Суб'єкти сучасного міжнародного права
27.02.2003
ХГАЕП,
ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. Поняття і види та ознаки суб'єктів міжнародного права. 4
Держави - основні суб'єкти міжнародного права. 6
Міжнародна правосуб'єктність націй і народів 7
Міжнародна правосуб'єктність державно-подібних утворень
7
Питання про міжнародної правосуб'єктності індивідів 8
2. Міжнародно-правове визнання. 10
Висновок 14
Список літератури 15
ВСТУП
Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюютьміждержавні відносини з метою забезпечення миру і співпраці.
Під міждержавними розуміються відносини за участю держав,міждержавних організацій і государствоподобних утворень, таких,наприклад, як нація, яка бореться за створення власної держави,вільне місто.
Отже, вивчення питання про суб'єктів міжнародного права єключовим при вивченні даного предмета. Саме тому автор даної роботивибрав тему «Суб'єкти сучасного міжнародного права».
У роботі дається поняття суб'єктів міжнародного права, перераховуютьсяїх види та основні ознаки учасника міжнародно-правових відносин,розкривається питання про місце фізичних осіб у міжнародному праві.
У другій частині роботи розкривається поняття міжнародно-правовоговизнання, його значення для міжнародних відносин, змістконститутивний і декларативною теорії визнання, аналізуються види та формивизнання, юридичні та політичні критерії, якими користуютьсядержави під час визнання нових держав і урядів.
У роботі використані міжнародні правові акти, навчальна та науковалітература з даного предмета.
1. Поняття і види та ознаки суб'єктів міжнародного права.
Суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних відносин,що володіють міжнародними правами й обов'язками, що здійснюють їх наоснові міжнародного права і несуть у необхідних випадках міжнародно -правову відповідальність [1].
Залежно від своєї правової природи і походження суб'єктиміжнародного права поділяються на дві категорії: первинні іпохідні (вторинні). Іноді їх називають суверенними і несуверенних.
Первинні суб'єкти міжнародного права - це держави, а припевних обставин також народи і нації, які самостійноберуть участь у міжнародних відносинах і еволюціонують у напрямкуотримання в тій чи іншій формі власної державності.
Первинні суб'єкти міжнародного права - це самостійні ісамоврядні утворення, які з самого початку, вже самим фактомсвого існування (ipsb facto), стають носіями міжнародних правта обов'язків. Їх правосуб'єктність не залежить від чиєїсь зовнішньої волі іза своєю сутністю носить об'єктивний характер. Вступаючи у взаєминиміж собою, первинні суб'єкти міжнародного права роблять можливимстворення міжнародного правопорядку та існування самого міжнародногоправа.
До категорії похідних (вторинних) суб'єктів міжнародного прававідносяться освіти, джерелом правосуб'єктності яких єугоди або будь-які інші домовленості первинних суб'єктівміжнародного права, перш за все держав, а в ряді випадків ідомовленості між уже конституйована похідними суб'єктамиміжнародного права.
Похідні (вторинні) суб'єкти міжнародного права - це в основномуміжурядові організації, рідше - інші самостійніполітичні одиниці, наділені елементами державності. Всі вонидіють в міжнародних відносинах в межах компетенції,передбаченої відповідними установчими документами - статутами абоіншими правовими актами. Такі документи визначають в кожному конкретномувипадку обсяг і зміст правосуб'єктності похідних суб'єктівміжнародного права. У цьому сенсі їх правосуб'єктність маєконститутивним характер, і вона може припинитися (або видозмінитися)одночасно з припиненням або зміною установчого документа [2].
Суб'єкти володіють усіма елементами міжнародної правосуб'єктності
(право-і дієздатності). Міжнародна правосуб'єктність включає в себетакі важливі права, як:
. право укладати міжнародні договори,
. бути членами міжнародних організацій,
. мати свої офіційні представництва (дипломатичні, консульські та інші),
. брати участь у роботі міжнародних конференцій і т. д [3].
У міжнародному праві немає загальновизнаних норм, які вирішують питання, якіосвіти є його суб'єктами. Наведемо що описуються в науковійлітературі [4] ознаки, що характеризують поняття суб'єкта міжнародногоправа.
