Жіночі долі в романі М. А. Шолохова «Тихий Дон»

Реферат з літератури

Автор: учениця 11 «А» класу

ГОУ № 85

Москва 2007 р.

Минулого літа я читала роман М. А. Шолохова «Тихий Дон». Я його читала так, що не встигала перегортати сторінки. Мені було дуже цікаво.

Я завжди чекала вечора, щоб взяти книгу і дізнатися, що ж там було далі.

Я переживала за життя Григорія Мелехова, за його долю, за Аксенію, за Наталю, за Дуняша, та за всіх героїв роману. Перед очима стояли живі люди у всій їх трепетною плоті з великою, яскравою любов'ю і лютою ненавистю, з болями й радощами.

Після того, як минув невеликий час від мого прочитання роману, я вирішила подивитися старий фільм «Тихий Дон». У цьому фільмі режисер побачив, на мою думку, твір так, як бачив і представляв його автор. Фільм доповнив мої враження про роман.

Коли я подивилася фільм, то я зрозуміла, що всіх героїв роману саме так і уявляла, все збіглося. Напевно, тільки після фільму весь сенс цього твору став мені зрозумілий до кінця. Це дуже правдивий, сильний і цікавий роман.

Читаючи книгу, дуже хотілося побачити кінець як у казці, щоб життя Григорія і Аксенії була довгою і щасливою. Але у Шолохова зовсім не щасливий кінець. Я думаю, що таке закінчення твору пов'язане з непростим часом в житті нашої країни (1912 - 1922гг.). Григорій є типовим представником свого народу. Він страждає, мучиться, шукає правди і одночасно хоче тихою сімейного життя. Він знаходиться в неврівноваженому стані як і весь його народ. Але все-таки, перенісши удари долі, Григорій вибирає мирне життя.

Мені дуже сподобався цей роман. Тому про нього я вирішила писати реферат. Але я не стала писати про війну. У романі мене найбільше привернуло дивно різні, але в чомусь невловимо схожі жіночі характери. Тому головним своїм завданням у роботі над рефератом я обрала таку: знайти подібності та відмінності в жіночих характерах роману - епопеї «Тихий Дон» і зрозуміти, чи може час, хоч би яким жорстоким воно не було, зламати багатовікові традиції, людську натуру, змусити перестати любити. І сам роман, і істотна літературна критика представляють сьогодні великий матеріал, в якому я спробувала розібратися.

Роман «Тихий Дон» став самим головним твором в житті М.А. Шолохова. Це роман - епопея.

М.А. Шолохова давно називають провідним класиком радянської літератури. Він народився 24 травня 1905 року на хуторі Кружилина станиці Вешенській. Про своєї матері, А. Д. Чернікова, М. Шолохов в різний час давав різні відомості. У короткій автобіографії говориться, що О. Д. Чернікова була українкою, донькою кріпосного селянина, що вона вже в 12-річному віці працювала в якості прислуги в однієї вдовою поміщиці. Вона вийшла заміж за козака, мабуть, немолодого, який незабаром помер. Про дату смерті першого чоловіка своєї матері Шолохов нічого не повідомляє, але, ймовірно, це відбулося вже після 1905 року, тобто після народження М. А. Шолохова, який спочатку вважався сином козака і співвласником, що залишився в сім'ї земельного паю. Незабаром, проте, А. Д. Чернікова виходить вдруге заміж, та її новий чоловік і фактичний батько хлопчика Олександр Михайлович Шолохов формально усиновив Мішу і дав йому свою прізвище. Батько Шолохова був «іногороднім», і тому будь-які права сім'ї на козачий пай були загублені. Батько Шолохова був різночинцем, але не з бідняків. Маючи в своєму розпорядженні невеликим станом і ділової кмітливістю, він часто міняв професії: був скупником худоби, сіяв хліб на купівельної козацької землі, служив прикажчиком в комерційному підприємстві хутірського масштабу, у 1910 році вступив на службу до купця Льовочкіну на хуторі Каргіновском керуючим парової млином.

У 1912 році Шолохов поступив до другого класу хутірської початкової школи. Незабаром, проте, батько відправив сина до Москви, де він навчався в однієї з приватних гімназій. Навчання в Москві коштувало дорого, і батьки перевели хлопчика в Богучарського гімназію (м. Богучар ставився в той час до Воронезької губернії).

