Образ рідної землі в ліриці А. А. Ахматової та М. І. Цвєтаєвої

Виконав Спиридонов Антон учень 11 А класу

Середня Загальноосвітня школа № 4

Тобольськ - 2006 р.

Вступ

Зазвичай найбільш гостро тема Батьківщини встає в літературі в період війн, революцій, тобто тоді, коли людині необхідно зробити моральний вибір. У російській літературі ця проблема стала найбільш актуальною на початку XX століття. Нова ідеологія, яку принесла з собою революція, була неприйнятна для багатьох людей, як старого, так і нового покоління російської інтелігенції.

Мені цікаво і дорого творчість поетів кінця 19 початку 20 ст. - Періоду, зазначеного в історії російської літератури «срібним століттям ». Цей період відзначений іменами таких поетів, як О. Блок, С. Єсенін, В. Маяковський, Н. Гумільов, А. Ахматова, М. Цвєтаєва та ін

Головне, що об'єднувало творчість цих поетів і особливо привертає нашу увагу їх творам, - це глибока любов до Батьківщини, до Росії і незмінна віра в її велике майбутнє.

Різна доля названих поетів, по-різному пережили трагічний період в історії Росії. Але кожному з них довелося випити з чаші страждань, що випали в той час на долю Батьківщини і народу.

Тема Батьківщини - один з традиційних тим російської поезії, для якої характерні такі образні паралелі: Росія - мати, Росія -- наречена (дружина), Росія - сфінкс, Росія - вогняна стихія і т. д. Традиційною є і зв'язок образу Росії з образами дороги, дали, простору, вітру, пісні.

Тема мого реферат: образ рідної землі в ліриці А. А. Ахматової і М. І. Цвєтаєвої.

Метою свого реферату ставлю: розкрити образ батьківщиною землі в поезії Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої.

Завдання: розглянути критичні статті, життєві шляхи поетес і образ рідної землі.

Значимість теми: ця тема дозволяє глибше зрозуміти життя людей того часу, їхнє ставлення до батьківщини.

У своїй роботі я спирався на критичні статті різних дослідників. Один з найвідоміших критиків Микола Гумільов говорив про Ахматової, що «Колірних визначень дуже багато у віршах Ахматової і частіше за все для жовтого та сірого, до цих пір найрідкісніших в поезії. І, можливо, як підтвердження невипадковості цього її смаку, більшість епітетів підкреслює саме бідність і неяркость предметів: «потертий килимок, стоптані каблуки, вицвілий прапор »і т. д. Ахматової, щоб полюбити світ, потрібно бачити його милим і простим.

Ритміка Ахматової служить могутнім підмогою її стилістиці. Пеони і паузи допомагають їй виділяти самі потрібні слова у рядку, і я не знайшов у всій книзі жодного прикладу наголоси, що стоїть на неударяемом слові, або, навпаки, слова, за змістом ударного, без наголосу. Якщо хто-небудь візьме на себе працю з цієї точки зору проглянути збірник будь-якого сучасного поета, то переконається, що звичайно інша справа. Для ритміки Ахматової характерна слабкість і уривчастість дихання. Четирехстрочная строфа, а нею написана майже вся книга, дуже довга для неї. Її періоди замикаються найчастіше двома рядками, іноді трьома, іноді навіть однієї ». (2; стор 108).

Інший же критик Саакянц вважав що «Головна риса Цвєтаєвої - безстрашна щирість, у всьому. ... Всі почуття у неї досягали максимуму, абсолюту. «Едінолічье» почуттів було девізом, написаних на її щиті. ... З Революцією в її поезію проникла стихія російської народної «мовив» - і в цьому вона зізнавалася сама, - і в цьому сенсі вона не відвернулася від «грому народної стихії », як було прийнято писати раніше, а навпаки, навіть рвонулася назустріч цій стихії.

... Творчість Цвєтаєвої - воістину на всі «віки душі », для всіх поколінь. Кожен знайде в ній своеі з роками, перечитуючи, буде відкривати все нове і нове - настільки різноманітний і невичерпний її пристрасний трагічний дар. ... Дуже рано вона відчула в собі якийсь, говорячи словами Блоку, «прихований двигун» життя, «таємний жар» і назвала його: ЛЮБОВ. ... Ніколи, ні на одну хвилину таємний жар не давав їй перебувати в спокої: для неї це означало б байдужість, якого вона ніколи не знала сама і не прощала нікому. ... Любов була для неї дієвим, активним почуттям.

