ЗРАЗКИ ЗАСОБІВ іммобілізації, удосконалення ШЛЯХОМ ЗБІЛЬШЕННЯ

ЧИСЛА ЇХ ФУНКЦІЙ

Зміст.

1. Вступ.

2. Кількість захватні контактів на уламки.

3. Кількість задіяних кісток.

4. Розміщеність засобів відносно кістки.

5. Розміщеність засобів відносно частин кістки.

6. Розміщеність засобів відносно шарів кістки.

7. Висновки.

8. Література.

На жаль, використання таких методик і засобів сьогодні ще досить часто практикується, але, на щастя, вже не заохочується, бо чимраз більшої популярності набувають мінімально травматичні та мінімально металоємні оперативні методики, які у поєднанні із досконалою зовнішньою іммобілізацією заклали підвалини сучасних концепцій ідеального та біологічного остеосинтезу.

Білатеральна. Функціональні елементи засобу (засобів) іммобілізації розташовані з двох сторін (протилежних або суміжних) об'єкта іммобілізації.

Частіше практикується в екстракорпоральних методиках, зокрема, при шінуванні, а також при екстра-інтракорпоральному остеосінтезі за допомогою двобічніх компресійно -дістракційніх апаратів.

Однак і при інтракорпоральному остеосінтезі нерідко виникає ситуація, коли білатеральне розташування фіксаторів, зокрема пластин, не має альтернативи, наприклад, при окремих епіметафізарніх переломах та при скалковіх переломах діафізів, де можуть одночасно i з різних сторін використовуватись навіть три пластини (С. Вегkіа, 1973).

Трілатеральна. Функціональні елементи засобу (засобів) іммобілізації розташовані з трьох сторін об'єкта іммобілізації.

Найбільш характерна для методик знерухомлення за допомогою шин, особливо гіпсових, фанерних (лубковіх), пластикових, бляшаний та інших, котрі практично завжди виготовляються у формі тристоронніх жолобів.

Трібічне розташування фіксуючіх елементів при внутрішній та зовнішньо-внутрішній іммобілізації (наприклад, при трансдіафiзарному остеосінтезі шпіц, шурупами або з використанням окремих апаратних методик) диктується ситуацією у зоні перелому: локалізацією та ступенем пошкодження м 'яких тканин, топографією судинно-нервових пучків, взаєморозміщенням кісткових скалок та іншими обставинами і тому далеко не завжди може плануватися наперед, а виконується, як правило, ех tеmроге.

Циркулярная. Функціональні елементи засобу (засобів) іммобілізації розташовані довкола об'єкта іммобілізації.

Здавна практикується при зовнішній іммобілізації гіпсовімі або іншими і чобіткамі, тутори, коксітнімі та торакобрахіальнімі конструкціями тощо.

У інтракорпоральніх методиках здійснюється переважно за допомогою церкляжів, причому як при остеосінтезі з приводу переломів, так i при здійсненні кісткової пластики, де у більшості випадків не досягають стабільно-функціонального ступеня іммобілізації.

Циркулярні розташування фіксуючіх елементів компресійно-дістракційніх апаратів, що базуються на перехресних шпіц, формує у ділянці перелому постійне довкільно зрівноважене силове поле, котре сприяє підтриманню стабільно-функціонального ступеня іммобілізації.

Поряд із цим є багато повідомлень (А. Sarmiento, L. Lata, 1984;

В. П. Охотський. В. Д. Кауль, 1985; В. Г. Рьінденко, А. К. Попсуйшапка, 1986;

Т. Бердиев, С. Розикулов, 1988; Н. А. Корж і співавт., 1996 та інші) про успішне лікування діафізарних переломів плеча, передпліччя і навіть гомілки циркулярним гіпсовімі пов'язками або ортезами із полівіку та інших матеріалів, якi накладаються у вигляді гільз або муфт без іммобілізації суміжних суглобів. Обов'язковими умовами для успішного лікування такими функції є точне моделювання їх відповідно до контурів ушкодження сегмента із співставленням уламків хоч би на 1/3 поперечника при збереженні правильних осьового взаємовідносин.

