмішення, природно, може не бути), схопив саму суть творчих зусиль англійського письменника. І тих, що вже різноманітне здійснилися (Прістлі почав друкуватися в 1913 році), і тих, які мали втілитися в нові твори.

Він поставав перед публікою то як міфотворец, ніколи не переступив зрадницької межі соціального конформізму, то як тверезий дослідник вад буржуазної цивілізації, ніколи (або майже ніколи) не переступ ризикованою грані справжньої і безкомпромісній соціальної критики, в дусі своїх великих попередників Діккенса і Теккерея або найбільших сучасників, наприклад, Гр. Гріна або Ч. П. Сноу. У цілому ж Прістлі вважав за краще триматися середини, так, щоб читач, не закриваючи очі на темні сторони дійсності, все ж не втрачав надії на зміни на краще.

В цьому його сила і слабкість одночасно.

До початку 30-х років Прістлі був автором вже півтора десятка книг, проте популярність його не виходила за рамки мистецької еліти Лондона. У 1929 році він опублікував роман «Добрі друзі», який відразу пересунув автора в розряд найбільш популярних письменників Англії.

Згадаймо, що в цей рік були створені «Смерть героя» Р. Олдінгтона, «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуея, «На Західному фронті без змін» Е. М. Ремарка, «42-а паралель» Д. Дос Пассос.

Через десять років після закінчення першої світової війни література підводила її катастрофічні духовні підсумки.

Війна усвідомлювалася як переломний момент історії, як останній акт трагедії розпаду колись міцних моральних цінностей, як завершальний удар по стрункій картині світу, створеної в ренесансно-просвітницькі часи. Втратили сенс поняття, раніше вважалися незаперечними, про це з повною визначеністю написав Хемінгуей: «Мене завжди приводять в збентеження слова« священний »,« славний », «Жертва» і вираз «відбулося». Ми чули їх іноді, стоячи під дощем, на такій відстані, що лише окремі вигуки долітали до нас, і читали їх на плакатах, які розклеювачі, бувало, нашлепивалі поверх інших плакатів; але нічого священного я не бачив, і те, що вважалося славним, не заслуговувала слави, а жертви дуже нагадували чиказькі бійні, тільки м'ясо тут просто закопували у землю ».

На цьому тлі «Добрі друзі» виглядали справді дивно. Дивно не в тому сенсі, що тут не чути навіть відлуння минулої війни, разюче інше: Прістлі пише так, ніби взагалі нічого не сталося, ніби Європа, весь світ не зазнали страшного потрясіння самих основ життя. Він повертається навіть не до Діккенсу - в додіккенсовскіе за своєю умиротворення, безтурботному спокою, пасторальної м'якості часи. Ті самі люди, яким Олдінгтон додає риси застрашливого гротеску, наприклад, «найдорожча матуся Уінтерборн», перетворюються під пером Прістлі всього лише в дивакуватих мандрівників. А адже дія відбувається не сто років тому, а в 20-ті роки нинішнього століття, і описуються події не йоркширським сквайрів, а ветераном Першої світової війни, який був поранений, контужений, отруєний газами.

Це не парадокс - це позиція. Через багато років Прістлі пояснить, що не писав про війні, тому що хотів «продовжувати жити, дивитися вперед, а не назад». Хемінгуею і Олдінгтону таке пояснення здалося б сміховинним - війна ніколи не залишалася для них позаду, постійно переживалася в цьому часу.

Але Прістлі не лукавив. По-перше, трагічний стан світу він за природою свого дарування описувати просто не вмів, набагато краще йому давалася повсякденність, внутрішній драматизм якої він оголював з неповторною майстерністю (у п'єсах це особливо відчувається). Бути може, саме тому війна нічого не дала йому як людині та художнику.