Як поет вона безперервно зростала і змінювалась - до невпізнання. Її поетичний дар був вражаюче багатоликий. Волошин вважав, що її творчого надлишку вистачило б на кілька поетів і кожен був би оригінальний. Вона все могла: від романтичних віршованих п'єс у дусі Ростана і російських народних казок-поем до інтимних психологічної лірики. ... Вона вперто, подвижницьки трудилася - незважаючи ні на які обставини. Вона була закохана в роботу над словом, в цю боротьбу з ним, у пошуках (часто дуже довгі) єдиного точного епітети, в уловлювання єдино вірного ритму. ... Вона ніколи не підроблялася під смаки читачів і видавців. Будь-яке її твір підпорядковано тільки правді серця ... »(9; стор 53)

Розділ 1. Початок творчого шляху

1.1 Цвєтаєва Марина Іванівна

Марина Іванівна Цвєтаєва народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора і творця одного з кращих московських музеїв (нині Музей образотворчих мистецтв), до пори до часу залишалося прихованим, прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче і бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. «Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом», -- згадувала дочка. Характер у Марини Цвєтаєвої був важкий, нерівний, нестійкий. Жила вона складно, не знала і не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невлаштованості, щиро стверджувала, що «почуття власності »у неї" обмежується дітьми і зошитами ».

Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві і в тихій підмосковній Тарусі, частково за кордоном. Вчилася вона багато, але, за сімейними обставинами, досить безсистемно. Вірші Цвєтаєва почала писати з шести років (не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецьки). У 1910 році вона випускає досить об'ємний збірник "Вечірній альбом». Його помітили і схвалили впливові і вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумільов, М. Волошин. Вірші юної Цвєтаєвої були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю і безпосередністю. І в першу чергу -- нестримна і пристрасна «Молитва», написана поетесою в день 17-річчя, 26 Вересень 1909:

Христос і Бог! Я спрагу дива

Тепер, зараз, на початку дня!

О, дай мені вмерти, доки

Все життя як книга для мене.

Ти мудрий, ти не скажеш строго:

Терпи, не скінчений термін ».

Ти сам мені подав - занадто багато!

Я спрагу відразу - всіх доріг!

Люблю і хрест, і шовк, і каски,

Моя душа мгновений след ...

Ти дав мені дитинство - краще казки

І дай мені смерть - у сімнадцять років!

Слідом за «Вечерним альбомом" з'явилося ще два віршованих збірки Цвєтаєвої: «Чарівний ліхтар» (1912 рік) і «З двох книг» (1913 рік) - обоє під маркою видавництва «Оле-Лукойє», домашнього підприємства Сергія Ефрона, друга юності Цвєтаєвої, за якого в 1912 році вона вийде заміж. У цей час Цвєтаєва - "чудова і переможна» - жила вже дуже напруженої душевної життям, добре знала собі ціну як поету. «У своїх віршах я впевнена непохитно », - записала вона у щоденнику в 1914 році. Життєлюбність поетеси втілювалася, перш за все, в любові до Росії і до російської мови. Цвєтаєва дуже любила місто, в якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів:

Над містом, знехтуваним Петром,

перекотився дзвоновий грім.

Гримучий перекинувся прибій

Над жінкою, відкинуту тобою.

Царю Петру і вам, про цар, хвала!

Але вище вас, царі: дзвони.

Поки вони гримлять з синяви -

Незаперечно першість Москви.

-І цілих сорок сороків церков

Сміються над гординю царів!

Пізніше в поезії Цвєтаєвої з'явиться герой, який пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядне і залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, хиткість у почуттях. Лірична героїня наділяється рисами лагідної богомільний жінки: «Піду і встану, в церкві і помолюся угодникам про лебедя молоденький ». У перші дні 1917 року у Цвєтаєвої з'являються вірші, в яких чуються переспіви старих мотивів, йдеться про останньому годині покаялися, знуджений пристрастями ліричної героїні.

Багато зі своїх віршів Цвєтаєва присвячує поетам-сучасникам: Ахматової, Блоку, Маяковського, Ефрон.