У 1918 році з початком громадянської війни М. Шолохов повертається на Дон і кілька місяців навчається в Вешенській гімназії. Але потім він перервав систематичне навчання через революції та громадянської війни.

Сам Шолохов визначає свою освіту як 4-класне. «Всього довелось закінчити чотири класи гімназії», - говорив він про себе.

Молодий Михайло головне час приділяв самоосвіті, особливо багато читав класиків: Л. Толстого, А. Чехова, М. Гоголя. Після відновлення на Дону Радянської влади Шолохова переїхали в станицю Каргінскую, де Олександр Михайлович отримав посаду завідувача заготконтори, а

15-річний Шолохов став діловодом станичного ревкому. У ці ж місяці Михайло Шолохов був і «учителем», займався з групою молодих козаків, навчаючи їх грамоти. Брав активну участь Шолохов і в роботі місцевого драматичного гуртка, виступаючи при цьому не тільки як артист, але і як автор, пишучи невеликі вірші і п'єски, які, однак, не збереглися.

Шолохов вступив до Червоної Армії - і це незважаючи на те, що багато донські козаки приєдналися до білої армії, яка боролася проти більшовиків. Майбутній письменник спочатку служив у загоні матеріально-технічного забезпечення, а потім став кулеметником і брав участь у кровопролитних боях на Дону.

З перших днів революції Шолохов підтримував більшовиків, виступав за Радянську владу.

Як і багато інших, Шолохов брав участь у діяльності продзагонів.

«З 1920 року служив і поневірявся по Донський землі, -- писав він в одній зі своїх коротких автобіографій. - Довго був продработніком. Ганявся за бандами, панувала на Дону до 1922 року, і банди ганялися за нами. Все йшло, як належить. Доводилося бувати в різних палітурках ...».

У другій половині 1922 року 17-річний Шолохов відправився в Москву, розраховуючи тут продовжити своє навчання і почати літературну роботу.

Однак на робітфак Шолохова не прийняли - у нього не було необхідного для цього трудового стажу. Тим більше він не зміг вступити до будь-який вуз, не маючи середньої освіти. Довелося звернутися на біржу праці. Кілька місяців Шолохов не мав ніякої роботи, потім працював чорноробом, каменярем, рахівником в житловому управлінні. У 1923 році М. Шолохов почав писати невеликі оповідання та фейлетони.

У грудні 1923 року М.А. Шолохов знову їде на Дон, і тут в січні 1924 року 19-річний письменник одружується з 25-річною козачці Марії Петрівні Громославской. Тесть Шолохова Петро Громославскій був не тільки козаком, а в минулому писарем козачого полку, але і літератором.

Якийсь час після одруження Шолохов намагався жити в Москві, молодята знімали невелику кімнату в Огарьово провулку. Але життя в Москві не клеїлася, і в травні 1924 М.А. Шолохов з молодою дружиною остаточно повертаються на Дон, спочатку в станицю Каргінскую, а потім в Букановскую. Тут поруч з будинком тестя подружжя Шолоховим зняла у сусіда-коваля невелику кімнату в підвальному приміщенні. Лише пізніше, в січні 1926 року, вся сім'я Шолохова (а також, мабуть і Громославскіх) переїхала в станиці Вешенській. Тут в сім'ї Шолоховим народилася донька Світлана. Це місце і стало постійним місцем проживання письменника. У станиці Вешенській і був написаний роман «Тихий Дон».

Відкрите світу, чуйне серце Шолохова не могло не реагувати на воістину драматичні зміни в навколишньому світі. Його світогляд, світогляд, система переконань формувалися, насамперед, через залученість в народне життя на історичному зламі її існування, через глибинне співпереживання цьому житті, прагнення її пізнати і виразити, стати її «устами».

Роман М. Шолохова «Тихий Дон» оповідає про складному часу життя в Росії, що приніс величезні соціальні та моральні потрясіння. Рушилися звичні уклади життя, перекручували і ламалися долі, знецінювалася людське життя. «Цей роман створювався у страшний час, коли Росію роздирала міжусобна війна, безглузда й нещадна. Розділившись на білих і червоних, суспільство втратило не тільки цілісність, але і Бога, красу, сенс життя. Трагедія країни складалася з мільйонів людських трагедій »-- так охарактеризував цей час В. Гура.

Сам Шолохов визначав свій твір як «роман-епопея про всенародної трагедії ». Немає жодного діючої особи в романі, якого б не зачепили горе і жахи війни. І особлива важкість цього часу лягла на плечі жінок-козачок.

