Модус «долі» в поетиці Б. К. Зайцева

Михайлова М. В.

Починаючи з античності, коли Рок визначав вся поведінка героя, а Мойри ткали невидиму нитку людського життя і обрізали її в предуготованний момент, до літератури ХХ століття, коли помітно проявилася тенденція непокори долі, опору обставинами, на чому, власне, виросла концепція людини новітнього часу, модус "долі" займає одне з центральних місць у літературі. Тим цікавіше подивитися, як втілюється це одне з найцікавіших понять у творчості чудового художника першої половини двадцятого століття, який зумів встановити особливий, неповторний "вектор" своїх творчих пошуків - Б. К. Зайцева.

Один з варіантів, як видно, принципове, оскільки погляд автора звернений на письменницьку долю (без сумніву, є хоча б відносна ідентифікація), можна знайти в оповідання "Єлисейські поля" (1914) (1. Тут поняття "долі" конкретизується в етапах біографії безіменного письменника, що вже говорить про "загальності" заявлених колізій. Вельми показово, що Зайцев обирає як приклад "творчої особистості" людини явно неталантлівого, з тих тисяч малопомітних трудівників пера, діяльність яких забезпечує невичерпність "літературного потоку". Про це недвозначно розповідається в абзаці, присвяченій початку творчого шляху: "Писав він спочатку в загальноприйнятому дусі, і три його розповіді були надруковані в поважному журналі. Потім перейшов до новій школі, і тоді поважні люди перестали його друкувати, бо він став писати краще, а молоді, неповага, теж друкували неохоче, тому що він не був талановитий: його вважали посередністю ". У будь-якого іншого автора вибір такого героя став би приводом для глузування, гумористичного подтруніванія - мовляв, "йшов у кімнату, потрапив в іншу!". В крайньому випадку, приводом для відтворення творчих мук, що свідомо не можуть увінчатися успіхом. Яскраві приклади тому розповідь А. Толстого "Дим" (2, в якому пишномовність творця "геніальних творів" зло висміюється, а випадкове зіткнення з трагізмом реального життя змушує його винести собі жорстокий вирок: "... треба це, нарешті, зрозуміти: я бездарний" - або етюди О. Димова про творчих діячів зі збірки "Весела печаль". У Зайцева ж -- опис подібного існування перетворюється на містерію неталантлівой життя, сонату непомітного існування, сагу про незначущої життєвих хвилювань з порівняно з грандіозністю та величністю життя вічного.

Музичну тональність твору "задає" віршований епіграф з циклу П. Ронсара "Любов до Кассандру" і неодноразове згадування в тексті музичних творів (рапсодію Ліста грає гувернантка, герой закохується в співачку). У рядках вірша французького поета згадуються і "гіркий шлях ", і" муки ", і" безмежний гнів ". Але ці поняття утворюють, швидше, якийсь контраст по відношенню до того, з чого "складається" життя героя, в якій не спостерігалося ні особливих мук, ні нестерпного гніту. Вона аж ніяк не являє собою і "гіркий шлях". Протягом чотирьох частин твору (сонатної принцип) перед нами проходить життя ординарного людини, зовсім випадково став письменником (в 16 років почав писати вірші, потім перейшов на прозу), тихе, безтурботне існування, позбавлене глибоких переживань, але повне якоїсь непереборне, воістину "зайцевской" смутку.

При цьому не відбувається ні деградації особистості, ні еволюції характеру героя. Він "входить" в розповідь "поетичним хлопчиком" 12-ти років, найбільше тих, хто любить мріяти, а залишає його постарілим і змарнілим, але за суті не змінилися, а лише таким, що втратив бажання, переходячи в небуття, потрапляючи в рай. Звідси назва оповідання - "Єлисейські поля" - іносказання позначення раю.

Епітет "тихий" (він виник у перші ж фразою: "Хлопчиком від був тихим, негарним і несообразітельним "- 182) найбільш точно відповідає "життєвої позиції" героя. Хоча, власне, ніякої життєвої позиції у нього немає. Все в його житті відбувається саме собою, бо так сталося, так сталося (тут підійде усталений вираз - "так на роду було написано "). Випадково він" зрозумів, що любить "свою гувернантку Маргариту Кирилівну (коли зустрів її, вночі виходить з спальні батька), випадкова смерть батька, який помер, переходячи від дивана до письмового столу ", коли" залишилося встановити дрібниці про попередників " Шекспіра. І галас філологом він теж не по своїй волі - так схотів батько. Здавалося б, смерть батька звільнить його від "філологічної залежності "і він зможе повністю присвятити себе літературі. Але його ніхто не друкує, і лише невдача в особистому житті - нерозділене кохання -- сприяла тому, що ... - "ясна річ" (іронізує Зайцев) - він все-таки "став письменником" (185). Таким чином, і вибір письменницької долі стає таким самим необов'язковим і випадковим, як і все те, що відбувалося в його житті раніше.

