Метаморфози російської класичної традиції в «Батьківщині» і «Елегії» Н. А. Некрасова

Ранчін А. М.

Пушкінські підтексти в Некрасівській поезії досліджувалися неодноразово, але, як правило, побіжно і оглядово. Наведені нижче текст - досвід «повільного читання» двох хрестоматійних віршів Некрасова - «Батьківщини» і «Елегії». Досвід, що дозволяє побачити, що лірика Пушкіна була для Некрасова значима як квінтесенція класичної традиції. Пушкінські вірші для Некрасівській поезії подібні умиротворення, сповненому спокою пейзажу - фону, на якому виразніше і різкіше виступають похмурі, відштовхуючих або дивні фігури першого плану -- образи, породжені уявою автора «Батьківщини» і «Залізної дороги».

Отже, вчитаймося ...

І ось вони знову, знайомі місця,

Де життя батьків моїх, безплідна і порожня,

Текла серед бенкетів, безглуздого чванства,

розпусти брудного і дрібного тиранства;

Де рій пригнічених і трепетних рабів

Заздрив жітью останніх панських псів,

Де судилося мені божий світ побачити,

Де навчився я терпіти і ненавидіти,

Але, ненависть в душі ганебно при тому,

Де іноді бував поміщиком і я;

Де від душі моєї, довременно розтлінної,

Так рано відлетів спокій благословенний,

І неребяческіх бажань і тривог

Вогонь млосної до терміну серце палив ...

Так починається Некрасовська «Родина». Перша ж рядок вводить мотив повернення ліричного герроя в місця, де він провів дитячі роки і змужнів. Початок несподіване, без належної поетичної «експозиції»: текст відкривається з'єднувальним союзом «і», як би посилає і до минулого, і до раніше сказаного. Але перш нічого сказано не було. Подібна композиційна риса властива і одному з найвідоміших віршів Пушкіна - «... Знову я відвідав ... ». Несподіванка початку посилена завдяки відточив:

... Знову я відвідав той куточок землі, де я провів

вигнанцем два роки непомітних.

Але завдяки зовнішньому подібності пушкінського і Некрасівській віршів лише більш очевидною стає протилежність їх сенсу. Пушкін пише про повернення в дорогий для нього край, що оточують ліричного героя спогади - Якщо і не радісні, то дороги для нього:

Уж десять років пішло з тих пір - і багато

змінилося в житті для мене,

І сам, покірний загальному закону,

змінився я - але тут знову

Минуле мене обіймає жваво,

І, здається, вечор ще блукав

Я в цих гаях.

«... Знову я відвідав ... »- варіація жанру елегії: разом і сумні, і світлі спогади про безповоротно протекшей життя. Не така «Родина». Рідні краї, знову відвідані некрасовські героєм, народжують в ньому почуття тяжке і обурене. Спогади про життя в маєтку безрадісно. Слідом за першим віршем, що представляє собою головне пропозицію, слід обплутують, утрудняє ланцюг придаткових - монотонна череда рядків, скорботний перелік, що відкривається союзом «Де». Обурений пафос цих рядків породжує в пам'яті не елегійні роздуми з «... Знову я відвідав ...», але сумне і гнівний витійство з пушкінської ж «Села», указу на «невігластва вбивчі ганьба», на «Рабство тощее» і «Панство дике». Навіть «вогонь млосної» - кліше елегійного стилю - у Некрасова не метафора любовного томління або поетичного захвату, а піднесене іносказання іменування скорботи, народженої несправедливістю і потворністю суспільного буття. Як «безплідний жар» в пушкінській «Деревне».

Світ «Батьківщини» страшний, сповнений страждань - гірко доля не тільки рабів, а й матері ліричного героя, яка стала нещасною жертвою деспота-чоловіка:

Спогади днів юності - відомих

Під гучним ім'ям розкішних і чудових, -

Наповнивши грудь мою і злістю і нудьгою,

Ось темний, темний сад ... Чий лик в алеї далекої

миготить меж гілок, болісно-сумний?

Я знаю, чому ти плачеш, мати моя!

<...>

Ось сірий, старий будинок ... Тепер він зруйнований, а глухий:

Ні жінок, ні собак, ні гаер, ні слуг, -

А давнину? .. Але пам'ятаю я: тут щось всіх гнітило,

Тут в малому і у великому сумно серце нило.