Роман М.А. Шолохова «Тихий Дон» - це, перш за все історичний твір, що відображає характерні риси та особливості епохи Першої світової та громадянської воєн. Це одна з найбільш складних періодів в історії нашої країни, що докорінно змінили долі людей, що жили тоді. Він знайшов відображення в творах багатьох письменників XX століття, роман М. А. Шолохова - один з найвидатніших і неабияких серед них. У ньому письменник відображає не тільки політичні погляди козаків, їхнє сприйняття історичних подій, але багато уваги приділяє і їх побуті, життєвому укладу, традицій, взаємин і, звичайно, їх душі і почуттям. Шолохов торкається тих філософські питання, які завжди хвилювали і будуть хвилювати людство.

Шолохов вже за життя був визнаний великим і став єдиним з п'яти російських письменників, що одержали Нобелівську премію, будучи громадянином країни. Лауреатом премії він став «за безкомпромісну зображення людини XX століття ». Однак для всіх Шолохов перш за все автор «Тихого Дону».

Роман «Тихий Дон» - один з найвідоміших «нобелівських» романів XX століття, що викликав суперечки, народжуються чутки, що пережив надмірні похвали і нестримну лайку. Суперечка про авторство «Тихого Дону» виникало два рази. Розмови про те, що перша книга «Тихого Дону» написана не Шолоховим, з'явилися ще в 1929 році. Була створена спеціальна комісія, що ухвалила рішення про авторство Шолохова. Друга хвиля звинувачень (казали, ніби Михайло Олександрович запозичив роман у козацького письменника Крюкова) з'явилася в 70-е роки.

«Чому? - Розмірковує професор, заввідділом новітньої російської літератури Інституту світової літератури ім. Горького Олександр Ушаков. -- Так заздрісників у Шолохова було занадто багато. Передмова до виданої за кордоном книзі «Стремено« Тихого Дону »написав Солженіцин. Повернувшись в 50-і роки з заслання, Олександр Ісаєвич першою справою відправив Шолохову лист, в якому назвав його великим письменником. Але коли Шолохов виступив проти присудження повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича» Ленінської премії, той, мабуть, затаїв на нього образу. Виїхавши жити на Захід, Солженіцин став шукати людину, яка написав би антішолоховскую книгу. І, зрозуміло, знайшов. До речі, коли в нашому розпорядженні виявилася рукопис «Тихого Дону», беззастережно підтверджує авторство Шолохова, ми запропонували Олександру Ісаєвичу поглянути на неї. Він відмовився, пославшись на безліч справ ».

Підставою для виникнення чуток навколо авторства «Тихого Дону» послужив той факт, що більша частина архіву письменника, включаючи рукопису роману, згоріла під час Великої Вітчизняної війни.

Їдучи на фронт як військовий кореспондент, Шолохов залишив архів на зберігання в своєму будинку. На щастя, сталося так, що рукописи двох перших книг «Тихого Дону» письменник зберігав не в себе, а в будинку сім'ї друга дитинства Василя Кудашева.

Після тривалих пошуків, 1999 року, співробітники Інституту світової літератури вийшли на слід цих рукописів. Розпочався період експертиз - графологічної, текстологічної. Провідні вчені проводили порівняльний аналіз почерку Шолохова, порівнюючи рукописні листи «Тихого Дону» з іншими документами, написаними рукою письменника.

Результатом усіх цих експертиз з'явився твердий висновок: «Тихий Дон» написаний Шолоховим і всі інші припущення - лише грубі наклепи, що не мають під собою ніяких підстав.

Кампанію з присудження Шолохову Нобелівської премії став вести англійський письменник лорд Сноу, великий шанувальник шолоховського таланту. Так вийшло, що за рік до цього, в 64-му році, Нобелівську премію присудили Жану Полю Сартру, який відмовився її прийняти зі словами: «Я не буду отримувати Нобелівську премію, поки її лауреатом не стане Михайло Шолохов ». Суперечка про авторство «Тихого Дону» вирішилося на користь Михайла Шолохова - таке закінчення ще в дев'яності роки минулого століття дала авторитетна зарубіжна комісія.

М.А. Шолохов першим розповів світові про життя і устрій донських козаків, показавши широку картину морального козачого світу не тільки в мирний час, а й у переломну епоху пошуків нової правди, побудови нової життя.

