Геній століття (Вільям Шекспір)

Урнов Д.М.

Джерело: Шекспір В. Комедії, хроніки, трагедії: У 2 т. Т.1. - М.: Рипол классик, 1998. -- 784 с.

Про великого письменника в загальній пам'яті часто зберігаються якісь біографічні подробиці, які, називаючи цього письменника, ми згадуємо перш за все. Гомер був сліпим, і "сім міст" змагалися за право вважатися його батьківщиною. Байрон був кульгавий, але, не бажаючи нікому поступатися першість, посилено займався боксом, плаванням, фехтуванням та верховою їздою. А Шекспір ... Адже його, здається, зовсім не було? Або за нього писав хтось інший?

Подібні подання можуть бути неточні і зовсім легендарні, проте рідко вони бувають випадковими і у кожної з легенд є своя логіка.

Так званий "шекспірівський питання" давно віднесено до історичних непорозумінь. Сумніватися в авторство Шекспіра підстав немає і ніколи не було. Проте питання все-таки виник і, за вирахуванням мотивів воістину випадкових, підгрунтя його полягала в важкопояснимою явища. "Це був геніальний мужичок ", - думка про Шекспіра, яке сучасники чули від Пушкіна1. Але, при всій геніальності, як він міг написати такі осяжний всесвіт п'єси?

Пошуки відповіді на це питання і боротьба зі всілякими антішекспіровскімі "єресями" змусили шекспіроведов провести величезну роботу. Грунт, на якій формувався великий драматург, була, можна сказати, переорана і навіть до крупиць перебрана рукамі2. Це не означає, ніби у вивченні Шекспіра не залишилося неясностей або білих плям. Білі плями є, та ще й які! Наприклад, майже нічого не відомо про самих перших роках Шекспіра в театрі; ці роки, охоплюють приблизно п'ятиріччя, так і називають "темними". Але все, що можна було дізнатися про репертуар, про влаштування сцени та глядацького залу, про акторів і драматургів шекспірівських часів, вивчено досконально. У результаті оточення Шекспіра, змальовує контуром його фігуру в тих випадках, коли про нього самому немає відомостей. Поки що ні, оскільки дослідна робота йде повним ходом і шекспіроведи з'єднаними зусиллями в різних країнах витягають на світ все нові факти. Ще в минулому столітті вважали, ніби Шекспір був мало відомий в свою епоху, і це викликало всякі домисли. Тепер ми знаємо щонайменше п'ятдесят вісім відгуків про Шекспіра, що належать сучасникам. Чеські вчені встановили, що вже тоді, в ту епоху бродячі акторські трупи грали шекспірівські п'єси у них в Богемії (так називалася Чехія). І навіть "темні роки "трохи посвітлішали за самий останній час: вдалося відшукати якогось "Шакспера", який саме в ту пору був домашнім учителем або секретарем в одного вельми вельможного особи.

Шеспіроведческіе дослідження іноді можуть здатися марними. Бо часто ми дізнаємося про Шекспіра те, що з самого початку було відомо. Але, адже документально підтверджуючи відоме, як би ми дізнаємося заново. "Народився, одружився, став переробляти чужі п'єси, писати свої, потім склав заповіт і помер ", - так скептики колись підсумовували відомості про Шекспіра, і ця видима убогість знань спонукала сумніватися в "канонічної" біографії. А нині ми знаємо, в якій обстановці з'явився на світ Шекспір і як виховувався, точніше, як виховувалися люди в його середовищі, яка була їх домашнє життя. Одним словом, здавалась в долі Шекспіра туманним і сумнівним виявляється прояснити. Взяти хоча б те ж саме вчителювання. Про нього було давно відомо за переказами та чуток: перші збирачі англійської старовини зуміли відобразити їх ще в XVII столітті, а тепер, не виключено, ми дізнаємося, яке платню отримував учитель (або секретар) Шекспір.

Коли читаєш новітні дослідження шекспірівських текстів, то прямо бачиться рука Шекспіра, що біжить по рядках: така ступінь проникнення в умови і обставини шекспірівського творчості. Досягається це завдяки тривалості, різнобічність і ретельності досліджень, що оснащуються до того ж новітньою технікою. Сучасна технологія дозволила, наприклад, викрити підроблені або "піратські" видання: розбійники книжково-видавничого ринку колись обкрадали самого Шекспіра, безмитно і безоплатно передруковуючи його п'єси. Ці злодійські видання згодом - століттями! -- морочили читачів і шекспіроведов, збиваючи їх зі сліду й сенсу дивною хронологією. І ось підробки, виконані з превеликим сумлінням, з використанням потрібної паперу і шрифтів, викриті: не встояли вони перед проникливістю інфрачервоних променів, і комп'ютери допомогли відсіяти підроблене від справжнього.

