Філософія літературної творчості
Юрій Мінералів
Заговоривши
про Олексія Федоровича Лосєв як літературознавець, навряд чи правильно було б промовчати
про те, що «літературознавцем» він себе швидше за все не визнавав. Остання
цілком природно для людини, що сформувався як дослідник у
срібний вік російської культури - тобто в епоху, коли ще зберігалося
єдність філологічного знання і від вченого було потрібно бути професіоналом
відразу і щодо літератури, і щодо мови (одночасно володіючи в
необхідною мірою також культурно-історичної та філософської ерудицією). Крім
цього саме срібний вік дуже захоплювався ідеєю органічного злиття воєдино
найважливіших напрямів духовного життя і діяльності людини (релігії, науки,
мистецтва і т. д.), і навряд чи випадково молодий учений почав з роздумів про
«Вищому синтезі», кажучи: «Сучасність зажадав синтезу більш, ніж будь-яка
інша епоха. Філософська думка розплачується тепер своєю безпорадністю і
тугою за вищим синтезу за сліпе самоотданіе техніці і «відкриттів» XIX століття,
за довгий блукання в лабіринті гносеологічної схоластики, за
безрелігійним, під знаком якої протекла вся нова культура »(13, 32).
В
цих словах вловимі відгомін улюблених суджень мислителів того часу,
подібних В. Іванову (з яким багато спілкувався Лосєв у передреволюційні роки).
Але в них присутня непряма самохарактеристика, безсумнівну точність
якій підтверджує подальша творча діяльність А.Ф. Лосєва --
філолога, філософа, історика античної культури, музикознавця.
Природний
діалектик, мислення якого без зусилля «схоплював» все, пов'язане з ідеєю
«Плинність» явищ сущого, їх якісних трансформацій і метаморфоз, все,
що відноситься до антиномії макрокосмосу і мікрокосмос, її конкретним втіленням
в сфері художньої творчості, і т. д., і т. п., - А.Ф. Лосєв безпомилково
впізнав уявну схоластичну «вченість» не тільки в позитивізмі XIX століття.
Тяжіння до специфічно розуміється «точності» (до формальних схемами, рубриками та
класифікаціям) виявляється рисою чи не панхроніческой, всевременной.
Возз'єднати штучно розчленоване, роз'єднане позитивістським свідомістю --
це дуже в дусі срібного століття, і це чудово вдавалося А.Ф. Лосєву.
В
20-і роки філологічна молодь його покоління в загальному нерідко захоплювалася,
протилежним чином, що саме «класифікацією і деталізацією». Виходячи з
різних принципів, ними в рівній мірі були зайняті і формалісти, і вульгарні
соціологісти в літературознавстві і мовознавстві. Сучасник писав: «Виникнувши в
атмосфері футуризму ... лінгвістична поетика опоязовцев ... гордо відкинула свою
попередницю, - лінгвістичну поетику Потебні. Останній ... вважав, що в
художньому творі ... зовнішня форма, внутрішня форма і зміст або
ідея. Проблема образу (внутрішня форма) кладеться ним в основу всієї поетики.
Наші формалісти, принаймні, найбільш радикальні з них, хочуть залишатися
лише при одній зовнішній формі ... »(18, 39). Але і в зовнішній формі «випинається»
кількісний момент. Абсолютизація кількісних відносин стосовно до
«Організму» літературного твору (а кількісні підрахунки вимагають
саме розчленовування об'єкта на дискретні «одиниці») означала, що «гордо
відкидається »не тільки підводна частина айсберга (« внутрішня форма », якій
ніби й немає), але й взагалі ідеєю діалектичної «плинність» літературних
явищ - відкидається в ім'я штучного умогляду, схеми, сконструйованої
у відриві від реальності.
Менталітет
«Революціонерів від науки» з незмінним для нього почуттям зневаги до
«Проклятому минулого» (тобто до політичної та культурної історії Вітчизни і,
як підсумок, до історії вітчизняної науки) був широко поширений у колах
літературознавчої молоді 20-х рр.. (див. подр.: 15). А.Ф. Лосєв опинився в
своєму поколінні стоїть осібно, і якщо «зв'язок часів» не обірвалася в нашій
науці, то цим вона зобов'язана діяльності саме таких вчених, як він.
