Бізнесмени-просвітителі

Сергій Курашевіч

В історію Росії назавжди увійдуть їхні імена як найвідоміших підприємців-просвітителів і благодійників. Прохорова не стільки турбувалися про свій прибуток, скільки дбали про добробут своїх працівників і в цілому простих російських людей.

Засновником знаменитої династії став Василь Іванович Прохоров. Його батько був монастирським селянином Троїце-Сергієвої лаври, там він працював служителем. З митрополитом досить часто їздив до Москви у справах приходу, а заодно і приторговував кустарними виробами Троїце-Сергієвої посада. У 1764 році, коли в монастирів були відібрані вотчини, Іван Прохорович звільнився від кріпацтва. Переїхавши до Москви і став міщанином Дмитрівській слободи. Свого сина він пристроїв прикажчиком до одного старообрядці, який займався пивоварінням. Невипадково тому пізніше, в 1771 році, Василь Прохоров відкрив своє пивоварне справу.

Вилікування вірою

Під час від зарази, в 1771 році, Василь Іванович тяжко захворів, і господар відправив його на лікування до своїх одновірців на Рогожское кладовищі. Завдяки уважному догляду віруючих Василь Іванович одужав, але тривалий перебування в середовищі старих не пройшло для нього безслідно. Він багато часу приділяв читання книг, переважно богословського, релігійно-морального і містичного змісту. Цілі десять років Василь Іванович залишався вірним старообрядництва, а потім він знову перейшов у православ'я.

В 1784 Прохоров був приписаний до московським купцям. Пивоварне справа йшла досить непогано, проте Василь Іванович з роками все більше відчував протиріччя між власною глибокою релігійністю і характером промислу. До того ж його дружина, Катерина Никифорівна, кажуть: не може вона молитися про успіх справи, щоб бажати народу більше пити і через це розорятися.

Новий бізнес

Ще однією причиною для зміни занять Прохорова була зустріч з Федором Резанова -- рідкісним знавцем красковаренія і ситценабивна справи. Згодом Прохоров з Резанова порідниться, видавши за нього одну зі своїх родичок. Вони засновують невелику ситценабивна фабрику, поклавши тим самим початок текстильної імперії на Трьох Горах - Прохорівській Трехгорной мануфактурі. За договором на п'ять років Рєзанов і Прохоров поділили дев'ять частин прибутку порівну, десята частина відходила до Резанова «за його знання і розпорядження».

Через п'ять років партнери купили у князя Хованський фабричне заклад із земельною ділянкою, де розгорнули виробництво ситцю і хусток. Ситценабивна справа тоді було новим для Росії. Однак на урядову підтримку розраховувати не доводилося: кредити видавалися в основному на стратегічні галузі (металургійні заводи, суконні і парусинові фабрики). Проблемою став і набір робітників - вдалося переманити кілька людей з московських Красилів. Але цього виявилося недостатньо, і тому Рєзанов самостійно навчив не один десяток робітників і службовців фабрики.

В умовах відсутності конкурентів справи фабрикантів швидко пішли в гору.

Василь Прохоров з легкістю розлучився зі своєю пивоварнею назовсім, і переїхав з Хамовники на Пресні, щоб бути ближче до нового підприємства.

До 1810 у Прохорова з Резанова працювало близько сотні чоловік, майже вся робота велася вручну, лише два механізми мали кінні приводи, втім, це було характерно для всієї Європи.

Рєзанов з Прохоровим пробули партнерами більше наміченого терміну. Коли в 1812 році вирішили поділити майно і капітали, втрутилася війна. Василь Іванович відправив свого сина Тимоша з Москви до частини вже готового товару; сам же разом із сином Іваном залишився в Москві охороняти майно фабрики від руйнування.

І що дивно - ні пожежі, ні війна не завдали шкоди Трехгорке. Пізніше в згадку про порятунок Василь Іванович відлив чавунну дошку, яку зміцнив на стіні заводського корпусу. На ній було написано: «На цій гірці 1812 року, в час перебування Наполеона з військами в Москві, московський фабрикант Василь Іванович і син його Іван Васильович Прохорова рятувалися від полум'я, ого Москву, і грабежу ворогів ...»