«Тихий Дон» не дарма називають романом-епопеєю: події, розгорнуті в ньому, широкомасштабні, у творі діють більше шестисот персонажів, які допомагають нам глибше зрозуміти і вірніше оцінити складний образ людини з народу, болісно шукає своє місце в революції.

Прагнення до кращого життя завжди змушувало людей шукати істинну, «справжні» правду - про ці пошуках і розповідає нам роман. Але вся справа в тому, що істина багатогранна, і часто люди не можуть дізнатися її, трохи чепурна або змінила зовнішність. Так і сходяться двоє, говорять про одному і тому ж, а розходяться ворогами. Це дуже добре показано в романі.

М.А. Шолохов, безсумнівно, добре знав багато сторін життя Донського краю. Він знав безліч і смішних і трагічних донських історій, добре знав донський фольклор, часто співав донські козацькі пісні. Талант Шолохова безкрає багатогранний. Зображаючи людини з глибинних шарів народу, розкриваючи його життя у всій складності і повноті, письменник з однаковою художньої міццю створює трагічні і комічні характери, проникає в таємниці життя і смерті, йде в глибину внутрішнього світу людини і розгортає широку картину подій і обставин його зовнішнього життя. Йому доступні і думи зрілого чоловіка, і жіночі найглибші переживання, і світ дітей. Жодного сумніву в достовірності зображеного не виникає у нас, коли ми стежимо за розвитком найрізноманітніші почуттів і думок героїв його творів.

«Тихий Дон» починається з зображення життя козацтва в 10е роки. Це була нова історична ступінь у житті країни. Відгриміли події російсько-японської війни 1904 року і першої російської революції. У Росії починався новий революційне піднесення, передує подіям Жовтневої революції.

Сім'я Мелехова відкриває епопею і закінчує її. Це типова сім'я козаків-трудівників. Самостійність, сміливість, рішучість, безмежне працьовитість і практичність, глибину і ніжність великого почуття, навіть нехтування традиціями, переповнювали життя, розкриває Шолохов в історії про походження роду Мелехова.

У любові до праці, у повазі до батька і матері був вихований Григорій.

У болісних пошуках правди, нескінченних метаннях, сумніви і тривоги від усвідомлення власних помилок і він постає перед нами.

Образ Григорія Мелехова увібрав в себе правду часу. У тому, як розкривається особистість цього героя, проявляється духовність прози, художня майстерність Михайла Олександровича Шолохова.

Григорій - молодий козак, молодець, людина з великої літери: сильний, сміливий, що любить, справжній чоловік. Такими якостями наділив свого героя Шолохов. На відміну від багатьох російських класиків XIX століття (Гоголя, Гончарова, Тургенєва та ін) в описі своїх героїв М. Шолохов обходиться всього кількома характерними рисами: так, зовнішності Григорія Мелехова він присвячує всього сім-вісім рядків. Але цього, як правило, є достатнім, щоб у читача відразу склалося певне уявлення про героя. Люди в «Тихому Доні »- натури цілісні, позбавлені роздвоєності. У цілого ряду героїв Шолохова є свій духовний стрижень, який визначає всю їхню суть і що дозволяє в небагатьох словах сказати про людину багато чого.

Опис Мелехова відразу виділяє його серед інших героїв роману, а яскрава, дещо незвичайна зовнішність, засвідчуючи про силу і своєрідності характеру, обіцяє Григорію важку, але гідну долю.

У Григорія Мелехова автор підкреслює, перш за все, родові риси Мелехова: «на півголови вище Петра», «Вісла коршунячій ніс», «Підсинені мигдалини гарячих очей», «сутулиться». Наслідуючи риси зовнішності батька й діда, Григорій як би успадковує і особливості мелеховского характеру: прямодушність, захоплення, хоробрість.

Автору важливо відзначити, що Григорій - насто?? щий, типовий козак, спритний і чесний, яких стає все менше. Звертається увагу читача і на певну його «звероватость», втім, в позитивному сенсі: це звероватость степового істоти, що живе в гармонії з навколишнім його світом, з природою. Про гарячої крові, палаючої в жилах Григорія, говорять і східні «трохи косі прорізи» око, отриманих в спадок від бабки «Туркені». Від неї, можливо, і деяка мрійливість Григорія, непоганий голос і дар палкої, самозабутньо любові.