Брати Алан і Робін Конвей, персонажі п'єси «Час і сім'я Конвей», пройшли фронт, але навіть найменшого шраму цей кривавий досвід в їх душах не залишив. Виявляється, там, на передовій, солдати і офіцери лише «говорили» про те, як краще влаштуватися в повоєнного життя. А сестра їх, відчайдушна реформістка і мрійниця Медж, міркує так: «Ми будемо будувати новий світ! Ця страшна війна була, очевидно, необхідна, тому що вона стала великим багаттям, куди ми викинули все сміття старого світу. Століття цивілізації може нарешті розпочатися. Народ навчився багато чому ... »

«Вік цивілізації »,« великий багаття »- яка безнадійна риторика! А в іншому, вже пізнішому творі, оповіданні «Мій дебют в опері», військовий сюжет - зустріч з колишнім однополчанином - тлумачиться, навпаки, в абсолютно комічному дусі. Сказано, втім, про війну і всерйоз, але як сказано: «Я щойно повернувся з Великої Війни, як тепер називають це похмуре, нескінченна, огидне чергування героїзму і нудьги ». Нудьги! - На слух багатьох сучасників одне це слово здалося б, звичайно, досконалим блюзнірством.

Однак нічого подібного Прістлі, зрозуміло, не замишляв, та й докору в риториці ні за що б не прийняв. Аберація зору, безперечно, була, але викликалася зовсім не спробами свідомого перекручування історії і навіть не прагненням відвернутися від неї, зводячи трагедію до пишнословію. У ситуації духовної сум'ятний письменник дійсно намагався поглянути вперед - з надією і вірою в силу людської опірності будь-якого насильства. Ось він і зображує людей, які, покидаючи насиджені місця, відмовляючись від більш-менш сталого, але такого нудного побуту, спрямовуються в дорогу, на пошуки справжньої, не обмеженої умовностями і рутиною життя. І всім їм в більшій чи меншій мірі вдається здійснити мрію.

Поза сумнівом, «Добрі друзі» натхнені здоровим гуманістичним почуттям, і не заслуговував, думається, від закидів - а вони лунали - в трюкацтві і конформізмі: мовляв, просто знав, що потрібно публіці, і сейсмічно на цю потребу відгукнувся. Інша річ, що Прістлі не ризикнув випробувати це почуття на міцність. Він протестує проти комерціалізації мистецтва, але занадто м'яко (згодом, ніби компенсуючи колишню недомовленість, він напише цілу серію есе, де ця тема буде розгорнуто сильно і пристрасно); пише про почуття розгубленості, незадоволеності життям, але занадто поверхнево; будує перешкоди на шляху героїв, але дуже незначні.

Світла ідилія торжествує, не зустрічаючи скільки-небудь значного опору самої дійсності.

В «Подорожі по Англії», книзі невизначеного жанру - географічний нарис? нотатки спостерігача? соціологічне есе? - Інтонація різко змінюється. Прістлі з гіркотою пише: «Нам все ще говорять, що треба пишатися тим, що створено не нами самими, а залишено у спадок дідами ... Але які творчі зусилля докладаємо ми самі? Який наш план? Яка наша благородна національна ідея? » Такі питання ставить Прістлі-публіцист. Але вже раніше він сказав про те, що старі форми видихалися, - сказав як художник.

В 1932 році була написана п'єса «Небезпечний поворот».

Вона знаменувала початок вже не просто національної, але міжнародної популярності автора.

Нею відкривається довга театральна кар'єра Прістлі - драматурга і режисера.

В цій п'єсі письменник повністю опанував темою, яка стане відтепер головною в його багатогранної мистецької діяльності.

На сцені відтворюється та ж затишна атмосфера вікторіанської Англії, що і в «Добрих друзів », і дійові особи виглядають настільки ж гідними представниками свого класу, який нібито залишився в стороні від всіх історичних змін. Замкнена і незмінне протягом всіх актів простір - вітальня в особняку процвітаючих видавців Кепленов - лише підсилює відчуття непорушності цього маленького світу, цього соціального кола.

Але все це чистісінька видимість, прийнята система конвенцій, яка розсипається при найменшому зіткненні з реальністю.

Камінчик породжує лавину, чінная атмосфера розряджається ударами грому.

В п'єсі роль цього камінця грає музична шкатулка, яка належала колись покійному Мартіну, ще одному члену родини. Її відкривають, і, як з ящика Пандори (Прістлі навіть із зайвою натиском проводить цю аналогію), на світло виповзає всіляка нечисть - «вбивство, кровозмішення, перелюб». Але тільки це не якісь загадкові істоти, що прийшли з іншого, злобного світу, щоб порушити мир тутешній, це і є тутешній світ, його виворітна сторона, настільки ретельно оберігають від стороннього і навіть від свого погляду, від свого необережного дотику.