В Колись Шекспір, або "людина з Стретфорд", згідно з його власними словами, що збереглися в протоколі лондонського суду, представлявся самотньою фігурою на шляху до безсмертя, і виникало безліч здивованим запитань: чому він покинув рідні краї і рушив у далекий на ті часи Лондон? Чи міг одна й та сама людина створювати грандіозні трагедії і ... і скуповувати нерухоме майно? Нині ми знаємо: дорога була битим, багато хто йшов по нею в пошуках успіху, і Шекспір виявився у столиці не один. А якщо Шекспір мав славу мало не експертом у всіх областях від філософії до садівництва, то треба було, в свою чергу, вивчити як слід і вченість Шекспіра, і вона виявилася швидше за великої, ніж точної і грунтовної: освіченість самоучки. Велике творчість, звичайно, залишається таємницею, як невичерпна глибина. "Шекспір, - Сказав відомий своїм парадоксальним дотепністю Бернард Шоу, - викликає у мене особливу неприязнь тоді, коли я порівнюю за розмахом його розум з моїм власним ".

Неймовірний масштаб свідомості. От дійсно диво. Це - природний дар, який дістався провінційному хлопцю, як дістався, ми знаємо, такий же дар Ломоносову або Чехову, які прийшли, подібно Шекспіру, з провінції в столицю, який піднявся з напівграмотних (а може бути, і безграмотної) середовища на висоти культури. Чи міг гігант, рівний Шекспір чи Ломоносову, не вибитися в люди? Ранній біограф Шекспіра, який чув шекспірівських сучасників, записав: "У нього був не поступається йому за здібностями друг-одноліток, однак він помер зовсім молодим ". А ще один шекспірівський співвітчизник, поет-романтик Шеллі, говорив про "німих безвісних" геніїв з народу, не сказали свого слова, безслідно канули в Лету, сгінувшіх десь там, у морі людському. Толстой, що мав всі підстави судити по собі про значення в долі художника і здібностей, і обставин, завжди підкреслював, що для успішного творчості необхідно багато умов, які з'єднуються дуже рідко.

побачив світ у рік смерті Мікеланджело і помер одночасно з Сервантесом, на рік суду над Галілеєм, Шекспір (1564-1616) належав до титанів Відродження. Ці люди концентрували в собі духовну енергію "найбільшого прогресивного перевороту з усіх пережитих до того часу людством ". висловився переворот у розбудові середньовічно-феодального світу за всіма напрямами. Зміни назрівали поволі, і епохальні відкриття, що визначили характер Нового часу, відбувалися ще у надрах середньовіччя. Гуманізм як наука про справах земних, людських зародився в стінах монастирів і перших університетів, нагадували ті ж монастирі. Але що було надбанням вчених умов, схоластів, то зробилося духом часу, поширилося як віра в людину, його значення і безмежні можливості. "Человекоізученіе" стало человекоутвержденіем, що втілюються практично, повсюдно, різнобічно, яку б з областей життя не взяти, приватну або суспільну, яку б сферу діяльності ні вибрати: політику, економіку або художня творчість.

"Буду триматися так, як якщо б людина була своїм власним творцем ", -- говорить один із шекспірівських персонажів. Мова в даному випадку йде про нехтування почуттями сімейними, однак такий же виклик людина Відродження, усвідомивши себе господарем власної долі, міг кинути не тільки родині, а й богу, і королю, сеньйорові, будь-якого авторитету. Що з безоглядного самоствердження могло статися, ми дізнаємося, читаючи Шекспіра і його сучасників, а все-таки це самосвідомість стало потужним двигуном, важелем, за допомогою якого зі шляху людства виявилися прибрані багатовікові перешкоди і досягнуті грандіозні результати.

Це ми називаємо епоху Шекспіра - шекспірівської, для сучасників то був "вік Єлизавети "," єлизаветинської епохи ", коли Англія, долаючи опір внутрішнє і зовнішнє, ставала централізованою державою і починала боротьбу за світову першість. До тріумфу у цій боротьбі було ще дуже далеко, не одне століття, але все ж патріотичні, національні почуття англійців виявилися натхнені остаточно узаконеним незалежністю від католицького Риму, значними перемогами на морі над іспанцями, зміцнілою здатністю тримати на відстані витягнутої озброєної руки свого найближчого і дуже честолюбного сусіда - Францію.