Вже на перших сторінках роману відбувається ненастирливо виділення персонажа з яскравої козачої середовища. Іноді це всього лише один епітет. Так Ксенія Астахова зразу помітила «чорного ласкавого хлопця». Або, здавалося б, побутової епізод: під час косовиці Мелехов випадково зарізав косою каченя. «Григорій поклав на долоню прирізаних каченя. Жовтувато-коричневий, днями тільки вилупилося з яйця. Він приховував в гармати живе тепло. На плоскому розкритому дзьобику рожевий бульбашка кровіци, бісерінкі око хитро примружився, дрібна тремтіння гарячих ще лапок. Григорій з раптовим почуттям гострої жалю дивився на мертвий грудочку, що лежав у нього на долоні ».

Ні один з численних персонажів роману не здатний на таку гостру жалість, чуйність до краси природи.

Протягом всієї розповіді Мелехов немов оточений пейзажем, в той час як багато героїв живуть ніби в порожнечі.

Ось, наприклад, Григорій перед проводами брата Петра в літні табори повів до Дону напувати коня. «По Дону навскіс - хвилястий, ніким не езженний місячний шлях. Над Доном - туман, вгорі зоряне просо. Кінь позаду строжки переставляє ноги. До води спуск дурний. На цій стороні качиний кряк, біля берега у багні взвернул і бахнув по воді омахом полює на дріб'язок сом. Григорій довго стояв біля води. Прель сирої і прісної дихав берег. З кінських губ ронила дробова крапель. На серці Григорія солодка порожнеча. Добре і бездушно ».

Тут краєвид даний як би в сприйнятті Григорія. Він у звичному, повсякденному світі, герой гармонійно злилися з природою. Письменник точно доносить сприйнятливість Мелехова.

Багато також говорить про чуйну серце Григорія розповідь про те, як красиво й натхненно він «дішканіт», як ллється його голос, «мов нитка срібна », як може розплакатися, слухаючи задушевну пісню.

Величезне враження справляє сцена, коли в нічний кубанської степу Григорій слухає, як співають відступаючі білокозаки:

«Ой, як на річці було, братці, на очеретину,

На славних степах, на саратовські ...

Ніби щось обірвалося усередині Григорія ... Раптово налинули ридання потрясли його тіло, спазму перехопила горло. Ковтаючи сльози, він жадібно чекав, коли заспівувач почне, і беззвучно шепотів услід за ним знайомі з підліткових років слова: «Отаман у них - Єрмак, син Тимофійович, осавул у них - Асташка, син Лаврентійович ».

Пісня супроводжує героя в найскладніші періоди його життя. Ось один з таких епізодів: «До маєтку села Ягідне залишилося декілька десятків верст. Григорій, розбурхуючи собак, крокував повз рідкісних дерев, за прирічкових вербами молоді дитячі голоси вели пісню:

А з-за лісу блищать копії мечів.

Неизъяснимо рідним, теплим повіяло на Григорія від знайомих слів давньої козацької і їм не раз грав пісні. Щіплющій холодок поколювало очі, тиснув груди ... Давно грав я, хлопцем, а тепер висох мій голос та пісні життя обрізала. Іду ось до чужій дружині на побивку, без кута, без житла, як вовк байрачних ... »Пісня тут увійшла у свідомість героя, з'єднала його минуле та сьогодення.

Всією душею Григорій любить свої пісні, своїх жінок; свій дім, свою Батьківщину - все козацьке. Але головне для нього, селянина - це земля.

Перебуваючи в Ягідному, працюючи «наймитом», він сумує за своєму шматочку землі: «... жирним косим квадратом лежала ділячи, та, що восени орав він з Наталею. Григорій навмисно направив жеребця через оранку, і за ті невеликі хвилини, в які жеребець, спотикаючись та хитаючись, перетинав оранку, в серці Григорія остигав охопила його мисливський запал ».

Вир громадянської війни зробив його мрію про мирне працю чимось нереальним: «... Ходить по м'якій орної ріллі Плугатар, посвистувати на

биків, слухати блакитний журавлиний трубний клич, ласкаво знімати зі щік наносне срібло павутини і неквапливо пити винний запах осінній, піднятою плугом землі. А замість цього - розрубані лезами дороги хліба ».

У романі найбільш поетичними є саме такі, овіяні одвічної тугою людини по мирному побуті сторінки. Письменник надавав їм особливо важливе значення, вважаючи їх ключовими, виявляють джерело мук, першопричину трагедії Григорія Мелехова.