Спілки створювалися та розривають

1 Травень 1813 Рєзанов і Прохоров розлучилися. Сума при розділі склала 150 тисяч на гроші та майно. Після розділу з'ясувалося, що справи в Резанова (він завів власне вовняне виробництво) йдуть куди краще, ніж у Прохорова. Василь Іванович старів, а старший син Іван надій не виправдовував.

Василь Іванович був для свого часу людиною грамотним, побожним, розсудливим, не випадково тому його багато років обирали словесним суддею. У Прохорових було дев'ятеро дітей, тим не менше, вони взяли на виховання і виростили кількох дівчаток, малолітніх дочок далеких родичів, а пізніше видали їх заміж з багатим приданим.

Вмираючи, засновник династії радив дітям дотримуватися тих правил, які йому самому служили основою в усіх вчинках: «Любіть благочестя й від худих товариств, нікого не ображайте і не перелічиш чужих вад, а Уважайте свої, живіть не для багатства, а для Бога, не в пишноти, а в смиренності; всіх і, більше за все, брат брата любите ».

Відомий російська просвітитель Бестужев писав: «От купець Прохоров, якого я і особи не знаю, але якого шаную і поважаю вище всіх вельмож на світі, він є правдивий син Вітчизни, що вміє вживати надбання своє в істинне благо. Він купець по народженням, але в душі вище над кожне вельможі. .. Прийми данину від мене, вельмишановний людина Прохоров, ти помирив ще мене з люб'язним моїм Вітчизною: я першим ще з моїх співвітчизників бачу такої людини і не знаю обличчя його. Ти краса російського народу ... друг людини, співвітчизників ».

Тимофій, який врятував

Спас сімейна справа Тимофій Васильович. У 14-річному віці він примудрився самостійно відкрити невелику фабрику на паях з одним з батьківських кацапів. У 1812 році Тимофій швидко евакуював з Москви товари фабрики, проявивши неабияку спритність. Рєзанов не раз намагався переманити його від батька до себе керуючим, обіцяючи величезна на ті часи платню - до 3 тисяч карбованців на рік. Прохоров, однак, на вмовляння не піддався.

Прийнявши на себе управління фабрикою, Тимофій виявив, що в касі залишилося всього лише 5 тисяч рублів, а цього після покупки вкрай необхідного нового обладнання не вистачило б навіть на придбання матеріалів для фарбування. Тоді Тимофій сам пройшовся торговими рядами і попросив у знайомих торговців тканина, як він говорив, на пробу. Пізніше замовники самі приїжджали до нього зі своїм сировиною і просили пофарбувати його якомога швидше, тут же розплачуючись за роботу.

Через два роки виробництво Прохорових збільшилася в десять разів. Після смерті батька в 1815 18-річний Тимофій залишився повним господарем. Йому було не позичати енергійності: він встигав бути всюди і все бачити, жодна справа не починалося без його особистого нагляду, без його безпосереднього розпорядження. Господар не міг терпіти ні лихослів'я, ні неблагопрістойних розмов. Вже в 1817 році Тимофій одностайно був обраний у словесні судді при місцевому приватному будинку.

В 1826 році, проаналізувавши свій досвід суддівської служби, Тимофій Васильович написав про організацію Піклувальної Комітету над тюрмами. Він сам доклав чимало зусиль у роботі цього комітету. Наприклад, посилав вчителя своєї школи і парафіяльного священика для навчання грамотності до дітей арештантів. Домігся дозволу здійснювати для ув'язнених у пересильному тюремному замку на Воробйових горах богослужіння. У 1843 році молитовний зал ув'язнених був перебудований в храм, освячений московським митрополитом Філаретом.

За своїм поглядам і складу розуму Тимофій Васильович був видатною особистістю. Його біографія друкувалася в шкільних хрестоматіях.

Митниця дає добро

Після 1819 знову почалися випробування, пов'язані зі скасуванням високих митних тарифів. Російський ринок заполонили імпортні ситці, борги Прохорових росли; проте кредитори з поваги до випробуваного партнеру не наполягали на негайної сплати. На щастя, Прохоровим вдалося відкрити і власну ткацьке виробництво. Все це врятувало їх від банкрутства. Вже в 1820 році митні тарифи знову були підвищені, різко зріс попит на виготовлені підприємством хустки, шалі і покривала.

