Опера Джузеппе Верді "Травіата" (La Traviata)

Г. Маркез

Мелодрама в три дії; лібрето Ф. М. піаве за драмою О. Дюма-сина "Дама з камеліями ".

Перша постановка: Венеція, театр "Ла Феніче", 6 березня 1853 року.

Діючі особи:

Віолетта Валері (сопрано), Флора Бервуа (сопрано), Альфред Жермон (тенор), Жорж Жермон (баритон), Гастон, віконт де Леторьер (тенор), барон Дюфоль (баритон), маркіз д'Обіньі (бас), доктор Гренвіль (бас), Жозеф (тенор), слуга Флори (бас); пані та панове, знайомі Віолетти і Флори, маски, що зображують матадорів, пікадорів, циганок, слуги Віолетти і Флори.

Дія відбувається в Парижі та його околицях близько 1850 року.

Дія перше.

Салон в будинку Віолетти. Господиня приймає гостей. Серед них - Альфред Жнрмон, вперше потрапив сюди, але вже рік закоханий у Віолетту. Він імпровізує тост (з хором "Libiam ne'lieti calici"; "Високо піднімемо всі кубок веселощів "). Гості йдуть танцювати в сусідню кімнату. Віолетта залишається один, раптово відчувши себе погано. Альфред ніжно доглядає за нею, зізнається в коханні ( "Un di, felice, eterea"; У той день щасливий "). Віолетта дарує йому квітку камелії, призначаючи побачення. Гості поступово розходяться. На самоті Віолетта з хвилюванням згадує слова Альфреда ( "E strano! .. E strano !.."," Ah, forse liu che l'anima ";" Як дивно! .. як дивно "," Хіба це не ти мені в тиші нічний "), вони викликали в ній відповідне почуття. Але чи не пізно міняти вільний спосіб життя куртизанки ( "sempre libera degg'io"; "Бути вільною, бути безпечною ")? Словам Віолетти вторить з вулиці Альфред.

Дія друге.

Околиці Парижа, де далеко від світського суспільства живуть Віолетта і Альфред. Альфред забув про все, він щасливий ( "De 'miei bollenti spiriti"; "Мир і спокій в душі моїй "). Дізнавшись від покоївки Віолетти Аннина, що її господиня розпродає свої речі, щоб покрити витрати, Альфред вирішує сам владнати грошові справи та їде в Париж.

У їхній будинок приходить батько Альфреда Жорж Жермон і вимагає від Віолетти припинити "злочинну" зв'язок з його сином, нібито перешкоджає шлюбу сестри Альфреда ( "Pura siccome un angelo"; "Чисту, з серцем ангела дочку мені доля послала "). Віолетта врешті-решт погоджується виконати волю Жермона ( "Dite alla giovine"; "Дочки вашої, юною і чистої "). Коли Альфред приходить додому, вона звертається до нього зі словами кохання і прощання і поспішно віддаляється ( "Amami, Alfredo"; "Ах, Альфред мій "). Альфред знаходить її лист, в якому вона пише, що повертається до свого колишнього життя. Батько марно намагається втішити його ( "Di Provenza il mare, il suol ";" Ти забув край милий свій "). Побачивши лист від Флори Бервуа, в якому вона запрошує Віолетту на бал, Альфред поспішає на святкування, щоб помститися за зраду.

Бал-маскарад у будинку Флори, де розважається безліч гостей, серед них - групи в масках циганок і матадорів (хори "Хто знати долю бажає", "Жив Пікільо, сильний, сміливий "). Входить Віолетта під руку з бароном Дюфолем. Альфред шукає з ним сварки за картковим столом. Віолетта намагається заспокоїти його, але він у присутності всіх ображає її, кидаючи їй гроші як плату за любов ( "Ogni suo aver tal femmina"; "Знайте, вона, люблячи мене"). Загальне обурення супроводжує цей жест Альфреда; батько теж дорікає сина (ансамбль "Di, sprezzo degno"; "Хто міг зважитися на образа ").

Дія третє.

Віолетта, тяжкохворих, лежить у своїй кімнаті. Доктор Гренвіль говорить Аннина, що надії немає. Віолетта перечитує листа Жоржа Жермона, в якому він дякує її і повідомляє, що незабаром відвідає разом із сином. Віолета згадує минуле ( "Addio, del passato bei sogni ridenti"; "Вибачте ви навіки, про щастя мрій"). Зовні, як трагічна іронія, вривається шум карнавалу.

З'являється Альфред, він мріє про щасливе майбутнє удвох з коханою ( "Parigi, o cara, noi lasceremo ";" Париж покинемо, де так страждали "). Віолетта відчуває, що кінець її близький. Альфред втішає її. Входить Жорж Жермон, що оцінив благородство душі Віолетти. Але вже пізно: вона дарує Альфреду свій портрет ( "Prendi; quest'e l'immagine"; "Цей портрет коханий мій ") і вмирає.

