Іван Шмельов

Михайлов О.М.

(1873-1950)

"Як би там не судили академіки від літератури про письменницькому спадщині Шмельова, - зауважував, відгукуючись на його кончину, історик А. Карташов, - це їхнє право і компетенція, але є і не ізбудет близько Шмельова ще другий, масовий, читацький суд. І ось тут сталося щось досить рідкісне, я б сказав, виняткове. У нашій новітній літературі ще небувале. Шмельов, і сам того не підозрюючи, потрапив в таку собі, не літературно-формальну, а духовно-біологічну крапку. Він спустився в надра російської простонародного церковного благочестя і там потрапив у владу суду, ні від будь академій не залежного, суду собору церкви народною. Суд цей не боїться переоцінки цінностей. Критерії його стійкий, тисячоліття, незмінний. Там Шмельова визнали своїм і майже вже канонізували. Так масова читацька оцінка злилася з оцінкою церковної. А це факт великоваговий. Від нього не відмахнешся ні замовчуванням, ні невизнанням. Соборно-церковна оцінка лише в останню чергу естетична, художня. А в першу голову - навчальним, повчальна, гopе-приносити. Вона визнала Шмельова вчителем. Так претендент на світського "вчителя життя" перетворився на вчителя церковного. У людей па нічному столику поряд з молітвослоном і Євангелієм лежать томики "Літа Пан", як колись лежали "Житія святого" Дмитра Ростовського. Це вже не література ... Це "душа просить". Це угамування голоду духовного "1.

Сьогодні коли читач отримав нарешті найкращі книги Шмельова і серед них - "Літо Господнє", "Проща", "Сонце мертвих", ці поминальні слова починають звучати пророче.

Яким же. він був, цей шукач правди, заступник і друг скривджених, мученик і, нарешті, учитель?

"Середнього зросту, тонкий, худорлявий, великі сірі очі ... Ці очі володіють всім особою ... схильні до лагідною усмішкою, але частіше глибоко серйозні і сумні. Його обличчя поборознена глибокими складками-западинами від споглядання та співчуття ... особа російське, - обличчя минулих століть, мабуть - особа Старовєра, страждальця. Так і було: дід Івана Сергійовича Шмельова, державний селянин з Гусліц Богородського повіту Московської губернії, - старовір, хтось із предків був затятий начотника, борець за віру -- виступав при царівни Софії в "пряха", тобто в суперечках про віру. Предки матері теж вийшли із селянства, споконвічна російська кров тече в жилах Івана Сергійовича Шмельова ".

Такий портрет Шмельова дає у своїй книжці чуйний, уважний біограф письменника, його племінниця Ю. А. Кутиріна 2.

Портрет дуже точний, що дозволяє краще зрозуміти характер Шмельова-людини і Шмельова-художника. Глибоко народне, навіть простонародне початок, тяга до моральних цінностей, віра у вищу справедливість та одночасно різке заперечення соціальної неправди визначають його натуру. Більше докладне пояснення її, її витоків, розвитку ми знаходимо в біографії Шмельова.

І. С. Шмельов народився в Москві, в Кадашевська слободі 21 вересня (3 жовтня) 1873 року, в родині підрядника. Москва -- глибинний джерело його творчості. Корінний житель першопрестольній, Шмельов чудово знав це місто і любив його - ніжно, віддано, пристрасно. Саме самі ранні дитячі враження назавжди заронили в його душу і березневу крапель, і Вербний тиждень, і "стояння" у церкві, і подорожі по старої Москві. Вона жила для Шмельова живий і первородну життям, яка і дотепер нагадує про себе в назвах вулиць і вулиць, площ і майданчиків, проїздів, набережних, глухих кутів, заховав під асфальтом великі і малі поля, галявини, Вспольє, піски, бруду і глинища, мохи, вільхи, Лаже нетрі, або дербі, куліжкі, болотні місця і самі болота, купини, Лужники, Вражку-яри, ендовирви, могіліци, а також бори, і дуже багато садів і ставків. І ближче всього Шмельову залишалася Москва у тому трикутнику, який утворюється вигином Москви-ріки з водовідвідних каналом і з південного сходу обмежений Кримським валом і Валовий вулицею, - Замоскворіччя, де проживали купецтво, міщанство і безліч фабричного та заводського люду. Найкращі його поетичні книги - про Москву, про Замоскворіччя.

Глибоко московські корені Шмельова. Прадід письменника жив у Москві вже в 1812 році і, як належить кадашу, торгував посудним і щепним товаром. Дід продовжував його справу до брав підряди на спорудження будинків. Про крутому і справедливому характері діда Івана Івановича (в сім'ї по чоловічій лінії переходили два імені: Іван та Сергій) Шмельов розповідає в автобіографії: "На будівництві Коломенського палацу (під Москвою) він втратив майже весь капітал "через упертість" - відмовився дати хабар. Він намагався "для честі" і говорив, що за спорудження йому повинні кульок хрестів надіслати, а не тягнути хабара. За це він поплатився: зажадали великих переробок. Дід кинув поспіль, втративши заставу і вартість робіт. Сумним спогадом про це в нашому будинку виявився "царський паркет" з купленого з торгів і знесеного на мотлох старого коломенського палацу.