Відбувається ряд дивних перетворень.

Гостинна і чарівна господиня салону виявляється сластолюбівий самкою, холоднокровно обманює чоловіка.

Зразкова, немов з різдвяною картинки зійшла, подружня пара на очах розпадається: чоловік - закінчений невропатії з збоченими схильностями, за херувімоподобним виглядом дружини ховається рано спустошена душа, брехлива і цинічна.

Але найбільш разюча зміна відбувається з персонажем, який, на сцені не з'являючись, все ж таки грає в дії надзвичайно важливу роль, - Мартіном Кепленом, безперечним кумиром всього суспільства, жертвою власної шляхетності (запозичив, як підозрюють, певну суму з видавничої каси і покінчив життя самогубством, щоб врятувати репутацію сімейної справи). І ось на місце дбайливо плеканої міфу - розум, честь, щедрість та інші похвальні якості -- приходить цілком відразлива реальність - жахливе себелюбство, наркоманія, презирство до всього роду людського.

Треба сказати, що, зображуючи настільки різкі переходи, Прістлі ніде не принижується до трюку, уникає будь-яких помітних ефектів. Та й взагалі сенсаційні викриття втрачають під пером письменника найменший відтінок зовнішнього драматизму - подаються як щось дуже буденне, навіть шутейное (у фіналі ця інтонація буде дотепно обіграна і пояснена). Тому детективний на вигляд сюжет втрачає основний жанровий ознака - гостру інтригу. Дії як динаміки подій у п'єсі взагалі немає. Немає і розвиваються характерів, замість них фігури, що застигли в повній непорушності, - підходящий об'єкт для дослідження соціального середовища, породженням якої, без найменшого індивідуального залишку, вони подаються читачеві і, своєю чергою, глядачеві.

Ні дії - немає детектива.

Ні характерів - немає психологічної драми.

Чим ж підтримується тоді внутрішня енергія п'єси? Очевидним розбіжністю видимого і сущого.

Контраст виходить настільки разючим, що Роберт Кеплен - єдина цільна особистість в колі цих наскрізь фальшивих людей - не витримує що обрушилася на нього правди і кінчає життя самогубством.

Трагедія?

Могла б бути, але не трапилася, у останньої межі драматург зупиняється, за фіналом слід епілог, з якого стає зрозуміло, що все, що сталося -- гра, нічого не було, показано тільки, як могло б бути, почни всі ці люди і справді називати речі своїми іменами. А так - блазнівської хоровод продовжується, брехня, як і раніше сходить за правду, а ілюзії так і залишаються ілюзіями.

Прістлі вистачило прямоти і мужності, щоб, вступаючи в суперечку з самим собою як з автором «Добрих друзів», показати, що ідилія залишилася в минулому, нині збереглися тільки стиль, вивіска, що приховує явний обман. Але йому не вистачило жорсткості, щоб стати соціальним сатириком. «Небезпечний поворот» - не викриття, швидше за викриття.

Кому врешті-решт завдає шкоди ненавмисний духовний стриптиз персонажів? - Тільки людині їх же кола, Мартіну. Але він, як з'ясовується, іншої долі і не заслуговує.

Лише згодом Прістлі покаже небезпечну руйнівну силу лицемірства, її глибоку соціальну порочність. Але для цього знадобиться потужне потрясіння, другий світова війна. Втім, і вона не змогла похитнути гармонійну натуру художника, змінити сам тип творчого свідомості, яким він був з самого початку наділений. Критик сучасних звичаїв, Прістлі був зовсім далекий скепсису, завжди залишався невиправним жізнелюбцем. У цьому сенсі він був близький своєму знаменитого співвітчизника і старшому сучасникові Гілберт Кітсу Честертон, який не втомлювався повторювати - хто б ще з письменників XX століття собі це дозволив? - Що на його долю випала незаслужено щасливе життя.

В «Небезпечний поворот» письменник зробив надзвичайно важливе для себе творче відкриття - і в плані об'єктивного розкриття реального життєвого явища, і в перспективі власного шляху в літературі.