Перемоги бували неміцними: порт Кале переходив з рук в руки і врешті-решт англійці його втратили; віротерпимість залишалася відносною, незадовго до народження Шекспіра в Англії як єретиків стратили протестантів-пуритан, а за життя Шекспіра - католиків; хвилями прокочувалися по країні разом з епідеміями і іншими стихійними лихами хвилювання на релігійної, національної, соціальної і політичному грунті. Шекспір, можливо, вже перебував у Лондоні, коли до столиці дійшла звістка про розправу над Марією Стюарт, а сама королева Єлизавета Тюдор померла незабаром після того, як їй вдалося-таки придушити спробу палацового перевороту.

Всі ж для Англії то був час порівняльної стійкості. Шекспіра епоха, можна сказати, помістилася між часом великих потрясінь: після відійшли в минуле феодальних чвар і перед прийдешньої буржуазною революцією. Це було час підйому. Погляду англійців як би відкривався весь світ. Вони зробили свою першу навколосвітню плавання, досягли Нового Світу, заснували там, як і в Африці, перші колонії, шукали золото на берегах Амазонки і Оріноко, створили, прийшовши в гирлі Північної Двіни, Московську торгову компанію, а потім за її Наприклад - Ост-Індську компанію, Мароккскую компанію, Левантскую компанію ... "Ні морів неісхоженних, немає земель незвіданих!" - Цей вигук англійського капітана, "морського сокола" тих часів, будучи очевидним перебільшенням, точно виражає самосвідомість шекспірівських сучасників.

Енергійне рух ішов всередині країни. Населення Лондона, держави в державі, на протягом життя Шекспіра, тобто протягом півстоліття, подвоїлося, досягнувши двохсот тисяч чоловік. Нехай деякі міста зачахли, втративши державне і господарське значення, але торгівля і ремесла росли і розіслано по всій країні, і не тільки через приплив умільців-іноземців, які шукали на Британських островах притулку від релігійних переслідувань.

Ту епоху англійські історики називають "золотим віком", поспішаючи додати, що не весь же вік був із золота і не все те золото, що блищить. Справді, вже розкрилися в ту пору суперечності, які в подальшому будуть тільки наростати, - суперечності прогресу. Кожне з нововведень, плідну і перспективне, мало і зворотний бік, обходилося дорогою ціною. Якщо розкріпачення людської особистості, гуманізм як ідеологія з'явилися матеріалом шекспірівських трагедій, то і всі інші процеси оберталися трагічно. Так, державне єднання досягалося за рахунок нещадного придушення всякого місництва, особливо на кордоні з Шотландією або на острові Ейре, в Ірландії. Що ж до преуспеянія виробничого і торговельного, то його ціна була образно визначена задовго до Шекспіра найбільшим англійським мислителем-гуманістом Томасом Мором: "Вівці пожирають людей". Для розширення ткацького справи, заради овечих пасовищ багаті і родовиті землевласники урізали селянські ділянки, повністю привласнювали угіддя, що вважалися загальними, а то й зовсім зганяли сільське населення з насиджених місць. Фортечна залежність в Англії була скасована ще в XIV столітті, однак замість звалилися обмежень виникали нові перегородки, замість старої феодальної фортеці -- нове, наймане рабство. Знелюднення обгороджені поля стали джерелом прекрасного вовняного сировини, знедолені люди поповнювали ресурси найвигіднішою, дешевої робочої сили, на велику дорогу історії вони вийшли вільними в тому числі, як сказав Маркс, ото будь-якої власності.

Як ні приголомшують нас мороком і кров'ю шекспірівські трагедії, все-таки в них хіба що опосередковано і віддалено відбився жах "обгородження", в ході яких не тільки пасовищні поля обносилися огорожами, а й уздовж доріг ставився шибениці: вчорашній хлібороб ставав волоцюгою, не примостився бродягу оголошували "небезпечним" і за найменшу, нерідко спровоковану провину карали, таврували, вішали. Повісився фермер, який згаданий у Шекспіра в "Макбеті", - це лити малий фрагмент тієї сторінки англійської історії, яка вписана в літописі людства, за висловом Маркса, мовою крові і вогню.