1) Суб'єкт міжнародного права - це носій суверенних прав іобов'язків. Недостатньо визнати за суб'єктом права і обов'язки,встановлені міжнародним правом. Справа в тому, що вказані права іобов'язки, по-перше, є суверенними, іманентно властивими суб'єктуміжнародного права, і, по-друге, першоджерелом таких прав іобов'язків є суверенітет. Те, що деякі права та обов'язкивстановлені міжнародним правом, - це всього лише наслідок діяльностісуб'єктів міжнародного права.
2) Одна з найбільш істотних особливостей суб'єктів міжнародногоправа полягає в тому, що вони є не тільки носіями суверенних праві обов'язків, але й одночасно виступають як єдині творці нормміжнародного права. У ході правотворчості суб'єкти самі виробляють ізакріплюють свої права і обов'язки в угодах в результаті вільноговолевиявлення сторін, бо немає і не може бути в міжнародному правізаконодавчого органу, який стоїть над державами.
3) У міжнародному праві немає не тільки законодавчого органу, а йвідсутній централізований апарат (аналогічний з державнимапаратом), здатний примушувати до дотримання норм права. У силу цього,суб'єкти міжнародного права мають притаманною їм здатністю до прийняттязаходів для забезпечення права. Таким чином, суб'єкти міжнародного права,крім того, що вони є носіями суверенних прав і обов'язків ітворцями норм міжнародного права, виступають ще й як сила,забезпечує дотримання норм права.
4) Поняття суб'єкта міжнародного права нерозривно пов'язано з народом ітериторією. З одного боку, суб'єкт міжнародного права являєякийсь народ - правоздатність і правосуб'єктність у міжнародному правіпоходять від народу. З іншого боку, суб'єкт має певнітериторіальні ознаки, оскільки мова йде не про народ взагалі, а пронароду, що сидить на певній території.
5) За загальної теорії права для суб'єкта правовідносин характерна нетільки правоздатність, а й деліктоздатність, тобто здатністьсуб'єкта нести відповідальність за правопорушення, тому що без належноївідповідальності немислимий стійкий міжнародний правопорядок і стабільніміжнародні правовідносини.
Держави - основні суб'єкти міжнародного права.
Серед основних суб'єктів міжнародного права на першому місці стоятьдержави. Держава - головна політична організація сучасногосуспільства. Над державами у міжнародних відносинах немає верховноївлади, яка могла б диктувати їм правила поведінки у відносинах один зодним. Держави одночасно є головними творцями і гарантамидотримання норм міжнародного права. У той же час, держави юридичноне підпорядковані один одному. У цьому виявляється суверенітет держав.
Суверенітет - невід'ємна якість держави як суб'єктаміжнародного права. Він виник разом з державою. Його символи - герб,прапор і гімн, що відображають історичні, географічні та національніособливості [5].
Завдяки суверенітету, держави рівні один одному в правовомувідношенні, тобто рівноправні незалежно від величини їх території,населення, економічного і культурного розвитку, військової сили і т. д. Це
- Суверенна рівність.
Принцип суверенної рівності всіх держав відноситься до числаосновних принципів міжнародного права. Він закріплений у Статуті ООН, а також
У Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року і свідчитьтаке: «Кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність іншихдержав »[6].
Міжнародна правосуб'єктність націй і народів
Особливістю сучасного міжнародного права з точки зору йогосуб'єктів є те, що учасниками міжнародно-правових відносин тастворення норм міжнародного права визнаються нації і народи, які ведутьборотьбу за свою державну незалежність.
Боротьба націй і народів за утворення власної незалежноїдержави є законною відповідно до міжнародного права і
Статутом ООН. Це випливає з права націй на самовизначення - одного знайважливіших міжнародно-правових принципів.
У Статуті ООН і в інших міжнародно-правових документах ввідповідних розділах вживається термін «народ» як суб'єктсамовизначення, що не впливає на суть проблеми. У нашій науці терміни
«Народ» і «нація» вважаються рівнозначними і часто використовуються обидва разом.
Самовизначення націй і народів, якщо судити з сучасної міжнародно -правовій практиці, може здійснюватися в різних формах, включаючи іті, при яких не постає проблема визнання міжнародноїправосуб'єктності за тим чи іншим народом.