Кількість захватні контактів на уламки.

Моноконтактна. Засіб іммобілізації захоплює уламок тільки в одному місці.

Часто застосовується тимчасово шляхом ручного або інструментального утримування одного з уламків на час репонування перелому чи на час остеосинтезу. У постійному варіанті найчастіше виступає у поєднанні з компресією, як остеосинтез шурупом при маргінальних переломах, транскутанна фіксація акроміального кінця ключиці стержнем з упором тощо.

Біконтактна. Засобом (або засобами) іммобілізації уламок захоплюється у двох місцях.

Має досить широке застосування, оскільки часте з двох місць, але й у двох різних напрямках, наприклад, остеосинтез двома шпіц при переломах кісточок, надвіростків, апофізів тощо .

У поєднанні з компресією може бути настільки ефективною, що здатна забезпечити стабільність іммобілізації протягом усього часу, необхідного для консолідації уламків. Наприклад, це має місце при застосуванні методик остеосинтезу за допомогою зустрічних постійно напружених шпіц.

У тих випадках, коли буває необхідною додаткова Іммобілізація, для неї, як правило, вистачає знімної шини. У сукупності із мінімальною травматічністю таких операцій, для виконання яких досить лише кількох проколів м'яких тканин, це дозволяє розпочати ранню функціональну реабілітацію пацієнтів і практично повністю знімає проблему післяопераційних інфекційних ускладнень.

Найбільш ефективна у методиках ідеального остеосинтезу, які дозволяють застосування лише однієї Шпиці: безперервно напружений одношпіцьовій остеосинтез при Косих переломах трубчастих кісток центральноосьового напряму стиснення при застарілих переломах та несправжніх суглобах тощо.

Поліконтактна. Засіб (або засоби) іммобілізації уламок більше, ніж у двох місцях.

Найчастіше це відбувається при екстракорпорального знерухомлення, однак найкращий позитивний ефект спостерігається при інтракорпоральніх та екстра-інтракорпоральніх методиках виконання іммобілізації, коли ії засоби діють не тільки багатозахватно , але й безпосередньо на уламки.

Зокрема, на принципі багатозахватності грунтуються численні методики поліелементного остеосинтезу за допомогою пучків шпіц, шпіцьовіх апаратів, а також більш травматичних засобів: стержнів, пластин, балок, шурупів тощо, які при правильному виборі та відповідній кваліфікації виконавця практично завжди можуть забезпечити стабільно-функціональний ступінь іммобілізації.

До цієї ж групи можна умовно віднести й окремі способи моноелементного остеосинтезу, зокрема, інтрамедулярнім стержнем, оскільки він тісно, в багатьох місцях і на великій ділянці Контактуючи з уламками зсередини, діє як засіб багатозахватної іммобілізації.

Кількість задіяних кісток.

Моноосальна. Іммобілізація найбільш раціональна тоді, коли нею задіяна тільки травмована кістка.

На це орієнтована переважна більшість методик остеосинтезу, що є його головною перевагою порівняно зі способами екстракорпоральної іммобілізації, при якій, як правило, одночасно захоплюється кілька суміжних кісток або й кілька ділянок тіла. Однак це не виключає можливості обмеження зовнішньої іммобілізації тільки однією кісткою, але, на жаль, тільки. Плечового, бо топографоанатомічні особливості інших кісток цього не дозволяють.

Правда, А.К. Попсуйшапка (1989) повідомляє про можливість функціонального лікування діафізарних переломів стегнової кістки, але ортез і навантаження на стегно все-таки він не застосовує з самого початку лікування, а лише через кілька тижнів після перебування хворого на скелетних вітяганні. При цьому на підошві хворої ноги встановлюється контрольний "дозатор-сигналізатор" навантажень.