Чому ж Шекспір не представив всій страхітливою картини, хоча сам належав до того селянству, що переживало важкі часи? Так, звичайно, за репертуаром його театру доглядав лорд-камергер і так звана "Зоряна палата", покликана викорінювати всяку крамолу. Але причина, звичайно, не тільки в цьому. Суть, мабуть, в тому, що відбувалося і знищення, і розшарування селянства, а шекспірівська сім'я опинилася, якщо так можна висловитися, на підйомі. Підйом і був пафосом його творчості. Шекспір залишив рідне місто, коли справи, преуспеяніе його батька похитнулися, але той, кому довелося побувати в рідних місцях Шекспіра, побачити його місто і порівняти будинок, в якому він народився, з тим будинком, який він придбав пізніше, зміг на власні очі переконатися, наскільки його життєвий шлях йшов у гору. Це не означає, зрозуміло, начебто, пишучи приголомшливі трагедії, Шекспір тим часом спокійно робив свої справи. Навпаки, вже незадовго до смерті він, захищаючи інтереси земляків, вів процес з якимсь заповзятливим паном, який вирішив "огородити" прилеглі общинні землі. Але в тій тяжбі, як і в будь-якій іншій ситуації, наскільки дозволяють судити факти, Шекспір займав особливу позицію - в силу виняткового розуму.

Сімейні коріння Шекспіра йшли у сільську середу, яка обіймала, точно кажучи, положення між простим селянством і нижчим дворянством. З цим середовищем, що сформувалася і яка пережила розквіт приблизно за сто років до народження Шекспіра, у XIV-XV століттях, пов'язане уявлення про "веселої старої Англії". Це ті самі "селяни старого гарту", вільні землероби, Йомени, яких побажав викликати з минулого Гулівер, коли вчені лапутяне надали йому таку можливість. Шекспір ж бачив цих людей у будинку родичів матері. А батько його був вже городянином, буржуа, бюргером, ремісником і торговцем, він займався шкіряним справою, а також приторговував м'ясом і вовною.

Розташований на річці он шекспірівський містечко Стретфорд знаходився на перетині жвавих торгових шляхів, водних і сухопутних.

Вигоди такого місця розташування потім перестали бути вигодами, і багато пізніші мандрівники стали скаржитися, що їхати в Стретфорд-на-он - значить згорнути з великої дороги. Подібно до багатьох містечках і навіть містах, що втрачають своє значення, і Стретфорд, імовірно, міг би захіреть, якби в ньому з часом не розвивалася особлива промисловість і комерція - шекспірівська. Шекспір дивиться тепер на туристів з кожної вивіски, а ось і міст, той самий, за якому він колись вирушив на пошуки успіху, а потім повернувся в рідні краю.

Був Чи в сім'ї Шекспіра хто-небудь грамотним, ми поки не знаємо, але його батько, займаючи видне становище в місті, обраний на посаду на зразок бургомістра, не мав нічого проти, коли в Стретфорд виступали приїжджі актори. Відомо навіть, скільки було виплачено акторам за розпорядженням міської влади; одного разу їм не тільки добре заплатили, їх ще й почастували, а в другий раз дали всього один шилінг: уявлення, мабуть, не сподобалося.

Актори відвідували Стретфорд протягом ранніх років життя Шекспіра щонайменше двадцять чотири рази. Бували серед них, користуючись словами з "Гамлета", "столичні трагіки" і коміки, звичайно, але головне найкращі, прославлені майстри сцени, в тому числі і такі, які потім будуть грати разом із Шекспіром його п'єси.

Сусідами Шекспіром були Бербеджі, що міститьжателі заїжджого двору. Це за два кроки від шекспірівського "вдома народження", в чому легко переконатися, оскільки за чотириста років Стретфорд мало змінився. Шекспір і Бербедж - ті ж імена стоять поруч, в списку однієї і тієї ж лондонській трупи. Картина складається, стало Можливо, наступна театр у Лондоні, який так і називався Театр, заснували Бербеджі, батько з двома синами, а до них приєдналися брати Шекспіра і теж стали спочатку акторами; один брат, молодший, на ім'я Едмунд, не переніс черговий епідемії і був похований в Лондоні, а старший Вільям витримав битву життя до кінця, повернувся на батьківщину і завершив свій вік, залишивши після себе потомству цілий їм створений світ і - "другий за величиною будинок" в місті.

Показують в Стретфорд і школу, яку міг відвідувати Шекспір. Показують навіть парту, за якій він нібито провів кілька років. Але це, м'яко кажучи, реконструкція. Зате справжніми є підручники, звичайно, не ті ж екземпляри, але в принципі ті самі, за якими вчилися в епоху Шекспіра і які, відповідно, згадуються в його п'єсах: запам'яталися на все життя.