Але трохи далі в «Батьківщині» ми зустрічаємо все-таки слабкий відгомін «... Знову я відвідав ...». Пушкін у цьому вірші згадував про свою на той час померлої няні Аріні Родіонівну:

Ось опальний будиночок,

Де жив я бідної нянею моєї.

Вже бабусі немає - вже за стіною

Не чую я кроків її важких,

Ні кропіткої її дозору.

Мотив дружби, бесід за кухлем «серцем старенькою» отлічітелен для поетичних текстів Пушкіна, створених в Михайлівському або присвяченим цим двох років вимушеного сільського усамітнення. Зусиллями офіціозних літературознавців радянської епохи цей мотив перетворився на міф про солідарність і духовне єднання поета-дворянина. Але не можна не визнати: пушкінські твори давали для такої інтерпретації якісь підстави.

Не то у Некрасова. Няня про хлопчика піклувалася і його любила. Краще б вона цього не робила:

Я до няні тікав ... Ах, няня! Скільки разів

Я сльози лив про неї у важкий серця час;

При імені її впадаючи в розчулення,

Давно Чи відчував я до неї благоговіння? ..

Її безглуздою і шкідливою доброти

На пам'ять мене прийшли деякі риси,

І груди моя повна ворожнечею і злістю нової ...

«безглуздо і шкідливою »могла бути названа не доброта Аріни Родіонівну, а доброта, а вірніше сказати, потурання, фонвізінського Єреміївна, виявляє по відношенню до барському дитяти Митрофану Простакова.

Усім пам'ятний образ з «... Знову я відвідав ...», молоді сосни, що пробилися біля коріння старих дерев, у Некрасівській «Деревне» відданий під згубну владу сокири. Сліди запустіння, прикмети розорення щедро розсіяні у фінальних рядках вірші. Некрасовский ліричний герой відчуває при їх вигляді почуття садомазохістської - радість:

І, з огидою колом кидаючи погляд,

З відрадою бачу я, що зрубаний темний бір -

В нудиться літню спеку захист і прохолода, -

І нива випалена, і без праці дрімає стадо,

Понурив голову над висохлим струмком,

І набік валиться порожній і похмурий будинок,

Де вторив дзвону чаш, і до голосу радість

Глухий і вічний гул пригнічених страждань

І тільки той один, до всіх собою тиснув,

Вільно і дихав, і діяв, і жив ...

Точна цитата з пушкінського вірша «Спогад» (у Пушкіна - «І з огидою читаючи життя моє ») змушує ще виразніше відчути відміну від класичних творів першого російського поета: пушкінський ліричний герой випробував відразу від власних гріхів, для Некрасівській героя огидна картина рідного краю - юдолі сліз і страждань ...

пасуться по луках череди, ліс, що дарує прохолоду, світлий струмок - незмінні деталі ідилічного пейзажу. Нерідко вони і в елегії. Ці образи зустрічаються ще в перший елегіях Жуковського, що створили канон цього жанру в російської поезії, - у «Вечері» і в «сільському цвинтарі», перекладенні вірша Томаса Грея:

... Коли з пагорбів золоті стада біжать до річки,

І реву гул гримить гучнішими над водами,

І, мережі склав, рибалка на легкому човнику

Пливе у Брега між кущами;

Коли плавці шумлять, склик по стругам,

І веслами струменя згідно разсевают;

І, плуги звернувши, за глыбистым кермо

З полів оратаі з'їжджають ...

Вже вечір ... хмар померкнулі краю;

<...>

Все тихо; гаї сплять; в околиці спокій;

<...>

Як злилися з прохолоду рослин кадило!

( «Вечір»)

шумляче стада товпляться над річкою ...

( «Сільське кладовище, перша редакція 1802 року)

В Некрасівській «Батьківщині» «не просто» гине під сокирою бор і пересихає струмок, -- це гинуть атрибути елегійного жанру.

Але вони знову відродяться, повстануть з небуття через три десятиріччя в вірші, так і названому - «Елегія».