"Царі ходили, - казав дід, похмуро поглядаючи в щелістие рісунчатие підлоги. - У сорок тисяч мені цей паркет вліз! Дорогий паркет ... "

Після діда батько знайшов у скриньці тільки три тисячі. Старий кам'яний будинок та ці три тисячі - було все, що залишилося від піввіковий роботи батька й діда. Були борги "3.

Особливе місце в дитячі враження, у вдячній пам'яті Шмельова, хочеться сказати - місце матері, займає батько, Сергій Іванович, якому письменник присвячує найпроникливіші, поетичні рядки. Власну матір Шмельов згадує в автобіографічних книгах зрідка і немов б неохоче. Лише відображенням, з інших джерел, дізнаємося ми про драму, з нею пов'язаної, про дитячі страждання, які залишили в душі незарубцевавшуюся рану. Так, В. Н. Муромцева-Буніна зазначає у щоденнику від 16 лютого 1929: "Шмельов розповідав, як його пороли, віник перетворювався на дрібні шматочки. Про матері він писати не може, а про батька - нескінченно "4.

Ось чому і в Шмельовські автобіографії, і в пізніших книгах-спогадах так багато - про батька.

"Батько не закінчив курсу в міщанському училище. С п'ятнадцяти років допомагав дідові за підрядними справах. Купував лісу, ганяв плоти і барки з лісом і щепним товаром. Після смерті батька займався підрядами: будував мости, будинки, брав підряди по ілюмінації столиці у дні торжеств, тримав портомойні на річці, купальні, човни, лазні, ввів вперше в Москві крижані гори, ставив балагани на дівочому поле і під Новінським. Кипів у справах. Вдома його бачили тільки в свято. Останнім його справою був підряд з будівництва трибун для публіки на відкритті пам'ятника Пушкіну. Батько лежав хворий і не був на торжество. Пам'ятаю, на вікні у нас була складена купка квитків на ці урочистості -- для родичів. Але, мабуть, ніхто з родичів не пішов: ці квиточки довго лежали на віконечку, і я будував з них будиночки ...

Я залишився після нього років семи "5.

Сім'я відрізнялася патріархальністю, ревно релігійністю ( "У будинку я не бачив книг, крім Євангелія ..." -- згадував Шмельов). Втім, невід'ємною рисою цієї патріархальності було і патріотичне почуття, палка любов до рідної землі та її історії, героїчному минулого.

патріархальні, релігійні, як і господарі, і віддані їм були слуги. Вони розповідали маленькому Вані історії про ченці та подвижників, супроводжували його в подорожі до Троїце-Ссргіеву лавру, знаменитий монастир, заснований преподобного Сергія Радонезького. Їм він читав Пушкіна і Крилова. Пізніше Шмельов присвятить одному з них, старому "філенщіку" Горкіна, ліричні спогади дитячих років.

Зовсім інший дух, ніж в будинку, панував на замоскворєцький дворі Шмельова - спершу в Кадашах, а потім на Великій Калузької, - Куди з усіх кінців Росії в пошуках заробітку стікалися робітники-будівельники.