Так Така ж ситуація складається і з популярністю. Вона приходить раптово, після довгих років безупинної роботи, протягом яких він тішить себе надією, що, "може, випишеться". А тим часом його писання як і раніше туляться на нижніх поверхах маленьких газет, "непомітний і непредставітельний ", він читає на літературних вечорах, але навіть у лакеїв у кафе, які він відвідує, він не користується популярністю. Тільки в якійсь момент з'являється прихильниця - "молоденька курсистка ... зі швидкими очима і чудовим рум'янцем ", з якою він їздить на Воробйові гори, в Петровський парк ...

З чого ж, власне, складається його життя? Її етапи відзначені виключно "топографічно": Сивцев Вражек змінила Собаче майданчик, потім він переїхав на Тверську, пізніше з'явилися квартири на Кислівці і Арбаті ... Так поступово наближається герой до своєї останньої вічної зупинці: Єлисейських полях ... Життя зведена до суєти переїздів з квартири на квартиру. Ця зміна місць перебування ретельно прописуються Зайцевим, вони набувають символічного значення єдиних відмітин зовнішнього життя ... Не випадково щоразу присутній точне позначення вулиці, але відсутній опис квартири, кімнат і т.п.

Але може, інакше з життям внутрішньої? Можливо, під непоказною оболонкою сіренького животіння таїться напружена внутрішня життя? Адже все-таки йдеться про письменника, тим більше, що спочатку відзначалася його схильність до мрійливості, та й він сам знає за собою і фантазію, і "здатність відчувати", і "печаль", і "велику бажання працювати "(185). Але мрійливість героя - особливого властивості. Це якась манілівських інертність, що дозволяє проживати життя "по дотичній ", не помічаючи реальності, повністю відмовившись від неї. Навіть важко уявити собі, як письменник, який повинен розбиратися в людських взаєминах, може настільки не розуміти, що відбувається насправді. Зайцев, як і належить російському письменникові, перевіряє свого героя любов'ю, посилаючи йому трьох жінок, що викликають його почуття. І герой виявляється слабкіше, довірливих і недосвідчені трьох грацій, які зустрілися на його життєвому шляху, - і гувернантки Маргарити Кирилівни, і відомої співачки, і курсистки. Але - на відміну від своїх попередників зайців не картає героя за пасивність, нездатність виявити волю і рішучість. Навпаки, саме ці якості милі автору. Тому і констатація факту, що 40-річний чоловік, розлучившись на літо з коханою, "мріяв, сидячи на балконі будинку в Благовіщенському провулку "і дивлячись в бінокль (зовсім манілівських жест!) в "той бік, де була Тамбовська губернія" (186) - саме туди виїхала його обраниця - не сприймається як іронічний коментар до що відбувається. Адже ми знаємо цю його мрійливу особливість: і до цього він вже тільки здатний бувальщина простежити поглядом, як "з бузковому моря креслив струмінь пароплав ", на якому відвозив до Одеси, а потім у Константинополь вподобану йому жінку багатий покровитель.

Як бачимо, у цій розповіді Зайцев гранично жорстко визначив "диспозицію" своїх персонажів: герой нерухомий, а оточуючі, немов картинки в калейдоскопі, обертаються навколо нього з тим, щоб зникнути назавжди. Так назавжди пішли "дитинство, мати, Маргарита Кирилівна", до них приєдналися батько, співачка, потім курсистка. І от уже все очевидніше "бистролетні життя ", і поспішають піти в інший світ" знайомі та товариші по літературі, по молодості "(186). І не можуть їх втримати ні любов, ні просто людська прихильність. При цьому зовсім неважливо, вмирають люди або просто зникають з життя. І в тому і в іншому випадку життя людини "запрограмована" на втрати.

Сіру монотонність буден не рятує і любов. Та й любов героя якась тьмяна, мерехтлива, млосно, що дозволяє йому перенестися в світ мрій. По суті, він не бачить своїх коханих, він тільки "відчуває" їх. Але що зрозуміло стосовно "сенсорному" осягнення світу підлітком - гувернантка Маргарита Кирилівна "добре пахла", у неї були "темні очі" (згодом в кожній сподобалася йому жінці він відзначатиме очі: "пекучі" - у співачки, "швидкі" - у курсистки), - абсолютно незбагненно для дорослої людини. Однак його зрілий "любовний досвід" нічим не відрізняється не тільки від дитячого потрясіння при зіткненні з прозою життя (він, звичайно, не міг підозрювати, що Марія Кирилівна ночі проводить у спальні батька), але і від юнацького розчарування, яке спіткало його, коли співачка, яку він обожнював, не тільки не відповіла йому взаємністю, але, здається, навіть не помітила його. Але ж він, коли "приніс їй в готель букет квітів ", серйозно сподівався," що тепер-то і почнеться сьогодення "(184).

