Generation П в життя І.А. Буніна

Литвинова В.І.

(Методичні рекомендації щодо вивчення публіцистики письменника в школі)

Державний комітет РФ з вищої освіти

Хакаський державний університет ім. Н. Ф. Катанова

Абакан, 1995

В даній роботі аналізується нарис І. О. Буніна "Generation П" з урахуванням вимог програм з літератури середньої школи і філологічних факультетів вузів. Її мета - допомогти вивчають філологію розібратися в складнощі літературного процесу 1918-1920-х рр.., простежити долю російського інтелігента в революції, вникнути в суть проблем, що піднімаються публіцистикою початку століття.

"Несвоєчасні думки "М. Горького та" Generation П "І. Буніна відносяться до числа тих художніх і філософсько-публіцистичних творів, в яких за живих слідах історичних подій відображений "російський лад душі" часів революції та громадянської війни 1917-1921 р. р., про яку говорив А. Блок: "він сплутав і темний іноді, але за цією темрявою і плутаниною ... вам відкриються нові способи дивитися на людське життя ... "Поет закликав "перестати прозевивать що відкриває нові далі" російський лад душі. Література 1917-1920 років жваво відповідала на всі події, що відбуваються в Росії, згадаємо хоча б деякі імена у зв'язку з цим. В. Короленка, А. Блок, С. Єсенін, В. Маяковський, Є. Замятін, А. Платонов, І. Бунін ...

Але "прозевиваніе" - таки відбулося, воно почалося після революції, коли під забороною опинилися твори, оголошені антирадянськими. Їх не дозволялося друкувати тому, що твори вказували на негативні сторони революції, попереджали про їх небезпеки для майбутнього Росії. З літератури і суспільного життя були викреслені роман "Ми" Є. Замятіна, збірник "З глибини", листи В. Короленка до А. Луначарського, "Несвоєчасні думки" М. Горького. І можна тільки припускати, як то воно було б їх вплив на суспільну та індивідуальну свідомість людей. Можливо, знання цих творів свого часу призупинило б масове одурманення людей ідеєю будівництва комунізму.

осягнення стану душі російського інтелігента в революційну епоху заважає ще й те, що література тих років мало ким читається і досліджується, погано вивчена.

В результаті ідеологічного промивання мозку ми втрачали можливість знати свою літературу, а значить і себе, особливості свого національного характеру, своєрідності психології свого народу. За таке байдужість до того, що відбувається в революційні роки, за соціальну, духовну, естетичну сліпоту наш народ заплатив дорогою ціною: знищенням кращих людей, пробудженням низинних інстинктів, крахом високих ідеалів.

Мабуть, треба було розібратися в так званої "нової ери", ері відмови від загальнолюдських цінностей на користь класової боротьби; розібратися в "народження нової людини". Це, ймовірно, було під силу таким особистостям, які виявилися здатними чинити опір ідеологічному натиску. Життєвий досвід переконує нас, що людина може будувати прогнози, робити серйозні прогнози, якщо він уміє глибоко проникнути в попередню історію країни, знайти в ній вектор розвитку, тоді він може судити про майбутнє.

Мабуть, таким світоглядом володів І. Бунін. Все його життя і діяльність виражені в словах, які ми беремо для епіграфа роботи.

РОСІЯ! Хто сміє ВЧИТИ МЕНЕ ЛЮБОВІ ДО НЕЇ?

В останній рік свого життя, в одну з безсонних ночей січневих І. Бунін написав в зошиті: "Молодці! Все про минуле, про минуле думаєш і частіше за все всі про одне й те ж у минулому: про загублений, пропущений, щасливе, неоціненний, про непоправні вчинки своїх, дурних і навіть божевільних, про образах, випробуваних через своїх слабкостей, своєї безхарактерності, недалекоглядність і неотмщенності за ці образи, про те, що занадто багато прощав, не був злопам'ятний, та й досі такий. Але ж ось-ось все, все поглине могила! ". (1)

Ця коротка сповідь відкриває таємницю характеру І. А. Буніна, підтверджує складність суперечливою його натури, яскраво виявила в "Окаянних Днями ". Окаянним назвав Бунін дні революції та громадянської війни.

ЯКІ ОСНОВНИЙ МОТИВ КНИГИ?

Автор міркував про Росію, російський народ у напруженій роки його життя, тому переважаючою стає інтонація пригніченості, пониження, що відбувається. Бунін передає читачеві відчуття національної катастрофи, не погоджується з офіційною характеристикою вождя, історичних діячів, письменників.

ЯК МОГЛА ТАКА КНИГА, викриває ТОРЖЕСТВО ЖОВТНЯ. З'ЯВИТИСЯ В КРАЇНІ Розвинутого соціалізму?