В
одній зі своїх книг, що вийшли «виданням автора» в 1927 році, він пише: «Наша
«Діалектика людського слова» ближче підходить до того конгломерату
феноменологічних, психологічних, логічних і лінгвістичних ідей і
методів, який характерний для прекрасного дослідження О. Потебні (Думка і
мова. Харьк., 1913), вносячи в нього, однак, діалектичний зміст і систему »(6,
253). Так молодий автор прославленої пізніше в науці «Філософії імені"
відгукується про співвідношення власної концепції та юнацької концепції А.А.
Потебні, теж прославився з трагічним запізненням (посмертно) і саме в
срібний вік російської культури, сформував Лосєва.
Щоб
уявити собі, Чт ~ про мав протиставити «класифікації та деталізації»,
зовнішньо-формальним штудіях цей діалектик, можна привести його чітку вказівку,
що навіть арістотелівські декілька тропів по суті зводиться до однієї категорії
метафори: «... Метафора, в самому широкому значенні цього слова, є основна
художня форма, що служить вираженням словесного сенсу ... Метафора, в
найширшому розумінні, є, таким чином, універсальна категорія
поетичного. Це та модифікація символу, що специфічна саме для поезії.
Метафора і є наша словесна художня форма, але дана у своїй
фактично-поетичної завершеності »(7, 125).
Заперечити
проти цих слів в концептуальному плані неможливо. Навіть просте зіставлення
легко покаже, що різні автори нерідко поміщають однотипні приклади хто в
розділ метафор, хто Синекдоха, хто в епітети. Межі між основними
«Арістотелівські» стежками настільки умовні, що їх виділення швидше
інструментальний прийом, ніж теоретично незаперечна реальність. Недарма в
повсякденних ситуаціях слова «метафора», «метафорично» і т. п. нерідко
вживаються для позначення тропів взагалі. Це можливо в силу функціональної
однорідності тропів і в силу того, що для поезії, дійсно, специфічна
модифікація символу типу метафори.
Однак
Того ж А.Ф. Лосєв вміє провести чітку межу там, де дійсно має
місце якісне розходження.
Ось
як він тлумачить різницю між поетикою і літературознавчої стилістикою
(в розмежуванні яких автори-недіалектікі як раз не сильні): "Вчення про
метафори взагалі є - поетика (або естетика поезії). Але вчення про те, як вживає
метафору Пушкін або Тютчев є вже частина стилістики. Тут вже припадає
обговорювати метафору не в її загальних структурно-конструктивних моментах, але вивчати
ті особливі точки зору, які характерні для ... самого автора і які за
суті своїй ніякого відношення ні до якої структурі ніякої метафори не
мають, але які тим не менше в цих метафор, як і у всьому іншому можуть
втілюватися і виражатися »(6, 226).
Зрозуміло,
що в даному випадку метафора згадується лише як приклад. Метафора, рима,
віршований метр і т. д. і т. п., взяті «зсередини», з точки зору їх
структури взагалі суть об'єкти поетики, стилістика ж вивчає способи
використання, вживання художником всього того, що описано в поетиці; а
такі способи в кожного автора різні. Структура, «механізм дії»
метафори та ін стилістику не цікавить - вона розглядає вживане
художником феноменологічні. Лосевское розмежування бездоганно.
Теорія
художнього стилю цікавила А.Ф. Лосєва протягом всієї його творчої
діяльності. Заглиблюючись в музику, повертаючись до літератури, вивчаючи античні
риторики, розмірковуючи над російською літературою, над працями філософів античності,
середньовіччя і ренесансу, російського срібного століття, він неминуче стикався
з відповідною проблематикою: «Стиль - необхідна діалектична категорія,
наступна за категорією символу »(7, 122).
Вже
у молодого Лосєва в самому підході до осмислення феномену «стиль» виникає
рівень мислення винятково великого дослідника: «Для визначення стилю
необхідна точка зору інобитійная до самої художній формі », - говорить він
в «Діалектика художньої форми» (1927), відразу ж знаходячи, таким чином, той
ракурс, який необхідний, щоб не сталося непомітного змішування явищ стилю
з нестілевимі категоріями. Далі говориться: «Нехай ми говоримо, наприклад, про
якомусь історичному стилі. Це означає, що ми повинні незалежно від
творів мистецтва стилю Відродження знати, що таке Відродження. (...)