Біосальна. Знерухомлено одразу дві суміжні кістки.

екстракорпоральних засобами іммобілізацію інколи обмежують лише двома кістками, але це можливе тільки при окремих локалізаціях вогнищ ураження, наприклад, на фалангах пальців або у ділянках суглобів. У інших місцях такими засобами іммобілізується щонайменше три кістки.

Інтра-та екстра-інтракорпорально дві кістки можуть бути задіяні при артродезуючіх операціях, при відновленні сіндесмозів, при формуванні сіностомозів тощо шляхом захоплення обох кісток шпіцьовімі або стержньовімі апаратами, кістковімі трансплантатами, шурупами, шпіц, скобами, мостовидні пластинами та іншими засобами.

Порівняно просто і малотравматичні запропонували іммобілізуваті кістки передпліччя при моноосальніх переломах І.С. Макаров, Г.Г. Ткачов

(1974) та Дем'янов і співавт. (1987): зламану кістку вони транскутанно прікріплялі шпіц до цілої кістки без перфорації шкіри на протилежній стороні.

Поліосальна. Іммобілізація поширюється більше, ніж на дві кістки.

При цьому часто захоплюються і непошкоджені кістки. Як правило, це здійснюється на порівняно невеликих кістках і шляхом остеосинтезу шпіц.

Сюди також відносяться практично всі методики екстракорпоральної іммобілізації та традиційні способи іммобілізації витягання, тому що при їх здійсненні змушені захоплювати не тільки травмоване кістку, але й судини .

Інколи це може мати певний позитивний ефект. Наприклад, в окремих випадках переломів променевої кістки у типовому місці це дозволяє, захопивши гіпсовою шиною ділянки п'ястка і передпліччя, звільнити від суглоб, оскільки значну частину іммобілізаційніх функцій у такій ситуації бере на себе непошкоджена ліктьова кістка.

З аналогічних міркувань можна також обмежити зовнішню іммобілізацію і уникнути відкритої операції остеосинтезу при переломах цвілевих кісток, якщо крайні з них непошкоджені. Подібно місце при переломах окремих ребер, через що іммобілізаційні заходи часто обмежують тільки м'якотканіннімі пов'язками та наклейками або і без них.

У інших випадках включення в іммобілізацію непошкодженою кісток, а значить і утворюваних ними суглобів, має лише негативний функціональний ефект.

На цьому фоні лікування витягання виглядає дещо краще, ніж інші методики. Наприклад, скелетних витягання при переломі віростків стегнової кістки знерухомлюються лише сусідні з нею суглоби, а при застосуванні митної гіпсової пов'язки - практично всі суглоби нижньої кінцівки. Це значно збільшує тривалість функціональної реабілітації після зрощення перелому і є одним із основних недоліків знерухомлення за допомогою жорстких екстракорпоральних засобів.

Розміщеність засобів відносно кістки.

Розміщеність засобів іммобілізації відносно кісток (або їх фрагментів ) має визначальне значення для багатьох базових термінів, зокрема тих, що стосуються остеосинтезу. Накістковій, внутрішньокістковій, черезкістковій та інші його назви на перший погляд здаються простими та однозначними. Проте, далеко не всі вони виявляються такими насправді, що видно навіть із того мінімуму варіантів розміщення, який ми виділили і подаємо практично без урахування їх численних поєднань.

