Пересадка тканин і трансплантація органів
Реферат
з біології виконав а учениця 9 "а" класу Черних Ірина
Управління
освіти м. Новоуральське
Середня
школа № 41 з поглибленим вивченням англійської мови
Новоуральське
2001
р.
Введення
Пересадка органів втілює
одвічне прагнення людей навчитися "ремонтувати" людський
організм. І якщо операції з пересадки шкіри, трансплантації нирок і навіть серця
стають звичною справою, то операції з трансплантації печінки, як і раніше
вважається однією з найскладніших. На жаль, крім хрящів, які потрібні
не часто, ніякі інші тканини та органи, які ми хотіли б трансплантувати
не володіють такою перевагою. Щоб запобігти руйнуванню і відторгнення
пересаджених нирок, серця, легенів, печінки і так далі, обов'язково втручатися
в нормальну роботу імунної системи.
Над проблемою трансплантації
пересадки органів і тканин працювали багато російські вчені, які досягли великих
результатів і прославилися на весь світ за свої досягнення в області пересадки
та трансплантації тканин і органів. Це Н.І. Пирогов (першим застосував ефірний
наркоз), Н. Штраух, Н. Фейгін (встановили можливість трансплантації рогівки),
В. Антоневич (роботи з пересадки зубів), К.М. Сапежко (роботи по трансплантації
слизової), Ю. Вороний (перша в світі трансплантація нирки), В. Шумаков
(операції з трансплантації серця), Г. Фальковський А. Покровський (дослідження способів збереження органу), С.
Воронов (пересадки сім'яників тварин людині), С. Брюхоненко (створення
перший у світі апарата штучного кровообігу), В. Деміхов (операції з
пересадці мозку) і так далі.
В даний час у цьому
напрямі працюють Ернст Мулдашев (перша в світі операція з трансплантації
ока), Лео Бокерія, К. Шаталов (розробка штучної моделі серця) і
багато інших.
У нашій країні проблемою
пересадки органів реально займається всього лише одна клініка Російський Науковий
Центр хірургії РАМН. Знаходиться він у Москві, за адресою Абрикосівський провулок,
будинок 2. Директор цього наукового центру
Константинов Борис Олексійович, дійсний член Російської АМН. Там,
в клініці реконструкційні хірургії, є відділ пересадки органів, завідуючим,
якого є С.В. Готьє. Відділ включає в себе: лабораторію гемодіалізу,
відділення по трансплантації печінки і відділення по трансплантації нирок,
завідувачами яких є, відповідно, В.А. Максименко, С.В. Готьє, а
так само М.М Каабак.
Мета мого реферату вивчити
особливості пересадки тканин та трансплантації органів у людини.
Завдання:
розкрити труднощі, з якими
стикаються хірурги під час операції;
розповісти, як лікарі борються
з імунною системою реципієнта після операції;
розповісти, як проходить відбір
донорів;
з'ясувати, що таке
типування тканин і як воно здійснюється;
описати докладно
трансплантацію кожного органу (серця, печінки, нирок і т.д.);
розповісти про перші кроки в
цьому напрямку.
Вибір саме цієї теми
обгрунтований актуальністю проблеми в цей час і моїм інтересом до неї.
1.
Перші кроки (розвиток техніки операцій)
Органи і тканини можуть бути
трансплантіровани, або "пересаджені" - від однієї людини до іншої,
або з одного місця на інше в однієї людини. На рис.1 показані внутрішні
органи людини.
Рис.1. Внутрішні органи
людини.
У таблиці № 1 перераховані
пересідаємо тканини і трансплантуються органи.
Таблиця № 1
пересідаємо тканини
трансплантуються
органи
волосся
легкі
мозкові клітини
печінка
кришталик, рогівка
нирки
кістки і кістковий мозок
серце
серцевий клапан
підшлункова залоза
кров, кровоносні
судини і нерви
ендокринні залози
шкіра
кишечник
Першим успішним і повторюваним
обміном тканинами, між двома людьми була пересадка рогівки ока. Що саме
цікаве, так це те, що багато успішних пересадки рогівки були зроблені ще до того, як були зрозумілі принципи
імунології. Причина проста, щоб залишатися прозорою, рогівка не має
кровоносних судин, тому, хоча трансплантуються рогівковий диск є
чужорідної тканиною, яка повинна бути відторгнута організмом, клітини і
антитіла, що викликають відторгнення, не можуть досягти донорської тканини, тому що
переміщуються тільки за кровоносної системи.