Нехай я кажу про «стилі Чайковського» в музиці. Це можливо тільки тоді, коли
я вже до цього аналізу знаю в чіткому визначенні або описі, що таке
Чайковський. А звідки я взяв це визначення, - для цього аналізу
абсолютно не важливо, і немає нічого дивного в тому, що я взяв його з
спостереження, між іншим, і за тими ж самими музичними творами »(7,
123).
В
20-і роки, коли набули поширення в літературознавстві штудії,
націлені на зовнішню форму, А.Ф. Лосєв своїми роботами продовжував ту чи не
протилежну цього семасіологіческую лінію, яка раніше так яскраво проявила
себе в «чудовому навчанні» А.А. Потебні (7,157). Втім, він вже тоді не
був налаштований щодо свого великого попередника учнівськи. Потебня
розрізняє в усякому семантично цілісному мовному освіту (ієрархічно --
від слова до твору) не два начала (форму і зміст), а три (зовнішню
форму, внутрішню форму і зміст). У цій тріаді найважливіший компонент --
друге. Те, що іменується «внутрішньою формою» - явище семантичне. У вузькому
тлумаченні це етимологічний образ у слові типу «вікно - око», «місто --
обгороджене місце »і т. п., в широкому ж взагалі« образ ідей »,« ідея ідеї »- бо
і різні мови в словах з однаковим словниковим значенням таять різний спосіб
(по-русски вікно - те, через що дивиться око, по-англійськи ж - те, через що
дме вітер), і різні поети дають однакові чи подібним ідеям свою власну
образну інтерпретацію, що забезпечує семантичну унікальність того, що
втілено індивідуальним стилем. А.Ф. Лосєв видозмінив потебніанскую тріаду --
схожим чином він, між іншим, вступив з філософської тріадою, заговорив вже
про «тетрактіде» (7, 133).
Слово
в художньому контексті виявляє додатково важливі семантичні
властивості: «Так, значення слова варіюється в залежності від способу розташування
їх у пропозиції, від віршованого розміру (і його видів), рими тощо, зовнішніх
прийомів, що вживаються з цілями виразності ». Це є ... пойема слова,
пойематіческій шар у семеме »(6, 36),« всі ці типи семеми можна узагальнити в
один - символічний - шар »(6, 36-37).
«Пойема»
( «Поема») - давньогрецька слово, що позначає твір мистецтва. Лосєв у
своєї концепції об'єктивно продовжує розробку теми слова як твори
мистецтва, теми подібності між словом мови і твором, розпочату в російській
теорії словесності А.А. Потебнею. Втім, у своєму ставленні до слова він
постає, безумовно, як людина іншого часу. Срібний вік з його
невідступним роздумами про «магії слів» згадується при зустрічі з таким
характерним тезою А.Ф. Лосєва: «Слово є ... деякий легкий і невидимий,
повітряний організм, наділений магічною силою щось особливе значить, в
якісь особливі глибини проникати і невидимо творити великі події. Ці
невагомі і невидимі для безпосереднього відчуття організми літають майже
миттєво; для них (з точки зору безпосереднього сприйняття) ніби зовсім
не існує простору. Вони пробиваються в глибини нашого мозку, виробляють
там небувалі реакції, і вже по одному цьому є щось магічне в природі
слова ... »(13, 659).
Не
намагаючись піднімати питання, «чи правильні» подібні висловлені А.Ф. Лосєвим в
«Філософії імені» уявлення про слово як смисловому явище і про феномени, з
ним пов'язаних, однак не можна не зазначити, що він говорить тут про проблеми,
дозволяти які без явного успіху дещо раніше Лосєва пробували (в
срібний вік) теоретики символізму. Філософсько-філологічні опрацювання
Лосєвим цього роду проблем, звичайно, незрівнянно більш глибока і академічно
грунтовно, ніж у А. Білого або В. Іванова.
Круг
ідей, висловлених в «Філософії імені" та інших роботах раннього Лосєва, в силу
своєї синтетичність і універсальної багатогранності суттєвий і для
філософської діалектики і для естетики, і для філософії мови, і для
мовознавства, і, нарешті, для теорії словесності - як це вже видно з
вищенаведеного. Без «Філософії імені" (як і без багатьох пізніших книг
вченого - серед них, наприклад, книг «Мовна структура» і «Знак. Символ.