Екстраосальна. Засоби іммобілізації знаходяться зовні кістки, можуть розташовувати наступним чином:

- безпосередньо на її поверхні, як наприклад, церкляжі, але відносно: окістя це розташування може здійснюватись безокісно

(аперіостально), підокісно (аперіостально) та наокісно

(супраперіостально);

- попри кістку, що трапляється за особливих обставин і здійснюється лише певним чином: а) шляхом введення шпіц дотично попри кістку (параосально), що інколи вимушено застосовують при множинних багатоскалковіх переломах переважно у ділянках стоп або кистей; б) при невдалому інтрамедулярному остеосінтезі (наприклад, у такому надзвичайному випадку, коли оператори не зуміли ввести у другий уламок належну до нього частину стержня та через неможливість виправити ситуацію Гайне або шляхом повторної операції змушені були залишити цю частину стержня попри цей уламок;

- інтерстіціально зокрема, у вигляді кругових черезм'язовіх швів довкола: кісткової трубки, яку таким способом можна реставрувати із численних скалок;

- зовні тканин, які оточують кістку, тобто зовні шкіри, що характерне для застосування шин, пов'язок та інших засобів.

Трансосальна. Функціональні елементи засобів остеосинтезу пронизують кістку наскрізь, як це передбачено найбільш популярними методиками операцій із застосуванням шпіцьовіх та стержньовіх апаратів.

Нині стало узвічаєнім називати трансосальнімі лише згадані апаратні засоби остеосинтезу, хоч такими є більшість методик із застосуванням шурупів, болтів-стяжок, шпіц тощо. Трансосальні елементи фіксаторів розміщують як правило, впоперек трубчастої кістки або під кутом до неї, однак могуть розташовувати й у напрямі її поздовжньої осі.

Інтраосальна. Засоби остеосинтезу розташовані і повністю, наприклад тоді, коли фіксатори виготовлені із біологічних матеріалів, особливих полімерів та інших речовин, які можуть розсмоктуватісь в організмі людини, у зв'язку з чим нема необхідності їх видаляти.

Інтеросальна. Засоби остеосинтезу сполучають кістки між собою, що найчастіше має місце при переломах дрібних кісток, вивихах у суглобах плечового пояса та у гомілковоступневому суглобі , при розрива міжкістковіх сіндесмозів і у переважній більшості артродезуючіх та сіностозуючіх операцій.

Розміщеність засобів відносно частин кістки.

Кожен із засобів остеосинтезу створений із розрахунком на його певну локалізацію у межах кістки. Є засоби, котрі мають дуже обмежене поле дії (наприклад, для балок - майже виключно діафіз кістки), а є такі, що застосовуються практично на всій ії довжині, наприклад, шурупи.

Апофізарна. Фіксуючі засоби розташовані уділ з приводу переломів яких вони найчастіше застосовуються.

Це здійснюється переважно шляхом відкритого компресійного остеосинтезу шурупами. В окремих випадках застосовуються Шпиці, поєднані з компресійними 8-подібними дротяних петлями. Закритий остеосинтез у ділянках апофізів найбільш зручно виконувати кількома різнонаправленімі шпіц.

Епіметафізарна. Засоби остеосинтезу технічно неможливо розташувати тільки у межах епіфізів, а також не бажано їх вводити через епіфізі, тому функціональні елементи фіксаторів практично завжди захоплюють метафізі кісток. У таких умовах найбільш делікатним є шпіцьовій остеосинтез, особливо коли змушені оперувати з приводу епіфізеолізів у дітей.

Епіметадіафізарна. Найбільш властива для тих методик інтрамедулярного остеосинтезу, при яких фіксатори змушені вводити безпосередньо біля суглобових хрящів або й через них, як це, наприклад, відбувається при оперативному лікуванні шійковіх та низьких переломів стегна, переломів дистального кінця великої гомілкової кістки, фаланг пальців тощо. Операції у таких випадках часто можна здійснювати закрито.

Метафізарна. Засіб остеосинтезу знаходиться у метафізарній зоні кістки, що, як і при епіметафізарній локалізації, теж проблематичне у технічному відношенні через те, що дія відбувається там, де губчаста будова кістки ще переважає.