Після семи років війни, після чергового поранення, у час служби в Червоній Армії головний герой будує плани на майбутнє: «... зніму будинку шинель і чоботи, обуюсь в просторі чирки ... добре б взятися руками за Чапигою і піти по вологій ріллі за плугом, жадібно вбираючи ніздрями сирої запах розпушену землі ... »

втекла з банди Фоміна і збираючись на Кубань, він твердив Ксенія: «Ніякої роботою не погребує. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене все це переболіло ».

Саме за неї, за землю, готовий битися Мелехов до останнього: «Колчака розбили ми. Краснова вашого копнемо як слід - і все. Під як! А там йди орати, земля ціла пропастіна, бери її, примушуй народити. А хто стане поперек - вбити ».

Суперечка про нову владу зводився до того, хто буде володіти землею. У цієї думки ще раз стверджується Григорій, «ховаючись звіром в кізяковим лігві », і йому починає здаватися, що за його плечима ніби і не було пошуків правди, хитань, внутрішньої боротьби, що завжди була і буде боротьба за шматок хліба, за право на життя, за землю. Шлях козацтва схрестили з шляхами «Мужиків», «... битися з ними на смерть, - вирішує Мелехов. - Рвати у них з-під ніг гладку донську, козацької кров'ю политу землю. Гнати їх, як татар, за межі області ». І мало-помалу став перейматися злобою: Вони вторглися в його життя ворогами, забрали його від землі ... б'ємося за неї ніби за любко ».

Григорій зауважив, що таке ж почуття заволодіває і іншими козаками, яким теж здавалося, що тільки з вини більшовиків йде ця війна: «... І кожен, дивлячись на неприбрані хвилі пшениці, на що полягли під копитами нескошеної хліб, на порожні чумна згадував свої десятини, над якими хрипіли у непосильної роботі баби ».

Але ж на початку першої світової війни Григорій гостро переживав перше (від його руки) смерть. Навіть у сні був до нього убитий ним австрієць. «Зрубати даремно людини і хворію через нього, гада, душею», - скаржиться він братові Петру.

У пошуках соціальної правди шукає він відповіді на невирішене питання про правду у більшовиків (Гаранжі, Подтелкова), у Чубатого, у білих, але чуйним серцем вгадує незмінність їхніх ідей. «Землі даєте? Волі? Зрівняти? Землі у нас хоч заглотнісь нею. Волі більше не треба, а то на вулицях будуть різати один одного. Атаманов самі вибирали, а тепер садять ... Козакам ця влада окрім розіб'ю, нічого не дає! Мужви влада їм вона й потрібна. Але нам і генерали не потрібні. Що комуністи, що генерали - Одне ярмо ».

Григорій добре розуміє трагізм свого становища, усвідомлює, що його всього лише використовують як гвинтика: «... сплутали нас вчені люди ... стриножив жизню і нашими руками вершать свої справи ».

Душа Мелехова страждає, за його словами, «від того, що став він на межі у боротьбі двох начал, заперечуючи обидва їх ... "судячи з його вчинків, він був схильний шукати мирні шляхи вирішення життєвих протиріч. Він не хотів відповідати жорстокістю на жорстокість: наказував відпускати полоненого казка-хопреца, звільнив з в'язниці заарештованих, кинувся рятувати Котлярова і Кошового, перший простягнув руку Михайлові, але той не прийняв його великодушності:

«- Вороги ми з тобою ...

- Були.

- Так видно і буде.

- Не розумію. Чому?

- Ненадійний ти людина ...

Григорій посміхнувся:

- Міцна в тебе пам'ять! Ти брата Петра вбив, а я тобі что-то про це не нагадую ... Коли все пам'ятати - вовками треба жити.

- Ну, що ж, вбив, не відмовляюся! Доведіть б мені тоді тебе зловити я й тебе б, як миленького! »

І вихлюпується у Мелехова наболіле: «Я відслужив своє. Нікому більше не хочу служити. Навоювався за свій вік достатньо і заморився душею страшно. Все мені набридло, і революція, і контрреволюція. Нехай б все це ... Нехай воно все йде грець! »

Це людина втомився від горя втрат, ран, метань, але він набагато добріші Михайла Кошового, Штокмана, Подтелкова. Григорій не розгубив людського, його почуття, переживання завжди щирі, вони не притупляються, а мабуть, загострювалися. Прояви його чуйності і співчуття людям особливо виразні в завершальних частинах твору. Героя потрясає видовище убитих: «оголивши голову, намагаючись не дихати, обережно» об'їжджає він мертвого старого, сумно зупиняється перед трупом замученої жінки, поправляє на ній одяг.