Міф. ») Навряд чи можливо обійтися при побудові концепцій, пов'язаних з
знаковими системами. Якщо пізніше, в 70 - 80-ті роки «Фігури замовчування» навколо
імені А.Ф. Лосєва і практикувалися іноді тими чи іншими прихильниками
семіотики, тими чи іншими структурно-семіотичний школами, то (хоча зрозуміти
таких семіотика неважко) це мало для їх концепцій з точки зору точності,
науковості тощо, безсумнівно, негативні наслідки, роз'яснювати характер
яких докладно немає необхідності.
Лосєв
почав як православно-християнський філософ, тобто діалектик-ідеаліст, міцний
у вірі, негативно налаштований щодо гностичних, теософської та інших
подібних віянь, що мали місце в колах інтелігенції срібного століття
(останнє чітко виражено в написаної в 1919-1921 рр.., але опублікованій
тільки сьогодні його роботі «Світогляд Скрябіна» - (див. 12), негативно
настроєний і до матеріалізму. Як наслідок, в ранніх роботах досить
відкрито і вільно, а в пізніх глухо, як би «крізь зуби» він говорить у зв'язку
з проблемою словесного сенсу про магії слів і те, що з цією темою пов'язано.
Однак навряд чи в цьому полягає слабка сторона його концепції. Скоріше, навпаки,
подальше забуття дослідниками знаковості і питань семантики тих
аспектів, які природно і свідомо потрапляли в поле зору ідеаліста
Лосєва, вніс до семіотичні штудії скутість, схематизм і однобокість.
«безглуздий
- Відсутність сенсу; воно - оточує сенс і тим оформляє його, дає йому
обрис і образ »(13, 654), - пише А.Ф. Лосєв ( «Філософія імені»). Такого
роду судження концептуально настільки фундаментальні, дієво конкретні і
доречні літературознавчої тематики (наприклад, теорія стилю), що
історико-біографічні прив'язки кшталт вказівок на захоплення Лосєва і
Флоренського в 20-ті роки «імяславіем» можуть замість прояснення навіть мимовільним
чином щось затушувати в них для сучасного читача. Семантичні
погляди молодого А.Ф. Лосєва свідомо ширше контексту що пішли в минуле
релігійно-богословських дискусій.
Коли
багато пізніше в «Історії античної естетики» Лосєв звернувся до питання, чим була
довгий час сприймалася як щось безнадійно застаріле, забуте риторика,
він багато чого нюансіровал в проблемі словесного сенсу і, перш за все, в
цікавить нас питанні про сенс художньому. «Найважливіше, - на думку
А.Ф. Лосєва, - це розуміти тут те, чим не є риторика Арістотеля.
Зазвичай думають, що це є вчення про ораторському мистецтві. Це зовсім не
так. Ораторське мистецтво входить в область риторики не більше, ніж взагалі всяке
людське спілкування ... Риторика Аристотеля є просто мистецтво переконливо
говорити, чому більше всього вона застосовна до художніх областям ... »(9,
532).
Риторична
сфера - сфера емоційного переконання, а не логічного доказу. Риторика
апелює до того, природа чого відома лише в загальних рисах, і що
іменується звичайно (іменується значною мірою суто умовно) «інтуїцією»,
«Підсвідомістю» і т. п. Отже, словесне художня творчість,
дійсно, «найбільше» цікавило риторику протягом усієї
багатовікової історії існування цієї особливої комплексної (і філософської, і
філологічної, і психологічного, і, поза сумнівом, «магічної») дисципліни,
поєднувала в собі широку теоретичну масштабність з чіткою націленістю
практичних рекомендацій. Заслуга А.Ф. Лосєва вже в тому, що в епоху
панування позитивістської-матеріалістичних поглядів він не просто
декларував, а на безлічі конкретних фактів античної словесної культури
продемонстрував необхідність відродження так огульно вигнаний в XIX столітті
риторики.
Античність,
додавала риториці таке велике значення, розуміла її завдання вельмичітко.
Сучасна теорія художнього стилю не збігається з нею, хоча зовнішня
близькість в наявності (як зі стилістикою аж ніяк не збігається поетика). Арістотель
писав, що в риториці слід говорити «про те, що ж стосується думки, ... тому що це
приналежність її вчення », а до області думки за Арістотелем« відноситься все, що
повинно бути досягнуто словом »(1, 666). Значеннєва сторона художнього
твору, її оптимізація (так щоб в ідеалі задум і втілення були
взаімоадекватни, стріли художника, образно кажучи, точно вражали б мета) --
ось об'єкт риторики. Все це становить нині аж ніяк не історичний, а самий
жвавий інтерес, у силу чого в останні роки в філологічної середовищі спостерігається
інстинктивна «ностальгія з риторики». Ірраціональна «інтуїтивістську» основа
її поглядів, не відповідала колись пафосу набирав силу
матеріалістичного у своїй основі «позитивного» знання, вже не дратує.