У таких ситуаціях застосовуються спеціальні спонгіозні шурупи, Г-,

Т-, У-подібні пластини , болти-стяжки з накладками, а також паралельні та різнонаправлені (зокрема, конусоподібні) пучки вільних та фіксованих у спеціальних пристроях шпіц, зустрічні, Перехресні та по-іншому скеровані Шпиці Із широкими упорами у вигляді шайб, підков, сходинок тощо. (Ф. С. Юсупов, |; А. Н. Єдинак, 1977; А. В. Барский і співавт., 1982;

М. В. Полулях, 1991).

Метадіафізарна. Така локалізація засобу остеосинтезу мати місце тоді, коли ним намагаються захопити уламки на якнайбільшій довжині, і зокрема тоді, коли перелом знаходиться неподалік від метафізу.

Найчастіше метафіз захоплюється засобами переважно діафізарної локалізації інтрамедулярнімі стрижнями, шпіцьовімі компресійно-дістракційнімі апаратами , а також пластинами. При цьому останні можуть мати особливу форму та спеціальні відгалуження, які під час операції можна моделювіті відповідно до форм уламків метафізу. Більша частина блокувальніх медулярніх стержнів якраз на рівні метафізів захоплюються зачіпнімі шурупами, шпіц або спеціальними штифтами (І.С. Бутенко,

А. С. Чіь 1978; В. А. Поляков, 1988; О. Ш. Буачідзе, Г. А. Оноприенко, 1990;

О.К.; І . М. Рубленик і співавт., 1997).

Діафізарна. Засіб іммобілізації розташований вздовж усього діафізу кістки (переважно тоді, коли використовуються інтрамедулярні стержні та апаратні засоби "зовнішньої фіксації") або його частини (у випадках застосування пластин, балок, трансдіафізарніх шпіц тощо).

Особливих коментарів не потребує, оскільки є найбільш поширеним і найбільш технічно оснащення видом іммобілізації. Для його здійснення можуть застосовуватись практично всі інтракорпоральні та Інтра-екстракорпоральні засоби зі всіма варіантами їх розташування як відносно самої кістки, відносно її структурних шарів.

Розміщеність засобів відносно шарів кістки.

Виділення цієї класіфікаційної групи вважаємо особливо актуальним.

Вона не тільки викликає надзвичайний практичний інтерес, зокрема з точки зору технології остеосинтезу, але й потребує значних теоретичних пояснень, оскільки більшість ії класифікаційних позицій є нечітко визначеними та суперечливими. Вважаємо, що можна виділити щонайменше 12 варіантів розташування засобів остеосинтезу відносно шарів кістки.

Екстракортікальна. Засобами іммобілізації уламки утримуються за зовнішню поверхню кортикального кулі.

Це має місце при використанні церкляжніх дротів, стрічок, півкілець, спеціальних клем та скоб, пластин з гнучкими боковими відростками ефектом пам'яті, засобів хімічного остеосинтезу і т. ін. З них найчастіше використовуються дроти. Інші самостійно застосовуються порівняно рідко і майже виключно при Косих переломах трубчастих кісток.

Вважається (Й. А. Вітюгов і співавт., 1984; А. П. Олекса 1996), що, охоплюючи кістку по всьому зовнішньому периметру кортікалісу, церкляжні засоби порушують кровопостачання місця перелому, викликають резорбцію кісткової речовини у місцях жорсткого контакту з нею, гальмують періостальній компонент її регенерації і навіть можуть бути причиною патологічних переломів.

Маємо підстави стверджувати, що ступінь негативного впливу церкляжніх засобів на кінцевий результат репаративних процесів у зламаних кістках дещо перебільшеній: із 1630 хворих, обстежених рентгенологічне у терміни більше ніж 1 місяць після застосування дротяних церкляжів, ми лише у 297 виявили порушення реформування кістки і тільки на лініях прилягання до неї церкляжів та жодного разу на цьому грунті не спостерігали патологічних переломів.

При екстракортікальному хімічному остеосінтезі затверділій полімер суттєво порушує кровопостачання кістки зі сторони періосту і навколишніх тканин. Це протидіє формуванню кісткового мозолі і веде до некротичних змін у кортікалісі, особливо у його поверхневих шарах, що часто супроводжується їх секвестрацією (С. С. Ткаченко, 1987).