Крім того, принцип рівноправності і самовизначення народів не повиненвикористовуватися на шкоду територіальній цілісності та політичної єдностідержав, які його дотримуються і забезпечують представництво всіхверств населення в органах державної влади без будь-якоїдискримінації [7].
Міжнародна правосуб'єктність державно-подібних утворень
У міжнародних відносинах можуть брати участь особливі політико -територіальні утворення (іноді їх називають держава-подібними),які володіють внутрішнім самоврядуванням і, в різних обсягах,міжнародної правосуб'єктність.
Найчастіше такі утворення носять тимчасовий характер і виникають якнаслідок неврегульованості територіальних претензій різних країнодин до одного.
Загальним для політико-територіальних утворень такого роду є те,що практично у всіх випадках вони створювалися на основі міжнароднихугод, як правило, мирних договорів. Такі угоди наділяли їхпевною міжнародною правосуб'єктністю, передбачали незалежнеконституційний устрій, систему органів державного управління,право видавати нормативні акти, мати обмежені збройні сили [8].
(Це вільні міста в минулому (Венеція, Новгород, Гамбург та ін) або вновий час (Данциг).
(Особливий статус після другої світової війни мав Західний Берлін (дооб'єднання Німеччини в 1990 р.).
(До державно-подібним суб'єктам міжнародного права відноситься
Ватикан. Це адміністративний центр католицької церкви на чолі з Папоюримським, «держава-місто» в межах італійської столиці - Риму. Ватиканмає дипломатичні відносини з багатьма державами в різних частинахсвіту (у тому числі з Росією), постійних спостерігачів при ООН і деякихінших міжнародних організаціях, приймає участь у міжнароднихконференціях держав. Правовий статус Ватикану визначено спеціальнимиугодами з Італією 1984
Питання про міжнародної правосуб'єктності індивідів
В області міжнародної правосуб'єктності виник ряд нових явищ.
Найбільш значне з них - поява в міжнародному праві людини
(індивіда) як суб'єкта права, хоча і з досить обмеженоюправосуб'єктність.
Основні права і свободи людини все більше визначаються міжнароднимправом, не дивлячись на те, що вони реалізуються в основному черезвнутрішньодержавна право.
Так, міжнародні відносини першої половини XX століття висунули питанняпро охорону людської особистості, про захист прав і основних свобод людиниміжнародно-правовими засобами. Найважливішими з цих міжнароднихюридичних актів є:
V Женевська конвенція про поліпшення долі поранених н хворих в діючих арміях від 12 серпня 1949 р.;
V Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 ;
V Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р.;
V Статут Міжнародного Військового Трибуналу від 8 серпня 1945 р.;
V Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.;
V Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р.;
V Додаткова конвенція про скасування рабства , работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних з рабством, від 7 вересня 1956;
V Декларація ООН про ліквідацію всіх видів расової дискримінації від 20 листопада 1963 р. і багато хто інші документи. < p> В даний час людина має деякі юридичні можливостівиступати на міжнародній арені на захист своїх прав і свобод. Скаргиіндивідів стають предметом розгляду в міжнародних організаціях,перш за все в ООН. У деяких регіональних організаціях, наприклад в
Європейському Співтоваристві (тепер Європейський союз), фізичні, а такожюридичні особи мають право звертатися за захистом своїх прав до міжнароднихрегіональні суди. Індивіди є суб'єктами міжнародної кримінальноївідповідальності за міжнародні злочини [9].
Тим не менше, визнання індивідів учасниками міжнародно-правовихвідносин не означає прирівнювання їх до основних суб'єктам міжнародногоправа. Індивіди не володіють такими елементами міжнародноїправосуб'єктності, як право бути учасниками міжнародних договорів,членами міжнародних міжурядових організацій, тим більше,створювати норми міжнародного права, як це можуть робити його основнісуб'єкти [10].
2. Міжнародно-правове визнання.
Міжнародно-правове визнання - це акт держави, яким воновважає за доцільне вступити в юридичні відносини з визнаноїстороною. Такий стороною можуть бути: знову виникла держава, новеуряд, що борються за незалежність нація чи національно -визвольний рух, повстала і воююча сторона, міжнароднаорганізація [11].