Що врешті-решт являє собою фальш, будь-яка фальш - політична, соціальна, творча? Спробу видати ненормальне за норму, мертве або відмирають - за живе. Про це Прістлі багато думав і писав, знову і знову зображуючи збільшується розрив між істотою явища і його звичною, надокучили оболонкою.

Хіба чим-небудь примітні персонажі п'єси «Скандальне пригода з містером Кеттлом і місіс Мун »- банківські діячі, бізнесмени, службовці міської управи? Ні, нічим не примітні - всі на одне обличчя, а вірніше, на один костюм, темний, ділового покрою. І ми ні за що б не проникли за поверхню, якби не надзвичайна подія: двоє з цієї компанії (великі герої) збунтувалися в спробі звільнитися від тягаря канону. Скандалізованное суспільство сприймає цей бунт як небезпечне замах на власний спокій і намагається приборкати єретиків. Але при цьому місто живих мерців, місто-анонім неминуче викриває себе: за респектабельної зовнішністю ховається жорстока натура зграї, касти, яка готова на все, щоб захистити свої інтереси.

А хіба розпізнали б ми справжню сущнос?? ь героїв іншої п'єси, «Скарб», якби не подія вже зовсім фантастична: знайдено скарб і належить його поділити? Але саме ця удача пробуджує в людях, деформуючи їхній вигляд - а може, оголюючи істинний? - Самі низинні інстинкти, інстинкти вульгарного збагачення. Щоправда, змінити своїм оптимістичним жізнеощущенію письменник не може, йому потрібен хороший кінець чи хоча б проблиск надії. І ось під завісу, як deus ex machina, з'являється офіцер королівського флоту і благополучно дозволяє конфлікт.

Настільки само легко справляються зі своїми проблемами персонажі новели «Дядя Філ і телевізор »- численне сімейство дрібних крамарів Грігсонов, які на страхову премію, отриману у смерті родича, купують телевізор, по ті часи дивину, особливо у провінції.

Так зав'язується сюжет - цілком правдоподібно. Але далі починається найчистіша небилиця. Варто екрану засвітитися, як на ньому з'являється відштовхуючою зовнішності дідуган - покійний дядько Філ, який відразу ж приймається звинувачувати родичів у всіх смертних гріхах: вони і скопідоми, і шахраї, і мало не вбивці, холоднокровно відправили його, людину з хворим серцем, на той світ, прибравши ліки, - аби отримати страховку. У всьому цьому багато жовчі, але була і правда, інакше як пояснити такі хворобливу реакцію і тата, і мами, і дочки, і сина, і зятя? Повторюється - хоча й у незвичному оформленні - звичний у Прістлі прийом викриття, з-під масок визирають особи, весь час прагнуть назад, у рятівне укриття. І, звичайно, їм це вдається -- виявилося достатнім просто жбурнути табуретку в екран телевізора.

Втім, тут фарс, гра, майже забава, хай і образливі, нехай з подвійним дном -- фінал виправданий стилем. Але ось повість, яка починається нотою майже трагічною, у всякому разі, глибоко драматичної, - «Дженні Вільерс». Як і «Дядя Філ», повість побудована на тісному зближенні фантастичного і реального -- ніяких перегородок немає, одне з надзвичайною легкістю перетікає в інше. Але це знову випробуваний літературний хід - сказочен тільки сюжет, зміст повісті насичена глибоко актуальним змістом.

Старіючий драматург Мартін Чіверел - кумир, світова знаменитість - приходить до думки про тщете мистецтва, яке раптово відкривається йому в сліпучому світі непотрібних декорацій, облудних сценічних прийомів, вульгарною ігри вигаданих пристрастей. Вражений цим відкриттям, він, людина внутрішньо чесний і совісний, вирішує залишити театр. Прощальним жестом стає п'єса «Скляна двері». Зміст її так і не розкривається, але символічний зміст назви прояснюється цілком: несумісність, розділеність людей, приречених постійно упиратися в прозору перегородку, - все видно, але шляхи безнадійно перекриті, спілкування немислимо. Ця жорстока думка настільки оволоділа Чіверелом, що будь-які намагання акторів, яким належить розіграти п'єсу, якось змінити фінал, зробити його не настільки гірким і безнадійно, розбиваються об тверду переконаність автора. І це не поза, не холодне зарозумілість творця: між Чіверелом-драматургом і Чіверелом-людиною немає ні найменшого зазору, він, за суті, описує власну ситуацію: люди, колись близькі, навіть улюблені, стали чужими, слова, що колись глибокі і повновагі, нині втратили сенс.