Офіційному радянського літературознавства "Generation П" були відомі, і дослідники творчості І. О. Буніна повинні були якось пов'язувати визнання автора з соціалістичною дійсністю. Самое "просте" рішення ухвалив "Літературне огляд", скоротивши "нестерпно грубі випади на адресу Леніна ", - і не треба нічого коментувати. Сміливіші критики намагалися обійти увагою "Generation П", не помітивши або не надавши їм належного значення. Наприклад, А. Нінов стверджував, що "Окаянні дні "з мистецького боку не мають ніякої цінності:" Немає тут ні Росії, ні її народу в дні революції. Є лише одержимий ненавистю чоловік. Ця книга правдива лише в одному відношенні - як відвертий документ внутрішнього розриву Буніна зі старої ліберально-демократичної традицією ". (2)

О. Михайлов порівнював Буніна з юродивим; який, "ворушачи вершили, під дзвін ідіотського дзвоника несамовито кричить хули ... проклинає революцію " (3).

Але була і добірка матеріалу до 120-річчя з дня народження "Невідомий Бунін "в літературно-художньому та громадсько-політичному журналі Слово", в якій затверджувалися "пророчі думки незабутнього Буніна, не тремтячим вимовити високу правду про Жовтневої революції та її вождів ", і була думка М. Алданова, який вважав, що в" Окаянних Днями "є сторінки кращі з усього написаного письменником.

Таке багатоманітним відображення "Окаянних днів" в сучасній нашої літературної критиці змушує уважніше поставитися до книги, скласти свою думку про письменника, що подолала у своїй долі грань революції та громадянської війни.

Чому ці дні стали для І. А. Буніна окаянним? Як він сприйняв революцію? Чому його доля не стала схожою на долю, скажімо, Єсеніна чи Маяковського?

Спробуємо відповісти на ці питання і інші з ними пов'язані, відкривши для аналізу повний текст Бунінська книги - Зібрання творів І. А. Буніна, т. X, Generation П, "Петрополис", Берлін, 1935р. (репринтне видання).

"Окаянні дні "написані однією з" найкращих літературних форм "-- щоденникової. Саме в особистих записах від гранично відвертий, лаконічний, правдивий. Все, що відбувалося навколо нього в перші дні 1918 і до червня 1919 знайшло відображення на сторінках книги.

ЯКОЮ ВІДНОШЕННЯ І. А. БУНІНА До РЕВОЛЮЦІЇ?

В цілому "революційні часи не ласкаві: тут б'ють і плакати не велять ". Письменник розмірковував про суть революції, зіставляючи ці події в різних країнах в різний час і прийшов до висновку про те, що вони "все однакові, всі ці революції! "Однакові в своєму прагненні створити безодню нових адміністративних установ, відкрити водоспад декретів, циркулярів, збільшити число комісарів - "неодмінно чомусь комісарів", - заснувати численні комітети, союзи, партії.

Буніну сумно помічати, що революції створюють навіть нову мову, "суцільно складається з пишномовних вигуків в перемішку з самою площинної лайкою за адресою брудних залишків конаючий тиранії ". (4)

Мабуть Бунін застосував саме точне визначення суті революцій: "одна з найбільш відмінних рис революції - шалена жага гри, лицедійства, пози, балагану ". (5)

Для людини, далекої від політики, стають незрозумілими багато звичайних ще вчора явища життя, він озлоблятимуться, замикається у своєму маленькому світі, культивує в собі явні вади. Все це Бунін висловив одним реченням: "У людині прокидається мавпа ".

Як бачимо, людина в дні революції дійсно входить у новий світ, але за Буніну -- це не "світле завтра", а палеоліт.

Від 9 червня Бунін записує вислів Наполеона про революцію: ... "честолюбство породило і погубить революцію. Чудовим приводом дурити натовп залишається свобода. Революція одурили Росію. Не випадково в 1924 р. Бунін докладно зупинився на суті революції і намагався довести, що в силу революційних перетворень відбулося велике падіння Росії, а разом з тим і взагалі падіння людини ". (4)

За думку Буніна, не було необхідності перетворювати життя, "бо, не дивлячись на всі недоліки, Росія цвіла, росла, з казковою швидкістю розвивалася і видозмінювалася у всіх відношеннях ... Була Росія, був великий, ломівшійся від всякого скарбу будинок, населений величезним і у всіх сенсах могутнім сімейством, створений благословенними працями багатьох і багатьох поколінь, освячений богошанування, пам'яттю про минуле і всім тим, що називається культурою. Що ж з ним зробили? "

З болем і гіркотою Бунін констатує, що повалення старого режиму було здійснено "жахливо", над країною інтернаціональне піднято прапор "тобто що претендує бути прапором всіх націй і дати світові замість синайських таблиці і Нагірній проповіді, замість стародавніх божому статутів, щось нове і диявольська. Основи зруйновані, брами зачинені і лампади погашені. Але без цих лампад НЕ бувати російській землі - і не можна злочинно служити її темряві ". (5)

Бунін не заперечує того факту, що ідеологом соціалістичної революції був В. І. Ленін.

ЯКУ ОЦІНКУ ДАЄ І. Бунін пролетарських вождів У "Окаянним ДНЯХ"?