Ще в ХIХ столітті хірурги навчилися пересаджувати
окремі тканини, причиною чого було вдосконалення необхідної для цього
хірургічної техніки. Після досліджень Н.І. Пирогова та Ю.К. Шімаковского
розвиток трансплантології в Росії було пов'язано з роботами Н. Штраух (1840),
Н. Фейгіна (1867), які встановили можливість трансплантації рогівки, В.
Антоневич - з пересадки зубів (1865), К.М. Сапежко - по трансплантації
слизової оболонки (1892) і багатьма іншими. У 1858 році французький вчений Л.
Ольє розробив метод пересадки кісток, а в 1869 році паризький хірург Ж.
Реверден провів дослідження стосуються трансплантації шкіри.
Значний прогрес в техніки
пересадки шкіри, був, досягнутий після дослідів Еміля пагорбі, який він розпочав у
1923-24 р.р., будучи ще молодим хірургом. Деякі
алотрансплантату (алотрансплантація - трансплантація між двома особинами
одного й того ж виду) - органи або тканини - можна розділити на дрібні частини або
шматочки і вільно пересадити в новий організм, в область, багату
кровоносними судинами. Вже на новому місці ці клітини знаходять джерела
постачання, тобто нові шляхи притоку крові. Таким методом пересідають
шматочки гіпофіза, наднирника, паращитовидної і щитовидної залоз.
У наші дні важко повірити,
що багато років підключення кровоносних судин вважалося незбагненним
хірургічним таїнством. Нарешті на рубежі ХХ-ХIХ століть лікарі навчилися робити це
дуже просто, за допомогою голки і ниток. Така можливість була відкрита роботами
французького (багато років працював в Америці) хірурга і дослідника Алексіса
Карреля, який перший розробив техніку зшивання судин. Цей метод
має ряд переваг, наприклад він рівною мірою підходить як для артерій,
так і для вен, для судин великого і малого діаметру, він не складний в
виконанні, але вимагає максимальної акуратності і ретельності при роботі,
крім того, при його застосуванні не порушується цілісність ендотелію судин
(клітин внутрішньої поверхні кровоносної судини), а головне з'єднання
виходить абсолютно непроникним і не викликає звуження судин.
Жоден із застосовуваних методів
не володіє всіма цими перевагами. Це перевагу обумовлюється
застосуванням надзвичайно тонких голок і особливим прийомом, що дозволяє розширити
посудина в момент його зшивання, що попереджає його звуження надалі.
Приблизно в 1950 році в
Радянському Союзі був розроблений апарат, який скріплює стінки кровоносних судин
дрібними металевими скобами. Зшивання судин з його допомогою мало
відомі переваги перед методом Карреля, але мало тим недоліком, що в невеликий розріз
доводилося вводити досить громіздкий механізм.
Таким чином, в сучасній
хірургічної техніці використовується як ручне зшивання, так і використання
пристосувань, прообразом яких був апарат 1950 року.
2. Пересадка
епітеліальних тканин
До епітеліальний тканин
відносяться: шкіра, залози, порожнина внутрішніх органів, нігті, волосся і т.д. Ми
докладно розглянемо, як здійснюється пересадка шкіри.
Донорська шкіра може виявитися
корисною як тимчасовий прикриття для великих ділянок з обгорілої або
пошкодженою шкірою, але не може служити довготривалої заміною. Тому шкіру
пацієнта пересаджують зі здорової частини тіла на пошкоджену частину. Якщо голу
зону не прикрити, то вона зі
часом заросте, але це буде супроводжуватися
формуванням потворною і функціонально незадовільною рубцюватої тканини.
Широкі зони рубцюватої тканини мають тенденцію розтягуватися і зморщуватися; це
може викликати інвалідність, особливо якщо вона знаходиться поруч з суглобом.
Загальними показаннями для пересадки шкіри можуть служити: обширні опіки, широкі
виразки і операції з переказу раку шкіри, коли міркування безпеки вимагають
видалення ураженої ділянки шкіри, навколо опухали.
Пересадка шкіри ділитися на дві
вигляду, на часткову і полнослойную, коли площа ураженої ділянки невелика,
така пересадка вимагає накладення швів.
Покриття широкої зони звичайно
забезпечується тим, що називають розщепленим клаптем, зрізаним з подібною
частини тіла, наприклад, з передній або бічній частині стегна, з використанням
дуже гострого ножа з довгим лезом, званого дерматомах.