Таким чином, Прістлі звертається до самої хворої, фатальний проблеми західного мистецтва XX століття. Багато його сучасники перетворили б сюжет «Дженні Вільерс» в трагічну притчу про болісному відчуження як про головну психологічної реальності нашого часу. Але там, де б вони нарешті, Прістлі тільки починає, дає поширену в літературі експозицію з тим, щоб згодом полемічно спростувати її сенс. Та не тільки її зміст - надзвичайно популярні творчі ідеї.

Є повість у повісті - тут і розгортається казковий план.

Події відбуваються в Зеленій Кімнаті старого провінційного театру, де під склом (знову скло, - але вже, як стане видно, проникні) зберігаються реліквії столітньої давнини - деталі декорації, костюми старі, пожовклі програми. І ось перед внутрішнім поглядом Чіверела, що прийняв надмірну дозу лікарського зілля, минуле оживає: тіні знаходять плоть, голоси - звучання, жести і слова -- справжню пристрасть. При цьому Мартін залишається не просто глядачем фантасмагоричного театру - він і сам втягується в дію, вступає в прямий контакт з персонажами, перш за все з Дженні Вільерс - з великої героїнею, зіркою театру, чудовою виконавицею шекспірівських ролей, яка померла трагічно рано через нещасливе кохання.

Звичайно, у всьому цьому теж полягає чимала частка гри: фатальний чоловік в амплуа першим коханця, сентиментальні виливу, зрада, смерть у розквіті сил і таланту, таємнича готична атмосфера.

Але це - тільки обрамлення.

В особистості Дженні Вільерс сучасному героєві є надихаючий зразок чистого, безкорисного служіння високому ідеалу, неподільної відданості Театру. Дженні не просто виснажує себе роботою, не просто домагається точності жесту і виразності інтонації. Майстерність в її розумінні - спосіб морального збагачення життя, оновлення людської природи.

Приклад цієї рано згорілої життя абсолютно перетворює Чіверела - перед нами інший чоловік, від недавнього скепсису не залишилося й сліду (психологічний механізм цієї корінний душевної перебудови не виявлено, але в такій естетичної атмосфері такі різкі перетворення не тільки можливі, а й цілком законні). Подорож в минуле переконало героя в тому, що за століття нічого не змінилося - і тоді лунали голоси про вичерпаність театру, і тоді були ділки - ненажерливі експлуататори таланту, і тоді були чесні, але слабкі люди, готові стомлено примиритися з поразкою (у вигляді режисера Уолтера Кеттла Чіверел з острахом побачив власне, нехай гротескно перебільшене оригінал: творець, що втратив творчу силу і зберіг лише здатність мефістофельська зневажати хвороби століття). Але це ж подорож переконало героя в тленності зла і зради, непереборне добра і вірності призначенню.

І оскільки в світі Прістлі питання і відповіді формулюються звичайно з повною ясністю, письменник і в даному випадку розставляє крапки над «i». Чіверел говорить, що він вибрався з пустині, знову закоханий в життя і готовий, як колись, в кращі роки, роздмухувати «чисте, незатухаючий полум'я мистецтва» і зігрівати їм людей. Він береться за переробку фіналу «скляних дверей», приймає тільки що відкинуте пропозиція очолити новий театр, в якому буде «працювати так, як давно не працював ».

Знову благополучна розв'язка.

Але, звичайно, не вульгарний і вульгарний happy end.

Такого відчуття при читанні творів Прістлі не виникає хоча б тому, що самі світлі моменти його прози і драматургії позбавлені заспокійливий однотонності.

Грігсони позбулися настирливого дядька Філа, але встигли подивитися на себе з боку, і цей погляд навряд чи забудеться.

схотів історія з скарбом, але знову-таки брехуни, пройдисвіти, егоїсти так і залишилися самими собою.