Школа в Стретфорд, що мала назву Нової королівської, була "граматичної", інакше кажучи, в ній вчили читати і писати, при цьому головним чином по-латині. "Шекспір знав мало по-латині і ще менше по-грецьки ", - відгукнувся про нього сучасник. Але ж все пізнається в порівнянні, а цей сучасник, теж драматург, Бен Джонсон, закінчив школу найкращу, столичну і на стародавніх мовах висловлювався вільно. Але й у Шекспіра, як встановлено, вчителі були непогані, з університетськими дипломами, і вони дали йому основи знань з літератури, історії, географії, які в подальшому він вже сам примножував. Серед сучасників, побратимів по перу та сцені, Шекспір виглядає не гірше багатьох. Ось перед нами зведена анкета письменників тих часів, складений дослідниками список у дві сотні осіб, із зазначенням походження, освіти і будь-якого супутнього роду занять. Ліричні поети - переважно аристократи з університетською освітою (поезія для них - заняття дозвілля); деякі професіонали, що заробляють літературною працею, також є "університетськими умами", але вони, як трагедіограф Крістофер Марло, теж з ремісників, син шевця, отримували дотацію. Деякі - і зовсім без формальної освіти. Так що Шекспір, син гарбарника, учень Нової королівської школи, постає фігурою цілком характерною: типове для літературно-театрального середовища походження, типове освіта, словом, поширена доля.

друкарську братію, що пише заради хліба насущного, тоді, як правило, називали убогою. Чи не багато заробляли і звичайні актори. Краще доводилося тим, хто вмів і складати, і виступати на сцені, А крім того всього входив до числа власників театру. Положення Шекспіра було саме таке, і хоча цю позицію завоював він не відразу, він вступив на шлях творчості, мабуть, не тільки по натхненній пориву.

Шекспір пішов з Стретфорд, коли в нього самого вже була власна сім'я, троє дітей Ранній біограф від старожилів чув, що "він мав звичай раз на рік бувати в рідних краях ". Схоже, приносив оброк. Але все-таки на кілька років після відходу з Стретфорд Шекспір зникає з поля зору дослідників, тут і тягнеться "темна" (для нас) смуга, заповнена переказами та здогадами. Перші збирачі Шекспіріани записали, ніби він Браконьерствовать і попався в заповідному лісі, що він давав уроки "десь в окрузі", що приєднався до мандрівних акторів ... Одне одного не виключає, і, як вже зазначено, якась основа у таких оповідань, ймовірно, є. Але ось що звертає на себе увагу вже як факт: ми бачимо Шекспіра в Лондоні серед земляків (вони ставлять його п'єси, і його поеми публікує видавець родом теж із Стретфорд) 3. Тому цілком розумним здається припущення, що шлях Шекспіра в Лондон - це відхід на заробітки, не романтична втеча, а спроба поправити свої справи. Після того, як він випробував різні способи, Шекспір, мабуть, вирішив діяти в силу схильності, про яку старожили раннім шекспіроведам теж повідали, а саме - "природної схильності до поезії та акторства".

І його дуже скоро запримітили, причому не тільки земляки і друзі. "... Завелася одна ворона-вискочка, оздоблена нашими пір'ям. Це людина з серцем тигра в обличчі актора, і він думає, що здатний грюкати сценічним віршем, ніби кращий з нас, а він всього-на-всього пройдисвіт, всюди сунуть і загордилася себе єдиним в країні Потрясателем-підмостків ", - така перша розгорнутий відгук про Шекспіра. Але де ж тут Шекспір? А в натяку на його войовничу прізвище "Шейк-спірит", що означає Потрясатель списи. Тут же є переінакшених рядок з його п'єси: "О, серце тигра в жіночій оболонці! "(" Генріх VI ", частина III). Належав просочений отрутою випад письменнику і містив звернене до інших письменникам попередження: в літературно-театральному світі, де одні повинні складати п'єси, а інші їх грати, раптом з'явився спритний малий, не тільки що став актором, але і закрити драматургом; куховарить він бурхливі трагедії (про що можна судити хоча б по одній рядку), що користуються успіхом як ні, то навіщо його боятися? Автор злобно-заздрісного памфлету, талановитий, але безпутний Роберт Грін навіть не встиг побачити своїх рядків у пресі - помер від пороків розгульне життя, але що б він сказав з часом, коли той же "вискочка" взяв у нього з повісті сюжет для своєї п'єси!