Зустрічаючись з безліччю маленьких правд, готовий прийняти кожну, Григорій потрапляє в банду Фоміна. Перебування в банді - одна з самих важких і непоправних його помилок, герой сам ясно розуміє це. Ось, як Михайло Олександрович Шолохов передає стан героя, який втратив все, крім вміння насолоджуватися природою. «Шуміла вода, прориваючись крізь пасмо встали на її шляху старих тополь, і тихо, співуче, заспокоєно лепетала, розгойдуючи верхівки затоплених кущів. Погожі і безвітряні стояли дні. Лише зрідка в ясному небі пропливали білі, розпушивши на Вишньому вітром хмари, і з розливу лебединою зграєю ковзали їх відображення і зникали, торкнувшись далекого берега ».

Мелехов любив дивитися на розметані біля берега, шалено вируючу воду, слухати різноголосий шум води і ні про що не думати, намагатися не думати ні про що, що заподіює страждання. Глибина переживань Григорія сполучена тут з емоційним єдністю природи. Це переживання, конфлікт з самим собою дозволяється для нього відмовою від війни і зброї. Прямуючи до рідного хутора, він викинув його, «ретельно витер об полу шинелі ».

У той же самий час Григорій Мелехов - людина не без слабкостей, тому в підтвердження його безглузда пристрасть до заміжньої жінки -- Ксенія, яку він не в силах подолати. Але слабкість і сумніви героя не саме головне. Саме своїм умінням виживати, вирішувати проблеми, приборкувати пристрасті, великий чоловік. А ще - несовершенность, одна з головних рис справжньої людини. Треба віддати належне Михайлу Шолохову - він створив справді тонкий образ недосконалого, але сильного і доброго Григорія, в особі якого відбилися всі шукання, борошна, сумніви і смутку російського народу того бунтівного часу.

«У кінці твору Григорій відмовляється від усієї свого життя, прирікає себе на тугу і страждання. Це туга людини, змирився з поразкою, туга покірності долі ».

Хто ж він, Григорій Мелехов, головний герой роману? Сам Шолохов відповідаючи на це питання, говорив: «Образ Григорія - це узагальнення шукань багатьох людей ... образ бентежного людини - правдошукача ... який несе в собі відблиск трагізму епохи ». І права була Ксенія, коли у відповідь на скаргу Мішаткі, що хлопці не хочуть з ним грати, тому що він - син бандита, говорить: «Ніякої він не бандит твій батько. Він так ... нещасна людина ».

Тільки ця жінка завжди розуміла Григорія. Їх любов - Сама чудова історія кохання в сучасній літературі. У цьому відчутті розкривається душевна тонкість, делікатність, пристрасність героя. Безоглядно віддається він любові до Ксенія, сприймаючи це почуття як дар, як рок.

Спочатку Григорій ще буде намагатися розірвати всі зв'язку, що сполучають його з цією жінкою. Але ні совість ні молода дружина не зможуть його відірвати від Аксенії. Не буде він таїти своїх почуттів ні від Степана, ні від Наталі і на лист батька відповість прямо: «Ви запитували, щоб я прописав, буду я аль немає жити з Наталею, але я вам, тату, скажу, що відрізану окраєць НЕ приклеїш ».

У цій ситуації основне в поведінці Григорія - глибина, пристрасність почуття. Але така любов несе людям більше душевних страждань, ніж любовних радощів. Драматизм ще й у тому що любов Мелехова до Ксенія - це причина страждань Наталі. Григорій віддає собі звіт в цьому, але втекти від Астахової, позбавити від мук дружину - на це він не здатний. І не тому, що Мелехов - егоїст, просто він - «дитя природи», людина плоті і крові, людина інстинкту. Природне переплітається в ньому з соціальним, і для нього таке рішення немислимо.

Остання спроба на щастя Аксенії і Григорія (втеча на Кубань) закінчується смертю героїні. «Як випалена татами степ, чорна стало життя Григорія. Він втратив усе, що було дороге його серцю. Залишилися тільки діти. Але сам він усе ще судорожно чіплявся за землю, як ніби насправді зламана життя його представляла якусь цінність для нього та інших ».