У співучій граді моєму купола горять,

І Спаса світлого славить сліпий бродячий ... -

І я дарую тобі свій дзвоновий град,

Ахматова! - І серце своє на додачу.

1.2 Ахматова Анна Андріївна

До теми Батьківщини зверталися багато поетів, але не в усіх вона набула розвитку у такому масштабі, як в творчості А. Ахматової. Тема Батьківщини стала однією з основних у її поезії перш за все тому, що Ахматова жила в дуже складну, трагічну для Росії і для самої Ахматової епоху. Це також пов'язане з особою поета, з тим, що, сприйнявши долю Росії, як свою, вона не виїхала з країни, а, витримавши всі випробування, залишилася до кінця вірна своєї Батьківщини, не змінивши при цьому й самій собі.

Тема Батьківщини змінюється в різні періоди творчості поета. Простежити еволюцію цієї теми в поезії Ахматової.

Анна Андріївна народилася 11 (23) червня 1889, Великий Фонтан, поблизу Одеси. Її предки по лінії матері, по сімейному доданню, сходили до татарського хана Ахмату (звідси і псевдонім). Батько - інженер-механік на флоті, епізодично займався журналістикою.

Тема Батьківщини зазнає у творчості Ахматової складну еволюцію. Спочатку було батьківщиною Царське Село, де пройшли її дитячі та юнацькі роки.

По алеї проводять конячок,

Довгі хвилі розчесаного грив.

Про чарівний місто загадок,

Я сумна, тебе полюбив.

Потім батьківщиною стає Петербург. Тут проходить молодість, Любов, зустрічі з друзями, поетичні вечори, перша популярність -- все це пов'язано з Петербургом.

Був блаженної моєю колискою

Темний місто біля гпро хто їх? -

Дивлюсь і бачу одне: кінець.

Каятися не варто.

За кордоном Цвєтаєву взяли захоплено, але незабаром емігрантські кола охололи до неї, так як вона не хотіла писати пасквілів на Росію навіть заради заробітку. Марина Іванівна завжди залишалася відданою дочкою країни, виростила її, покинута мимоволі і завжди гаряче коханої. Цвєтаєва пам'ятала кожен камінь московських мостових, знайомі закутки, пристрасно сподівалася повернутися до рідного міста. Вона не допускала думки, що нова зустріч з батьківщиною не відбудеться.

Нікуди не поїхали - ти і я -

обернулися дірами - все моря!

Співвласникам п'ятірки рваною -

Океани не по кишені!

Весь той час, поки Марина Іванівна Цвєтаєва жила за кордоном, вона багато писала, осмислювати своє становище. Її творча душа жила плідно і напружено. Поезія, на жаль, не стала для автора джерелом безбідного існування, але вона була єдиним способом вижити у важких умовах чужини. Сумуючи за батьківщиною, Цвєтаєва вважала себе тимчасово виїхала, і вірші допомагали їй духовно долучитися до великого спільноті росіян, яких вона не переставала вважати співвітчизниками.

Про непіддатливою мову!

Чого б просто - мужик.

Зрозумій, співав і до мене! -

Росія, родина моя!

Але і з калузького пагорба

Мені Відкривається вона -

Даль - тридев'ятому земля!

Чужина, родина моя!

Ти! Цей своєї руки втрачу -

Хоч двох! Губами підпишуся

На пласі: чвари моїх земля -

Гординя, родина моя!

Перебуваючи за кордоном, Цвєтаєва дуже реально оцінювала достоїнства тих місць, які її оточували. Вона завжди вміла залишатися патріоткою, шануючи красу Росії, запалі з дитинства в душу. Марина Іванівна нерідко писала, що місцеві краси не затьмарять в ній образ прекрасної і бажаною Росії. Це не було бездумним неприйняттям чужої землі, просто Цвєтаєвої хотілося на батьківщину, і ніщо не могло замінити знайомих і улюблених з дитинства пейзажів.

До Ейфелевої - рукою Подати!

Подавай і лізь. Але кожен з нас - таке

Спів, дивиться, кажу, і тепер,

Що скушно і поганим

Нам здається ваш Париж.