Риторика
створювала своєрідну типологію асоціативного розгортання семантики.
Пріоритет семантики, а не форми надходить в риториці всюди. Слово - не
«Словоформа», а «проста ідея», фраза, період - "складена ідея», твір
- Певне «з'єднання та розташування ідей». Даний підхід дозволяв
риториці здійснювати тонке і глибоке проникнення в художню
семантику в її конкретних нюансах - чого в наш час, до речі, виявилося
неможливо досягти, оперуючи поняттями «рівнів», «опозицій», «семантичних
полів »та іншими« порожніми абстракціями »в гегелівському сенсі цього терміну (3,
87, 90). Дієздатної альтернативи риториці як практично орієнтованої
теорії семантики створити так і не вдалося. І до лосевскім спостереженнями над
риторикою явно доведеться повертатися все частіше. Адже сьогоднішні досліди по
створення так званої «неориторики» парадоксальним чином апелюють не до
семантиці, а зовнішньої форми, включаючи замість живих і конкретних функціонально дієвих
правил умовно-абстрактні штучні схеми. Апарат «неориторики»
розходиться зі специфікою реально історично існувала риторики настільки,
що перед нами, по суті, не «неориторика», а антіріторіка.
Щоб
повніше відчути внутрішній «контакт» А.Ф. Лосєва з досліджуваними їм античними
риторики, глибину його проникнення в цю психологічно так далеку від людей
XX століття стихію, можна порівняти приводиться його судження про риторику з тим, що
пише сьогодні про неї один вітчизняний автор, який характеризує риторику
як «складний конгломерат понять, конституцій, методів і результатів, насилу
співвідноситься з нашими сьогоднішніми уявленнями про єдину наукової дисципліни »,
і навіть згадує про її «донаукових» (16, 355, 363). Власна його концепція,
природно, подається на цьому обтяжуючому тлі як зразково сучасна теорія,
причому проводиться паралель між нею і риторикою Аристотеля, обгрунтованість
якої проблематична: навряд чи коректно співвідносити формально-структурні
поняття на кшталт «сверхфразовых рівнів», «межфразовой зв'язку» і т. п. з
семасіологіческімі тезами Аристотеля, «наука ж, - кажучи словами А.А.
Потебні, - почалася там, де розпочався аналіз явищ », а не« з останньою
прочитаної книжки »(18, 68).
Цього
роду сучасні концепції А.Ф. Лосєв дотепно назвав одного разу
«Стенографічний лінгвістикою». Лосєв зумів розглянути в риториці Аристотеля
то головне і стрижневе, що спростовує її характеристику як «конгломерату» і
пр. Діалектика читає діалектик, могутнього мислителя минулого читає учений XX
століття, йому конгеніальний.
В
сфері художньої словесності особливий інтерес з боку риторичної
представляє лірика.
А.Ф.
Лосєв точно вказує на ритм, як на той об'єктивний риторичне рушій,
який виробляє «художні» метаморфози з емоціями, перетворюючи їх на
лірику. Представником «позитивного» знання навряд чи могли прийматися всерйоз,
наприклад, популярні в сучасних йому літературно-мистецьких колах думки
про «магічної» ролі ритму - ср слова В. Іванова, що в давнину «ритмами
виліковувалися хвороби душі і тіла, перемагає, провела криваві міжусобиці »
(4, 131). Ставлення до проблеми А.Ф. Лосєва позбавлене прямолінійності. У цитованої
книзі «Знак. Символ. Міф »(1982) він не обговорює проблему магічність слова, які зацікавили
його в «Філософії імені". Розмова з плану «магічного» переведений до плану
«Міфологічного» (що могло бути пов'язано і з цензурними умовами). Лосевскіе
спостереження над «міфологією» слова та мови літературознавчих виключно
цікаві:
«Коли
ми говоримо дощить, то нам на перших порах ще не відомо, хто дощить чи що
дощить, але вже німецька мова говорить, тобто якесь воно дощить. Французи пішли
ще далі, і це воно вони перетворюють прямо в он. Але відвертіше всіх і зі своєю
точки зору набагато більш чесно говорили древні греки, які прямо
говорили Зевс дощить. (11,105).