2 Березень 1918 він робить коротку запис: "З'їзд Рад. Мова Леніна. О, яке це тварина! "[с. 33] І як би звіряючи свої враження від знайомства з цією людиною, робить ще два записи. Від 13 березня: зафіксував у щоденнику слова Тихонова, "людини дуже близького їм": "Ленін і Троцький вирішили тримати Росію в загостренні і не припиняти терору і громадянської війни до моменту виступу на сцену європейського пролетаріату. Вони фанатики, вірять у світовій пожежа ... їм скрізь сняться змови ... тремтять і за свою владу і за своє життя ..."[ с. 39] Неодноразово зафіксована в щоденнику думку про те, що більшовики "не чекали своєї перемоги в жовтні". [с. 38, 39].

Друга запис, ніч на 24 квітня: "Ще одне торжество трапилося тоді в Петербурзі - приїзд Леніна. "Ласкаво просимо!", - Сказав йому Горький у своїй газеті. І він завітав в якості ще одного прітязателя на спадщину. Найбагатша Росія померла в жовтні 1917, і зараз з'явилися натовпу "шалених від турбот, розпоряджень" спадкоємців померлої, Бунін зараховує

до ним і Леніна. "Домагання його були досить серйозні і відверті. Однак зустріли його на вокзалі почесною вартою і музикою і дозволили затесатися в один з кращих петербурзьких будинків, нітрохи, звичайно, йому не належить ". [с. 83]

Іронія і відверта ворожість до Леніна передається через підбір емоційно забарвлених дієслів - "завітав", "дозволили затесатися". Через п'ять років емоції поступляться місцем продуманим і вистражданим висновків: "Виродок, моральний ідіот від народження, Ленін явив світові щось жахливе, захоплюючу; він зруйнував найбільшу в світі країну і вбив кілька мільйонів чоловік ..."( б)

Порівнюючи вождів французької революції з російською, Бунін зауважує: "Сен-Жюст, Робесп'єр, Кутон ... Ленін, Троцький, Дзержинський ... Хто підлі, кровожерних, гаже? Звичайно, все ж таки московські. Але й паризькі були не погані ". [С. 125] Бунін вважає божевіллям називати Леніна благодійником людства, він полемізує з тими, хто наполягає на геніальності теорії вождя пролетаріату, не прощаючи його навіть мертвого: "На своєму кривавому престолі він уже стояв на рачки; коли англійські фотографи знімали його, він щохвилини висував мова: нічого не означає, сперечаються! Сам Семашко бовкнув здуру у повний голос, що в черепі цього нового Навуходоносора знайшли зелену рідину замість мозку; на смертному столі, у своєму червоному труні, він лежав із жахливою гримасою на сіро-жовтому обличчі: нічого не означає, сперечаються! А його соратники, так ті прямо так і пишуть: "Помер новий бог, творець Нового Світу!" (7)

Бунін не може пробачити Леніну, "шаленого і хитрому маніякові", ні червоного труни, ні известия "про те, що Град Святого Петра перейменовується в Ленінград, то охоплює справді біблійний страх не тільки за Росію, а й за Європу ". Для Буніна Петербург був особливим містом, сполучною його уявлення про сучасну Росію з її історичним минулим. Ще недавно місто був зрозумілим, звичним, а вже тому рідним. Революція внесла в нього свої корективи, і Бунін не сприймає "ленінських градів, ленінських заповідей" не може заради Росії зазнати більшовика: "Можна було зазнати ставку Батия, але Ленінград не можна перетерпіти ". З голосом Леніна в Росії став чути "голос хама, хижака і комсомольця та глухі зітхання". (7)

Леніна Бунін називає "планетарним злодієм", який осіненій прапором з знущальним закликом до свободи, братерства і рівності, високо сидів на шиї російської дикуна і весь світ закликав у бруд топтати совість, сором, любов, милосердя, на порох дробити скрижалі Мойсея та Христа, ставити пам'ятники Юді та Каїна, вчити "Сім заповідей Леніна" (8).

Такий неприкриту ненависть до Леніна читати раніше доводилося. Чи можна сьогодні ці рядка Буніна про Леніна вважати її істиною в останній інстанції?

Напевно, довго ще не знайдеться захисників Леніна, мисливців підняти медичне висновок експертів, щоб пояснити "зелену рідину" в черепі Леніна або його "жахливу гримасу на сіро-зеленому обличчі". Але нам, вчителям, не буде прощення, якщо ми залишимо ці фрази Буніна без коментарів. Все-таки за словом "Ленін" жив конкретна людина В. І. Ульянов, було в його долі, ймовірно, і гарне, і погане, як і у всіх людей. Обійдемося з пам'яттю про людину по-християнськи, простим мертвому, пояснимо сяють емоційності Буніна особливостями полеміки, його суб'єктивним сприйняттям того, що відбувається в Росії: для себе зазначимо, що будь-яка людина має право на любов і ненависть і форми прояву цих почуттів залишаються на совісті кожного. Відкинувши Леніна, відкинувши революцію, І. Бунін уважно вдивляється в життя міста. У "Його щоденнику представлені Москва, Петербург, Одеса Міські мотиви визначають весь настрій "Окаянних днів". Люди, особи, вчинки передають революційний сяють часу і нервозність сприйняття Буніним всього що відбувається.