Інтракортікальна. Засоби остеосинтезу розміщені у кортикальному шарі кістки і, зокрема, вздовж його товщі, що теоретично особливо імпонує, бо повинно забезпечити якнайкращі умови для стабілізації уламків, однак методично розроблене тільки як спосіб "фланцевого" остеосинтезу шийки стегна (А. И. Бліскунов І співавт. , 1981; А.П.

Скоблін, В. А. Гончаренко, 1983; Б. А. Авад, 1999) і на практиці теж не може сягнути за її межі, тому що тільки наявність такої анатомічної передумови , як стегнових шійководіафізарній кут, робить технічно можливим введення фіксуючіх елементів за довжиною кортикального кулі.

Б.А. Авад (1999) повідомляє про зрощення переломів шийки стегна у

18 випадках після операцій, які грунтуються на таких засадах, і стверджує, що має належні технічні засоби для їх здійснення.

Поки що не відомі такі технічні засоби, за допомогою яких можна було б це зробити у глибині операційної рани. І крім того, ще у 1989 році з відома проф. 0.І. Бліскунова на трупах людей (3 чоловіки і 2 жінки) 67-68-річного віку проведені контрольні експерименти, які виявили, що під час операції треба через кортікаліс підвертлювого майданчика наосліп вцілити 1,5-2-міліметровою шпіців у 1,5-2 - міліметрову смужку торця кортікалісу шійкової частини дистального уламки, провести цю шпіц через 8-14 міліметрову довжину цього кортікалісу (на цьому етапі описував маніпуляція практично не піддається ні візуальному, ні рентгенологічному контролю навіть і з допомогою ЕОП), а потім вцілити у ще вужчий (1 ,2-1, 8 мм) торець ще коротшою (6-11 мм) кортікалісу центрального фрагмента (що можливе тільки при умові надзвичайно точного співставлення уламків) і заглибитися шпіц у цей кортікаліс.

І тому не дивно, що Б.А. Авад такі операції виконує тільки відкритим способом і аж із двох оперативних доступів. Не дивно також, що таке оперативне втручання здійснюється "... як правило, під інтубаційнім наркозом".

Дивно тільки, як все-таки Б.А. Аваду вдається вцілити у кортікаліс навіть при відкритому способові остеосинтезу, який, на відміну від закритого способові остеосинтезу, який, на відміну від закритого способу, розширяє її можливості лише настільки, що дозволяє контролювати позицію шпіц на заключному етапі операції, тобто на самих торцях зламів, але аж ніяк не в процесі просування шпіц через товщу кортікалісу.

Інтраспонгіозна. Функціональні елементи засобів остеосинтезу розташовані у губчастій речовині кістки, що трапляється переважно при остеосінтезі епі-та метафізарніх переломів і створює значні труднощі із забезпеченням стабільності фіксації. Тому запропоновано спеціальні спонгіозні гвинти, дюбельні пристрої, фіксатори з пружними, широкими, зубовидних та іншими інтраосальнімі елементами.

Екстра-транскортікальна. Засоби остеосинтезу утримують уламки одночасно і за зовнішню поверхню кортікалісу, і за його товщу, що має місце при застосуванні пластин, скоб, балок тощо. Всебічно розвивається і широко практикується, однак переважно у напрямі остеосинтезу пластинами, які майже витіснили з ужитку балки та скоби.

Інтрамедулярна (ендокортікальна). Введений у кісткові трубки уламків фіксатор (найчастіше стержень або пучок шпіц) щільно і полілокально охоплюється їх внутрішніми кортикальному стінками, особливо коли вони для цього відповідно розсвердлені у місцях звуження.