Навіть Чіверел, за всієї знайденої гармонії, розуміє, що попереду ще чимала душевна робота, щоб осяяння перетворилося на стійку і дієву переконаність. Самі останні рядки повісті говорять про це зовсім недвозначно.

Згодом Прістлі написав оповідання «Інше Місце», з якого ясно, наскільки складна, якщо взагалі можна виконати, ця робота. У тутешнього життя інженеру Харві Лінфілд НЕ вдається знайти хоч мінімально споріднену душу: сама атмосфера Блеклі, де постійно йде дощ, де весь час темно, сиро і похмуро, здається, виключає можливість живого людського спілкування. Звичайно, утвердженням фатальною безнадії Прістлі задовольнитися не може - відправляє героя в Інше Місце, в іншу країну (міфічну, бо в неї можна проникнути лише чаклунським шляхом, а й реальну, оскільки в ній живуть люди з плоті і крові). Там все інакше, там Лінфілд одразу зустрічає жінку, яку шукав все життя. Зустрічає і тут же втрачає, з необережності, за схильності форсувати події, за непомірною гордині. А повернутися в іншому місці не дано.

Мораль розповіді ясна, як і повинно бути в притчі (а «Інше Місце» - звісно, притча, хоч і обставлена реалістичними подробицями). Людей розділяє смуга несумісності, і, щоб подолати її, потрібно було величезне терпіння, величезна віра.

Віра, не сліпе прекраснодушністю.

Яким світлим представляється майбутнє в уяві членів численного сімейного клану Конвей, героїв вже відомої нам п'єси.

Кей не сумнівається в тому, що судилося їй запаморочлива письменницька кар'єра.

Керол, наймолодша і сама безпосередня, готується стати зіркою сцени.

Медж має намір виступити на ниві освіти, а також послужити справі класового примирення в Британії, адже їй боляче бачити, «в якій бідності живе більшість людей ».

Хейзел, неприступна красуня, зрозуміло, зробить блискучу партію.

Робін бачить себе успішним ділком, не віддаючи, правда, ясного звіту в тому, на який саме ниві розцвіте його комерційний дар.

Нарешті, Алан. Він, правда, ніяких наполеонівських планів не будує, зате цілком задоволений сущим - службою в міській управі. Хай там нудно, але не всім ж блищати в світі.

Словом, все добре, а буде ще краще. Бризкотливий ефір радості, молодості, щастя, нічим, навіть недавній смертю батька, не затьмарений життя. Життя як насолода, життя як весела шарада, яку розігрують на святковому вечорі на честь повноліття Кей.

Чим ж все обернулося?

В цій п'єсі Прістлі пропонує своєрідну варіацію старої своєї теми: розрив між видимим і сущим. Цього разу він безпосередньо зводить мрію і реальність, і ця зустріч обертається катастрофічною втратою ілюзій.

Вільно порушуючи прийняті драматургічні конвенції, Прістлі у другому акті переносить дія п'єси на двадцять років уперед. Перед нами ті самі персонажі, але як невпізнанно всі вони змінилися, яку жорстокий жарт зіграло з ними час!

Кей заробляє собі на життя поденної журналістикою, не думаючи вже більше про письменницькій кар'єрі.

Хейзел вийшла заміж, але не за принца Уельського, а всього лише за холодного успішного бізнесмена, придушив її волю, що позбавив життєвих соків, перетворив у загнали, що вселяє жалість істота.

Робін спився, Керол померла ще в юності, так, може, воно й на краще, інакше і їй би, швидше за все, не уникнути спільної долі.

Втратила всяку привабливість, жвавість розуму і натури Медж, тепер це нудна літня класна дама.

Не пощадили роки і місіс Конвей. Втім, вірніше, може бути, сказати - оголили те, що колись ховалося за маскою люблячої матері - байдужість, душевна корисливість, егоїзм. Тепер вона на дітях зганяє образу на незаданій життя і наближається старість. Тим часом саме її Метеликові легковажність обездоліло їх - навіть і в суто матеріальному плані.