ЯКІ ЗМІНИ В ЖИТТЯ місто вносить РЕВОЛЮЦІЯ НА ДУМКУ БУНІНА?

Місто представляють з 1917 року "білі", "червоні", "вуличні особи "в їх складних взаєминах. Бунін відзначає саме різне ставлення городян до революції. Слуга Андрій двадцять років "був незмінно милий, простий, розумний, ввічливий, сердечен ... Тепер точно з глузду з'їхав. Служить ще акуратно, але, видно, вже через силу, не може дивитися на нас, весь внутрішньо тремтить від люті ..."( 10). Чорний, з сальними волоссям, натирач журиться про те, що "царя зсадили, а тепер цих більшовиків не сопрешь. Народ ослаб. Їх і всього лише сто тисяч набереться, а нас скільки мільйонів і нічого не можемо "[с. 26].

Бунін намагається відповісти на питання, що ж таке трапилося? "Прийшов чоловік 600 якихось кривоногих хлопчаків на чолі з купкою каторжників і шахраїв, котрі взяли в полон мільйонний, багатющий місто. Всі помертвіла від страху ... " [с. 48].

Страх скував багатьох людей, тому що до управління країною прийшли вчорашні кухарки, зовнішній вигляд яких наводить тугу за вчорашнім прекрасним особам, настільки дорогим Буніну. Ось виступає відомий оратор, і Бунін з огидою розглядає його слухачів: "Весь день безробітні що стоїть з соняшниками в кулаці, весь день механічно жеруть ці соняшники дезертир. Шинель наопашки, картуз на потилицю. Широкий, коротконогий. Спокійно-нахаб, жере і від часу до часу задає питання і не єдиної відповіді не вірить, в усьому підозрює брехню. І фізично боляче від огиди до нього, до його товстим стегнах в товстому зимовому хакі, до телячим віям, до молока від нажеванних соняшників на молодих, тваринного первісних губах "[с. 57].

малосимпатичний Буніну новий господар країни не вимогливий до їжі, хоча і кричить від сліз в животі після "жахливого горохового хліба", а якщо їсть ковбасу, то "відриває шматки зубами", він вимагає заборонити буржуям ходити в театри, тому що "ми ось не ходимо" (9).

"На маніфестаціях прапори, плакати, музика - і хто в ліс, хто по дрова в сотні ковток: "Вставай, Вставай, робочій народ! "Голоси утробні, первісні, особи всі як на підбір злочинні, інші прямо сахалінські " [с. 28].

Бунін вважає, що "як тільки місто стає" червоним ", зараз різко змінюється натовп, що наповнює вулиці ". На обличчях немає буденності, простоти. Всі вони, майже суцільно, відштовхуючих, що лякають злий тупістю, якимось похмуро-холуйський викликом усім і всьому "[с. 73].

Революційних матросів з Петербурга "спадкоємців колосальної спадщини" він бачить осатанілі від пияцтва, від кокаїну, від свавілля. "Я як-то фізично відчуваю людей ", записав про себе Л. Н. Толстой. Бунін про себе говорив те ж саме: "Цього не розуміли в Толстого, не розуміють і в мені, тому й дивуються часом моєї пристрасті "упередженості". Для більшості навіть і до цих пір "народ", "пролетаріат" -- тільки слова, а для мене це завжди очі, роти, звуки голосів, для мене мова на мітингу - все єство, які вимовляють її "[с. 52]. Для Буніна особи червоноармійців, більшовиків, співчували їм, абсолютно розбійницькі: "Римляни ставили на обличчя своїх каторжників клейма. На ці особи нічого не треба ставити, - і без жодного клейма видно "[с. 28]. Для Буніна будь-який революціонер є бандит. В. цілому він абсолютно точно вихопив дійсну проблему російської революції - участь в ній кримінальної стихії: "напустили з в'язниць злочинців, ось вони нами й керують, а їх треба не випускати, а давно треба було з поганого рушниці розстріляти "[с. 26].