Визнання є важливим зовнішньополітичним актом, оскільки воновисловлює бажання визнає держави встановити нормальні, стабільнівідносини з визнаної стороною. У той же час визнання має великеміжнародно-правове значення, яке визначається тими юридичниминаслідками, які воно тягне за собою.
У теорії міжнародного права існують дві теорії про значенняміжнародно-правового визнання: декларативна і конститутивна.
Згідно декларативної теорії, визнання лише констатуєвиникнення нового суб'єкта міжнародного права, зокрема новогодержави, і великого юридичного значення для нього не має, оскількиіснування держав як суб'єктів міжнародного права не залежить відїх визнання.
На відміну від декларативною, конститутивна теорія вважає, щодержава як суб'єкт міжнародного права виникає тільки після йоговизнання іншими державами, а до визнання нової державиюридично як би не існує [12].
Як вважають Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. конститутивна теоріярозходиться з життям. Крім того, вона принижує значення державногосуверенітету, як невід'ємного властивості держави - суб'єктаміжнародного права, ставить його виникнення в залежність від бажання,волі, а то й сваволі інших держав.
Як говорилося вище, держава стає суб'єктом міжнародногоправа в силу факту своєї появи як суверенної держави. Алеразом з тим було б неправильним заперечувати важливі міжнародно-правовінаслідки, які тягне за собою акт визнання.
Не констітуіруя нової держави, визнання має велике якполітичне, так і юридичне значення. Визнання полегшує існуваннянової держави, веде до нормалізації політичних та економічнихвідносин з іншими державами, виводить це нова держава зміжнародної ізоляції. Визнаної держави легше повною міроюреалізувати свою міжнародну правосуб'єктність як наслідок Обретенія їмсуверенітету.
Нова держава має право на міжнародне визнання. Це випливаєіз Статуту ООН, його принципів як основних принципів сучасногоміжнародного права, згідно з якими всі держави зобов'язані розвиватидружні відносини між собою, поважати принципи суверенної рівностіі самовизначення народів.
Визнання нової держави здійснюється у формі письмовогопослання від визнає держави, переданого дипломатичним шляхомабо на урочистій церемонії проголошення незалежності, як було вдень проголошення незалежності Намібії - останній колонії в Африці - 21Березень 1990
Рішення про визнання можуть оформлятися постановами вищих органівдержави, наприклад у Росії указами Президента. Так, у зв'язку зутворенням суверенних Чехії та Словаччині був виданий 28 грудня 1992 Указ
Президента РФ про їх визнання. У травні 1993 р. Указом Президента Росії булавизнана Еритрея.
Після виникнення в 1991 р. на місці СРСР незалежних держав,колишніх союзних республік, пройшла широка смуга їх визнання державамисвіту, а також взаємного визнання один одного як суб'єктівміжнародного права.
Визнання уряду. У тих випадках, коли нової держави невиникає, а залишається існувати колишнє, може постати питання про визнанняйого нового уряду. Найчастіше це відбувається тоді, колиуряд приходить до влади неконституційним шляхом або коли змінюєтьсяформа правління, наприклад замість монархічного встановлюєтьсяреспубліканське правління. Однак і в таких випадках, як показуєпрактика, визнання не є обов'язковим; буває досить продовжувати з новимурядом нормальні дипломатичні відносини. Тим більше, непотребує визнання новий уряд, який прийшов до влади звичайнимконституційним шляхом, при зміні урядового кабінету післяминулих виборів до парламенту, відставки і т. п.
Питання про визнання нового уряду різко загострюється, якщо воностворюється в результаті соціальної революції чи національно-визвольноївійни. У цьому разі визнання нового уряду, по суті, означаєі визнання нової держави як суб'єкта міжнародного права.
До визнання нових урядів примикає визнання органівнаціонального визволення. Як говорилося вище, нація в ході боротьби засвою державну незалежність створює свої органи національногоопору, і вони можуть визнаватися як такі іншимидержавами. Подібне визнання застосовувалося ще під час Другої світовоївійни (наприклад, визнання Польського комітету національного визволення.