"Вирізування розщеплених
шматками одягу те саме що мистецтву. За допомогою асистента, який туго натягує
донорську шкіру двома плоскими дерев'яними дощечками, хірург вдавлює добре змащений
ніж плоскою стороною в шкіру і пилять рухом зрізає тонкий, майже
прозорий листок, намагаючись не робити в ньому дір ". [5 с.87] Товщина шару
не повинна перевищувати одного міліметра. Деякі хірурги вважають за краще
користуватися електричним дерматомах з обертовим лезом, який працює
точно так само.
Донорська зона на пару днів
покривається стерильною, що не прилипає пов'язкою, для захисту від інфекції.
Спочатку виділяється багато сироватки, але скоро її приплив припиняється, і цю
зону можна звільнити від пов'язки для підсихання і загоєння.
Іноді потреба в шкірі
така велика, а здорова зона настільки обмежена, що одну й ту ж донорську зону
приходиться використовувати знову і знову.
Шкіра ставати
коштовністю, коли повинні бути покриті великі ділянки, наприклад при важких
і великих опіках, тому існують різні методи, що дозволяють малим
кількістю шкіри покрити великі ділянки:
Перфорація і розтягування
клаптя шкіри шляхом прокатування його між ковзанок. Це може заповнити
недостачу площі, необхідну для повного покриття, після закінчення зовнішній вигляд
буде не таким гарним, як при накладанні нерастянутой шкіри.
Засівання що покривається ділянки
великою кількістю дрібних "пучок" трансплантатів, вирізаних з
здорової шкіри, які потім придавлюються на новому місці. Щіпки отримують,
відщипуючи маленькі конуси і відрізаючи їх ножицями. Хоча з пучок потім
відростає нова шкіра, остаточна поверхня буде дуже нерівній і далека
по виду від природної поверхні шкіри.
Використання шматками одягу в
повну товщину. Вони обмежені в розмірах, оскільки донорський ділянка не може
зарости і повинен бути зашитий шляхом підрізання і стягання країв. Крім того,
полнослойная пересадка може виявитися невдалою через проблеми адекватності
кровеобеспеченія. З цієї причини ширина полнослойних трансплантатів не може
перевищувати 3-5 см.
Полнослойная пересадка зазвичай
здійснюється на обличчі, але при всій ретельності підбору донорського ділянки
важко домогтися гарного відповідності за товщиною, кольором і структурі, в
результаті пацієнти можуть бути розчаровані підсумковим результатом.
Полнослойние трансплантати для обличчя
зазвичай беруться з-за вуха. Така пересадка вимагає хорошої хірургічної техніки
та стерилізації. Пересаджені клапті
надійно зашивають на місці. Якщо стерилізація проведено не якісно,
то можливе утворення кров'яних згустків (гематом) під трансплантатом.
Гематома або яка-небудь інфекція, у
свою чергу, можуть призвести до його омертвіння, в результаті трансплантат
почорніє, і скривиться.
Щоб подолати обмеження у
розмірах полнослойних трансплантатів, хірурги зараз деколи вирізують кілька
великих ділянок разом зі зв'язаною з ними м'язом і підходящої через них
великої артерією або веною. Ці судини потім, засобами мікрохірургії, з'єднуються
з судинами на новому місці, так що трансплантат має достатню кров'яний
постачання і добре приживається на новому місці.
Отже, операція з пересадки
шкіри є в даний час однією з найбільш поширених та безпечних.
Розроблено безліч методів за її пересадки, наприклад перфорація і
розтягування, засівання, використання шматками одягу на повну товщину і так
далі.
Відпадає проблема підбору
донора так, як операція проводиться з власною шкірою пацієнта, отже
не вимагає імунодепресивних засобів і практично не викликає ускладнень.
3. Трансплантація
органів
Перш ніж можна буде успішно
пересадити органи, від однієї людини іншій, повинні бути вирішені дві різних
комплексу проблем. Перша проблема полягає в возз'єднання системи
кровообігу реципієнта з пересідаємо органом, щоб цей орган отримував
належне забезпечення поставляються кров'ю киснем та поживними речовинами.
Ця вимога зараз
повністю задовольняється завдяки чудовій відточеності хірургічних
методів (техніка мікрохірургії), розробці мініатюрних хірургічних
інструментів і виключно гострих і тонких голок, які з'єднані з
тонким, але міцним шовним матеріалом. Використовуючи мікроскоп, хірург тепер
здатний зшивати дрібні артерії та вени, забезпечуючи їх непротекающіе з'єднання з відповідними
судинами донорського органу. У більшості випадків ці органи (особливо нирка і
серце) мають артерії та вени такого розміру, що з'єднання в стик або збоку НЕ
представляє дуже великої складності.