Чортів червоний колір дратує Буніна, від першотравневих святкових видовищ у нього "буквально всю душу перевертає" [с. 51], червоні прапори, обвислі від дощу, "особливо паскудних". Кожне нагадування про минуле життя дає відчуття легкості, молодості: "А в соборі вінчали, співав жіночий хор. Увійшов і, як завжди за останній час, ця церковна краса, цей острів "старого" світу в морі бруду, підлості і ницості "нового" чіпали незвичайно. Яке вечірнє небо у вікнах! У вівтарі, в глибині, вікна вже лілово синіли. Милі дівочі личка у співали в хорі, на головах білі покривала з золотим хрестиком на лобі, в руках ноти і золоті вогники маленьких воскових свічок - все було так чудово, що слухаючи та дивлячись, дуже плакав. І поряд з цим - яка нудьга, яка біль! "[с. 68]. Краса залишилася для Буніна в колишнього життя, все валиться, плану творення ніхто не бачить. Страшне відчуття втрати батьківщини відчувається у фразі, записаної 12 квітня 1919: "Наші діти, онуки не будуть в змозі навіть уявити собі ту Росію, в якій ми колись (тобто вчора) жили, яку ми не цінували, не розуміли, - всю цю міць, складність, багатство, щастя "[с. 44].

оголосили нові господарі грубі, шахраюваті, недалекі, неосвічені. Вони виживуть в революційної сум'ятті, завдяки своїй нерозбірливості у виборі життєвого ідеалу. Радянська влада не дає пропасти від голоду безробітному людині з народу: "Місць, кажуть, немає, а ось тобі два ордери на право обшуку, можеш відмінно поживитися "[с. 30]. Буніну тяжко в такій обстановці, він розуміє людей вчора ще долучених до культури, сьогодні хворих від хамства і невігластва, але намагаються якось триматися з гідністю: "У вагон трамвая увійшов молодий офіцер і, червоніючи, сказав, що він "не може, до жаль ", заплатити за квиток (9). У колегії при" Агітпросвете " служить багато знайомих Буніна, колегія покликана облагородити мистецтво, а поки "бере пайки хлібом з цвіллю, тухлими оселедцями, гнилими картопля "[с. 135]. По всьому виходить, що більшовики зміцнилися, а інші ослабли, "погляньте, як колишній пан або пані тепер по вулиці йде: одягнений у чому попало, комірець м'яв, щоки не голені, а дама без панчіх, на босу ногу, відро з водою через все місто тягне, - все, мовляв, наплювати "[с. 164]. Автор з гіркотою констатує: "Як приголомшливо швидко все здалися, впали духом! ". Нестерпно важко бачити блідого старого генерала в срібних окулярах і в чорній шапці, він намагається щось продати і "стоїть боязко, скромно, як жебрак ". Як пережити сліпо розоряє нову владу: "Все життя працював, де-не-як вдалося придбати клаптик землі, залезші в борги на істинно кровні гроші побудувати будиночок - і ось виявляється, що будиночок "народний", що там будуть жити разом з твоєю сім'єю, з своєю життям якісь "трудящі" [с. 54].

З глухий тугою Бунін робить приписку: "Повісити можна від люті !".

А. Блок, В. Маяковський, С. Єсенін намагаються якось ловити у похмурих революційних будні паростки нового життя. У І. Буніна ж "Росія зійшла з розуму" в жовтні дев'ятсот сімнадцятого, тому що пережила тисячі звірячих і безглуздих народних самосудів, "найбільша в світі нехтування і безчестя всіх основ людського існування, який розпочався з убивства Духоніна і "похабно світу" у Бресті "." Німим докором вчорашньої Росії підноситься над "червоними спадкоємцями" велетень військовий у прекрасною сірій шинелі, туго перетягнутою хорошим ременем, у сірій круглої військовій шапці, як носив Олександр Третій. Весь крупі, породистий, блискуча коричнева борода лопатою, в руці в рукавичці тримає Євангеліє. Зовсім чужий всім, останній з могікан "[с. 23]. Поруч з ним пігмеєм виглядає типовий по Буніну червоний офіцер: "хлопчина років двадцяти, особа все голе, голене, щоки запалі, зіниці темні і розширені, не губи, а якийсь мерзенний сфінктер, майже суцільно золоті зуби; на Куряча тілі - гімнастерка з офіцерськими похідними ременями через плечі, на тонких, як у скелета, ногах - розпусні бульбашки-галіфе і франтівські, тисячні чоботи, на костриця - сміхотворно-величезний браунінг "[с. 153]

Так в "Окаянних днями" намічається ще одна проблема - СПРИЙНЯТТЯ "БІЛИМ" БУНІНА "ЧЕРВОНИХ": "Не можна хулом ганити народ ". А" білих ", звичайно, можна. Народу, революції все прощається, - "все це тільки ексцеси. А у" білих ", у яких все відібране, збезчещена, згвалтовано, вбито - батьківщина, рідні колиски і могили, матері, батьки, сестри, - "ексцесів, звичайно, бути не повинно" [с. 73]. "Ради" порівнюються з Кутузовим - "більш зухвалих шахраїв світ не бачив "[с. 14].

ЧОМУ БУНІНА стає на захист "БІЛИХ"? Від того, що САМ З ЇХ СЕРЕДОВИЩА?