І тільки один персонаж торжествує перемогу серед загальної зневіри і занепаду -- Ернест Біверс, чоловік Хейзел. Колись цього незграбного, погано вихованого, без смаку одягненого чоловічка на поріг дому Конвея ледь пускали, а Хейзел презирливо відкидала його домагання. Тепер настав час реваншу. Тільки успіх Біверса - це лише оборот поразки Конвея: якщо час виносить на поверхню людей, яким почути лише мову бухгалтерських книг, значить, це пусте, мертве час.

Тут, здавалося б, можна опускати завісу.

Але Прістлі залишається вірним собі. Він знову повертається на двадцять років тому, продовжує обірване було дію - навіщо?

Частково потім, щоб, ледь-ледь зсунувши пропорції, ледь помітно змінивши освітлення, показати, що і в романтичну пору не все було так вже безхмарно, горизонт паморочиться по краях. Про це сказано вже у вступній ремарці до третього акту: «Кей змінилася. Что-то відвідало її - щось невловиме, швидкоплинне бачення, рій темних передчуттів ». Втім, автору не було потреби настільки прямолінійно, до того ж схибив проти смаку, наставляти нас. Ми і без того скоро побачимо, що пішло щось із святкової обстановки, якась напруженість з'явилася і в словах, і в жестах.

Але мені здається, не для того лише драматург дублює ситуацію, щоб розрядити атмосферу загального захвату життям, натякнувши на можливість сумних наслідків. Це занадто елементарно, до того ж не було необхідності в цілому акті - вистачило б витверезною репліки Алана, того самого Алана, який раніше був не схильний надмірно захоплюватися міражами, а сьогодні настільки ж не схильний віддаватися смутку. На безнадійне вигук Кей - «Щасливі юні Конвей, які розігрували тут шаради, - вони пішли, і пішли назавжди », - він розважливо відповідає: «Ні, вони живі, вони існують так само реально, як існуємо ми з тобою. Ми бачимо інший куточок дійсності - поганий куточок, якщо хочеш, але весь ландшафт як і раніше на місці ».

Ні, Прістлі і винахідливими, і добрішим. У відомому сенсі весь другий акт - це, як і в «Небезпечний поворот», - тільки можливість. Змусивши, однак, пережити її як даність, письменник ніби попереджає героїв: будьте обережніше, не дайте собі захопитися ідеальними мріями, не сподівайтеся на одне лише милосердя часу, самі будуйте долю, розвиваючи в собі добрі якості, витравлені егоїзм і прекраснодушністю.

Словом, надії Прістлі забирати не хоче ні за що.

Втім, недарма все-таки ймовірне (хоч не фатально неминучий) майбутнє виростає в пластичних своїх рисах. Чим далі, тим чіткіше усвідомлював письменник небезпечну здатність мертвого вистачати живе, іноді поволі, непомітно, а часом - В агресивно-войовничих формах.

Не одного разу відомий уже нам Джордж Кеттл, герой «Скандального події ...» повертається до надзвичайно важливою, мабуть, для нього думки: «А якщо цей місто - примара? .. Ви можете бути цілком солідним і надійним малим, але в один прекрасний день ви йдете по головній вулиці і раптом у вас відкриваються очі і ви бачите, що все, що вас оточує, - несправжнє ... »Або так:« ... У Брікмілле повно людей, фактично померлих багато років тому ».

З таких фраз могли виростати цілі оповідання, метафоричне вираження втілюється в живому (хоча знову-таки зовні деформованому) образі.

Взяти хоч два оповідання: «Випадок в Лідінгтоне» та «Почесний гість». Вони дуже близькі один одному - і тематично, і стилістично.

Один з міністрів її величності, сер Джордж Котборн, відправляється на політичний мітинг. Супутником його виявився абсолютно бляклий молода людина, яка, проте, ошелешив сановного урядовця справді диким заявою: «Більшість жителів Лідінгтона (ще один, слідом за Брікміллом, Бремлі, Смолбріджем і т. д., містечко - псевдонім Бредфорд, де народився Прістлі. - Н. А), як і більшість людей, де б то не було, - або сплять, або мерці ». І він теж їде туди виступати, тільки зберуться не тисячі, а від сили п'ять-шість осіб, з тих, що «принаймні борються за те, щоб залишитися в живих ».