Другий тип проблем стосується
імунологічного відторгнення донорських органів. Незважаючи на всі досягнення,
проблема відторгнення до кінця так і не вирішено. Коли чужорідна тканина потрапляє в
тіло, вона відразу ж обстежується клітинами імунної системи, і її поверхневі
маркери (антигени) перевіряються на відповідність антигенами власних клітин
організму. Якщо вони не підходять, імунна система негайно починає масивну
атаку на чужорідну тканину. Мільйони білих кров'яних клітин збираються навколо
чужорідної тканини, атакуючи її отруйними речовинами і, намагаючись поглинути. У
результаті трансплантат сильно запалюється і болить. Через деякий час він
гине. Це відбувається з усіма трансплантатами (крім випадків пересадки
між однояйцевими близнюками і пересадки рогівки ока), які намагалися
пересаджувати перш, ніж була вивчена діяльність імунної системи.
Тепер, коли ми розглянули
всі проблеми і труднощі, пов'язані з трансплантацією органів, можна простежити,
як здійснюється пересадка конкретного органу, почнемо з найбільш простий,
операції з трансплантації нирки.
3.1
Брунька
Нирки - наш головний видільної
орган (див. малюнок № 2). Вони виводять з організму всі шлаки - азотисті
з'єднання, продукти розпаду білків, солі і так далі. За одну добу нирковий
фільтр пропускає не менше 140 літрів крові. Нирки регулюють водний обмін,
іонний склад і кислотно-лужну рівновагу плазми крові. Порушив роботу
нирок, і відразу ж в організмі виникають серйозні, часом небезпечні для життя
розлади.
Першим в світі трансплантацію
нирки зробив російський вчений Ю. Вороний у 1934 році. Взявши нирку з трупа, він
трансплантували її жінці, вмирає від отруєння ртуттю. Технічно
операція пройшла успішно, але нирка виявилася функціонально неповноцінною. Через
дві доби після операції хвора загинула. Адже в той час ще не були відомі
імунодепресивні засоби, що пригнічують реакцію відторгнення, і не були
розроблені методи зберігання нирок від моменту їх взяття у донора до пересадки.
До 1950 року Вороний здійснив ще чотири спроби, але всі були невдалі. У
доповіді, зробленій ним на з'їзді лікарів-урологів, він заявив: "Через
деякий час після операції пересаджений орган почав зморщуватися і слабо
функціонувати ".
Великого успіху в пересадці
нирки в 1954 році добився Д. Мюррей. Але донор і реципієнт були однояйцевими
близнюками, а їх тканини, як тепер відомо, "абсолютно тотожні і не
викликають імунологічного конфлікту "[2 с.80]
Операція з пересадки нирки від
живого донора здійснюється відразу на двох столах. Крім високої майстерності
хірургів, тут потрібен найсуворіша стерильність.
Пересадка нирки міцно увійшла до
хірургічну практику, як метод порятунку хворих з незворотними ураженнями
цього органу. Успіх багато в чому?? м пов'язаний з тим, що розроблена машина --
штучна нирка. Хворих можна "підключити" до цієї машини і вони в
протягом декількох днів, тижнів або навіть місяців можуть жити при абсолютній
зупинці функцій своїх власних або пересаджених нирок. За цей проміжок
часу можна підготуватися до операції, вивести пересаджену нирку з кризи,
якщо почалося відторгнення, вивести хворого з важкого стану, пересадити
йому другий або навіть третій нирку. Уже зараз багато чоловіків і жінок стали
батьками після пересадки нирок ім. У майбутньому ця операція стане для
більшості хірургічних клінік перспективним способом лікування ряду вроджених
дефектів цього органу, травм, пухлин, і запальних захворювань --
нефритом, якщо звичайно не буде знайдено їх терапевтичного лікування. Труднощі,
які необхідно буде подолати пов'язані з двома проблемами.
По-перше, проблема консервації нирок і їх тривалого збереження
в банках органів. Після її розв'язання відпаде один з найголовніших
організаційні труднощі наших днів - отримання нирки для людини, стан
якого вимагає негайної трансплантації цього органу.
Друга проблема полягає в
іннервації (відновлення, регенерації) пересадженого органа. Справа в тому, що
під час операції перерізуються всі нерви, що йдуть в нирку, а відновлення
волокон йде повільно і не зовсім. Тому проблема регенерації нервів,
одна з найважливіших проблем в трансплантології, що застосовується не лише до нирці.