«Росія моя, Росія,

Навіщо так яскраво гориш? »

Це не надмірна гординя обраної одинака, а природні любов і туга за батьківщиною, які змусили Цвєтаєву повернутися додому. Але це була вже інша Росія, яка загрузла в страху загальної підозрілості і пошуку ворогів народу. Марина Іванівна зіткнулася з перешкодами і горем, які їй здавалися нездоланними, і вона вважала за краще піти з життя, ніж страждати і нарікати. Дуже важкою виявилася ця довгоочікувана зустріч з Росією.

І пророче звучать рядки її вірша, написаного ще у 1934 році:

Уединение: піди

У себе, як прадіди в феод.

Уединение: у грудях

Шукай і знаходь свободу.

Уединение в грудях Уединение: піди, Життя!

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх отмою,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім'ям крою

Біль поразок і образ ».

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

«Рідна земля» - один з віршів А. Ахматової, об'єднаних темою Батьківщини.

Образ рідної землі, створений нею, приваблює своєю незвичністю: поет написала про землю в буквальному сенсі цього слова, додавши, однак, йому філософський зміст. Простежимо, як проявляється це у вірші. Епіграфом до «Рідної землі» послужила рядок відомого ахматовського вірша «Не з тими я, хто кинув землю», в якому стисло, але влучно описані характерні риси російського національного характеру:

І в світі немає людей бесслезной, пихаті і простіше нас. Звідси випливає і ставлення російської людини до рідної землі:

У заповітних ладанках не носимо на грудях,

Про неї вірші ридма не складати,

Нам гіркий сон вона не ятрить,

Чи не здається обітовані раєм.

Кожен день ми ходимо по землі, ми на ній будуємо, але практично ніколи не ототожнюємо її з поняттям «Батьківщина» у високому сенсі цього слова, та й взагалі досить рідко вживаємо це слово в повсякденному життя. Рідна земля стала для нас чимось буденним, досконально відомим ( «Брудом на калошах», «хрестом на зубах»). Живучи на своїй землі, працюючи на ній, людина часом не помічає її красот: для нього це звичні картини, споглядаємо протягом всього життя. «Хвора, бідуємо» на рідній землі, російська людина «про неї не згадує навіть». Рідко хто відчуває свою рідну, кровну близькість до землі, яку щодня «Меліта, і місить, і кришить». Але ми «Лягаємо в неї і стаємо нею, тому й кличемо так вільно - своєю». Тому такий дорогий нам «ні з чим не замішаний прах», але почуття це живе в глибині душі кожного російської людини, рідко проявляючись у зовнішніх вчинках. Таким чином, Батьківщина виступає тут як невід'ємна частина нашого єства, поняття, вбирає російською людиною разом з молоком матері. У цьому й полягає той глибокий філософський зміст, що Ахматова вкладає у слова «рідна земля ».

Марина Цвєтаєва пише не тільки вірші, а й прозу. Проза Цвєтаєвої тісно пов'язана з її поезією. У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але і звучання, ритміка, гармонія частин. Проза Цвєтаєвої створює враження великої масштабності, вагомості, значущості. Дрібниці як такі у Цвєтаєвої просто перестають існувати, люди, події, факти завжди об'ємні.

Жовтневу революцію Марина Цвєтаєва не прийняла і не зрозуміла. Здавалося б, саме вона з бунтарської натурою свого людського і поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчого наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її цілі та завдання, але вона повинна була відчути її як могутню і безмежну стихію. У літературному світі Цвєтаєва, як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року з своєю дочкою вона їде за кордон.

У перші роки еміграції Цвєтаєва бере активну участь у російської культурного життя. Але рік у рік з різних причин виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не отримало належної оцінки емігрантській критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цвєтаєва публікує невеликі оповідання (як російською, так і французькою мовою), спогади про поетів-сучасників (Волошина, Брюсова, Бальмонт, Кузміна, Маяковського, Пастернак), літературно-критичні статті. Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала і не вдавалася до ніяким зворушливі спогадами про те, що пішло в минуле. У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цвєтаєвої усе більш росте і зміцнюється жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині.

З часом поняття «батьківщина» для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції ( "лавина з лавин"), вона починає чуйно прислухатися до «нового звучанню повітря ». Туга за Росії проявляється в таких ліричних віршах, як «Світанок на рейках», «Лучина», та ін

Розділ 3. Образ рідної землі

3.1 нерозривність долі і Батьківщини

Цивільні вірші Ахматової відносяться не до політики, вони пов'язані з проблемою морального та життєвого вибору.