"Ранні роки, - згадував письменник, - дали мені багато враження. Отримав я їх "па дворі" (...). У дворі стояла постійна штовханина. Працювали теслі, муляри, малярі, споруджуючи і раскрашівая щити для ілюмінації. Приходили отримувати розрахунок і галасували тьма народу. Заливались стаканчики, миски, кубастікі. Рясніли вензелі. У коморах було напхані багато чудових декорацій з балаганів. Художники з Хитрова ринку хоробро мазали величезні полотнища, створювали чудовий світ чудовиськ і строкатих боїв. Тут були моря з плаваючими китами і крокодилами, і кораблі, і дивовижні квіти, і люди з звірячими особами, крилаті змії, араби, скелети - все, що могла дати голова людей у капцях, з сивими носами, всі ці "мастаки і Архімед ", як називав їх батько. Ці" Архімед і мастаки "співали смішні пісеньки і не лазили в кишеню за словом. Слів було багато на оремо дворі - Всяких. Це була перша прочитана мною книга - книга живого, жвавого та барвистого слова. Тут, на подвір'ї, я побачив народ. Я тут звик до нього і не боявся ні лаяла, ні диких криків, ні волохатих голів, ні дужих рук. Ці волохаті голови дивилися на мене дуже любовно. Мозолясті руки давали мені з добродушним підморгуванням та рубанки, і пилу, і топірець, і молотки і навчали, як "прітрафляться" на дошках, серед смолистого запаху стружок, я їв кислий хліб, круто посоленний, головки цибулі і чорні, з села привезені коржі. Тут я слухав літніми вечорами, після роботи, розповіді про село, казки і чекав балагурства. Дужі руки ломові тягали мене в стайні до коней, саджали на поїдені кінські спини, ласкаво гладили по голові. Тут я дізнався запах робочого поту, дьогтю, міцною махорки. Тут і вперше відчув тугу російської душі у пісні, яку співав рудий маляр. "І-ех і теми-най ліс ... да ех і теми-на-ай ... "Я любив крадькома забратися в обідають артіль, боязко взяти ложку, тільки що начисто вилизане і витерту великим корявим пальцем з сизо-жовтим нігтем, і ковтати обпалюють щі, міцно присмачені перчиком. Багато чого побачив я на нашому дворі і веселого і сумного. Я бачив, як втрачають на роботі пальці, як тече кров з-під зірваних мозолів і нігтів, як натирають п'яний як чіп вуха, як б'ються на стінках, як влучним і гострим словом вражають противника, як пишуть листи в село і як їх читають. Тут я отримав перше і важливе знання про життя. Тут я відчув любов і повагу до цього народу, який все міг. Він робив те, чого не могли робити такі, як я, як мої рідні. Ці волохаті на моїх очах робили багато чудового. Висели під дахом, ходили по карнизах, спускалися під землю в криницю, вирізали з дощок фігури, кували коней, брикаючого, писали фарбами чудеса, цілі пісні і розповідали захоплюючі дух казки ...

На подвір'ї було багато ремісників - бараночніков, шевців, кушнірів, кравців. Вони дали мені багато слів, багато невизначених почувань і досвіду. Двір наш для мене з'явився перший школою життя - самої важливою і мудрою. Тут виходили тисячі поштовхів для думки. І все те, що теплого б'ється в душі, що змушує жаліти і обурюватися, думати і відчувати, я отримав від сотень простих людей з мозолястими руками і добрими для мене, дитини, очима "6.

Свідомість хлопчика, таким чином, формувалася під різними впливами. "Наш двір" виявився для Шмельова першою школою правдолюбства і гуманізму, що багато в чому визначило характер його майбутнього творчості і позицію автора - захисника скривджених і пригноблених ( "Громадянин Уклейкін ", 1907;" Людина з ресторану ", 1911;" Невпиваєма Чаша ", 1919;" Наполеон ", 1928, та ін.) Домашнє виховання заронили в його душу глибоку любов до Росії, віру в перемогу вищої справедливості, потяг до морально-духовних і релігійних шукань.

Однак, повертаючись до тієї атмосфери, яка панувала в Шмельовські будинку, слід сказати, що при всій патріархальності і вірності старозавітні укладу в ній відчувалися - і чим далі, тим сильніше -- віяння культури, освіти, мистецтва. І в цьому, безперечно, була заслуга матері. Неласкаво, жорстока, вольова, вона прекрасно розуміла, як важливо дати п'ятьом дітям чудову освіту, і досягла цього, незважаючи на різко погіршується матеріальне становище сім'ї після наглої смерті годувальника-чоловіка.

Шмельов-гімназист відкрив для себе новий, чарівний світ - світ літератури і мистецтва.

Це визначило його захоплення - спершу театром (він визубрив весь репертуар у Корша), а потім - музикою. Старша сестра вчилася в консерваторії і збиралася, як згадував сам Шмельов, "кінчати" на віртуозку ". Забравшись під фікус, хлопчик годинами слухав, як вона грала складні п'єси - Місячну сонату Бетховена або "Бурю на Волзі" Аренського (автобіографічна розповідь "Музична історія", 1934). Несамовитий "музичний роман" скінчився трагікомічно. Хлопчик послав Аренський написане в стані "якогось нестями і пристрасті" лібрето по Лермонтовський "Маскарад", у повному переконанні, що маестро покладе його на музику. Але Аренський не удостоїв його навіть відповіддю, а текст став гуляти по консерваторії. Сестра та її чарівна подруга (для якої лібретист придумав особливо виграшні арії) переслідували Ваню "перлами" з його твори:        

Ми гравці, ми гравці ...   

Какі'-каки '   

Ми гравців !..     

Набагато важливіше для юного Шмельова виявилися перші досліди в художній прозі. "Вийшло це так просто і неторжественно, -- згадував він в автобіографічному нарисі 1931 "Як я став письменником ", - що я і не помітив. Можна сказати, вийшло це ненавмисне. Тепер, коли це вийшло насправді, здається мені часом, що я не робився письменником, а ніби завжди ним був, тільки - письменником "без преси". У нервом класі гімназії він носив прізвисько "римський оратор" і був прославленим оповідачем, фахівцем з казок.

Пристрасть до "письменництва" була непоборну. І якусь світлу спонукальну роль, безумовно, зіграв А. П. Чехов (нариси 1934 "Як я зустрічався з Чеховим"). Образ його легкої, але незабутньою тінню увійшов в пам'ять маленького гімназиста.