В 1822 сфера збуту продукції Прохорових істотно розширилася - від Москви до Санкт-Петербурга, України, Нижнього Новгорода. Чистий капітал Прохорових в 1825 становив понад 520 000 рублів, він щороку збільшувався на 100 тисяч. У 1828 році родина вирішила придбати дві лавки в Дзеркальному ряду в Москві і відкрити свої торгові точки в західних губерніях Росії і в Малоросії.

Кадровий город

Зазвичай кваліфіковані робочі кадри виписувалися з-за кордону. Прохорова ж з самого початку розраховували на власні сили. Як тільки Тимофій Васильович очолив фабрику, він відновив фабричне навчання.

В метою розвитку фабрично-заводського справи в Росії в 1828 році був заснований Мануфактурний рада з відділенням в Москві. Тимофій Васильович був одним з перший діяльних його членів. Йому вдалося через міністра фінансів провести в Раді Положення «Про заходи до постійного покращення стану робітників на фабриках », яке було відзначено позначки Государя Імператора:« Прекрасна думка полягає в повсюдне введення ». У пункті 4 цього Положення пропонувалося фабрикантам не надто обтяжувати дітей роботою і в міру необхідності дбати «Про вчення, змозі їм властивому, установі на самих фабриках невеликих шкіл або уроків, або відправленні дітей в інші навчальні заклади ». До 40-м років XIX століття в Москві та її околицях при фабриках і заводах було відкрито близько 24 шкіл.

Тимофій Васильович також дбав і про освіту міської бідноти, переважно міщан. Його щирі промові з цього питання в мануфактурному Раді зустрічали співчуття серед членів московського купецтва, за сприяння якого і було засновано міщанське училище, яке дало освіта тисячам дітей.

Підприємець-просвітитель

Ще в 19-річному віці Тимофій Васильович став основоположником ремісничого Образование в Украине, сам написав для нього програму і стежив за заняттями, вечорами проводив читання з робочими фабрики.

В 1816 на кошти Прохорових була заснована реміснича школа для малолітніх працівників (на 200 учнів). Вона стала першим навчальним закладом такого роду не тільки в Москві, але й у всій країні. Протягом перших 15 років у школі навчалося до 30 учнів - дітей робітників і бідних жителів Москви, які приймалися Тимофієм Васильовичем за контрактом на 4-5 років.

В 1830 році, коли в Москві лютувала холера, Прохорова прийняли в школу понад практикувалася набору ще 80 дітей з числа сиріт і бідняків. Багато з них залишилися на фабриці, ставши кадровими робітниками чи службовцями. Відомий діяч народної освіти С.А. Маслов після відвідин «Трехгоркі» писав: «Ми з вдячністю до Прохоровим залишили їх фабрику, повторюючи неодноразово один до одного: ось справжній фабричний притулок для бідних дітей ... Якби при великих московських фабриках заснували подібні школи для найбідніших дітей, з притулком, як ми це бачили у Прохорових ... яку б це було те добро! ». Діти робочих одночасно навчалися у фабричних майстерень і в школі.

Майстри зобов'язані були допомагати учням і керувати їх заняттями. Тимофій Васильович сам стежив за виконанням його волі, давав вказівки набойщікам, ткача. Найбільш здатні хлопці, які закінчили курс навчання, надходили на різні фабричні посади (ставали малює, працювали в лабораторії, в фарбувальні, в фабричному управлінні).

Зміст кожного постійно живе учня з платежем податей обходилося в рік по 260 рублів, учні заробляли по 180 рублів. Річна витрата на школу, наприклад, в 1842 склав 25 845 рублів 67 коп. Старший учитель отримував платню 1000 рублів на рік, святкові уроки оплачувалися за 2 рублі 50 коп. за урок.

Навчав інших, навчався сам

Наймаючи до себе на фабрику працівників, Тимофій Васильович укладав з кожним з них договір, за яким вони повинні були навчати дітей майстерності і бути для них прикладом у поведінці та старанності до роботи; безграмотні повинні були відвідувати школу.

Тимофій був набагато освяченіша свого батька: окрім релігійної літератури, читав книги світського змісту - французьких і німецьких економістів, філософські праці. У 1832 побував у Німеччині і Франції, де вивчав текстильне справу і слухав лекції з хімії. Німецькою мовою Тимофій Васильович опанував настільки успішно, що міг вільно брати участь у наукових дискусіях.