Нирка все-таки може функціонувати без іннервації, а багато органів, наприклад
очі чи рука, не в змозі.
У результаті пересадка нирки
міцно увійшла в хірургічну практику, як метод порятунку хворих з
незворотними ураженнями цього органу. Успіх багато в чому пов'язаний з винаходом
штучної нирки. Але як і раніше, є ряд проблем, таких як
проблема консервації нирок, а так само проблеми іннервації цього органу. Є
надія, що незабаром вони знайдуть своє рішення.
3.2
Серце
Серце - порожнистий м'язовий орган
(див. малюнок № 3). Його маса у дорослої людини складає 250-300 грам.
Скорочуючи, серце працює як насос, проштовхуючи кров по судинах і
забезпечуючи її безперервний рух. При зупинці серця наступає смерть,
тому що припиняється доставка тканин поживних речовин, а так само
звільнення тканин від продуктів розпаду.
"27 жовтня 1986 року в
Науково-дослідному інституті трансплантології та штучних органів
була проведена операція пересадки серця. Тридцятитрьохрічної Н. Шишкіну
бригада хірургів під керівництвом професора В. Шумакова пересадили серце
людини, який загинув в автотранспортному пригоді. З його згоди було вирішено
зробити йому пересадку цього органу.
Після операції хворий прийшов
в себе, розмовляв, жартував, ел. Але через кілька днів, загинув через
пошкоджуючого дії на нирки імуносупресивної препарату циклоспорин
А. "[2 с.59] Це була третя операція з трансплантації серця в Росії. І,
напевно, більш ніж тисячна у світі. Нічого сенсаційного в ній не було.
Потім були вдалі
операції, виконані також Шумакова зі своїми співробітниками.
У цьому ж році, в грудні, в
лікарні "Папуорт" неподалік від Кембриджу групою британських медиків
під керівництвом відомого хірурга-трансплантолога Джона Уолпорка була
зроблена ще більш складна операція: Давіна Томпсон 32 років одночасно були
трансплантіровани серце, легені і печінку. Донором стала дівчинка 14 років,
яка загинула в автомобільній катастрофі. Операція виконувалась в одній операційної
трьома бригадами у складі 15 чоловік і тривала сім годин. Щоб уникнути
можливості зараження інфекцією, хвора знаходилася під скляним ковпаком.
На третій день хвора прийшла
у свідомість, стала розмовляти і відповідати на запитання. Незабаром її перевели з
палати інтенсивної терапії у звичайну і дозволили вставати з ліжка, здійснюючи
невеликі прогулянки. Операцію виявилася надзвичайно вдалою і Давіна до цих пір
живе з запозиченими органами, які прекрасно функціонують.
А починалося все так.
3 грудня 1967 світ
облетіла сенсаційна новина - вперше в історії людства здійснена
успішна пересадка серця людині! Володарем серця молодої жінки Деніз
Дарваль, яка загинула в автомобільній катастрофі, став житель південноафриканського
міста Кейптаун Луї Вашканскій. Чудову операцію зробив хірург
професор Клод Бернар.
Люди всієї планети з хвилюванням
стежили за результатом сміливого, драматичного, ризикованого експерименту. З
сторінок газет не сходили повідомлення про стан здоров'я чоловіка, у грудях
якого билося чуже серце, серце жінки. 17 днів і ночей лікарі
Кейптаунська лікарні "Хроте Схюр" дбайливо і наполегливо підтримували
це биття. Всім пристрасно хотілося повірити в те, що диво сталося! Але
чудес, на жаль, не буває - Вашканскій помер. І це було, звичайно, і несподіванкою,
і неминучістю. Л. Вашканскій був важко хвора людина. Крім далеко
зайшла хвороби серця, він страждав і цукровим діабетом, який завжди
ускладнює будь-яке оперативне втручання.
Саму складну і важку
Вашканскій переніс операцію добре. Але треба було запобігти відторгнення
чужого серця, і хворий отримував великі дози імунодепресивних коштів:
іммурана, преднізолону, крім того, його ще опромінювали кобальтом. Ослаблений
організм виявився перенасичений засобами, що пригнічують імунітет, його
опірність до інфекцій різко зменшилася. Спалахнуло двосторонню
запалення легенів, "розвивалося на тлі деструктивних змін кісткового
мозку та діабету "[2 с.62]. А тут ще з'явилися перші ознаки реакції
відторгнення. Вашканского не стало.