Вірш «Ти відступник ...» адресоване конкретній людині, в основі вірша конкретна ситуація з особистого життя Ахматової. Воно пов'язане з еміграцією Б. Анрепа. У вірші звучить гіркий докір людина, яка зрадила не тільки свою кохану, але і свою країну. Доля героїні вірші зливається з долею Росії. Примітно, що для Ахматової тепер Росія пов'язана з народом, народними традиціями, православ'ям:

Ти - відступник: за острів зелений

Віддав, віддав рідну країну,

Наші пісні, і наші ікони,

І над озером тихим сосну.

Вірш «Мені був голос ...» вже менш конкретне. Незрозуміло, чий голос кличе героїню залишити Росію: або внутрішній, або «глас згори »(або вважати, що лірична ситуація вірші нагадує про біблійної темі «виходу» праведників з грішній землі), чи це голос Анрепа і друзів-емігрантів Ахматової.

Героїня цього вірша поставлена перед моральним вибором. І вона обирає Росію, приймаючи її долю як свою:

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не образився скорботний дух ...

Вірш 1922 року «Не з тими я, хто ...», увійшло в третю збірку «Anno Domini», опублікований в 1922 році, містить ще більші узагальнення: Ахматова відділяє себе від всіх емігрантів, від усіх, хто «Кинув землю». У перших двох строфах вірша мова йде про тих, хто поїхав, в двох останніх - про тих, хто залишився. Які кинули землю у Ахматової викликають жалість, а не презирство і зневагу. , Що залишилися в Росії сприймають свою трагічну долю «бесслезно», «гордо» і «просто», тому вони набагато вище тих, хто виїхав.

Вірш «Петроград» продовжує цю ж тему:

Ніхто нам не хотів допомогти

За те, що, місто свій люблячи,

А не крилату свободу,

Ми зберегли для себе,

Його палаци, вогонь і воду.

У вірші з'являється займенник «ми». Ахматова відчуває зв'язок з усіма патріотами, які залишилися на Батьківщині, вона вже не самотня.

У «Anno Domini» з'являється несподівана радість, серед нещасть, горя, смертей Ахматова все-таки бачить світло і заспокоюється, з смиренністю приймає вона все, що відбувається з Росією:

Всі розкрадені, віддане, продано,

Чорної смерті миготить крило,

Всі голодної тугою ізглодано,

Чому ж нам стало ясно?

У «Anno Domini» підсилюється народне начало. Образ героїні стає більш цілісним і гармонійним. З'являється все більше вірші, близьких фольклору, наприклад «Третій зачатівська».

Переулочек, пров ...

Горло петелькой затягнув.

Тягне свіжість з Москва-ріки

У вікнах жевріють вогники ...

Вірші перших збірок Ахматової - «Вечори» і «Чіткий» - написані в основному на любовну тему. У цих збірниках немає віршів про Батьківщині. Тема Батьківщини вперше з'являється у Ахматової у збірнику «Біла зграя».

Збірка «Біла зграя» був опублікований в 1917 році, в нього увійшли вірші, написані у 1912-1916 роках, в період великих потрясінь і випробувань для Росії, в період першої світової війни. У цей час багато чого змінюється і в житті самої Ахматової: Гумільов іде на фронт, Ахматова хворіє на туберкульоз, Ахматова зустрічає Б. Анрепа. Перелом у житті Ахматової і в житті країни призводить до суттєвих змін у творчості поета. Ахматова вже не може писати вірші тільки на вузько любовну тему. У «Йелой зграї» з'являється тема Батьківщини. Ахматова сприймає першу світову війну як страшну національну трагедію. «І ранньої смерті так жахливий вигляд, що не можу на Божий світ дивитися я », - пише вона у вірші« Майский сніг ».

Вірші «Білої зграї» строгі і філософські, в них відчувається близькість невідворотною катастрофи, передчуття страшних і трагічних подій у житті Росії. Ахматова завжди залишалася осторонь від політики, але вона висловлювала ставлення до Росії у своїх віршах ( «Думали: убогі ми ...»).

У «Білій зграї» виникає тепло жертовної любові до Батьківщині. Гостру біль переживання за долю Росії ми бачимо у вірші «Молитва». Ахматова готова на все заради Росії, вона готова принести в жертву себе, свій «пісенний дар», близьких, друзів, навіть дитини, тільки б «хмара над темної Росією стала хмара у славі променів ».