За вирахуванням злостивості цей випад має, звичайно, надзвичайно велике значення. Він важливий як віха, яка вказує терміни шекспірівського дебюту. А якщо отрута з нього видалити, то вийде досить точна характеристика раннього Шекспіра, його первинного положення в театрі, літературі та суспільстві. "Вискочка" звучить образливо, але взагалі найбільш характерні і значні люди тієї пори належали до розряду "вискочок", тобто докорінно міняли своє положення в суспільстві і саме суспільство. Англійське дворянство тоді в більшості своїй було "новим", титули були отримані якщо не в першому поколінні, персонально, то вже не далі як батьками і дідами тих, хто тепер оточував королівський трон. Перші люди в державі були вихідцями з низів або, як канцлер Бекон, дітьми таких вихідців. А ким був Роберт Грін? Подивимося у згаданому списку письменників за графою "Чий син?": Син лимаря. Сам він вискочка! Тільки ніби забув про це. А Шекспір - почав він шлях простолюдинів, сином кушніра, однак якщо подивитися графу "Ким помер? ", то прочитаємо: есквайр, буквально" зброєносець лицаря ". Прямого значення в ту пору слово вже не мало, але всякому було зрозуміло як позначення першого ступеня за шкалою привілеїв; інша назва для того ж титулу - джентльмен, буквально "благородна людина". Про батька Шекспіра говорили, що він "майже джентльмен", а Шекспір домігся звання офіційно. Ми бачимо це за паперами, бачимо і герб Шекспіра - сокіл, приголомшливий списом. Так що Роберт Грін вірно, хоча і з підвищеною емоційністю, розпізнав конкурента.

Випад точний як професійний рахунок, пред'явлений новачкові. Ображений попередник прав, вказуючи, що "всюди сунуть пройдисвіт" користується плодами спільних досягнень. Але якщо б в англійському театрі все вже було досягнуто, тоді Шекспіру і з'являтися було б чого. А возделанность грунту необхідна для підвищення такого гіганта. Прийшов Шекспір, і англійська драма, вже оброблена обдарованим професіоналами, на зразок автора злісних рядків, заграла новими фарбами. Грін не міг і передбачити, як ще струсоне театральні підмостки цей вискочка.

Творча діяльність Шекспіра тривала трохи більше двох десятиліть (1590-1613 рр..). Відомі тридцять сім його п'єс, чотири поеми і сто п'ятьдесят-чотири сонета. Відомі ще два-три п'єси, які приписуються Шекспіру повністю або частково, як співавтора. Всі шекспірівські п'єси йшли в свій час на сцені, двадцять з них були надруковані за його життя і тридцять шість увійшли до збірки, так зване "перше фоліо" (1623), складений акторами вже після його смерті. Все це говорить про те, про що і говорили сучасники, молодші, що йшли слідом за ним, - "про істинно вдалою і плідної діяльності майстри Шекспіра ".

Якщо цю характеристику розглядати поряд з похвалами іншим авторам того часу, те положення Шекспіра серед сучасників вже не виглядає винятковим. А якщо б нам, як Гулівер, дали можливість і перенеслися б ми в шекспірівську епоху, то на питання "Де тут Шекспір?" ми б, напевно, почули: "Який Шекспір?" Всі знали Сміта, не поета і не драматурга, а письменника-проповідника, його повчальними промовами заслуховувалися і зачитувалися. Але якби ми запитали, де театр "Глобус", то нам би, ймовірно, вказали одразу.

... Там ставляться такі п'єси, як "Гамлет", "Отелло", "Король Лір ", - їх досить багато хто любить подивитися. Який Гамлет? Це кожен скаже: він на датської грунті з розуму зійшов і висланий до Англії. І коли цей Гамлет, принц нещасний, від любові перешкодити, стрибає в могилу, то, право, сльоза пробиває, а коли могильник, цей блазень гороховий, перш ніж могилу копати, стягує з себе жилети - чотирнадцять штук рівним рахунком, то, їй-богу, з сміху Луснеш! Хто п'єси-то писав? А хто ж його знає! Та їх і писати нічого, це історії знову ж таки всім відомі, їх і в інших театрах скільки разів показували, тільки на свій лад ...

Так по натяків самого Шекспіра та іншими джерелами є обстановка, в якої він працював. Шекспірівські п'єси виконувалися і при дворі, в знатних будинках, університетах, професійних корпораціях, відомий випадок, коли того ж "Гамлета" грали на кораблі у відкритому морі. Але в основному писав Шекспір для такої аудиторії, яка збиралася в "Глобусі": численна, багатоманітним; одні не розуміють і розуміти не хочуть нічого, крім грубих ефектів, а інші морщаться від найменшої безглуздості; одні простодушні, немов діти, інші у своїх смаках і запитах витончені.