Професор Бернар тверезо оцінив
обстановку, зрозумів, що смерть не була викликана його помилками або технічними
похибками, і вже 2 січня 1968 провів другий трансплантацію серця,
цього разу хворому Блайбергу. Друга трансплантація була більш вдалою: майже
два роки билося в грудях Ф. Блайберга чуже серце, пересаджене йому умілими
руками хірурга.
Наука давно вже працювати над
тим, щоб стримати драматизм, знайти шляхи до відновлення роботи серця незабаром
після його зупинки.
Роботи А. Кулябко, С.
Андрєєва, С. Чечулін показали: домогтися цього можна! Серце, вилучене з грудей
тварини навіть через годину після його смерті, придатне для трансплантації, за
Шамуея даними, у 80% випадків, а через 1.5 години - в 70%. Чому має бути
винятком серце людини?! Мабуть, і його можна оживити, треба тільки знайти
для цього найбільш вірні шляхи. Тоді проблема донора перестане бути
"ахіллесовою п'ятою" трансплантації.
Г. Фальковський і А. Покровський
досліджували кілька способів збереження органу до моменту його трансплантації.
В одних випадках вони протягом 15 - 65 хвилин охолоджували трансплантат. В інших
вдавалися до загального штучного кровообігу, а в третьому
"закачували" в нього збагачену киснем кров. Цей останній
варіант здається більш перспективним, однак, цей варіант не останній.
Треба буде ще спробувати законсервувати трансплантат при підвищеному тиску
в барокамері, зберігати його в рідких поживних середовищах при низьких температурах
і т.д.
Не секрет, що люди,
перенесли два, а то й три - чотири інфаркти, дотримуючись запропонований їм режим,
живуть роками. Коли ж настає необхідність і право піддавати їх складним
і поки ризикованим операціям? Але очевидно, що в нинішніх умовах свідчення
ці повинні бути максимально обмежені, точно так само, як і установи, де ці
операції проводяться. Найближчим часом трансплантацію можна буде проводити
лише хворим, що знаходяться у важкому стані, що виникла на грунті серцевої
недостатності ( "множинні інфаркти, з вираженою, близької до розриву,
аневризмою серця, важкі що не піддаються реконструктивних операціях
спотворюють ураження клапанного апарату серця "[2 с.78]). Потрапити на
операційний стіл можуть і діти з важкими вродженими аномаліями розвитку
серця - наявністю перегородок, отворів, клапанів, судин, що не залишають
надію на подальший нормальний розвиток і існування. Наважуючись на
пересадку серця, хірург, природно, суворо повинен враховувати також стан
інших органів і систем організму, особливо легень, печінки, нирок, при
вираженої патології цих органів розраховувати на успіх не приходиться.
Отже, вперше пересадка серця
була проведена Клодом Бернаром давним-давно, хворий прожив всього 17 днів,
але, тим не менше, це був початок. Сьогодні пересадка серця цілком буденна
операція.
Питання про консервацію
органу ще перебуває у стадії вирішення, але це не надовго. У 1968 році було
зроблено 100 операцій, вчені прогнозують, що при подоланні бар'єру
несумісності число операцій зросте в сто разів і складе 100000, а при
створення апаратів сприяють кровообігу, воно зросте ще вдвічі.
3.3
Печінка
Печінка - це найбільша
травна залоза, розташована за межами травного каналу (див.
малюнок № 4). Вона виділяє жовч, яка за спеціальними протоках надходить у
дванадцятипалу кишку, де відбувається перетравлювання білків, ліпідів і
вуглеводів, а так само сама емульгуючу жири.
Одна з найбільш складних і
відповідальних операцій у трансплантології - пересадка печінки. Показаннями до неї
служать не виліковні звичайним шляхом захворювання, такі, як вроджене
недорозвинення жовчних шляхів, рак печінки та жовчних протоків, запущені форми
цирозу печінки та інші. Людей з такими захворюваннями дуже багато.
В даний час застосовують
три методи: пересадку донорської печінки на місце власної печінки реципієнта
(ортотопіческая пересадка), пересадку донорської печінки до судинах в черевну
порожнину на місце видаленої нирки, селезінки і залишення власної печінки
реципієнта (гетеротопічна пересадка) і, нарешті, тимчасове підключення
донорської печінки до кровоносних судинах нижніх або верхніх кінцівок.