Антифашистського віча Югославії, «борються Франції»). Але особливо широкерозповсюдження цей вид визнання отримав після війни в процесінаціонально-визвольної боротьби колоніальних народів за своюнезалежність. Цим визнанням користувалися Народний рух зазвільнення Анголи, Африканська партія незалежності Гвінеї та Островів
Зеленого Мису, Народна організація Південно-Західної Африки з боку багатьохдержав, а також ООН і Організація африканської єдності (ОАЕ) якєдині представники народів названих країн. В даний час їмкористується Організація звільнення Палестини (ОВП).
Визнання повсталої і воюючої сторони. Він належить до визнанняповстанців на різних щаблях цивільної та національно-визвольноївійни. Головним юридичним наслідком такого визнання єпоширення на повсталих і воюючих законів і звичаїв війни, вЗокрема, Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткових протоколів до них
1977
Міжнародно-правове визнання не повинно використовуватися якзнаряддя тиску і втручання у внутрішні справи стосовно тих, комувоно призначене. Кожна нова держава має право на визнання.
Однак, якщо нова держава виникла в результаті територіальнихзмін (відділення від іншої держави, розділення на дві абокілька держав і т. д.), то необхідною передумовою визнанняє врегулювання новою державою питань правонаступництва. Щостосується нового уряду, то він має право на визнання, якщоздійснює ефективний контроль над країною, її населенням і територією.
Уряд, створений за кордоном всупереч волі народу (маріонетковийуряд), не повинно визнаватися [13].
Визнання де-юре (de jure) і де-факто (de facto). Залежно відобсягу юридичних наслідків, яке тягне за собою міжнародно -правове визнання, розрізняється визнання де-юре і де-факто.
Обидві форми визнання є юридичними, оскільки тягнуть за собоюпевні правові наслідки для визнаної сторони, хоча і в різномуобсязі.
Визнання де-юре - це визнання в повному обсязі. Воно остаточно і не, можна взяти назад. При ньому з визнаними державою абоурядом у повному обсязі встановлюються дипломатичні, консульськіта інші офіційні відносини; зізнаються їхні права розпоряджатися своїмимайном, вкладами та іншими цінностями, що знаходяться за кордоном, уіноземних банках і т. д., імунітет від юрисдикції іноземних судів. Уразі визнання де-факто встановлюються тільки консульські або торговельно -економічні відносини з визнаної стороною. Воно носить тимчасовий іперехідний до визнання де-юре характер, але, можна взяти і назад. Найчастішевсього таке визнання застосовується до нового уряду, а не до новогодержаві, та й то порівняно рідко. Звичайною формою визнання є,таким чином, визнання де-юре.
Від цих двох форм визнання слід відрізняти «разові контакти» зневизнаною державою, урядом і т. д. Іноді їх називаютьфактичним визнанням (не плутати з визнанням де-факто, яке, як і де -юре, є юридичним визнанням), але це не зовсім точно. Швидше, втаких випадках потрібно говорити про фактичне невизнання: подібні контактинерідко супроводжуються заявою, що вони не повинні розглядатися яквизнання нової держави або уряду з боку держави,яка вступає в такі контакти.
Участь держав у міжнародних організаціях та їх визнання. Статутиміжнародних організацій, у тому числі Статут ООН, не обумовлюють прийняттяв них нових держав визнанням. Не потребує визнання новеуряд, що засновує своє представництво при міжнароднійорганізації.
З іншого боку, прийняття нової держави в міжнароднуорганізацію не означає його визнання всіма державами-членами.
Визнання і членство в міжнародних організаціях - самостійніінститути міжнародного права [14].
Висновок
Отже, в рамках даної контрольної роботи автор намагався розкритипитання про суб'єкти сучасного міжнародного права.
У висновку відзначимо, що сучасне міжнародне право охоплюєсферою своєї дії всі держави; воно стало в цьому плані, безперечно,універсальним. Старе класичне міжнародне право містило норми,які встановлювали різну ступінь залежності одних держав відінших (колонії, протекторати і т. п.). Сучасне міжнародне правопроголошує принцип суверенної рівності.