Автор "Окаянних днів" помічає, як з приходом Радянської влади руйнується створюване століттями: "пошта російська скінчилася влітку 17 року, з тих пір, як у нас вперше, на європейський лад, з'явився міністр пошти і телеграфів. Тоді ж з'явився міністр праці - і тоді ж Росія кинула працювати "[с. 44]. "Поголовно у всіх люте огиду до праці" [с. 36]. Сама Росія стала розсипатися на очах Буніна "саме в ті дні, коли були проголошені братерство, рівність, свобода "[с. 44]. Тому Бунін вимагає єдиного морального суду над "нашими" і "не нашими", що є злочином для однієї сторони, то злочинно і для іншої. В умовах розколотого суспільної свідомості "білий" Бунін захищає загальнолюдські моральні ідеали: "Напади несподівано на будь-який старий будинок, де десятки років жила численна родина, перебити або візьміть в полон господарів, урядника, слуг, захопіть сімейні архіви, почніть їх розбір і взагалі розшуки про життя цієї родини, - скільки відкриється темного, гріховного, неправедного, яку жахливу картину можна намалювати і особливо при відомому пристрасть, за бажання зганьбити будь-що-будь, будь-яке лико поставити в рядок! Так зовсім зненацька був захоплений і російський старий будинок " [с. 137].

Крик: ми теж люди! - Проходить через всю книгу. Ненависть до "червоним" у Буніна не знає кордонів, він люто жадає їх загибелі від Гурко, Колчака, німців і живе надією, що, "вночі неодмінно що-небудь трапиться, і так несамовито, так міцно молишся, так напружено, до болю у всьому тілі, що здається, не може не допомогти Бог, чудо, сили небесні ... хтось, може бути, напав на місто - і кінець, крах цієї проклятої життя! "[с. 59]. Дива не відбувається, на ранок все ті ж "вуличні особи" і "знову тупість, безнадія "," в їхньому світі, у світі поголовного хама і звіра мені нічого не потрібно ", - констатує Бунін. У зшаленілій від революцій Росії письменник всюди чує: "народ, що дав Пушкіна, Толстого ...", йому прикро: "А білі не народ? А декабристи, а знаменитий московський університет, перший народовольці, Державна Дума? А редактори знаменитих журналів? А весь цвіт російської літератури? А її герої? Жодна країна в світі не дала такого дворянства "[с. 74]. Бунін не згоден з формулою "розкладання білих". Яка жахлива зухвалість говорити це після того небувалого в світі "розкладу", яке явив "червоний" народ ". [с. 74].

У Буніна багато підстав ненавидіти "червоних", зіставляючи їх з білими. У записі від 24 квітня читаємо: "Наймолодший з квартирантів, людина скромний і боязкий, прийняв сан комісарський з страху, став тремтіти при словах "революційний трибунал". Йому довелося виконувати наказ з ущільнення квартири пролетаріатом: "Всі кімнати всього міста вимірюють, прокляті мавпи "[с. 94]. Чергове знущання, при якому Бунін" не промовив ні слова, мовчки лежав на дивані ", відгукнулося відчутною болем біля лівого соска ". Серцева біль, зрозуміло, не тільки від того, що вчорашній тихий сусід сьогодні відбирає житло, а від того, що відбувається кричуща несправедливість: "Під захистом таких священно-революційних слів ( "революційний трибунал", - В. Л.) можна так сміливо крокувати по коліно в крові, що завдяки їм навіть найбільш розумні і пристойні революціонери, що приходять в обурення від звичайного пограбування, крадіжки, вбивства, відмінно які розуміють, що треба в'язати, тягнути в поліцію босяка, який схопив за горло перехожого в звичайний час, від захоплення захлинаються перед цим босяком, якщо він робить те ж саме ПІД ЧАС, називають революційним, адже завжди має босяк цілковите право сказати, що він здійснює "гнів низів, жертв соціальної справедливості "[с. 95].

"Жертви вивозили меблі, килими, картини, квіти, відбирали у "білих" нажите, творили жахливі звірства. Бунін постійно відчував необхідність стримувати себе, "щоб з сказом не кинутися на репетують натовп" [с. 32].

Моральна бруд городян поєднується з вуличним злиденністю: "на тротуарах був сміття, лушпиння соняшників, а на бруківці гнойовий лід, горби і вибоїни ". Людське тепло відчувалося в міській суєті навіть через візників: можна було поговорити з візником, помилуватися доглянутої і прикрашеної конем. Ті, що прийшли більшовики позбавлені щирості, душевності, їм більше підходить управляти холодними машинами, тому місто Буніна гуркоче переповненими вантажівками, рясніє червоними прапорцями на урядових мчаться машинах. Революція в'їхала в місто на вантажівці: "Вантажівка - яким страшним символом залишився він для нас! .. C самого першого дня свого зв'язалася революція з цим ревучим і смердючий тваринам ... "[с. 56]. Грубість сучасної культури Бунін так само сприймав через вантажівку.