Випадкові зустрічі через багато років стали здаватися Шмельову доленосними у виборі шляху письменника - страждальця, заступника народного.

Чехов залишився на все життя його справжнім ідеалом. Але були й інші впливи, що будять творчий початок. У гімназійних буднях, де більшість педагогів відштовхувало хлопчика своєю рутиною, казенним формалізмом, воістину світлим променем виділявся викладач словесності, "незабутній" Федір Володимирович Цвєтаєв. П'ятикласник Шмельов отримав нарешті свободу: пиши як хочеш!

"І я записав завзято" про природу ", - Згадував Шмельов. - Писати класні твори на поетичні теми, наприклад -- "Ранок у лісі", "Російська зима", "Осінь по Пушкіну "," Рибна ловля "," Гроза у лісі "... - було одне блаженство ". Це було зовсім не те, що задавався раніше: не "Праця і любов до ближнього як основи морального вдосконалення" (...) І не "Чим відрізняються спілки від прислівників".

Хто знає, може, якщо б не Цвєтаєв, ми не знали б сьогодні чудового письменника Шмельова ...

"Щільний, повільний, ніби напівсонний, що говорив трохи на "о", посміюються трохи оком, благодушно, Федір Володимирович любив "слово": так, ніби мимохідь, з лінню російської, візьме і прочитає з Пушкіна ... Господи, та який же Пушкін! Навіть Данилко, прозваний "Сатаною", і той переймався почуттям.        

Мав він пісень чудовий дар   

І голос, шуму вод подібний, -     

співуче читав Цвєтаєв, і мені здавалося, що - для себе.

Він ставив мені за "розповіді" п'ятірки з іноді трьома хрестами, - такі жирні! - І як-то, тикаючи пальцем мені в голову, наче вбивав у мізки, урочисто прорік:

- Ось що, чоловік-чи-на ... - А деякі добродію пишуть "муш-чи-на", як, наприклад, зрілий му-жи-чи-на Шкробов! - У тебе є что-то ... якась, як кажуть, "шишка". Притчу про таланти ... пом-ні! "

Мабуть, під позитивним впливом Цвєтаєва різко розширився розумовий кругозір Шмельова-гімназиста, збагатився його духовний світ. до якого увійшли нові книжки, нові автори. В автобіографії він сам зазначав:

"Короленко і Успенський закріпили те, що я бачив з життя на нашому дворі. Деякі оповідання з "Записок мисливця "відповідали тому настрою, що в мені міцніла. Це настрій я назву - почуттям народності, русскости, рідного. Остаточно це почуття в мені закріпив Толстой. Його "Козаки"

та "Війна у світ" мене закрутили і вразили. І пам'ятаю, закінчивши "Війну і мир", - це було в шостому класі, - я вперше відчув велич, могучесть і якесь божественне, що укладено у творах письменників. Письменник - це найбільше, що є на землі і в людях. Перед словом "письменник" я обожнював. І тоді не навіяне уроками російської мови, а здобуте внутрішнім досвідом, встали переді мною як дві великі межі - Пушкін і Толстой "7.

Однак власні його літературні спроби удачі поки не принесешли. Він плакав, коли писав ночами сентиментальний розповідь "Городовий Семен" (наслідування "будка" Г. Успенського), але рукопис повернули. Інший, гумористичний, оповідання набрали в журналі "Будильник" - його зарізали в цензурі. І все ж пережитий захват творчості не давав спокою. Гімназист складав роман із сибірської життя, вірші на тридцятиріччя звільнення селян, драму, в якій "він" і "вона" вмирали від сухот. І все ж перший успіх прийшов. Із темою, більш скромною і, головне, близької Шмельову. І тут, очевидно, зіграли свою роль "цвєтаєвський" твори на поетичні теми, "про природу".

Літо перед випускним класом Шмельов провів на глухий річечці, у старого млина. І раптом, посеред вправ з Гомером, Софоклом, Вергілієм, він відчув, за власними словами, "щось", незвичайний приплив творчого збудження і написав велика розповідь з маху, за один вечір. А в липні 1895 року, вже студентом, отримав поштою товсту книгу журналу "Русское обозрение" зі своїм розповіддю "У млини". Руки трусилися, стрибали думки: "Письменник? Це я не відчував, не вірив, боявся думати. Тільки одне я відчував: щось я повинен зробити, багато чого довідатися, читати, вдивлятися і думати ... готуватися. Я - Інший, інший ".

Але до теперішнього письменства ще мав бути довгий і важкий шлях.