Збулося те небагато що, про що безсонними ночами мріяв Григорій. Він стояв біля воріт рідного дому, тримав на руках сина. Це було все, що залишилося у нього в житті.

Автор залишає героя на межі, межі між світлом і темрявою, чорним сонцем мертвих і холодним сонцем величезного сяючого світу.

Доля козака, воїна, що проливають свою і чужу кров, метання між двома жінками та різними таборами - стає метафорою спадку людського.

Чекає тебе багато докорів жорстоких,

Днів трудових, вечорів одиноких:

Будеш дитини хворого качати,

Буйного чоловіка додому чекати,

Плакати, працювати - так думати сумно,

Що тобі життя молода обіцяла,

Чим подарувала, що дасть попереду ...

Бідна! краще вперед не дивись!

Н. А. Некрасов.

Тема шолоховського роману - родина, проста людина в вирі історичних подій. Вперше в російській літературі у «великому жанрі» - Романі - люди з народу виявилися не серед другорядних персонажів, а в самому центрі. и, але вона виявлялася набагато більш людяним, розумніші, прозорливіший Григорія і Пантелія Прокоповича. Так, наприклад, вона дорікає молодшого сина, порубавши в бою матросів, підтримує Пантелія Прокоповича, який виганяє зі свого обозу Митьку Коршунова. «Отак і нас з тобою і Мішатку з Полюшко за Гришу могли порубати, а бач НЕ порубали ж, поимели милість ». - Каже обурена Іллівна Наталі. Коли Дарина застрелила полоненого Котлярова, Іллівна, за словами Дуняші, «побоявся ночувати з нею в одній хаті, пішла до сусідів ».

У всіх цих вчинках проявляється людяність, моральність цієї героїні.

Внуков Іллівна любить всім своїм великим і добрим серцем, вбачаючи в них своїх кровінок. Все життя вона, не шкодуючи свого здоров'я, працювала, наживаючи по крупицях добро. І коли ситуація змушує її все кинути і залишити хутір, вона заявляє: «Нехай краще біля порога вб'ють, - все легше, ніж під чужим тином здихати! »Це не жадібність, а страх втратити своє гніздо, коріння, без яких людина втрачає сенс буття. Це вона розуміє жіночим, материнським чуттям, і переконати її неможливо.

Іллівна цінує в людях чесність, порядність, чистоту. Вона боїться, що навколишнє їх жорстокість відіб'ється на душі і свідомості онука Мішаткі. Вона змирилася з думкою, що вбивця її сина Петра став членом їх сім'ї, одружившись з Дуняша. Стара мати не хоче йти проти почуттів дочки, та і чоловіча сила потрібна в господарстві. Іллівна примиряється, бачачи, як Дуняша тягнеться до цієї людини, як теплішає нервовий, жорсткий погляд Кошового, побачивши внука її,

Мішаткі. Вона благословляє їх, здавалося б протиприродний союз, знаючи, що життя, яку вона знала досі, не повернути, і вона не в силах її виправити.

У цьому виявляється мудрість Іллівни. Серце російської жінки-матері настільки відхідливі, що Іллівна, ненавидячи вбивцю свого старшого сина Мишка Кошового, часом відчуває і до нього материнську жалість, то посилаючи йому рядно, щоб не мерз, то штоп одяг. Проте з приходом Кошового в мелеховскій будинок їй випадають душевні муки, вона в своєму будинку залишається один, нікому непотрібна. Іллівна, долаючи тугу і біль своїх втрат, зробила рішучий крок до того нового, що буде після неї, чому будуть свідки інші, а з ними і її онук Мішатка. І як мало потрібно було Кошовому проявити ніжності, зовсім не до неї, а до її онукові Мішатке, щоб вона зробила цей ривок, возз'єднуються в нашій свідомості в єдиний величавий образ Іллівну - і молоду, і літню, і Іллівну останніх днів її життя ... Ось, власне, кульмінація душевного руху Іллівни до того нового, що буде після неї. Вона тепер твердо знала, що «душогуб» не міг так ніжно посміхатися Мішатке - Гришин синові, її онука ... На цьому Іллівна і завершила свою високу місію жінки-трудівниці, жінки-матері.

В останніх главах Шолохов розкриває трагедію матері, яка втратила чоловіка, сина, багатьох рідних і близьких. «Вона жила, надломлена стражданням, постаріла, жалюгідна. Багато довелося випробувати їй горя, мабуть навіть занадто багато ... »Ця стр