Місто не втомлювався вражати письменника жорстокістю буден, своєю ЧОРНОЇ несправедливість: знаменита артистка вмирала в почорнілою від бруду сорочці, страшна, як скелет, вшивая, оточена докторами з палаючими скіпами в руках; сусід-дідок, крадькома, вигріб пальцем з баночки, зжер мазь для втирання; іншого сусіда вийняли з петлі, в скам'янілою руці була затиснута записка: "Царства Леніна не буде кінця "; родині відомого вченого дали кут в передпокої за шафами в їх колишньому будинку, "давно захопленому і населеному мужиками і бабами. На підлозі бруд, стіни обдерті, вимазані клопіной кров'ю "(9).

Наука, мистецтво, техніка, будь-яка кілька людська трудова, що-небудь чинить життя - все загинуло: "Пожерли худі корови фараонових ситих і не тільки не потучнелі, а самі здихати. Тепер в селі матері так лякають дітей: "Цить! а то виддо до Одеси у комунію!" [с. 153].

ЯК ПРИЙНЯЛА РЕВОЛЮЦІЮ СЕЛО?

Бунін вважає, що революційний пожежа, що охопила місто, міг не зачепити поселення: "Адже в селі був ще деякий розум, сором" [с. 84]. Мужики з пристрастю сприймали солдатів, що біжать з фронту: "Що ж мало навоювався ? "- Закричав за ним мужик, - Ти що ж, казенну шапку, казенні штани надів вдома сидіти? Радий, що начальства тепер у вас немає, негідник! Чого тебе батько з матір'ю годували? "Це питання не раз вставав з усією своєю філософської гостротою перед самим автором.

Всією сім'ї Буніних довелося страждати за нової влади: Євген Олексійович губив свій талант художника-портретиста в мужицькою хаті з провалилася дахом, де за пуд гнилий борошна писав портрети вчорашніх холопів в сюртуку і циліндрі, які дісталися їм при грабежі панів. "За портрети Васек Жохових Євген Олексійович поплатився життям: пішов одного разу за чем-то, мабуть, за гнилий борошном якого-небудь іншого Вальки, впав по дорозі і віддав душу Богові ". Юлій Олексійович помер у Москві: жебрак, зголоднілий, ледь живий тілесно і душевно від "кольору і запаху нового шквалу", був поміщений в якусь богадільню "для людей похилого віку інтелігентних трудівників". Марія Олексіївна "померла за більшовиків в Ростові-на-Дону" (10).

Рідне Нікольське зруйнувалося в найкоротші терміни. Колишній садівник, "сорокарічний рудий мужик, розумний, добрий, охайний "за три роки" перетворився на старезного діда з блідою від сивини бородою, з жовтим та напухлим від голоду обличчям ", просив прилаштувати його куди-небудь, не розуміючи, що Бунін тепер не пан. У щоденнику від першого березня запис: "Мужики повертають поміщикам награбоване "[с. 31]. Бунін сам отримав в 1920 році лист сільського вчителя, який від імені мужиків пропонував "оселитися на рідній попелище, знявши в них в орендне утримання колишню садибу і живучи в добросусідських відносинах ... тепер вас ніхто пальцем не зачепить ", додавав він. Бунін із завмиранням серця їхав у рідне "попелище": "Було дуже дивно бачити все колишнє, своє, власне, чиїмось чужим ... дивно поглянути на всі ці настільки грубо здичавілі за час п'ятирічного мужицького панування ... знову ввійти в той будинок, де народився, виріс, провів майже все життя, і де тепер виявилося цілих три нових сімейства: жінки, чоловіки, діти, потемнілі голі стіни, первісна порожнеча кімнат, на підлозі натоптаний бруд, корита, діжки, люльки, постелі з соломи і рваних пегіх попони ... Скло вікон ... точно покриті чорним мереживом - так засидівся їх мухи "(І).

Сільські мужики поставилися до приїзду колишнього господаря співчутливо, а баби "заявили без жодних проблем: "з дому не вийдемо!" І Бунін одразу зрозумів, "що й справді якось нахабно і безглуздо вліз я в цей будинок, в цю чуже життя. Провів у своєму колишньому маєтку дві доби і поїхав, знаючи, що їду тепер вже навіки "[с. 12]. Зараз садиба зникла з поверхні землі, немає ні будинку, ні саду, жодної липи головної алеї, ні столітніх беріз, ні коханого Буніним клена ...

За зруйноване і зганьблену Бунін пред'являє рахунок не тільки революціонерам, а й народу. У записах про народ він різкий, несентіментален, як немає сентиментальності в його дореволюційних повістях "Суходіл" і "Село".

КАКИМ ЖЕ БАЧИТЬ БУНІНА НАРОД, Преображення Революції, в ЦІЛОМУ?

"Злий народ! "- зазначає він восени 1917-го. Зауважимо, що злий і сам письменник. "По вік не забуду, в могилі буду перевертатися!" Так він реагує на матроську безкозирку, широкі кльоші і гру жовна на вилицях. Бути такими інтелігенти Бунінська типу не можуть, "а раз не можемо, нам кінець! Усім нам давно пора повіситися, - так ми забиті, за мордувати, позбавлені всіх прав і законів, що живемо в такому підлому рабстві, серед безперестанних знущань. Ось якою є моя кровожерливість і в цьому вся справа "[с. 69].