З винятковою пристрастю Шмельовські натури ми стикаємося не раз, коли знайомимося з його біографією. В молодості його круто хитало: від ревно релігійності до суто раціоналізму в дусі шістдесятників, від раціоналізму - до вчення Л. М. Толстого, до ідей опрощення і морального самовдосконалення. Навчаючись на юридичному факультеті Московського університету (1894-1898), Шмельов несподівано для себе серйозно захоплюється ботанічними відкриттями К. А. Тімірязєва. І раптом новий приплив релігійності. Після одруження в якості весільного поїздки восени 1895 року він обирає древню обитель, Валаамский Преображенський монастир па північному заході Ладоги.

Враження виявилися несподіваними, суперечливими, строкатими. "Світлий Валаам" явив студенту і деякі подробиці суворою і безрадісною життя рядових монахів, дармоїдство інших пастирів, викликав іронічну посмішку у міркуваннях про "аскетизмі плоті "і зовсім неприязне зображення" цікавих ", дозвільних відвідувачів, п'янкувата купчика та дівчат. Так народилися нариси "На скелях Валаама "." Два місяці писав. Перечитав, переписав, прорізав, ще переписав, як прорізав. Ну, куди таке! "- Згадував Шмельов пізніше в автобіографічному оповіданні "Перша книга" (1934).

Видана за рахунок автора (1897), вона була зупинена в цензурі. "Сам" всесильний обер-прокуратор Святійшого синоду Побєдоносцев дав лаконічне розпорядження: "затримати". Спотворена цензурою, "зранена, в пластирах", книга розкуповувалася погано, і бо'льшая частина тиражу була продана молодим автором букіністові за копійки. Перший вихід у літературу вийшов невдалим. Перерва затягнувся на ціле десятиліття.

Після закінчення університету і року військової служби Шмельов вісім років тягне лямку смутного чиновництва в глухих кутах Московської та Володимирської губерній. Суб'єктивно дуже болісні, роки ці збагатили його знанням того величезного і застійного світу, який можна назвати повітової Росією. "Служба моя, - зазначав письменник, - стала величезним доповненням до тому, що я знав з книг. Це була яскрава ілюстрація і одухотворення раніше накопиченого матеріалу. Я знав столицю, дрібний ремісничий люд, уклад купецького життя. Тепер я дізнався село, провінційне чиновництво, фабричні райони, дрібнопомісне дворянство "8. У повітових містечках, фабричних слобідках, пригородах, селах зустрічає Шмельов прототипів героїв багатьох своїх повістей та оповідань 900-х років. Звідси вийшли "За нагальному справі "(1907)," Громадянин Уклейкін "," В норі "(1909), "Під небом" (1910), "Патока" (1911).

До цих кутів вже доходили перший гуркіт наближається революційної грози. В обстановці наступав суспільного піднесення, в радісно-тривожної атмосфері першої російської революції і слід шукати причини, змусили Шмельова знову взятися за перо. "Я був мертвий для служби, -- розповідав він критику В. Львову-Рогачевський. - Рух дев'ятисотих років як трохи підняти вихід. Мене підняло. Нове зажевріла переді мною, відкривало вихід гнітючої тузі. Я відчував, що починаю жити "9. І основні твори Шмельова, написані до "Людини з ресторану", -- "Вахмістр" (1906), "Розпад" (1906), "Іван Кузьмич "(1907)," Громадянин Уклейкін "- всі пройшли під знаком першої російської революції.

спрямованістю, усім єством своїх творів цих років Шмельов був близький письменникам-радикалам, що групувалися навколо видавництва "Знання", в якому з 1900 року провідну роль став грати М. Горький. Величезний запас життєвих вражень, що вимагали результату, допоміг Шмельову в викритті винуватців безправ'я і злиднів "маленької" людини, в зображенні пригноблених, в яких революція висікає іскру протесту, людської гідності. У кращих своїх творах цих років - "Розпад", "Патока", "Громадянин Уклейкін" і, нарешті, у повісті "Людина з ресторану" - Шмельов продовжує і розвиває тему "маленької" людини, настільки плідно розроблену літературою XIX століття.

Останнє місце в ряду "маленьких людей "займає Уклейкін -" лукопер "," шкандаліст "і "обормот". Він давпо пройнявся усвідомленням своєї втраченої і нікчемності. Однак у жалюгідному швець клекоче непоборну стихійний протест. Цей пропащий "пустун" те саме що бунтує босяка молодого Горького. Мало того. Дитя свого часу, Уклейкін відчуває в собі пробудження цивільного, суспільної свідомості. Подальший розвиток теми "маленького людини "в принципово важливому повороті цієї гумнастіческой традиції ми знаходимо у самому значному творі Шмельова дореволюційної пори -- повісті "Людина з ресторану".