Він займався широкою просвітницькою роботою: влаштовував не лише школи для народу, але засновував і бібліотеки, читальні. Нарешті, перший в Росії став упорядником фабричного театру. У 1820-му році тут почали давати перші спектаклі. Сцену пристосували в одному з фабричних приміщень, виконавцями були учні з фабричної школи. Прохоров сам стежив за підготовкою акторів до поданням. Мати його також брала посильну участь у будуванні і вистав костюми шила для акторів. Вистави продовжували ставити і в 1830-40-х роках.

Познайомившись за кордоном також з постановкою освіти, він разом з братом Костянтином Васильовичем підготував проект створення технологічного училища. Звернувся за допомогою до московських мануфактурістам, щоб спільними зусиллями заснувати в Москві технологічне училище. Обов'язок директора Прохоров брав на себе, у випадку, якщо купецтво відмовить йому в довірі, пропонував з власних коштів платити платню тієї особи, яка буде обрано на цей пост.

З 1887 на кошти мануфактури влаштовувалися безкоштовні народні спектаклі. На сцені Прохоровському фабричного театру переважно йшли твори Островського, Гоголя, Писемського та інших. Виконавцями в основному були службовці та робітники фабрик товариства.

Просвітницька діяльність Прохорових привернула увагу імператора: Микола I особисто подякував братів за піклування про моральність робітників на фабриці. У своїх записках Тимофій Прохоров зазначав: «Треба надалі дітей купецьких привчити до постійному праці, до помірності в потрібне для життя, до охоче богатенію, але без найменшої жадібності й заздрості, до байдужості у втратах вигод, але до небайдужості втрати совісті та чесного імені, до цікавих і допитливості, що належать до моральності і до справи: до постійності у своєму званні ...

He навчаючись, нам, росіянам, в змагання з іноземними купцями входити неможливо ».

Все більше освічував

Тимофій Васильович залишив після себе філософські трактати «Про богатеніі» та «Про бідності ». У книзі «Про богатеніі» він обгрунтував благодійну діяльність підприємця: «Людині потрібно прагнути до того, щоб мати лише необхідне в житті; раз це досягнуто, то воно може бути і збільшена, але збільшено не з метою наживи, багатства для багатства, а задля зміцнення нажитого і заради ближнього. Благодійність абсолютно необхідна людині, але вона повинна бути неодмінно доцільна, серйозна. Потрібно знати, кому дати, скільки потрібно дати. Зважаючи на це необхідно відвідувати житла бідних, допомагати кожному, у ніж він потребує: роботою, порадою, грошима, ліками, лікарнею і пр. і пр. Нагородою яка не скупиться на добро людині повинно служити моральне задоволення від усвідомлення, що він живе «в Бозі».

Так, з часом Тимофій Прохоров ставав все більш просвітителем, ніж комерсантом. Він ініціював створення і став членом піклувальної про в'язниці комітету. Завдяки його зусиллям у пересильної в'язниці на Воробйових горах в 1843 році було відкрито храм. У 1850 році він звернувся до Міністерства фінансів з клопотанням про видачу йому позики для пристрою «промислового музеума», проте в цьому йому було відмовлено. А до того моменту ті кілька невеликих фабрик на Таганці, які відійшли до Тимофія після сімейного розділу, прийшли в остаточний занепад і припинили своє існування ...

В 1854 Тимофій Васильович помер. Костянтин Васильович писав про нього пізніше: «Покійний наш брат за своїми здібностями і діяльності, якби переслідував особисті цілі, міг би бути першим у Москві капіталістом; але мета його життя була інша - жити для інших ».

В некролозі про ТБ. Прохорова, надрукованому в «Північна бджола», в приватно?? ти, зазначалося: «Тимофій Васильович Прохоров мав обширні пізнання і в сторонніх предметах і завжди горів палкою любов'ю до користі вітчизни. Рухомий постійно благородної ревнощами до добра ближнього, він, незважаючи на засмучене здоров'я, до кінця свого життя з честю проходив покладені на нього обов'язки по звань, члена московського відділення мануфактурного Ради, піклувальної про в'язницях комітету та багатьох учених товариств. По печінці серця, він шукав всюди випадку подати допомогу ближньому і словом і ділом, будучи завжди розумним і досвідченим співрозмовником у суспільстві освічених мужів, другом-наставником малолітніх і утішником нещасних ».