Тонкість
аналітичних операцій А.Ф. Лосєва над словесно-мовної образністю, глибина
його проникнення в цю образність можна порівняти хіба що з проникливий
спостереженнями А.А. Потебні. Мабуть, це перш за все філософія мови, але це
безсумнівно важливо і для літературознавчої стилістики, коли читаєш у Лосєва:
«Мислення ... складається з того, що ми що-небудь предіціруем з чим-небудь.
Здавалося б, тут ми маємо справу з таким простим предметом, про який і
говорити нічого. Насправді ж ... чисто логічна предікація невпізнанним
чином інтерпретується у мові. Безособові пропозиції на кшталт: Світає,
Вечоріє, Холоднішає, Потеплело, Здається, Здається, морозить не мають вираженого
предмету для предіцірованія, а лише висловлюють саме предіцірованіе. Але, звичайно,
предмет це є, тільки проаналізувати його важко »(11, 104-105).
Східному
чином чисто феноменологічна, як звичний факт, сприймають люди те, що
в деяких мовах (наприклад, такому широко поширеній, як англійська)
багато слів, не використовуючи різних афіксів, можуть бути і дієсловом, і
іменником (а часом і іншими частинами мови - прикметником, прислівником). У
російською мовою таке немислимо, здавалося б. Але вловимий відгомін цього
феномена вбачається у властивому поетичній мові явище «кореневого
повтору »,« художньої етимології »(пор. у Г. Державіна« Бурхливо бурею
буреванье і Борев в цьому бору », у В. Хлєбникова« У височінь весь вас звала І милий
МіГів світу мул »та ін.) В історичному плані подібні факти виглядають як
атавістичне елементи так званого «інкорпорованого синтаксису»,
який повноцінно розвинений сьогодні, як показує А.Ф. Лосєв у мовах малих
народів Півночі (11, 250-251): «Пропозиція будується тут шляхом простого
комбінування різних основ або коренів без будь-якого їх морфологічного
оформлення простого нанизування, внаслідок чого і утворюються з них
пропозиції є в той же самий час не чим іншим, як одним словом (...) (11,
251). Всі елементи інкорпоратівного пропозиції в цьому сенсі абсолютно
аморфні, так що один і той самий звуковий комплекс може позначати тут і
«Вбивство» і «вбивати», і «вбивчий», і т. д. »(11, 251-252).
Інкорпоратівное
мислення оперує виключно тільки з безформними розпливчастими,
неаналізіруемимі чуттєвими плямами »(11, 254). Але, між іншим, «кореневої
автор »в поетичній мові (він тут - одна з базових складових цієї
особливою, переоформляти звичайну мову по-своєму, відповідно до
художніми завданнями, системи) теж створює подібне чуттєво-смислове
пляма. Зрозуміло, мова поезії оперує не «виключно тільки" з такими
плямами, але те, що вони грають в індивідуальному складі деяких поетів, на зразок
вищеназваних, свою істотну роль, доводити не доводиться. З сфер
міфологічного і магічного «позамежного» думка великого діалектика
по-новому повертається до конкретики мови, до мовної плоті - «і міфологія є
мислення і синтаксичне зв'язування є також мислення »(11, 405).
Тут
Лосєв далеко йде вперед з тієї маловідомої стежці, якою просувався
колись Потебня з його Марію, що зв'язала теорію мови і теорію
словесності. Думка Лосєва енергійна і майже зримо «опредмечена»: «У зв'язного мовлення ...
всяке пропозицію проскакує у нас, так би мовити, одним духом, одним махом,
у вигляді однієї неподільної лінії »(11, 110). «Те, що вигуки є цілими
згорнутими пропозиціями, це зрозуміло саме собою »(11, 465). «Було б
колосальним досягненням науки, якби кожне окреме слово треба було б
вважати конденсованим пропозицією. Теоретично це тільки й може бути
так, але практично і мовознавчих це вимагає обстеження досить великих
граматичних матеріалів »(11, 109).
Так,
окказіональние поетичні неологізми являють собою згорнуті стежки (якщо
докласти лосевскую термінологію - метафори) і в порядку робочого прийому легко
розгортаються в конструкції з декількох слів, що виражають синтаксично
щодо закінчену думку (СР северянінское «разлепесточіл апельсин» - то
є «розділив на часточки, що нагадують собою пелюстки квітки» апельсин).