У появі цієї "тузів" речі, та й у самої долі письменника важливу і доброчинну роль зіграв М. Горький. Саме Горькому, його допомоги та підтримки зобов'язаний багато в чому Шмельов завершенням роботи над повістю "Людина з ресторану", яка висунула його в перші ряди російської літератури. "Від Вас, - писав Горькому Шмельов 5 грудня 1911, вже після виходу в світ повісті, - я бачив розташування, пам'ятаю його і завжди пам'ятати буду, бо Ви яскравою рисою пройшли в моїй діяльності, зміцнили мої перші кроки (або, вірніше, першому після першого) на літературному шляху, і якщо судилося мені залишити стоїть що-небудь, так би мовити, зробити що-небудь з того справи, якій покликана служити література наша - сіяти розумне, добре і прекрасне, то на цьому шляху багатьом зобов'язаний я Вам! .. "10

Головним, новаторським у повісті "Людина з ресторану "було те, що Шмельов зумів повністю перевтілитися у свого героя. "Хотілося, - писав Шмельов Горькому, розкриваючи задум повісті, -- виявити слугу людського, який за своєю специфічної діяльності як б у фокусі представляє всю масу слуг на різні шляхи життя ". Ближче до вершині лакейство відбувається вже "не за ці гроші, а з вищих міркувань ": так, важливий пан в орденах кидається під стіл, щоб раніше офіціанта підняти загублений міністром хустку. І чим ближче до вершини цієї піраміди, тим низинні причини лакейства.

Мудрого гіркотою наситила сповідь Скороходова, старого, па кінець сил трудівника, збезчещеного батька, вигнанця, який втратив дружину і сина. Хоча "порядне товариство" позбавило його навіть імені, залишивши безлика "людина!", він внутрішньо незмірно вище і порядочнее тих, кому прислуговує, бачить відвідувачів наскрізь і різко засуджує їх хижацтво і лицемірство. "Знаю я їм ціну справжню, знаю-с, - говорить Скороходов, - як вони там не розмовляй по-французьки і про різні предмети. Одна так-то все про те, як у підвалах живуть, і жалілась, що треба припинити, а сама-то рябчика-то в білому вині так і лущіт, так це ножичком-то по рябчик, як на скрипочці грає. Солов'ї співають в теплому місці і перед дзеркалами, і дуже їм прикро, що підвали там і всякі зарази ... Вже краще б лаялись. За крайності відразу видно, що ти з себе уявляєш. А ні ... знають теж, як подати, щоб з пилом ".

При всій жорстокості Скороходівський суду Шмельов НЕ втрачає почуття художнього такту: Скороходов і в своєму соціальному протесті залишається "середнім людиною", обивателем, межа мрій якого -- власний будинок із запашним горошком, соняшниками і породистими курми-лангожанамі. Його недовіру до панів - недовіра простої людини, в якому відчувається неприязнь до освічених людей "взагалі". І треба сказати, що почуття це в якійсь мірі поділяє сам автор: думка про фатальну роз'єднаності людей з "народу" і "суспільства", про неможливості угоди між ними відчувається і в "Громадянин Уклейкіне ", і в більш пізніх, ніж" Людина з ресторану ", творах - повісті "Стіна" (1912), оповіданнях "Вовчий перекат "(1913) і" Кумедне пригода "(1916).

Повість "Людина з ресторану", надрукована в XXXVI збірнику "Знання", мала гучний успіх. В її позитивній оцінці зійшлися рецензенти ліберальної і консервативної друку. За Шмельовські мотивами повісті був створений фільм "Людина з ресторану", де роль Скороходова проникливо зіграв видатний актор Михайло Чехов.

Про стійкої популярності "Людини з ресторану "можна судити і за таким характерному епізоду. Через сім років після надрукування повісті, в червні 1918 року, Шмельов, перебуваючи в голодному Криму, зайшов у маленький ресторан з марною надією купити там хліб. , Який вийшов до нього господар випадково почув його прізвище і поцікавився, чи не він автор книжки про життя офіціанта. Коли Шмельов підтвердив це, господар відвів його до своєї кімнати з словами: "Для вас хліб є"; З появою "Людини з ресторану "Шмельов - широко читається, визнаний в Росії прозаїк. У 1912 році організується Книговидання письменників у Москві, членами-вкладниками якого стають С. А. Найдьонов, брати І. О. та Ю. А. Буніна, Б. К. Зайцев, В. В. Вересаєв, Н. Д. Телешов, І. С. Шмельов та інші літератори. Все подальше творчість Шмельова 1910-х років пов'язане з цим видавництвом, у якому виходить зібрання його творів а восьми томах. Протягом 1912-1914 років л Книговидавництві публікуються розповіді і повісті Шмельова "Стіна", "Полохлива тиша", "Росстані", "Виноград", зміцнивши його становище в літературі як великого письменника-реаліста.

Лютневу революцію 1917 року Шмельов зустрів захоплено. Він здійснює ряд поїздок по Росії, виступає на зборах і мітингах. Особливо схвилювала його зустріч з політкаторжанамі, що поверталися з Сибіру. "Революціонери-каторжани, - з гордістю та подивом писав Шмельов синові Сергію, прапорщику артилерії, в, діючу армію, - виявляється, дуже мене люблять як письменника, і я, хоча і відхилив від себе почесне слово -- товариш, але вони мені на мітингах заявили, що я - "їхній" і я їх товариш. Я був з ними на каторзі і в неволі, - вони мене читали, я полегшував їм страждання "11.