Усім доступних театрів в Лондоні (при населенні, як ми пам'ятаємо, в двісті тисяч) існувало дев'ять, і в кожному могло поміститися (набитися) мало не три тисячі людей. Старі гравюри і одна замальовка очевидця дають можливість судити, що представляли собою ці театри зсередини і зовні: дерев'яні балагани без даху, сцена без завіси, публіка стоїть, і лише глядачі побагатше і знатнішим займають місця в ложах або ж прямо на сцені, там і сидіти можна, і зверху не капає - навіс є. Ці театри раз у раз горіли, знову відбудовувались, відкривалися і закривалися, судячи по сезону і в залежності від влади, які бачили в них приманку для ледарів, вогнища зарази і, звичайно, джерело пожеж. Хіба охоронців порядку не можна зрозуміти? Зрозуміти можна і тих охоронців сценічних норм, які в наступні часи не знали, що з цими п'єсами робити, як їх ставити, куди подіти деякі епізоди і як можна так швидко змінювати місця дії? Не будемо робити вигляд, що нам все в шекспірівських п'єсах зрозуміло: рідкісний сучасний спектакль за Шекспіру обходиться без купюр і змін у тексті, якими п'єса пристосовується до нашого розуміння. Сам Шекспір і користувався цією строкатістю, і обтяжувався нею, як про це сказано знову ж таки в "Гамлета". Спробуй в Насправді догодити і "пріземкам" (глядачам на землі, в партері) і знавцям з лож!

А все-таки Шекспір був одним з популярних драматургів свого часу, значить, вмів догодити, тобто залучити в свій театр і більш, і навіть дуже спокусі публіку. Але може бути, шекспірівська драматургія була тим, що ми тепер відносимо до "масової культури"? Ні, таку "культуру" того часу представляв собою інший театр, поряд з "Глобусом", поправді балаган або, точніше, цирк: там англійський бульдог труїли російських ведмедів. Успіхом користувалися в Лондоні і театральні видовища, де ревіння і крові, хай бутафорської, бувало не менше. Гамлет говорить про них, просячи приїжджих акторів нічого такого не виробляти, не пристрасть рвати на шматки. Розповідає Гамлет і про Інша крайність, про вміло і ретельно написаної п'єсі, показаної всього лише один раз, тому що вона виявилася чимось на зразок російської ікри (яку саме тоді стали через Московську компанію доставляти до Англії). Інакше кажучи, то була їжа для небагатьох, або, як у Шекспіра сказано, "для генералів". Ні, таких п'єс Шекспір не писав, він писав і для "генералів", і для "рядових", і для багатьох, і для небагатьох: тому виявився він дійсно єдиним у своєму роді.

І вже сучасниками, деякими з них, це було усвідомлено. Тим же Беном Джонсоном. Він, друг-суперник, і докоряв Шекспіра за незручності, і радив йому викреслювати побільше, але зате вже коли треба було писати передмову до "перше фоліо", тоді, підбиваючи підсумки, Бен Джонсон написав наступне: "Душа століття! Предмет загальних здивувань і захоплень і диво нашої сцени! Повстань, Шекспір мій! Чи не прирівняв тебе ні до Чосеру, ні до мізки, не стану я і Бомонта молити вступається і дати твоїй могилі місце. Сам служиш ти пам'ятником собі, і вічно буде жити твоє мистецтво, поки жива твоя книга і поки дістане у нас розуму, щоб читати її і захоплюватися ". Суддя прискіпливий і безсторонній, Бен Джонсон не забув, що у Шекспіра були прогалини в освіту, який погано розумів він по-латині і ще гірше по-грецькому, але, немов згадуючи нападки Гріна і кажучи, як Шекспір "стрясав сцену", він тепер ставив його в один ряд з найбільшими трагіка античності. "Він належить не одному століття, але всім часів. Сама природа пишалася його задумами і з радістю вдягалися в одяг його віршів ". Хіба нині ми думаємо інакше?

В наш час у різних країнах все частіше говорять про те, що наступного разу на висоту, рівну шекспірівської, література піднялася в XIX столітті в Росії. Ми згадуємо про це для того, щоб через близьке нам матеріал краще відчути унікальність такого моменту, коли письменник (або письменники) набуває значення загальності, коли письменник начебто піднесений над натовпом і в той же самий час він - з усіма, коли його мистецтво високо і доступно, коли він глибоко індивідуальний і одночасно говорить від імені багатьох. У масштабах історії це, звичайно, момент, мить, унікальне, дивне, що поєднує в собі, як рідкісний мить успіху, дуже багато чого: накопичуються сили нації, культивується грунт, концентрується духовна енергія, що удосталь висуваються дарування, трохи Чи не кожне з яких здатне виконати велику місію, і саме суперництво видатних людей сприяє вулканічному вибуху творчості.