Легко
зрозуміти, наскільки значимі обговорювані феномени, наприклад, для теорії стилю. Те, що
слово може бути функціонально еквівалентно пропозиції (існують, зрозумілим
чином, і ієрархічно більш високі еквівалентні пари), багато що пояснює в
взаємних відмінності індивідуальних стилів. Незриме смислове рух, процес
(згортання - розгортання, конденсація - смислове «розрідження» та інші
прояви «взаімоперетеканія») в самій природі словесного мистецтва - вже
тому, що, як і показав колись В. Гумбольдт (3), сама мова - це рух,
безперервна діяльність, а не тільки її продукт.
«В
підсумку необхідно сказати, - пише Лосєв, - що коли ми прийшли до висновку про мову
як загальне предіцірованіі, то це означає, що і кожен мінімальний елемент
мови теж є смисловий зсув, теж волає про той чи інший предіцірованіі, т.
тобто теж є мінімальною пропозицією. Це й означає, що общежізненний, а
іноді навіть і філософський термін «потік» ми перевели на граматичний мову.
Мова як потік свідомості означає тільки те, що мова є загальне
предіцірованіе, тобто загальне пропозицію або система пропозицій, а це
стосується будь-якого і навіть самого малого елемента мови. Якщо мова є потік
свідомості, то це означає, що ... основа мови - предложенческая »(11, 475-476).
Всі
це досить прямо відноситься до літературного стилю у вузькому сенсі (складі).
Само собою зрозуміло, що подання про «потоці свідомості», відображених в
мовою, чудовим чином проектується і на ряд конкретних творів у
літературі XX століття, і вітчизняної та зарубіжної, на ряд конкретних стилістів.
Так А.Ф. Лосєв постійно виявляє своє унікальне уміння в малому бачити велике
і проникати у будь-смислове явище до найвіддаленіших його коренів.
Сьогодні
люди лише приступають до осягнення наукової спадщини А.Ф. Лосєва. З упевненістю
можна сказати, що це був геніальний учений сучасності, гордість російської
культури, одна з найбільших мислителів XX століття. Зараз ситуація для
органічного засвоєння нашими сучасниками культурної спадщини в силу
зрозумілих обставин явно не сама сприятлива. Але тим важливіше робота по
збереження цієї спадщини і впровадження його в «актив» сучасної науки і
сучасної культури. Ще недавно А.Ф. Лосєв жив серед нас. Тепер він - в одному
ряду з Платоном і Аристотелем, Кантом і Гегелем, В. Гумбольдтом і Потебнею,
Достоєвським і Толстим, Бахтіним і Хайдеггером - в ряду найяскравіших умів людства.
Список літератури
1.
Аристотель. Сочинения в 4 т. Т. 4. М., 1984.
2.
Бєлінський В.Г. Сочинения в 9 т., М., 1970.
3.
Гумбольдт В. Вибрані праці з мовознавства. М., 1984.
4.
Іванов В. Борозни і межи. М., 1916.
5.
Лосев А.Ф. Філософія імені. М., 1927.
6.
Лосев А.Ф. Діалектика художньої творчості. М., 1927.
7.
Лосев А.Ф. Проблема символу і реалістичне мистецтво. М., 1976.
8.
Лосев А.Ф. Історія античної естетики. Арістотель і пізня класика. М., 1975.
9.
Лосев А.Ф. Історія античної естетики. Ранній еллінізм. М., 1979.
10.
Лосев А.Ф. Мовна структура. М., 1983.
11.
Лосев А.Ф. Знак. Символ. Міф. М., 1982.
12.
Лосев А.Ф. Пристрасть до діалектики. М., 1990.
13.
Лосев А.Ф. Буття. Ім'я. Космос. М., 1993.
14.
Мінералів Ю.І. Практична семасіологія.// О.О. Потебня i проблеми сучасноi
Фiлологiя. Київ, 1992.
15.
Мінералів Ю.І. Суєта та культура// Московський вісник. 1992. № 4.
16.
Загальна риторика. М., 1986.
17.
Потебня А.А. Теоретична поетика, М., 1990.
18.
Сакулін П.М. Філологія і культурологія. М., 1990.
19.
Чичерін А.В. Сила поетичного слова. М., 1985.
20.
Ярхо Б.І. Найпростіші підстави формального методу// Ars poetica. Вип. I. М.,
1927.
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.mineralov.ru/litved.htm