Останній метод придатний лише
для тих хворих, у кого розлади власної печінки має оборотний
характер, а тимчасова очищення крові за допомогою трансплантата може розвантажити
хвору печінку і дати їй можливість відновити свою діяльність. Для тимчасового
підключення, як правило, використовується печінку тварин, особливо часто --
свиней, так як за годину дві роботи трансплантата відмінності в антигенних властивостях
підключеного органу і реципієнта ще не встигають в достатній мірі
проявиться. В даний час налічується кілька сотень випадків тимчасової підсадки печінки тварин хворим з гострою
печінковою недостатністю (див. таблицю № 2).
Таблиця № 2 (по Чеснокову Д.,
1998 рік)
Документально підтверджені пересадки
органів тварин людині
Орган
Тварина донор
Час до відторгнення органу
Число операцій
Рік
Нирки
Свиня
3 дні
1
1906
Шимпанзе
9 місяців
12
1964
павіан
2 місяці
6
1964
Серце
Шимпанзе
Практично відразу
1
1964
Свиня
Практично відразу
1
1968
павіан
20 днів
1
1984
Печінка
Шимпанзе
14 днів
3
1966-73
Свиня
1 день
1
1992
павіан
70 днів
2
1992-93
Більш складну проблему
представляють ортотопіческая і гетеротопічна трансплантації печінки,
розраховані на тривалу функцію органу. Печінка - орган непарний, а так як
її можна брати тільки від людини, то її запозичують у трупа. З цим пов'язано
безліч проблем, таких як підбір донорів (див. глави 4,5). Є й інші
труднощі: загроза кровотечі, крайня чутливість печінки (навіть
15-хвилинці припинення кровотоку викликає серйозне ушкодження печінкових
клітин).
Найбільш поширеною
моделлю трансплантації печінки є ортотопіческій метод, так як він створює
для трансплантата нормальні анатомічні умови, забезпечує можливість
відновлення відтоку жовчі в кишечник.
Вперше ортотопіческую
пересадку печінки у собаки здійснили американські вчені Ф. Мур і Т. страции в
1959 році. Їх досліди дозволили зробити висновок, що, незважаючи на технічні
труднощі та ризикованість для реципієнта, донорська печінка здатна тривало і
нормально функціонувати, а, крім того, відторгатися організмом набагато рідше,
ніж нирки, серце і більшість інших органів. Так, один з собак прожила з
пересадженою печінкою 11 років.
Пізніше в Денвері та Бостоні
виконали ще 6 операцій. Проте всі хворі загинули, не проживши й двох тижнів.
При гетеротопічною пересадці
власна печінка хворого зберігається, а додаткову поміщають або в ліве
підребер'ї (селезінка, а іноді і нирка реципієнта видаляються), або в
подпочечное простір, або в порожнину тазу. Така пересадка технічно легше
здійсненна, супроводжується значно меншим операційним ризиком і не
пов'язаний з різким порушенням обмінних процесів. У той же час вона має
значні недоліки. Перш за все, два печінки в організмі починають
"суперничати" ... Виникає так звана "Субстратна
конкуренція "між трансплантатом і власної печінкою хворого. У
результаті один з печінки повністю перестає функціонувати, атрофується і
заміщується сполучною тканиною.
Крім того, в черевній порожнині
важко знайти місце для других печінки, і тому доводиться видаляти селезінку
або нирку. Необхідно так само щоб донор був набагато менше реципієнта, і його
печінка була невеликих розмірів. Нарешті ненормальне становище печінки в черевній
порожнини призводить до легеневих ускладнень, порушення функції печінки через
перегинів судин. Розвиваються тромби, різко погіршують результати
трансплантації.
гетеротопічною пересадка
печінки вперше в експерименті була проведена С. Уелчем в 1955 році.
Він розмістив трансплантат нижче
власної печінки тварини. Операція пройшла вдало, проте через тиждень нова
печінка загинула, і її довелося видалити.
У клінічній практиці гетеротопічна пересадка печінки була
здійснена 3 листопада 1964 року. Хірург з Міннеаполіса К. Апсолон пересадив
13-місячній дитині з грубим вродженим дефектом жовчних проток печінка
2,5-річного донора, який загинув від вродженої аномалії серця. Трансплантат був
поміщений на місце видаленої селезінки. Дитина померла на 13-й день після операції від
інфекційних ускладнень, однак пересаджена печінка працювала нормально.
В інституті трансплантології і
штучних органів під керівництвом Е. Гальперіна розроблена методика
внебрюшінной гетеротопічною пересадки лівої частки печінки. Переваги методу
полягають у порівняльній технічної простоті операційного втручання та
у зниженні загрози серйозних ускладнень. Він дозволяє так само видаляти орган при
втрати ним функції і проводити повторну трансплантацію.