По-своєму унікальна в такий момент і розстановка громадських сил. Як могли Шекспір з Бербеджем домогтися для своєї трупи королівського заступництва? А вони цього домоглися: заступництво впливових осіб театрам було тоді необхідно, інакше акторів прирівнювали до дуже небезпечним бродягам. Спочатку шекспірівські актори вважалися "людьми лорда-камергера", а потім - самого короля. Як же вийшло, що "Гамлет" чи "Макбет" припали до смаку широкій публіці і - до двору, буквально до двору, королівському? Про короля Якова, який змінив Єлизавету і Шекспіра що взяв під своє заступництво, розповідали, що його, по-перше, дуже займали примари і відьми (роль Примари в "Гамлеті" виконував, за переказами, сам Шекспір), а, по-друге, Яків бачив у шекспірівських трагедіях долю свою і своїх родичів.

Якщо у шекспірівському творчості, при всій його насиченості і різнобічність, таку ідею виділити, то вона виявиться пов'язана з Часом. Більшість глядачів цього, звичайно, не усвідомлювала, але цінитель професійний і освічений, як ми чули, бачив у Шекспіра "душу Століття". Про час в шекспірівських п'єсах йдеться постійно, а в одній з них воно так і позначено, з великою букви, з'являється персонально, як дійова особа, і каже, що рухає всім і судить про все. Це сила, що стоїть над Людиною, яка формує його, що володіє їм, що визначає його долю і вчинки. Час, за Шекспіром, це епоха, певний життєвий уклад, це багато часів, що змінюють один одного, в наступності і протиборстві. Століття може бути "вивихнутий", розірваним, один і той самий вік поєднує в собі кілька століть, які не хочуть ні мирно сусідити, ані поступатися місцем один одному. І люди є співпрацюють і ворогуючі, вони належать, відповідно, різних часів. І є час головне, що наступає, одні мудро відчувають цей час і сприяють його торжества, інші йому чинять опір сліпо або свідомо, третину?? спритно ним користуються. А є й такі, хоча далеко не всі, яким відомі межі їхнього часу, і коли межа досягнута, вони мужньо залишають арену життєвої боротьби.

Комедії, трагедії і п'єси історичні, ті ж трагедії, - кожна група шекспірівських творів має своїм центром, або стрижнем, думка про хід часу як процесі, в якому беруть участь від малого до великого і вищі, і нижчі, словом, все. Основою і матеріалом для розкриття такої ідеї служить у Шекспіра загальна пам'ять. Що кожному дурневі відомо, як говорить могильник. Мається на увазі, зрозуміло, не дурість, а саме явна загальновідомість того, що показував своїй публіці Шекспір. Показував на свій лад, але перш за все він кожному що приходить в його театр як би лише нагадував, що і без того відомо. Ось грунт, на якому сходилися шекспірівські актори і шекспірівські глядачі. Все, скільки б їх там ні втиснулися, знали, що дивилися, хоча знали, зрозуміло, в різного ступеня: одна істинно невіглас, а інший - знавець. Початкове знання матеріалу шекспірівської драматургії, при всіх контрастах в публіці, було загальним.

А ми на шекспірівську п'єсу хіба приходимо непідготовленими? Люди освічені, начитані, ми і прямо перед виставою можемо ще раз переглянути текст, щоб знати точно, що до чого. Але ми впевнені, що це, як за старих часів у нас говорилося, "твір Вілліама Шекеспеара", шекспірівський ж сучасник був переконаний в тому, що ніхто цього не складав, а тільки переказав і показав якусь стару й давно всім відому історію.

І справді Шекспір майже жодної п'єси, в повному розумінні, не склав. Їм запозичувалися не тільки сюжети, але і персонажі, навіть текст, який він часто не вигадував, а лише переробляв. Шекспір як би вишивав по канві загальної пам'яті, і робив він це не через брак фантазії, але заради того, щоб знайти зі своєю аудиторією воістину загальний, переконливий для неї мову. Такий переконливістю в той час володіло переказ, почасти письмово зафіксоване, більшою мірою - усно, але, головне, живе, що володіла умами як якась загальновідома істина. У віршах, осіб і картинах Шекспір воскрешав переказ, доносив його знову до своєї публіки, а зустрічним опинявся жадібний інтерес глядачів до того, що десь і колись, вже відомо, було!

Тепер нам теж відомо, що і де Шекспір запозичив. Власне, з тих пір, коли це стало відоме, стало зрозуміло, яким чином якийсь провінціал-недоучка всього за кілька років зумів опанувати матеріалом, достатнім для цілої колегії умов. За яких завгодно здібності це можна було зробити, тільки спираючись на готове. І все-таки наше книжкове знання шекспірівських джерел не порівнянно з переживанням або, точніше, взаімопережіваніем того, що відбувалося у шекспірівському театрі, - спільної історії і передісторії. Гамлет? О, справа давня, але достовірне ... Цезар? Це який начебто почав будувати лондонський Тауер, але не добудував, і довели справу до кінця вже англійські королі, он на іншому березі від театру підносить