Зі зміною в тематиці віршів змінюється і загальна стилістика ахматовського складу: стиль Ахматової стає дуже строгим, аскетичним.

У «Білій зграї» починає проявлятися національне самосвідомість Ахматової. Тепер Ахматова відчуває свою відірваність від життя народу. У цій збірці проявляється прагнення поета злитися з народом:

Краще б мені частушки завзято кличе,

А тобі на хрипко гармоніці грати.

І ходити на кладовище в поминальний день

І дивитися на білу Божу бузок.

Ахматова знає, що «де-то є проста життя і світло, прозорий, теплий і веселий ...», але вона поки не може відмовитися від своєї життя, вона ще не готова жити одним життям з народом:

Але ні на що не проміняємо пишний

Гранітний місто слави і біди,

Широких річок синіючі льоди,

безсонячних похмурі сади

І голос Музи ледве чутний.

Наступна збірка «Подорожник» виходить у 1921 році. Він створюється в трагічні для Росії роки. Особливість віршів цього збірки полягає в тому, що всі історичні події: війна і революція -- осмислюється не в історично-філософському, а в особистісно-поетичному плані. Поети та письменники XX століття або брали революцію і оспівували її, або виїжджали в еміграцію. Ахматова, один з небагатьох, обрала третій шлях. Вірші «Петроград», «Не з тими я, хто ...»,« Мені був голос ... »далекі від прийняття революції, але вони також далекі від політичної ненависті.

Московська тема з'являється вже в ранніх віршах Цвєтаєвої. Москва в її перших збірках - втілення гармонії. Прозорими акварельними фарбами малює Цвєтаєва ліричний образ міста.

У вірші * будиночки старої Москви місто постає як символ минулого. У ритмічному плані вірш нагадує старовинну танцювальну мелодію. У ньому воскресають слова і поняття, що передають аромат давніх часів: «вікові ворота», «дерев'яний забору», будиночки, де «стелі розписні »і« клавесина акорди ». Але ці московські будиночки - «слава прабабусь млосних »- зникають, наче палаци крижані за помахом жезла. А з ними стара Москва втрачає колишню урочистість, величавість. «Будиночки з знаком породи» були хранителями душі. Місто біднішає з їх зникненням.

Зовнішність Москви в ранній цвєтаєвський поезії світлий. Місто присутній і в снах героїні, і в її мріях. Гармонія їхніх взаємин ще нічим не порушена. Але змінюється життя, змінюється і сприйняття міста. Подорож в Петроград взимку 1915/16 року дозволило Цвєтаєвої відчути себе саме московським поетом. Короткочасна розлука з рідним містом змусила поглянути на-нього новими очима, як би з боку, що стало імпульсом для створення одного з найвідоміших цвєтаєвський циклів - «Вірші про Москву».

Цей цикл можна назвати величальной піснею Москві. У ній місто постає як зосередження всіх шляхів, серце Батьківщини. Символічно час народження циклу - 1916 рік: дуже скоро життя «у чудовому граді сем, у мирному граді сем »невпізнанно зміниться. Цвєтаєва побачить зовсім іншу Москву -- розорену, яка страждає, яка втратила багатьох своїх синів ... Цю Москви вона проникливо і пронизливо-точно опише у збірнику «Лебединий стан», в нарисах «жовтня у вагоні», «Мої служби», в щоденникових записах 1917-1921 років. Автор переживає за долю рідного міста як за долю рідного людини. У циклі «Москві» (1917) з відчаєм і ніжністю звернеться вона до улюбленого міста:

- голубочки де твої? - Ні корму.

- Хто забрав його? - Та злодіїв чорний.

- Де хрести твої святі? .- Збито.

- Де сини твої, Москва? - Вбито.

Відчуваючи Москву часткою своєї душі, героїня готова вручити її, як і своє серце, тому, хто гідний такого дару. Як спадщина, заповідає вона Москву дочки (перший вірш циклу) і як дар дружби -- побратиму по ремеслу (другий вірш циклу): «З рук моїх - нерукотворний град/Прийми, мій дивний, мій прекрасний брат ».