Відмінності відзначаються і за суб'єктами. У старому класичному міжнародномуправо єдиним суб'єктом були держави. У сучасному міжнародномуправо держави залишаються основним суб'єктом, а разом з ними всучасному міжнародному праві діють і нові суб'єкти - міжнародніорганізації.
Правосуб'єктність міжнародних організацій багато в чому відмінна відправосуб'єктності держав, але ця обставина не єпідставою для відмови міжнародних організацій бути суб'єктамиміжнародного права. Значну підтримку у відстоюванні своєї точкизору прихильникам правосуб'єктності міжнародних організацій зробило
Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. запитання відшкодування збитків, понесених на службі ООН. У ньому Організація
Об'єднаних Націй була визнана суб'єктом міжнародного права. Увисновку Суду підкреслювалося також те, що правосуб'єктність ООНнерівнозначна правосуб'єктності держави [15].
Змінилося і ставлення міжнародного права до індивіда. Сучаснеміжнародне право приділяє значно більше уваги індивіду, і вЗокрема прав людини. У сучасному міжнародному праві склаласягалузь, норми якої регулюють співробітництво держав у галузі правлюдини. Нічого цього не було в старому міжнародному праві. Зазнавзміни та інститут відповідальності. Відповідальність за вчиненняміжнародних злочинів у сучасному міжнародному праві поряд здержавами несе і індивід. Прикладом тому служать діяльність і рішення
Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових процесів підтвердилиміжнародну відповідальність держав та кримінальну відповідальністьіндивідів за скоєння злочинів проти миру і людства.
Список літератури
1. Бірюков П.М. Міжнародне право. - М., МАУП, 1998
2. Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. Міжнародне право. - М.: «Юрлітінформ»,
2002.
3. Лукашук І.І. Міжнародне право: Загальна частина. М., 1996.
4. Міжнародне право/Отв. ред. Г. І. Тункін. М., 1994.
5. Міжнародне право в документах. - М., 1998
6. Міжнародне право: Підручник. Від. ред. Ю.М. Колосов, Е.С. Кривчикова. -
М.: Междунар. відносини, 2000
7. Шестаков Л.Н. Поняття міжнародного права// Вісник Московського університету, Серія 11, Право, 1997, N 6
-----------------------
[1] Міжнародне право: Підручник. Від. ред. Ю.М. Колосов, ЕС
Кривчикова. - М.: Междунар. відносини, 2000, с. 77
[2] Міжнародне право// Отв. ред. Ю.М. Колосов, Е.С. Кривчикова. -
М.: Междунар. відносини, 2000, с. 77
[3] Бирюков П.Н. Міжнародне право. - М., МАУП, 1998, с. 48
[4] Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. Міжнародне право. - М.:
«Юрлітінформ», 2002, с. 41-42
[5] Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. Міжнародне право. - М.:
«Юрлітінформ», 2002, с. 43
[6] п. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй (Сан-Франциско, 26 червня
1945 р.)// Міжнародне право в документах. - М., 1998.
Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніхвідносин і співробітництва між державами відповідно Статуту
Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970// Міжнародне правов документах. - М., 1998.
[7] Бирюков П.Н. Міжнародне право. - М., МАУП, 1998, с. 52
[8] Міжнародне право: Підручник. Від. ред. Ю.М. Колосов, ЕС
Кривчикова. - М.: Междунар. відносини, 2000, с. 54
[9] Бирюков П.Н. Міжнародне право. - М., МАУП, 1998, с. 62
[10] Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. Міжнародне право. - М.:
«Юрлітінформ», 2002, с. 40
[11] Бирюков П.Н. Міжнародне право. - М., МАУП, 1998, с. 63
[12] Калалкарян Н.А. Мігачев Ю.І. Міжнародне право. - М.:
«Юрлітінформ», 2002, с. 49
[13] Міжнародне право: Підручник. Від. ред. Ю.М. Колосов, ЕС
Кривчикова. - М.: Междунар. відносини, 2000, с. 89
[14] Міжнародне право: Підручник. Від. ред. Ю.М. Колосов, ЕС
Кривчикова. - М.: Междунар. відносини, 2000, с. 90
[15] Шестаков Л.Н. Поняття міжнародного права// Вестник Московскогоуніверситету, Серія 11, Право, 1997, N 6