Троє за одного

З відходом Тимофія Васильовича від сімейної справи обов'язки з управління виробництвом і торгівлею розподілилися між трьома братами - Іваном, Костянтином і Яковом. За Іваном Васильовичем було закріплено управління ткацьким виробництвом. Костянтин Васильович відповідав за фарбування, Яків Васильович - за торгівлю. Протягом 1830-х років вони змогли істотно розширити виробництво, а за якість виробів отримали урядові медалі.

В 1841 був збудований новий кам'яний фабричний корпус, і в цьому ж році почалося оснащення фабрики: з Бельгії отримано два парові котли, а з заводу Шепелева - перший на фабриці парова машина. Одночасно йшла постановка обладнання сітцепечатного відділення. З 1843 мануфактура приступила до виправці ситців машинним способом. У тому ж році фірма була перетворена в торговий дім на чолі з братами.

Костянтин Васильович теж був постаттю неординарною. Він кілька разів на рік відвідував чернечі обителі, у співпраці з церквою видавав брошури і листки духовно-морального спрямування. Костянтин відрізнявся своїм милосердним ставленням до людей. Так, служителі церкви неодноразово дякували йому за матеріальну допомогу і просили не залишати надалі їх суспільство.

В грудні 1857 року Костянтин і Яків Васильович отримав дозвіл на ведення своїх торгово-промислових справ під новою назвою: «Брати К. і Я. Прохорова». Самим діяльним у товаристві був Яків Васильович. За новим договором молодому Івану Яковичу дозволялося «керувати справами фірми за дорученням», а неповнолітнього ще Костянтина Костянтиновича визначили до нього помічником, у повне його розпорядження.

Продовжувачі династії

Після смерті останнього з братів, Костянтина, господарем і розпорядником фірми став син Якова - Іван Якович, який отримав сучасну освіту. На його частку випали важкі часи: в роки громадянської війни в Америці різко впав імпорт бавовняного сировини до Росії. Тимофій Савич Морозов пропонував взяти фабрику Прохорових в оренду. Прохоров відмовився; Морозов, однак, трохи пізніше фактично врятував Івана Яковича, надавши велике замовлення на фарбування тканин. До початку 1870-х років труднощі були подолані, а фірма знову розширила виробництво і збут продукції: до 1872 вона продавала щорічно більше півмільйона шматків товару.

Іван Якович охоче виконував замовлення великих московських скупників-мануфактурістов, що становило близько половини всього обсягу виробництва. Це і врятувало Прохоровская мануфактуру від неприємностей, які довелося пережити іншим фабрикам в цей час через що почався промислового застою.

Іван Прохоров, мабуть, першою з московських промисловців ввів принцип колегіального керівництва: він вирішив поставити фабрику в положення юридичної особи, щоб вона могла без проблем існувати і тоді, коли в її главі не буде єдиної керівної сили.

В створений Іваном Яковичем господарський комітет входили, крім нього самого, керуючий, колорист, бухгалтер, старший прикажчик та інші фахівці. У 1874 році їм було засновано Товариство на паях Прохорівській Трехгорной мануфактури з основним капіталом у півмільйона рублів (до нього увійшли він, його дружина, брат і двоє найближчих співробітників).

Прохорова стали піонерами у розробці торфовищ і бурого вугілля під Москвою. Уже в 1840-х роках вони цілком перевели мануфактуру на торф'яне, а потім і вугільне опалення. У 1870-х роках підприємці купили на півдні Росії вугільну шахту, яка постачала і що знаходилася на території мануфактури електростанцію антрацитом.

В 1874 торговий дім Прохорових був перетворений у пайову товариство Прохорівській трехгорной мануфактури, складений проект Статуту товариства, визначено основний капітал товариства у розмірі півтора мільйона рублів.

Про відношенні трудівників до власників Прохорівській Трехгорной мануфактури можна судити по одному їх адресу, піднесеного одному з її керівників в присутності всіх робітників на щорічному молебні: «Вельмишановний наш господар! Просимо прийняти від нас, робітників ткацьких і прядильних фабрик, цю ікону Нерукотворного Образу Господнього і хліб-сіль, на знак вдячності за Вашу постійну турботу і чуйність до наших потреб. Сподіваючись, що і надалі Ви будете до нас також доброзичливі, ми молимо Бога, щоб Він послав Вам здоров'я з усім Вашим сімейством на багато років ».

Список літератури

Журнал the Chief 12 (56), 2006