Приймаючи зміни, які перетворили Росію з монархії в республіку, Шмельов, однак, не вірив у можливість швидких і радикальних перетворень в Росії. "Глибока соціальна і політична перебудова відразу взагалі немислима навіть в культурних країнах, - стверджував він у листі до синові від 30 липня 1917 року, - в нашій же й поготів. Некультурний, темний зовсім народ наш не може сприйняти ідею перебудови навіть приблизно "12. Але він любив свій народ і сина наставляв: "Думаю, що багато хорошого і навіть чудесного зумієш побачити в російському людину і полюбити його, бувалого так мало щасливою долу. Закрий очі на його негативне (в кого його немає?), Зумій пробачити йому, знаючи історію і тіснини життя. Зумій оточити позитивне "13.

жовтня Шмельов не прийняв. Відхід від письменника громадській діяльності, неприйняття того, що відбувається - все це позначилося і на його творчості 1918-1922 років. У листопаді 1918 року в Алушті Шмельов пише повість "Невпиваєма Чаша", яка пізніше своєю "чистотою і смутком краси "викликала захоплений відгук Томаса Манна (лист Шмельову від 26 Травень 1926). Сумний розповідь про життя або, скоріше, про житіє Іллі Шаронова, сина дворового маляра Терешки і тяглової Лушків Тихої, напоєне і справді справжньою поезією, пройнятий глибоким співчуттям до кріпосного живописцеві. Кротко і незлобиво, точно святий, прожив він своє недовге життя і згорів, як воскова свічка, полюбив молоду бариню.

Бачачи навколо себе незліченні страждання і смерть, Шмельов виступає з засудженням війни "взагалі" як масового психозу здорових людей (повість "Це було", 1919) або просто показує безглуздість загибелі цілісного і чистого Івана в полоні, на чужій стороні ( "Чужий крові", 1918-1923). У всіх цих творах, років вже відчутні відлуння пізнішій проблематики Шмельова-емігранта.

Про від'їзд письменника в еміграцію - розмова особлива. Про те, що він їхати не збирався, свідчить вже той факт, що в 1920 році Шмельов купує в Алушті будинок з шматком землі. Але трагічне обставина все перевернуло.

Сказати, що він любив свого єдиного сина Сергія - значить сказати дуже мало. Прямо-таки з материнською ніжністю ставився він до нього, "дихав" над ним, а коли син-офіцер опинився на німецької, в артилерійському дивізіоні, - рахував дні, писав ніжні листи. "Ну, дорогий мій, кровний мій, хлопчику мій. Міцно і солодко цілу твої очки і всього тебе ... "" Проводили тебе (після короткої побивки. - О. М.) - знову з мене душу вийняли "14. Коли багатопудова німецькі снаряди - "Валізи" - нападали на російські окопи і смерть витала поруч із його сином, він хвилювався, чи зробив його "растрепка", "ластівка" щеплення і кутають чи шию шарфом.

У 1920 році офіцер Добровольчої армії Сергій Чмелів, що відмовився виїхати з врангелівцями на чужину, був розстріляний червоними. І не він один.

Червоний терор, розв'язаний в Криму Бела Куном і його секретарем землячкою, був лише частиною геноциду проти російського народу. Однак він забрав до 120 тисяч життів. Коменданти міст отримали телеграму Бела Куна "з наказом негайно розстріляти усіх зареєстрованих офіцерів і військових чиновників ";" Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоч один білий офіцер "- так говорили телеграми заступника Троцького в Реввійськраді Склянского15. Вбивали але тільки офіцерів -- священиків, солдатів, інженерів, лікарів, сестер милосердя, а також членів їх сімей.

Шмельов у великому листі адвокату Обер, захищав російського офіцера Конраді, що застрелив у 1923 році в Лозанні радянського повпреда в Італії В. В. Воровського, повідомляв про сина:

"... Сергій Шмельов - учасник Великої війни, потім - офіцер Добровольчої армії Денікіна в Туркестані. Після, хворий туберкульозом, служив в армії Врангеля, в Криму, в місті Алушта, при управлінні коменданта, не беручи участі в боях. При відступі добровольців залишився в Криму. Був заарештований більшовиками і вивезений у Феодосії "для деяких формальностей ", як на мої прохання і протести відповіли чекісти. Там його тримали в підвалі на кам'яній підлозі, з масою таких же офіцерів, священиків, чиновників. Морили голодом. Протримавши з місяць, хворого, погнали вночі за місто і розстріляли "16.