Сюжет цієї сумної історії належить Олександру Дюма-сина, який написав два твори про "Травіата" (traviata - занепала) Маргариті Готьє, з реальним прототипом якої, Марі Дюплессі, він був знайомий, - роман (1848) і драму (1852), обидва під назвою "Дама з камеліями", принесли автору популярність. Нині могили письменника і Дюплессі знаходяться поруч на одному з паризьких цвинтарів і є місцем паломництва закоханих, що оточили їх таким самим поклонінням, як Ромео і Джульєтту. Однак існує думка, що, незважаючи на успіх, для Дюма було б краще, якби він спочатку познайомився з Віолетта Валері, "Травіата" Верді та піаве. Віолета - настільки життєвий персонаж, така яскрава особистість, що в порівнянні з нею образ Маргарити Дюма блідне. На початку свого роману Дюма звертається до читачів зі словами безумовно програмними, в яких відчувається серйозність його підходу з точки зору завдань літератури: "Я переконаний, що можна створювати типи, тільки глибоко вивчивши людей, так само як можна говорити мовою тільки після серйозного його вивчення ". Верді, більш імпульсивний, палкий і нерозумні, з точки зору критики, зізнавався, що йому подобаються "нові, значні, прекрасні, різноманітні, сміливі" сюжети і саме тому він щасливий працювати з сюжетом Дюма. В устах кого-небудь іншого вислів Верді може здатися занадто захопленим, але в устах самого Верді воно означає, що він не обмежується, як Дюма, "вивченням людей ", як якщо б це був іноземну мову, але хоче довести спільність людської долі, показати її так, як якби вона була його власної.

В Верді створив досконалий образ (ще більш досконалий, ніж Ріголетто) головної героїні, "божественної", немов призначеної втілити всі чарівність примадонн XIX століття, таких, як Малібран, Патті (яка стала найбільшою виконавицею ролі Віолетти), і водночас дуже переконливий жіночий тип, якого більше не буде в операх композитора. Віолетта висвітлює всі дію і кожного персонажа, який у свою чергу покликаний висвітлити її. З великим майстерністю Верді вдалося показати (особливо в другій дії) три іпостасі любовного досвіду героїні: культ свободи, властивий цієї красуні, її пристрасть до коханого, нарешті, самопожертва, в якому вже відчувається материнська любов (хоча і не реалізована). Тільки героїні Пуччіні будуть володіти подібної емоційною силою, але і тоді ми не побачимо поєднання всіх цих трьох аспектів, всіх цих трьох характерів в одній особі, немов волають до різним виконавцям в кожному з дій.

У першу дії гучне і блискуче Праздненства знаменує тріумф гнроіні і одночасно її захід, вражаюче поєднання безпечності і страждання. Під другій дії діалог між нею і Жермон розвивається в настільки ж співучих, майже пісенних епізодах, коли можна було чекати скоріше розмовного стилю, природного в такі важкі моменти. У цій дії найбільше виділяється фраза Віолетти "Ах, Альфред мій", немов відтісняються докірливо арію-Кантабіле Жермона "Ти забув край милий свій", цілком узгоджується з його батьківськими почуттями, але неприємну, нескромно і настирливу, долбящую про обов'язки.

Альфред теж виступає як головний герой: цей вага йому надають що б'є через край юнацький запал і те презирство, з яким він веде себе під час свята і карткової гри в будинку Флори - достоїнства цієї картини важко переоцінити. У цій сцені Альфред повертається до світського суспільства - але яка різниця в порівнянні з його тостом перші дії, яка зміна, яка смуток на тлі розважальних номерів (танці циганок, матадорів і пікадорів)! Треба всім тяжіє нервове напруження, что-то мертво, зле. Гра, ще одне марне і згубний розвага, проходить під інструментальний мотив-ритм, що набуває значення чинного особи. Голос Віолетти, наступний простий висхідної і спадної гамі фа мінору, подібний до подиху смерті. Потім - фінальний ансамбль: спочатку байдужий, він пожвавлюється після вступу героїні, яка спершу співає один, а потім веде за собою хор: у його темному дусі спільництво відчувається важкий гніт і тупість, майже вульгарність. Доля "Травіата", втім, вже вирішена.

Початок останньої дії, якому передує друге інструментальне вступ, повторює мотив хвороби з перших, є одним з тих рідкісних одкровень художника, коли йому вдається зупинити час в очікуванні настільки болісного та піднесеного події. Особлива зосередженість відчувається в Andante mosso ( "Вибачте ви навіки"). Ця арія, майже аріозо, трактована з великою свободою, вона йде дорогою спогадів аж до граничного забуття. Перед нами смиренний, лаконічний, суворий гімн зречення від життя. Проте вся ця поезія не принесла успіху прем'єрі в театрі "Ла Феніче" - і причина була не в сучасних костюмах, тому що композитор, лібретист і керівники театру (навчені досвідом постановки "Стіффеліо") завбачливо перенесли дію в XVIII століття (і так залишалося протягом щонайменше тридцяти наступних років). Чи не видається неймовірним, втім, що публіка подумки модернізувала дію, вражена актуальністю сюжету (який змусив говорити про предверізме). Чотирнадцять місяців по тому в тій же Венеції, в театрі "Сан-Бенедетто", "Травіата" мала тріумфальний успіх.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.belcanto.ru/