Цим алогічним припущенням Зайцев підкреслює інфантильність героя, його невміння жити "справжнім", пристосуватися до дорослого життя. Дорослу життя він сприймає як набір зовнішніх ознак: відвідування ресторанів, кафе, чорний сюртук, крилатка, - зберігаючи, проте, в собі дитяче властивість - розчулення. Автор неодноразово підкреслює це якість: його серце "розм'якшилися", коли з вершини Ай-Петрі він побачив сяючу внизу Ялту, він "ледь не заплакав ", коли дівчата на вечорі підносять йому квіти, і він "мокрими від сліз очима дивиться в бінокль", коли починає розуміти, що щастя розминулося з ним. І коли він зустрів свою останню любов -- 18-річну курсистку, він все так само перебуває в мріях, вибудовуючи їх взаємовідносини з примарною схемою, яка малюється його уяві. Він не задумався, чим зобов'язаний її наполегливій інтересу до себе, що виник, коли його нарешті "помітили" у літературних колах. Його не збентежило зміна "ритму" їх листування при річному розставанні (вести з Тамбовської губернії "йшли скупіше і скупіше"), тому що "з її слів при від'їзді він зрозумів, що восени вони зустрінуться як наречений і наречена "(186). Примітно це порушення реальних причинно-наслідкових зв'язків і відтворення їх в суб'єктивної проекції уявних результатів! Те ж, як ми пам'ятаємо, відбувалося і з букетом кольором, який повинен був змінити характер взаємин героя і співачки. Це дуже точно характеризує "дитячість" мислення героя.

В констатації фактів його існування після того, як стало ясно, що курсистка віддала перевагу студента-технолога все більше проступає ледь помітна авторська іронія. Вона стає особливо очевидною при фіксації моменту смерті: він помер так само раптово, "як батько, як Флобер", - від розриву серця. Наведений "синонімічний ряд", як бачимо, "розкритий" в обидві сторони: і до величі (Флобер), і вниз - до буденності і трафаретності (батько - Один з численних професорів-шекспіроведов). Тому й його "реакція" у труні на покладений лавровий вінок - здивування навпіл з розчаруванням: "... у покійного був такий вигляд, що тепер це кілька пізно "(187). Вираз" життя пройшло стороною ", здавалося б, як не можна краще відповідає характеристиці описаної життя, однак зовсім не цей висновок повинен зробити читач. Іронія Зайцева парадоксально з'єднується з співчуттям, пронизана почуттям поблажливості до безликості і слабкості людини, безбарвно і, за всіма загальноприйнятим мірками, бездарно прожив своє життя.

І письменник насправді поступово підводить нас до думки, що цінність людини аж ніяк не полягає в героїчному поведінці, боротьбі за місце під сонцем, взагалі в активності. Життя героя, лише відображає явища буття, його Метеликові існування (невипадково скупчення слів з коренем "літ" -- "бистролетні", "летів"), нічим не відрізняється від мільйонів таких же життів, безбарвних і в чомусь навіть жалюгідних. І інші, хоча і не пишуть книг, але шукає слави, любові, взаєморозуміння, а знаходять гіркоту, байдужість, образи і обман. Але ця життєва суєта аж ніяк не відміняє того, що їх "захід сонця сумний", можливо, буде висвітлено "прощальній посмішкою любові ", нехай і не триває довго (оригінально це" переінакшуванням " пушкінських рядків у життя героя), і може бути, їм так само буде подаровано легка смерть.

І в останньому абзаці, який звучить протяжним, що завершує розповідь акордом, Зайцев об'єднує героя і читача в єдиному просторі "долі", яка зрівнює і великих, і малих, і талановитих, і нікчемних: "Ймовірно, царство тіней, до якого все життя летів він, було тепер для нього розкрито. І він залишав нас - усіх, хто, можливо, знав його і любив, - летіти, як і він, крізь тьмяні дні, до цієї туманною і хиткою країні ".