Однак це розсвердлювання є грубою і дуже травматичною маніпуляцією, яка може загрожувати серйозними ускладненнями, зокрема, жировий емболією і остеомієлітом. Крім того, внаслідок розсвердлювання руйнується ендост, через який здійснюється близько 62% кровопостачання кістки, що суттєво сповільнює репаративні процеси в ній, а також унеможливлює один із основних компонентів кісткової регенерації - ендостальній.

З огляду на це, сьогодні від розсвердлювання внутрішньокісткового каналу вважають за краще утримуватись, віддаючи перевагу менш 7 способам стабілізації інтрамедулярного остеосинтезу: підгонкою форми фіксатора до форми кістковомозкового каналу, заповнення білястержньового простору у цьому каналі полімернім, кістковім, цементним та іншими ущільнювачамі, блокуванням основного штифта вставками у формі клина, конуса тощо, а також подвоєнням, підпружіненням, хвилястими та іншими деформаціямі стержнів.

Таким чином, інтрамедулярній остеосинтез є своєрідним варіантом ціркулярної іммобілізації. Високий позитивний ефект даного виду забезпечується завдяки жорсткому контакту фіксатора з внутрішніми кортикальному стінками кістки, а не з речовиною кісткового мозку. Тому цей вид остеосинтезу краще б називати ендокортікальнім, а не інтрамедулярнім, як це вже вкоренилася у літературі.

особливій популярності інтрамедулярної групи методик остеосинтезу сприяє також можливість виконувати їх закритим антеграднім, ретроградна

( Г. Е. Дудко, 1983), перехресних (А. В. Каш зустрічним (В. И. Шапошников,

1983), а також іншими способами до конкретних обставин травми.

Під контролем ЕОП при поперечних та косопоперечніх переломах середніх третин діафізів стегнової, великої гомілкової і плечової кісток

90% операцій інтрамедулярного остеосинтезу можна виконувати закрито:

"... роблять і розріз над ліктем . Крізь сухожілок тріголового м'яза через косий хід, просвердлені біля краніального краю ямки олєкранона, відкривають кістковомозговій канал кістки. Тут вводять один попри одного стільки дротів товщиною 2,5 - 3 мм, скільки їх може увійти в кістковомозкову порожнину. Дроти пробивають через щілину перелому до голівки плечової кістки. Ті частини дротів, які виступають з кістки, скусують на висоті 2 мм над нею. Якщо внутрішня фіксація надійна, то гіпсову пов'язку НЕ накладають ".

Порівняно просте виконання, зрозумілість теоретичних основ та висока ефективність інтрамедулярного остеосинтезу сприяли його швидкому поширенню та інтенсивним науковим розробкам.

Від 1865 р.., коли цей вид остеосинтезу був вперше застосований американським лікарем Гайлард (Н. А. Оборін, 1962), до наших днів кількість різновидів інтрамедулярних фіксаторів досягла сотні і нині найкраще представлена засобами запірного (блокувального) остеосинтезу.

Використання інтракортікальної трубки для засобів хімічного остеосинтезу виявилось недоцільним, оскільки воно погіршує остеорепарацію, а кортікаліс при цьому, як правило, секвеструється (С . С.

Ткаченко, 1987).

Література:

1. Абдрахманов А. Ж., Малков А. Б. Спосіб стабілізації спиці в кістки при скелетному витягненні// Ортопед. травматолого. - 1984.

- № 1

2. Авад Б. А. фланцевий остеосинтез переломів шийки стегнової кістки по Бліскунову. - К. 1999

3. Барков О. В. Спосіб стабільного функціонального компресійного остеосинтезу при переломах стегнової кістки// Ортопед. травматолого. - 1997 - № 4

4. Березовський О. І. Спосіб остеосинтезу шпіц при переломах шийки стегна. - 1998.

5. Дубас В. І. Біомеханічні особливості пружно-стійкого остеосинтезу при діафізарних переломах гомілки в експерименті

// Ортопед. травматолого. - 1999. -- № 2