У своїх віршах Цвєтаєва завжди економно, прицільно використовує колір. У «Віршах про Москву» визначає колір - червоний, він даний в поєднанні із золотим і синім. Червоний колір у народній традиції нерозривно пов'язаний з красою, любов'ю, життям серця. І. Цвєтаєва свідомо йде за цією традиції, використовуючи для передачі різних нюансів всі відтінки цього кольору. У неї «червоний», «червоний», «багряний» означають «прекрасний», «дорогоцінний», «дорогою»: «Червоні возблещут куполи», «з багряних хмар», «під червоний день Івана народилася Богослова »,« Іверської серце, червоне, горить ».

Московська тема у творчості Цвєтаєвої завжди пов'язана з темою шляху, подорожі, відкриття. «З кремлівського пагорбу" героїні видно всю земля. Москва дає відчуття простору, відкриває перед нею дали:

Москва! - Який величезний

прочан дом!

Всяк на Русі -- бездомний.

Ми всі до тебе прийдемо.

Спілкування з містом, поклокеніе його святинь лікує душу. Любляче серце Москви відкрито всім скривдженим, заблукали, заплутанашим, стражденним.

Людина може бути грішний, глухий до чужих страждань і болю, але рано чи пізно в ньому прокинеться бажання очистити свою душу. І тоді він зуміє почути віддалений, але наполегливий голос із «церковного семіхолмія»: "Здалеку - далеко -/Ти все ж покличеш».

Довгі роки постійно цей заклик звучав і для самої Цвєтаєвої, вимушеної в 1922 році покинути

Поет дорожить Москвою не тільки як рідним містом, але і як. святинею Вітчизни, столицею.

Некваплива, плавна, з численними повторами мелодія звучить у вірші, що увійшло в цикл «Вірші про Москву»: 2Над синявою підмосковних гаїв/накрапає дзвоновий дощ ... »У ньому постають образи старої Росії і міста «сорока сороків» церков, церковного дзвону яких перегукувалися, підхоплювалися підмосковним. Воєдино зі світом природи зливається музика дзвонів, В цьому вірші є ще один важливий для московського цикли мотив - мотив святості й праведності. Він пов'язаний з образом подорожніх, яких так багато було на безкрайніх просторах Русі. У їхніх душах - віра, смиренність, відчуженість від світу. Мандрівники-сліпці не йдуть, а «бредуть». І словесні повтори у вірші передають ритм їх неспішного руху:

Бредуть сліпці. Калузької дорогою, -

Калузької - пісенної - звичною, і вона

Змиває і змиває імена

Смиренно подорожніх, щоб у темряві співаючих Бога.

Образ мандрівників нагадує про нескінченно життєвих доріг, шляхів пізнання істини. Мандрівництва для автора має особливий сенс. Це і призначення, і дар. Шлях самозречення, лагідного служіння Богу непростий і нелегкий. Земні пристрасті і турботи тримають душу у своєму полоні. І одного разу, здається героїні, статут від цього полону і відмовившись від всіх мирських уподобань, вона теж стане не цей шлях:

І думаю: коли-небудь і я,

Втомившись від вас, вороги, від вас, друзі,

І від поступливості мови російської, -

Одягну срібний хрест на груди,

перехрещу і тихо трон в шлях

За країною по дорозі по калужской.

3.2 Любов до дому

Марина Цвєтаєва прожила складне життя. Кілька років їй довелося провести за кордоном в еміграції. Але навіть живучи за межами Росії, вона залишалася істинно російською людиною. На чужині її з'їдала туга за батьківщині, але поетеса намагалася знущатися над цією тугою, бути гордою. Вона прохрипівши, як "поранене тварина, яку хтось поранене в живіт":

Туга за батьківщиною! Давно

викрита морока!

Мені абсолютно все одно-

Де зовсім самотньою

Бути, з яких камінню додому

Брести з кошиком базарної

У будинок, і не знає, що-мій,

Як шпиталь або казарма.

Вона відчувала себе бездомного і "абсолютно самотньою ", але ж там у неї був дім і сім'я! Значить, будинком для Марини Цвєтаєвої могла бути тільки Росія, а родиною - російський народ.

Розпач поетеси буде таке велике, що вона "вишкірив зуби "на свою мову, який так обожнювала:

Не спокушусь та мовою

Рідним, його закликом Чумацьким.

Мені байдуже, на якому

Не розуміється бути зустрічним!

А далі