Таким чином, на одностайну
думку дослідників, невдачі пов'язані з ортотопіческой пересадкою, були
головним чином необоротні зміни в донорської печінки, які викликані, як
правило, кисневим голодуванням.
Значна труднощі орто-і гетеротопічною пересадок печінки
пов'язані з пошуком відповідного донора. Висока чутливість печінки
обумовлює те, що трансплантація успішною може бути, лише, коли орган
узятий у донора з ще б'ється серцем, тобто загибель встановлена за критерієм
"мозкової смерті".
3.4
Залози внутрішньої секреції
У XVIII столітті англійський лікар Д. Гюнтер, порушивши
заборона церкви, почав вивчати будову, функцію і роль залоз секреції в
процесах життєдіяльності організму. Він зробив досвід: пересадив статеву залозу
півня курці. Результат був вражаючим: у курки зріс гребінь, а її
поведінка стало нагадувати півнячі.
Пізніше грунтуючись на
гюнтеровском досвіді, вчені стали робити пересадку статевих залоз, намагаючись
добитися "омолодження" організму. Вчений фізіолог Ш Броун-Секара
робив такі досліди. Вважаючи, що старіння є наслідком ослаблення
функцій залоз внутрішньої секреції, що виробляють життєво важливі
гормони, він при?? отовіл екстракт-витяжку з сім'яних залоз тварин і вводив її
себе. Здавалося бажаний ефект досягнутий: самопочуття набагато покращився,
підвищилася і статева здатність. Але, на жаль! Дія препарату виявилося вкрай
нетривалим, а повторні впорскування навіть погіршували стан здоров'я.
Проте, вчені різних країн продовжували подібні експерименти.
С. Воронов в 1920 році почав
пересадку насінників різних тварин людині. Потрапляючи в організм людини,
вони розсмоктувалася, виділяючи в навколишні тканини специфічні гормони. Але ефект
і в даному випадку був нетривалим.
Вчені наполегливо шукали
причини такого швидкого розсмоктування пересідаємо залоз, вивчали вплив
різних областей людського тіла на тривалість процесу. Пересаджували
яєчко в м'язи живота і черевну порожнину, В м'язи стегна і під шкіру в області
молочної залози. З'ясувалося, що яєчко довше не розсмоктується, якщо його
підшити в калитку.
Тим не менше,
короткочасність дії пересаджених залоз породило негативне ставлення
лікарів до подібних дослідів. Багато вчених втратили інтерес до проблеми пересадки
залоз внутрішньої секреції.
Друга світова війна
зажадала від хірургів повернення до напівзабутої проблеми. Багато поранені в
область статевих органів, залишилися живі, але через кілька років у них починали
розвиватися явища кастрації, що призводило до погіршення здоров'я і обтяжливо
відчуттю фізичної неповноцінності. Їм треба було допомогти.
У післявоєнні роки провідними
вченими-медиками нашої країни були розроблені нові операції з пересадки
яєчка, що докорінно відрізнялися від проведених раніше. Його тепер підшивали
не ізольовано, а разом з кровоносними судинами, які потім з'єднували з
судинами тіла, що забезпечувало нормальне харчування кров'ю пересадженого органа,
продовжувало його життєдіяльність. Багатьом хворим була повернута фізична
повноцінність.
Вперше у світовій практиці
пересадка яєчка на артеріального венозної ніжці з застосуванням імунодепресивної
терапії та типуванням тканин була виконана професором І. Кірпатовскім. Цим
було покладено край тривалому помилці, що ендокринні залози не мають потреби в
придушенні реакції трансплантаційного імунітету.
Але чи можна вважати це повною
перемогою? На жаль, немає. Через деякий період після операцій статеві залози
все-таки розсмоктувалася. Причина, мабуть, в тому, що вчені, виробляючи
трансплантацію, не враховували в достатній мірі, що для нього, як і для будь-якого
органу, необхідно ретельно виконувати всі вимоги, що висуваються
трансплантологією. При використанні яєчка трупа варто враховувати групу крові
(вона повинна збігатися з групою крові хворого), визначати ступінь
відповідності тканин трупа тканин хворого. Взяття яєчка повинне проводитися в
строго обмежений термін, поки воно ще життєздатна. Зберігають його в
спеціальному стерильному, живильному розчині до моменту операції, дотримуючись термін
зберігання.
Пересадка яєчок на
артеріального