Однак було б несправедливим сказати тільки про ненависть до народу. Він сам зізнавався: "Якби я цю Русь не любив, не бачив, через що ж я б так сходив з розуму всі ці роки, через що б страждав так постійно і так люто? "[с. 62].

Суть трагедії Росії в тому, що брат став проти брата, син проти батька.

В ЧИМ БАЧИТЬ БУНІНА ВИТОКИ НАРОДНИХ РОЗБІЖНОСТЕЙ?

В зневазі до уроки історії. До своїх розповідей про народ Бунін взяв епіграфом слова І. Аксакова "Не пройшла ще давня Русь!" Виходив він з посилки професора та історика Ключевського про надзвичайну "повторюваності" російської історії. Досліджуючи в щоденниках закономірність повторюваності історії, Бунін у Татіщева знаходить такі рядки: "Брат на брата, синеве проти батьків, раби на панів, один одного шукають убити єдине заради користолюбства, похоті і влади, шукаючи брат брата надбання позбавити, що не ведуть, бо премудрий глаголить: шукаючи чужого, про своє в той день будуть плакати ... "Уроки вже були, але біда в тому, що ніхто не захотів вивчити "Російську історію" Татіщева і сьогодні "скільки дурників переконане, що в російській історії стався великий зсув до чогось зовсім нового, досі небувалого " [с. 57].

Народ, на думку Буніна, ісполать представляв собою два типи: "В одному переважає Русь, в?? ругом Чудь. Народ сказав сам про себе: "з нас, як з дерева - і дубина, і ікона, залежно від обставин, від того, хто це дерево обробляє: Сергій Родонежскій або Омелько Пугачов "[с. 62]

До превеликий жаль Буніна на ці уроки історії ніхто уваги не звернув. А, між тим, М. Костомаров писав про Степана Разіна: "Народ йшов за стінкою, багато чого не розуміючи толком. Дозволено був повний грабіж. Стенька і його воїнство були п'яні від вина та крові. Зненавиділи закони, суспільство, релігію, все, що утруднювало особисті спонукання ..., дихали помстою і заздрістю ... склали з втікачів злодіїв, ледарів. Всієї цієї наволочі і черні Стенька обіцяв повну волю, а на ділі забрав у повне рабство, найменший непослух каралося смертю ... "[с. 115].

Попереджав в "Історії Росії з найдавніших часів" академік С. М. Соловйов, описуючи "смутні часи": "Серед духовної темряви молодого, неврівноваженого народу, як і скрізь незадоволеного, особливо легко виникали смути, хитання, хиткість. І ось вони знову виникли. Дух неосмислений волі, грубого своєкорисливості повіяв загибеллю на Русь ... У добрих відняло руки, у злих розв'язалися на всяке зло. Натовпи отверженніков, покидьків суспільства потягнулися на спустошення свого ж будинку під прапором самозванців, лжецарей ..., злочинців, честолюбців "[с. 115].

Не придивився народ і до "визвольного руху", яке, на думку Буніна, "робилося з легковажністю дивним, з неодмінним, обов'язковим оптимізмом. І все "надягали лаврові вінки на вошиві голови ", за висловом Достоєвського" [с. 113].

Бунін погоджується з Герценом, заявляли, що "біда наша в розірванні життя практичної та теоретичної: "Хіба багато хто не знав, що революція тільки є кривава гра, звичайно закінчуються тільки тим, що народ, навіть якщо йому і вдалося деякий час посидіти, погуляти і побушувала на панському місці, завжди зрештою потрапить з вогню та в полум'я "[с. 113]. За думку Буніна, розумні і хитрі ватажки придумали в новий час привабливу пастку для народу, зробивши над нею маскувальну вивіску: "Свобода, братерство, рівність, соціалізм, комунізм ". А недосвідчена молодь "простодушно" відгукнулася на "Святий девіз вперед" і створила революційний хаос 1917 року. Бунін не сумнівався в начитаності та освіченості вождя пролетаріату, тому підсумовуючи аналіз уроків історії, він пише: "Не віриться, щоб Леніни не знали і не враховували усього цього ! "[С. 115].

Бунінська аналіз історії Росії дозволяє йому оголосити, що з Чуді, з цих самих русичів, з давніх-давен славних своєї антисоціальна, що дали стільки "молодецьких розбійників ", стільки бродяг ..., босяків, саме з них і вербували ми красу, гордість і надію російської СОЦІАЛЬНОЇ революції ", (підкреслено автором В. Л.) [с. 165].

В Минулого Росії Бунін побачив і безперервну крамолу, та ненаситне честолюбство, і люту жагу влади, і обманні цілування хреста, і втеча до Литви і Крим "для підйому поганих на свій же власний отчий дім", але післяреволюційний існування не порівняти з минулим: "Всякий русски