Страждання батька опису не піддаються. У відповідь на запрошення, надіслане Шмельову Буніним, виїхати за кордон, "на відпочинок, на роботу літературну ", той надіслав листа," яке (за свідченням В. Н. Муромцева-Буніною) важко читати без сліз "17. Прийнявши Бунінська запрошення і подолавши численні перешкоди, він виїжджає в кінці 1922 року в Берлін, а потім у Париж.

Піддавшись незмірного горя втрати, Шмельов переносить почуття осиротілого батька на свої суспільні погляди і створює оповідання-памфлети і памфлети-повісті - "Кам'яний вік" (1924), "На пеньках" (1925), "Про одну стару" (1925). Центральної тут можна вважати повість "Сонце мертвих" (1923), яку сам Шмельов назвав "епопеєю". , Яка викликала захоплені відгуки Томаса Манна, Герхарта Гауптмана, Сельми Лагерлеф, перекладена на дванадцять мов, ця повість - як би плач по Росії, трагічний епос про громадянську війну. На тлі безпристрасно у своїй красі кримської природи страждає і гине все живе -- птахи, тварини, люди. "Сонце мертвих", - писав професор Н. К. Кульман, - книга жаху й скорботи за гинуть цінностей людського духу. Для сучасного світу вона звучить закликом: одумайтеся, поки не пізно; зрозумійте, що вся ваша культура і цивілізація на краю прірви бездонною "18.

І все ж проти російської людини Шмельов НЕ озлобився, хоча і багато в новому житті прокляв.

Про Шмельова цієї пори - про людину і художника -- писав мені близько знав його Борис Зайцев: "П?? Сател сильного темпераменту, пристрасний, бурхливий, дуже обдарований і підземно назавжди пов'язаний з Росією, зокрема з Москвою, а в Москві особливо - з Замоскворіччя. Він замоскворєцький людиною залишився і в Парижі, ні з якого кінця Заходу прийняти не міг. Думаю, як і у Буніна, у мене, найбільш зрілі його твори написані тут. Особисто я вважаю кращими його книгами "Літо Господнє" і "Проща" - в них найбільш повно висловилася його стихія ".

Справді, саме "Літо Господнє" (1933-1948) і "Проща" (1931), а також тематично примикають до ним оповідання "Небувалий обід", "Мартин і Кінга" та інше з незакінченою третя книги стали вершиною пізнього творчості Шмельова. Він Написав багато чудового і крім цих книг (крім вже згадуваного "Сонця мертвих" назву романи "Няня з Москви", 1936; "Історія любовна", 1929; "Шляхи небесні", 1936; "Старий Валаам", 1935). Але магістральна тема, яка все більше виявлялася, оголюється, виявляла головну й потаємну думку життя (що має бути в кожного справжнього письменника), зосереджено відкривається саме в цій незавершеною "трилогії", яка не піддається навіть звичного жанровому визначенням (бувальщина - небилиця? міф - спогад? вільний епос?): подорож дитячої душі, доля, випробування, нещастя, просвітлення.

Тут важливий вихід до чогось позитивного (інакше - Навіщо жити?) - До думки про Батьківщину. Шмельов прийшов до неї на чужині не відразу.

З глибини душі, з дна пам'яті підіймалися образи і картини, що не дали вичерпатися обмілілого току творчості в пору відчаю і скорботи. Живучи в Грасі, у Буніних, Шмельов розповідає про себе, про своїх ностальгічних переживання А. И. Купріну, якого палко любив: "Я по Вас скучив. Думаєте, весело я живу? Я не можу тепер весело! І пишу я -- хіба вже так весело? На мить забудешся ... (...) Зараз якийсь Містраль дует, і в мені тремтіння всередині, і туга, туга. Я не на жарт за Вас скучив. Доживаємо дні свої в країні розкішної, чужий. Всі - чуже. Душі-то рідний немає, а ввічливості багато. (...) Все у мене погано, на душі-то "19.

Звідси, з чужої і "розкішної" країни, з незвичайною гостротою і виразністю бачиться Шмельову стара Росія, а в Росії - країна його дитинства, Москва, Замоскворіччя.

Звичайно, світ "Літа Господня" і "прощі", світ Горкіна, Мартина і Кінги, "Наполеона", бараночніка Федька і богомільний Домни Панферовни, старого кучера Антіпушкі і прикажчика Василь Василича, "облізлого пана" Ентальцева в солдата Махорова "на дерев'яній нозі ", ковбасника Коровкін, рибника Горностаєва і "глитаїв"-багатія хресного Кашина - цей світ одночасно і був, і не існував ніколи. Повертаючись назад силою спогадів, проти течії часу - від гирла до джерел, - Шмельов перетворює усе, побачене вдруге. Так і сам "я", Шмельов-дитина, постає перед читачем наче б у стовпі світла, навчений всім досвідом тільки майбутнього йому шляху. Але одночасно Шмельов створює свій особливий, "круглий" світ, маленьку всесвіт, від якої виходить світло патріотичного натхнення і вищої моральності.

Про Ш