Жниці за жнивами, золоті колосяться ниви, повільно, спокійно що бреде за сохою орач-оратай, прохолодна півтемрява, вечір - ці знайомі з елегії Жуковського «Вечір» образи повторені Некрасовим. Деякі повторені в його «Елегії» двічі:

Бери, ль пісні жниць над жнивами золотою,

Старий чи повільний крокує за сохою,

Біжить Чи по лузі, граючи і свистом,

З батьківським сніданком задоволене дитя,

виблискують Чи серпи, дзвенять чи дружно коси ...

<...>

Вже вечір настає. Схвильований мріями,

За нивах, по луках, заставленим стогами,

Задумливо блукаю в прохолодній напівтемряві ...

Крім процитованих рядків з елегії «Вечір» нагадаю початкові вірші «Сільського кладовища »:

Вже блідне день, ховаючись за горою;

<...>

Втомлений селянин повільною стопою

Идет, задумавшись, в курінь спокійний свій.

Але почуття і думи, які непокоять Некрасівській ліричного героя, далекі від настроїв героя елегій Жуковського, як, втім, і від елегійних настроїв взагалі. Герой вірша «Вечір» занурений у сумні і світлі роздуми про минувши:

Сиджу, задумавшись; в душі моєї мрії;

До протекшім часи лечу спогадів ...

О, днів моїх весна, як швидко зникла ти,

З твоїм блаженством і страждання!

Некрасівській ж ліричного героя займають питання цивільні, доля народна. Герой Некрасова - не «приватний людина» елегії, і він проклинає ворогів народу. І самотність його - не удіненіе і відчуженість елегійного персонажа, а гірке, трагічне усвідомлення поетом-громадянином, що слово його може бути не виявиться народом, селянством:

Відповіді я шукаю на таємні питання,

Киплячий в думці: «В останні роки

стерпний Чи стала ти, селянська жнива?

І рабства довгому що прийшла на зміну

Свобода, нарешті, внесла чи зміну

В народні долі? У наспіви сільських дев?

Іль так само смутку нестрункий їх наспів ?..»

<...>

На сільські праці покликом благословення,

Народному ворогові прокляття суллю,

А другу у небес могутності молю,

І пісня моя голосно! .. Їй вторять доли, ниви,

І відлуння далеких гір їй шле свої відгуки,

І ліс відгукнувся ... Природа дослухається мені,

Але той, про кого співаю у вечірній тиші,

Кому присвячені мрії поета, -

На жаль! Чи не дослухається він - і не дає відповіді ...

В відміну від ліричного персонажа «Батьківщини» і подібно елегійні героям герой «Елегії» любовно споглядає природу в її прекрасних проявах і знаходить в ній відгук. Але тільки в ній.

Добре відомо, що Некрасов «прозаізіровал» поезію, обираючи предмети повсякденні, раніше здавалися «низькими», і вільно і сміливо включаючи в свої твори розмовну, побутову лексику. Так він відштовхувався від традиції. Однак починав він як запізнілий і невдаха імітатор, написавши і видавши збірку «Мрії і звуки »(1840), перевантажений поетичними штампами та запозиченнями. Більше пізніше відштовхування від традиції, яка простежується в його ліриці приблизно з середини 1840-х рр.., ніколи не брало форми простого відкидання. Оригінальність поета полягає насамперед у перш за неможливе з'єднанні «Піднесеного» і «низького», «поетичної» і «прозового». (Ця особливість його творчості була чудово показана К.І. Чуковським у відомій книзі «Майстерність Некрасова.)

Звільняючись від влади поетичної традиції, здобуваючи власний голос, Некрасов в «Батьківщині» демонстративно відкидав елегійний жанр. На схилі років, наближаючись до смерті, він відкрито бере елегійне спадщину. Доля багатьох російських поетів, які жили і померлих перш Некрасова, склалася так, що серед їхніх останніх віршів виявилися і такі, що стали підсумковими творами, поетичними заповіту. Таке пушкінське "Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний ...», лермонтовського «Виходжу один я на дорогу ...», «Царськосельський лебідь» Жуковського. «Елегія» Некрасова - це його «Пам'ятник». Не випадково, саме в цьому вірші є й рядок-афоризм «Я ліру присвятив своєму народові», і класичний образ ліри, і роздуми про долю поета «в підмісячному світі». Класична тема вимагала класичної форми. Некрасов написав елегію. Але це була дивна елегія, подібної до якої раніше не існувало.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/