Подібні слова, природно, глибоко обурюють Котборна, але незабаром він з жахом переконується в правоті співрозмовника. Вже вокзальний носій «справді рухався, як уві сні », а потім пішло: сновиди, або спали, або ходячими мерцями виявляються всі - швейцар у готелі, офіціант, партійний функціонер, який вважався одним з найбільш енергійних і перспективних працівників в провінції, і, нарешті, він сам - Джордж Котборн. Завершується розповідь сценою зборів, в якій один мрець звертається до натовпу мерців. І воскресити їх безсилий крик прозрілого: «Проснитесь! Проснитесь! Проснитесь! ».

В Лідінгтоне, втім, ще залишились одинаки, що зберегли або намагаються зберегти волю до життя в пустелі духовного тліну.

А персонажі «Почесний гість» - промисловці, фінансисти, політики, всі без винятку, - скелети. Вони, власне, тільки розігрують звичні ролі, вимовляють завчені слова, беруть відрепетирувані пози: ляльки, паноптикум відразливих, безсоромно кривляються масок. «Небезпечний поворот» (як, втім, і багато інших творів) будується на виявляємо розбіжності видимого і сущого. У «почесного гостя» той же розрив зображується у крайніх формах: кладовище, порох, попіл від сигари.

Прістлі любив чітко розставляти акценти і вимовляти ударні фрази. Але, як правило, передавав їх персонажів, від свого ж імені висловлювався рідко. У «Почесному гостя »ця традиція порушується, автор судить сам, і вирок його безжалісний. З невластивою йому рішучістю він розвінчує культ факту, якому настільки ревно поклоняються всі ці люди, пов'язані круговою порукою обману, - від швейцара аристократичного готелю «Космополіт» до кандидата на пост прем'єр-міністра. З рідкісною прямотою говорить про «безсоромно брехливому світі зовнішнього».

В літературних спогадах «Нотатки на полях» Прістлі пише: «На відміну від багатьох сучасних авторів я завжди вважав, що романи (і п'єси) повинні бути розважальними. Але це не означає - як це здається деяким недалеким рецензентам, особливо в Америці, - що мої романи лише розвага, і нічого більше. У них завжди міститься велика частка соціальної критики ... »

Однак, резонно спростовуючи критичні міфи. Прістлі і сам частково займається міфотворчістю. Йому траплялося писати і суто розважальні твори.

Радянському читачеві відома повість «31 червня». Звичайно, в ній можна угледіти пародію на звичаї, які панують в рекламному бізнесі і на комерційному телебаченні. Але сама стилістика, сам зміст цієї легкої прози противляться такого роду інтерпретаційному насильства. Прістлі просто фантазує: в некалендарний день, 31 червня, може трапитися все що завгодно, у тому числі зустріч легендарних персонажів з оточення короля Артура з англійцями другої половини XX століття. Переказ про лицарів «Круглого столу», написане колись Томасом Мэлори, не раз ставало з тих пір основою літературних творів. У цьому сенсі Прістлі слід випробуваною традиції. Але перетворює її на свій лад. Марк Твен закидав коннектікутского янкі із XIX століття в VI, щоб посміятися, а іноді й познущатися над пережитками феодального свідомості в Європі і над грубим практицизмом своїх співвітчизників. Для Джона Прістлі поєдинок доброго і злого чарівника, історія самовідданої любові, лицарський турнір, поєдинок з драконом - словом, весь антураж старовини - лише химерна гімнастика розуму, почуття, уяви, розрахована на доброзичливого, що розуміє гумор співрозмовника. Недарма так невимушено він завершує свою повість-жарт: «Ну що ж, попрощаємося, читач? »

Або розповіді про скромний комівояжера Томе Хебблсуейте ( «Гендель і гангстери», «Пригоди на Парк-Лейн» та ін.) Не треба знову ж таки, поступаючись тиску сюжету, бачити в них викриття вдач підпільного світу, або вдач аристократичних віталень, або вдач шоу-бізнесу. Все це просто дотепні і майстерно розказані анекдоти про те, як незграбний, проте ж наділений незвичайним почуттям власної гідності провінціал обдурюють гангстерів і різного роду пройдисвітів

Втім, в найбільш значних своїх речах Прістлі стосувалося гострих, болючих проблем сучасного суспільства і вирішував їх з повною мірою серйозності, соціальної відповідально