В цьому уривку зупиняє увагу кілька несподіваних моментів. По-перше, визначення раю як "туманною і хиткою країни", (а до цього було "царство тіней чи світла"), що дещо несподівано в устах людини віруючого, яким був Зайцев. Але, з іншого боку, це дозволяє оцінити життя героя чи не як святу (оскільки в речення є поняття мети: він до цій країні "все життя летів", і вона "розкрилася" перед ним без усяких зусиль з його боку). По-друге, цікаво припущення про "кохали її". В оповіданні не показаний ні один з цих людей. Навпаки, герой тужить за любові і постійно відчуває свою самотність і нелюбом. Але в тому-то й особливість зайцевского погляду на світ, що, на його переконання, любов не завжди виявлена на власні очі. Вона може бути і прихованою, і таємничою, навіть неусвідомленої. Але це не означає, що її не існує. Вона як би розчинена в усьому світі і чекає, щоб ізліться на кого-небудь. Це справжня Божа любов, і всі ми - малі діти Його.

Взагалі ця кінцівка дуже нагадує завершальну фразу оповідання І. Буніна "Легке дихання "- про подих Олі Мещерської, розчинилися в цьому світі. Виникає таке ж відчуття нескінченно, "відкритості" швидкоплинного життя, різною лише способом своїх проявів. Цей і той світ не відокремлені один від одного: ти, як метелик, перелітаєш з одного в інший, ти, як дихання, поширюється і тут, і там. Але слід нагадати, що про чудовою необтяжливою існування непотрібних людей Зайцев здогадався за два року до Буніна.

І ще за рік до "Легкого дихання" він написав повість про "легкому вітрі часу "," з посмішкою "перетасовують велике і мале, людські долі, залишаючи нащадкам тільки легенди. Це оповідання "Земна печаль "(1915). Для Зайцева очевидно, що справжнє життя навіть зовсім нецікавого людину не можна переказати, бо вона вся складається з банальностей, дрібної метушні, переїздів, мрій, безглуздих вчинків, випадкових подій, сентиментальних сліз. А відтворюється в пам'яті людства як міф і легенда. Згустком таких переказів, легенд, чуток і припущень і постає це оповідання, який, за жанром, виявляється концентрованої "історичною хронікою" або "історією одного маєтку" протяжністю ... в неозоре число років. Тимчасова та просторова "розкриття" твори вражаюча: 150 років тому була гучна князівська прізвище - а тепер княжий нащадок служить околодочний; колись був скит - тепер тільки струмок; але поруч знаходиться курган - "найдавніший пункт нашої землі ", звідки" видно горизонти всіх країн світу "(228). Старина, вічність природи протистоїть "молодому" поміщицького дому, яким у кріпаки часи володів поміщик Метакса, дивний, з примхами, чия життя дане в якомусь орієнтовний варіанті: "мабуть", курив трубки, "меланхолійно походжав взад і вперед по кімнатах", "вмиваючись вранці, мрукав марші" (229). Тобто дається якийсь, що позбавлений індивідуальності середньостатистичний варіант поведінки людини, "не робив у своєму житті ні доброго, ні злого" (229).

Але і різко окреслений своєрідність - його сусід, з яким він полював і попива горілочку, що закінчив життя, більш ніж дивно: одного разу "надів парадну форму гродненського гусари, осідлав коня, сів і невідомо навіщо повною амуніції в'їхав у свій ставок - досить глибокий "(229) - не міняє справи. Дивна смерть не стає визначальною, "видовий" рисою суб'єкта. З приводу катастрофічно убожіє Метакса, що читає Вольтера, що просить в борг у священика і не відомо як померлого - на самоті або "на руках якої-небудь старіючої Аксюші ", - автор зауважує, що незрозуміло, "для чого тягнув він тяганина свого життя і чому разом з одним ... не заїхав одного разу в ставок "(229). Таким чином, герої цілком здатні помінятися місцями, вони легко оборотні, взаємозамінні. І це незважаючи на те, що стосовно до Метакса існують непрямі прикмети (Вольтер), діалогічна сцена, що змальовує частування священика і прохання про дачі в борг грошей, здавалося б, гранично конкретизують його життя героя. Але складається враження, що Зайцев навмисно "стирає" межі і відмінності між людьми - і той, і другий, були, за визначенням оповідача, "героїчними поміщиками" (230) - з метою продемонструвати довільність і некерованість часом і долею. Те ж відбувається і з речами і явищами: був будинок, потім його розібрали і відвезли на підводах, тепер тут розрослася бузина та ковзають вужі; була життя, залишилася лише легенда про химерної смерті. Або, навпаки, ніяких "даних про смерть" немає, а існує лише переказ про візит священика, чимось нагадує візит Чичикова до Плюшкіна. Час в цьому оповіданні нагадує гармошку, у розтягнутих або стиснутих хутрі якої може зникнути значущий факт біографії, а нічим не визначна подія може тривати нескінченно ...

Після Метакса садиба перейшла до актора Борисоглібському. Його ім'я теж оточене легендами: гуляв у хвилини смутку нагий по парку, до нього приїжджали актриси, які то веселилися, то сварилися і ридали ... Є й побутові деталі: страждав нетравленням шлунка, був добрий хлопчина. А ось про смерть його не збереглося навіть чуток: "канув кудись" (230). Від нього залишився тільки лавровий вінок та піднесений адресу. Але ... від великого до смішного один крок, і його робить автор, доповідаючи читачеві, що тепер з лаврового вінка висмикують листочки для супу, а в адресну книгу вкладають доповідні про готель корів. І це при те, що життя актора, мабуть, була яскравою: він кидався на шиї Глам-Мещерських, називаючи їх "блакитний", "мамою", обіймав Андрієві-Бурлаков. (Вкраплення реально існуючих в культурному просторі персонажів в вигадану історію дозволяє одночасно і "задокументувати" оповідання, і надати йому відтінок фантасмагорично - недарма імена артистів вжиті у множині. Цей прийом буде використаний згодом Буніним в "Чистому понеділок ".)

Але якщо попередні власники садиби носили імена, то сьогоднішні НЕ удостоїлися навіть цього. Розрізняються вони тільки за віком. "У ній є старі, середні, молоді, крихітні люди "(230), - зауважує автор. Про них поки нічого не відомо, вони поки що тільки копошаться, рвуться кудись або радіють малому, але рано чи пізно і вони увійдуть в той легендарний шар, про який переповідав раніше. Поки ж "їх літопис не написана" (230), але в те, що у кожного своя доля, автор не сумнівається. Свідчення цього - непорушна зв'язок часів. Що проходить по межі людина згадає скіфа (про яке він нічого не знає), монахів, які жили в скиту (про які чув краєм вуха), диваків (дивацтва яких передаються з уст в уста). Але все надимає своїм смерчем що йде час. І ось уже "твоїм (курсив мій - М.М.) Пушкіним будуть підтоплювати печі, а сторінки Данте і Соловйова підуть на кручення цигарок ", і ти залишишся в пам'яті як міф, легенда, позбавлена конкретики, що залежить від примхи літописця, який скаже останнє слово ...

Дуже показово в цьому оповіданні зміна зайцевской "оптики". Спочатку перехід від загального, доісторичного, не помітного у пітьмі часів (скіф) до родовому (такий собі чоловік). Потім конкретизація - філософ, задумавающійся про що відбувається, і свикшейся з думкою про розлуку із земним. Потім звернення до конкретному (але одночасно і гранично узагальненому) особі - ти. І виникає жалість до конкретно життя, в якому так значимі і Пушкін, і Данте, і Соловйов, але яка з філософської точки зору - така трохи.

Не менш важливий і мотив подорожі, який також формує специфіку цього жанру твору, надаючи їй риси "малої епопеї". Використовуючи словосполучення "якщо піднятися", "якщо придивитися", "якщо озирнутися", Зайцев ніби запрошує читача або супутників пройтися по описуваним місцях, зазирнути в різні куточки, доторкнутися до минулого і сучасного, поринути у різноманітні відгалуження доль. Це мотив підсилює звучання ідеї єдності людей, яких насправді не можуть розділити ні простір, ні час. Це означає, що всі ми зав'язані спільністю людських доль (недарма епіграф до цієї розповіді пушкінські рядки: Господній раб і Бригадир// Під каменем сим вкушає світ ") і нас, імовірніше за все, не мине байдужістю нащадків (те, що уготовано лавровому вінка і адресних книг Борисоглібського, що перебуває тепер тільки на суп і для зберігання сторонніх записів, станеться і з твоїми томи Пушкіна і Соловйова, які теж коли-небудь виявляться недаремними в господарському справі). Обидва проаналізованих розповіді - епопею приватного життя другорядного письменника і імпресіоністичної історичну хроніку - об'єднує глибока гуманістична думка Зайцева: немає ні великих, ні малих "людських величин ", немає ні значного, ні нікчемного, все "перемелюється" колесом часу і зникає в "туманною" дали "Єлисейських полів". А перед нащадками ти предстанешь в тому "легендарному" обличчі - дай Бог, якщо залишаться в пам'яті нащадків хоч на якийсь час твої "милі серцю" "неповторні риси "(231), - яке, по суті, має досить непряме відношення до твоєї справжньої субстанції, що укладало незбагненну загадку долі, зіткнення з якої здатне викликати нез'ясовну "земну печаль".

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru