Евріпід

В. Н. Ярхо

що зберігся від античності «Життєпис Евріпіда» містить безліч анекдотичних подробиць про походження та сімейного життя поета, зобов'язаних своєю появою аттичної комедії, для якої творчість та особистість Евріпіда служили предметом безперестанних нападок і насмішок. У дійсності поет, який народився близько 484 р., походив з багатої і знатної родини, що мала маєток на острові Саламіні. Тут згодом показували відокремлене печеру на березі моря, де Евріпід любив проводити час, обдумуючи свої твори. Чутка називала його учнем Анаксагора і Протагора і другом Сократа - таким шляхом намагалися пояснити що містяться в трагедіях Евріпіда численні відгуки на сучасні йому філософські вчення і природничо-наукові теорії, до яких він виявляв безперечний інтерес.

Евріпід вперше виступив на змаганнях трагічних поетів у 455 р., але невдало; перший нагороди він домігся тільки в 441 р., та й у Надалі афінська публіка не пестила його визнанням: за життя він здобув всього чотири перемоги; п'ятому йому принесла поставлена посмертно у 405 р. трилогія, від якої збереглися трагедії «Вакханки» і «Іфігенія в Авліді». Вони були написані в Македонії, куди Евріпід у 408 р. переїхав на запрошення царя Архелая; тут він і помер півтора-два роки по тому. Чи не оцінений за життя, Евріпід вже в IV ст., А потім в епоху еллінізму і римського панування став найбільш популярним з трьох класиків грецької трагедії; з написаних ним 92 творів ще на рубежі нової ери були відомі 75 драм. До нас дійшло 17 трагедій, сатирова драма «Кіклоп» і безліч фрагментів, часто досить великих, а також приписувана Еврипіду трагедія «Рес», насправді навряд чи йому належить.

Збережені драми Евріпіда відносяться до періоду між 438 і 406 рр.., Близько співпадаючи, таким чином, за часом з відомим нам періодом творчості Софокла; майже одночасно з обома поета пішли з життя. І тим не менш важко уявити собі двох драматургів, більш різних за світоглядом і за розуміння тих, що стояли перед ними художніх завдань. Притаманні афінської демократії суперечності, все з більшою силою проявлялися в роки Пелопоннеської війни, наклали незгладимий відбиток на всю творчість Евріпіда.

На відміну від Софокла, Евріпід не брав участі в громадській діяльності. Традиція малює його мудрецем-спостерігачем, любителем усамітнення і роздумів на лоні природи. При всьому тому його трагедія була дуже чутка і сприйнятлива до проблем, що хвилювали його співгромадян. Так, в першу десятиліття Пелопоннеської війни драматург виступає як переконаний патріот і пропагандист державного ладу Афін, в яких він бачить оплот благочестя в Елладі. У трагедії «Геракліди» (430) легендарний аттичний цар Демофонт, син Тесея, бере під своє заступництво стару матір і дітей Геракла, переслідуваних після смерті героя його споконвічним ворогом, мікенським царем Еврісфеем. Ради захисту Гераклід афінський народ зі зброєю в руках відображає напад ворожої раті -- ситуація, близько нагадує есхіловскіх «благаючий», але набуває особливу значення в умовах війни, що почалася із Спартою.

Відвертою антіспартанской тенденцією пронизана також що відноситься до 20-х років V ст. трагедія «Андромаха». Після взяття Трої дружина Гектора стала полонянкою Неоптолема і народила йому сина, а тим часом його шлюб з Герміоною, дочкою Менелая та Єлени, залишався безплідним. Яка ненавидить свою суперницю Герміона, користуючись відсутність чоловіка в Дельфи, підступністю захоплює укрившуюся біля вівтаря Андромаха та її дитини; від неминучої смерті їх рятує Крім появи старого Пелея, діда Неоптолема. Сам же Неоптолем гине в Дельфах внаслідок змови, підлаштований за участю Ореста, якому колись була обіцяна в дружини Герміона. Таким чином, всі діючі особи, зв'язані в епічної традиції із Спартою або Аргосом (Менелай, Герміона, Орест), зображені у цій трагедії самими темними фарбами: жорстокі вони й зрадники, і всі їх поведінку мало нагадувати афінським глядачам образ дій тих реальних спартанців, з якими в ці роки велася війна.

У трагедії «благаючий» (бл. 422-420 рр..) суттєве місце займає політичний диспут легендарного аттичного царя Тесея з фиванским послом; фіванец захищає переваги одноосібної влади, Тесей ж розгортає повну програму афінського державного устрою, заснованого на рівноправності всіх громадян. Прославляючи афінську демократію як ідеальний лад, Евріпід в той же час бачить в ній виразні ознаки соціального розшарування, жадібність багатіїв і злісне невдоволення бідняків. Найбільш надійним оплотом держави він вважає «середній клас», тобто селян, муж землі, що не піддаються на вмовляння легковажних і безвідповідальних демагогів, - до останніх Евріпід ставиться без найменшої поваги. Якщо віра в рятівний «середній клас», хоча вона і поділялася багатьма сучасниками поета, носила в цей період вже достатньо утопічний характер, то безсумнівно прогресивною була критика, спрямована проти любителів військових авантюр, прирікають на жертву своєму марнославству життя співгромадян. З величезним співчуттям і співчуттям зображує поет лиха і жаль, що війна приносить переможеним, особливо осиротілим матерям, дружинам і дітям.

Найбільш показові в цьому відношенні дві трагедії, дуже близькі один одному за сюжетом: «Гекуба» (бл. 424 р.) і «Троянки» (415). У обох драмах дія відбувається після падіння Трої, і основними дійовими особами є що дісталися в полон переможцям троянські жінки.

Головна героїня трагедії «Гекуба» - стара жінка Пріама, що колись могутньої цариця Трої, нині жалюгідна раба ахейців. Її, пережила загибель чоловіка і улюблених синів, прив'язують до життя тільки що знаходиться при ній юна дочка Поліксена і молодший з синів Полідор, відісланий нею колись до фракійському цареві Поліместору і завдяки цьому уцілілий при розгромі Трої. Але ось ахейці приймають рішення принести Поліксену в жертву загиблому під Троєю Ахілла, а через якийсь час до морського берега біля наметів троянських полонянок хвилі прибивають труп Полідора, підступно вбитого Поліместором після падіння Трої. Гекуба опановує новий напад відчаю, з якого народжується жадоба страшної помсти: Гекуба заманює Поліместора, не знає, що його злочин розкрито, разом з його маленькими дітьми до себе до намету, де за допомогою троянських жінок вбиває дітей, а самого Поліместора засліплює.

Хоча сучасна критика вважає іноді недоліком цієї трагедії її Двочастинні (жертвоприношення Поліксена і вбивство Полідора не пов'язані сюжетно між собою), її внутрішню єдність безсумнівно. Об'єднуючий всю трагедію образ Гекуби, спочатку нещасної матері, потім грізною месниці, дане з величезним багатством психологічних відтінків, що роблять реально відчутної всю глибину страждань і душевних мук, в які увергнула Гекуба війна.

У «троянки», на відміну від «Гекуби», немає зв'язкового сюжету. Вони являють собою ряд сцен, які розігруються на тлі догоряють Трої і з приголомшливою силою малюють гірку долю Гекуби, Кассандри і Андромахи, які стали здобиччю переможців. Особливо сильне враження справляють несамовиті пророцтва Кассандри, що пророкує самим грекам загибель на шляху додому і після повернення. У цій трагедії, поставленої в самий розпал приготувань до Сицилійської експедиції, що означав відновлення військового конфлікту, на повен голос звучить протест проти Евріпіда наступальної війни і тих жертв і страждань, які вона неминуче несе і переможеним, і переможцям.

Зображення страждає людини становить найбільш характерну рису творчості Евріпіда, причому на відміну від Есхіла він не бачить для страждання окремої особистості пояснення у правлячої світом розумною божественної волі. У самій людині закладені сили, здатні вкинути його в безодню страждань.

Такою людиною є, зокрема, Медея - героїня однойменної трагедії, поставленої в 431 р. Чарівниця Медея, дочка колхідського царя, полюбив який прибув до Колхіди Ясона, надала йому ніколи неоціненну допомогу, навчивши подолати всі перешкоди і добути золоте руно. У жертву Ясонові вона принесла батьківщину, дівочу честь, добре ім'я; тим важче переживає тепер Медея бажання Ясона залишити її з двома синами після декількох років щасливого сімейного життя і вступити в шлюб з дочкою коринфського царя, який до того ж велить Медеї з дітьми забратися з його країни. Ображена і покинута жінка замишляє страшний план: не тільки погубити суперницю, але і вбити власних дітей; так вона зможе повною мірою помститися Ясонові. Перша половина цього плану здійснюється без особливих зусиль: уявно змирившись зі своїм становищем, Медея через дітей посилає нареченій Ясона дорогою наряд, просочений отрутою. Подарунок прихильно прийнятий, і тепер Медеї чекає найважче випробування - вона повинна убити дітей. Жага помсти бореться в ній з материнськими почуттями, і вона чотири рази змінює рішення, поки не з'являється вісник з грізним повідомленням: царівна і її батько загинули в страшних муках від отрути, а до будинку Медеї поспішає натовп розгніваних коринтян, щоб розправитися з нею та її дітьми. Тепер, коли хлопчикам загрожує неминуча смерть, Медея остаточно вирішується на страшний злочин. Перед повертаються в гніві і розпачі Ясоном Медея з'являється на паряться в повітрі чарівної колісниці; на колінах у матері -- трупи вбитих нею дітей.

Атмосфера чарівництва, навколишнє фінал трагедії і до деякої міри вигляд самої Медеї, не може приховати глибоко людське зміст її образу. На відміну від героїв Софокла, ніколи не ухиляються від одного разу обраного шляху, Медея показана в багаторазових переходах від шаленого гніву до благань, від обурення до уявному смирення, в смертельній тривозі суперечливих почуттів і думок. Невже вона може вбити своїх дітей? Ні, хай згине колишнє рішення! Але зробити себе посміховиськом для ворогів? Ні за що! Вирішувати ж, Медея! І ти зробиш це, серце? Залиш їх, помилуй! .. Ні, не віддам дітей на глум, - Все вирішено. Прощайте ж, діти! .. О, як я нещасна! ..

найглибший трагізм образу Медеї надають також сумні роздуми про долю жінки, становище якої в афінській сім'ї було і справді незавидним: перебуваючи під невсипущим наглядом спочатку батьків, а потім чоловіка, вона була приречена все життя залишатися усамітнюючись в жіночій половині будинку. До того ж при видачі заміж ніхто не питав дівчину про її почуттях: шлюби укладалися батьками, що прагнули до вигідною для обох сторін угоди. Медея бачить глибоку несправедливість такого стану речей, віддає жінку у владу чужого, незнайомого їй чоловіка, часто не схильного занадто обтяжувати себе шлюбними узами.

Так, між тих, хто дихає і хто мислить,

Нас, жінок, ні нещасний. За мужів

Ми платимо, і недешево. А купиш,

Так він тобі господар, а не раб ...

Адже чоловік, коли вогнище йому пост,

На боці любов'ю серце тішить,

У них друзі та однолітки, а нам

В очі дивитися доводиться осоружний.

(Переклад І. Анненського)

Побутова атмосфера сучасних Еврипіду Афін позначилася також на образі Ясона, далекому від якої б то не було ідеалізації. Самолюбні кар'єрист, вихованець софістів, що вміє повернути на свою користь будь-якої довід, він то виправдовує свою віроломство посиланнями на благополуччя дітей, яким його одруження повинна забезпечити громадянські права в Коринті, то пояснює допомогу, отриману колись від Медеї, всемогутністю Кіпріди.

Незвичайна трактування міфологічного перекази, внутрішньо суперечливий образ Медеї були оцінені сучасниками Евріпіда зовсім інакше, ніж наступними поколіннями глядачів і читачів. Антична естетика класичного періоду допускала, що в боротьбі за подружнє ложе ображена жінка має право йти на крайні заходи проти що змінило їй чоловіка і своєї суперниці. Але помста, жертвою якої стають власні діти, не укладалася в естетичні норми, які вимагали від трагічного героя внутрішньої цілісності. Тому славнозвісні «Медея» виявилася при першій постановці тільки на третьому місці, тобто по суті провалилася. Удаліше склалася три роки по тому доля іншої трагедії Евріпіда «Іполит», удостоєною перший премії, хоча й близькою в багатьох рисах до «Медеї».

У грецькому міфі про Іполиті знайшов відображення мотив, поширений у давньому Середземномор'ї і краще всього відомий з біблійної легенди про цнотливість Йосипа: син афінського царя Тесея Іполит, чистий юнак, глибоко шанує вічне дівчину Артеміду, але зневажає дари і всевладдя Афродіти. Ображена зневагою богиня розпалює злочинну любов до Іполита в серці його мачухи Федри, яка марно намагається боротися з охопило її почуття, бо стомлені пристрастю, вона в полубреду марить то про полюванні в заповідних гаях, то про відпочинок у прохолодного лісового струмка, де вона могла б знаходитися поблизу Іполита. Вкрадчиво втручання старої няньки змушує Федру відкрити їй свою таємницю, і нянька, зв'язавши Іполита обітницею мовчання, передає йому запрошення на побачення з мачухою, чим викликає бурхливе обурення юнака. Для зганьбленої Федри тепер немає іншого виходу, крім смерти, а проте її ображена почуття шукає виходу в помсти: що повертається з походу Тесей знаходить на трупі повішеною дружини лист, в якому вона звинувачує пасинка в посягання на її честь. У поясненні з батьком зв'язаний клятвою Іполит не може відкрити йому всієї правди і тільки наполягає на своїй невинності. Тесей обурений підступністю сина. Він засуджує його до вигнання і закликає на голову Іполита прокляття богів, що приводить до трагічного результату: коли юнак їхав на колісниці уздовж берега моря, з води здалося страшне чудовисько, коні понесли, і Іполит розбився об прибережні скелі. , Що з'явилася у фіналі Артеміда розкриває перед Тесеєм невинуватість його сина та одночасно пояснює, чому вона не сприяла раніше його порятунку: у богів не прийнято заважати один одному у виконанні їхніх задумів.

Трагедія «Іполит», як і «Медея», характерна під багатьох відношеннях для творчості Евріпіда. Перш за все драматург виступає і тут як чудовий майстер психологічної розробки образу: любовне ловлення Федри, напади пристрасті, котрі опановують нею відчай і свідомість ганьби; грубе прямодушність няньки, яка вміє вивідати секрет своєї бентежною пані; чистота і цілісність внутрішнього світу Іполита - все це зображено з глибоким проникненням в таємниці людської душі.

Показово також ставлення Евріпіда до богів: Афродіта діє з таких дрібних мотивів, як пихатість і ображена самолюбство, а Артеміда, вірним шанувальником якої був Іполит, віддає його на свавілля низинних почуттів Афродіти. Боги, з чиєї волі люди без будь-якої провини терплять такі страждання, не гідні називатися богами, - ця думка, неодноразово висловлювана в різних трагедіях Евріпіда, відображає його релігійні сумніви і скепсис.

Найбільшу похмуру роль грає божественне втручання в трагедії «Геракл». Під час відсутності Геракла фіванський тиран Лик задумав знищити його родину, і всі заклики старого Амфітріона, земного батька Геракла, до його Небесному батькові Зевсу залишаються безплідними. Несподіване повернення героя кладе кінець злочинним намірам Ліка; перша половина трагедії завершується радісною грою Геракла з ще не оговталися від переляку дітьми. Тут, однак, в дію втручається Гера, яка ненавидить Геракла з ревнощів до його матері. За її велінням Гераклом опановує божевілля, в нападі якого він вбиває тільки що врятованих дружину і дітей. Прийшовши в себе і усвідомивши глибину свого падіння, Геракл готовий покінчити рахунки з життям, але зреагувала на допомогу до одного Тесей знімає з нього частину відповідальності за злочин, оскільки істинною винуватцем усього того, що сталося є Гера. У той час як персонажі Софокла не шукали собі виправдання в божественному втручанні, евріпідовскій Геракл приходить до висновку, що самогубство недостойно справжнього героя, якому личить стійко виносити удари долі. Рішення Геракла означає відхід Евріпіда від моральних постулатів класичної трагедії V ст., що покладає на людину неподільну відповідальність за скоєні ним діяння.

Повний розривз міфологічною традицією знаменують два трагедії, пов'язані з міфом про помсту дітей Агамемнона за його насильницьку смерть. У Есхіла і тим більше Софокла правомірність вбивства Клітеместри НЕ викликала сумніви. Евріпід, переносячи дію своєї трагедії «Електра» (413) в село, де живе силоміць видана заміж за бідного селянина дочка Агамемнона, одним цим істотно знижує пафос героїчного перекази, зводячи його до рівня побутової драми. Хоча чоловік Електри помилував її дівоцтво, вона заманює мати до себе в будинок під приводом здійснення обрядів над народженим дитиною, граючи, таким чином, на святих для жінки почуттях. Орест, без коливань вбиває Егісфа, з огидою піднімає зброю проти матері і завдає їй удари, закривши очі плащем. Після здійснення помсти брат і сестра почувають себе спустошеними і роздавленими, згадуючи про передсмертних благання матері, і навіть з'являються у фіналі божественні близнюки Кастор і Полідевк НЕ можуть цілком схвалити наказ Аполлона, згідно з яким здійснилося вбивство Клітеместри.

У трагедії «Орест» (408) юнак представлений в стані тяжкої пригніченості. Він не бачить сенсу у скоєному вбивстві, бо батька цим все одно не повернути, і боїться дивитися в очі Тіндарей, батькові Клітеместри, для якого він завжди був улюбленим онуком. Посилання на Аполлона не рятує матереубійц від гніву аргоських громадян, які засуджують їх на смерть, і Оресту доводиться шукати порятунку у нових злочинах. Тільки втручання чергового deus ex machina - на цей раз самого Аполлона - повертає хід подій в русло традиційного міфу.

Критика міфологічної традиції і релігійний скепсис зближує Евріпіда з сучасними йому течіями філософської думки, з якими він має й інші точки дотику. У той час як Софокл енергійно відстоює переваги вродженої доблесті перед чеснотою, що виробляється вихованням, Евріпід займає в цьому питанні найчастіше протилежну позицію: благородство полягає не в походженні, а в моральних властивостях людини; той, хто навчений доброчесності, не зробить непристойної вчинку; під лахміття бідняка часто б'ється добре і чисте серце, а у благородного батька нерідко народжується негідний син. Чи не становить абсолютної цінності та багатство, а людина, що живе працею своїх рук, гроші потрібні лише для того, щоб прийняти гостей або викликати лікаря до хворого, а достаток злата не рятує від злигоднів і ударів долі. Тільки відносної і зовнішньої є різниця між вільним і рабом: один приклад звернених у рабство Гекуби, Андромахи, поліксена показує несправедливість цього звичаю, що спочиває на грубій силі. У воєнні роки, коли рабство було цілком реальною загрозою для бранців будь-якої воюючої сторони (в Сицилії восени 413 р. було взято в полон і відправлено до каменоломні не менше семи тисяч афінян та їхніх союзників), подібні роздуми Евріпіда були особливо актуальні.

Численні висловлювання героїв Евріпіда на морально-етичні теми, полеміка з питань світогляду створили йому ще в давнину репутацію «філософа на сцені», а сучасна йому комедія просто ототожнювала його з софістами. Слід, однак, остерігатися такого прямого зближення: багатьом зобов'язаний софістам у критиці традиційної моралі, Евріпід недвозначно відкидав виходила від деяких з них проповідь «сильної особистості ». Вже в образі Медеї, а тим більше Електри та Ореста міститься елемент полеміки з ідеалом особистості, якої «все дозволено»; повного розвінчання цього ідеалу служить фігура Етеокла в «Фінікіянках» (бл. 411-410 рр..). Чи не благородний захисник вітчизни, яким ми знаємо Етеокла в есхіловскіх «Семеро ...», а марнославний честолюбець, готовий заради влади порушити будь-які моральні норми, -- таким постає евріпідовскій Етеокл в «Фінікіянках», і в його образі безсумнівно полемічний викриття крайнього індивідуалізму, що порушує всі громадські зв'язку.

Критика подібних тенденцій проникає і в сатирову драму Евріпіда. Єдиний що дійшов до нас повністю зразок цього жанру - його драма сатирів «Кіклоп» побудована на сюжеті з IX книги «Одіссеї», причому страшний кіклоп-людожер пускається у Евріпіда в міркування про відносність усіх моральних норм і про право сильного. Слід зауважити, що в межах сатиричних драми подібна етична проблематика виявляється стороннім тілом, частково позбавляє п'єсу необхідної легкості. Евріпід, мабуть, взагалі не вважав себе майстром у цьому жанрі, він написав всього сім або вісім сатиричних драм, а як заключна частина тетралогії нерідко давав трагедію з благополучним кінцем. Твором такого роду є рання трагедія «Алкеста» (438): її героїня добровільно погоджується померти, щоб врятувати життя свого чоловіка Адмета, але несподівано з'явився Геракл вириває її з рук смерті і повертає чоловікові та дітям.

Нестійкість суспільних відносин в роки Пелопоннеської війни, відмова від спроб раціонального пояснення божественного управління світом підводять Евріпіда до все більш твердого переконання в тому, що долі людей знаходяться у владі сліпого випадку. Несподівані повороти в розвитку дії нерідко зустрічалися у вже розібраних трагедіях Евріпіда. До останнього десятиріччя його творчості належить декілька творів, в яких вирішальну роль у долі героїв грає випадок (греки втілювали його в божество Тихе - Tyche). Показовою в цьому відношенні трагедія «Іон».

Креус, дочка афінського царя Ерехфея, стала жертвою насильства з боку Аполлона і змушена була підкинути народженого нею сина. Аполлон подбав про те, щоб хлопчик був вихований при його святилище в Дельфах, де він виріс і став служителем у храмі. Тим часом Креус, видана заміж за царя чужоземного Ксуфа, більше не мала дітей. На початку трагедії її чоловік звертається до дельфійського оракула з питанням про потомство і отримує, як звичайно, дещо несподівану відповідь: той, кого він зустріне при виході з храму, і є його син і спадкоємець. Цим першим зустрічним виявляється юний прислужник; Ксуф охоче називає його сином, вбачаючи в юнакові плід якого-небудь інтереси своєї молодості, і нарікає Іоном. Креус відчуває себе глибоко ображеної: мало того, що Аполлон зганьбив її в юності і змусив відмовитися від права материнства, тепер він примушує її прийняти чужу людину як сина. За порадою старого раба Креус намагається отруїти Іона, але спроба не вдається, і самої Креус загрожує смерть від розгніваної натовпу дельфійських жителів на чолі з Іоном. В цей час стара жриця виносить із храму предмети, знайдені при підкинула дитину; по них Креус впізнає в Йони власного сина. Укладає трагедію Афіна пророкує, що йон дасть початок славного племені іонійців, і від імені Аполлона просить не відкривати Ксуфу таємницю народження юнаки; досить того, що сам Іон отримав впевненість у своєму божественному походження.

Таким чином, характерна для Евріпіда критика міфологічної трагедії (Аполлон виведений в дуже несприятливому світлі) з'єднується в «Йони» із сюжетною схемою, побудованої на мотив «прикинутого дитини »з подальшою його« впізнавання »і благополучною розв'язкою. Остаточне наповнення цієї схеми побутовими подробицями відбудеться в новоаттіческой комедії, для якої евріпідовская трагедія намічає вельми перспективний шлях.

«Розпізнавання», настільки істотно міняє взаємини між діючими особами в «Йони», в інших пізніх творах Евріпіда поєднується з ще більш розвиненою інтригою. Так, у трагедії «Олена» (412) драматург використовує висхідну до Стесіхору версію, за якої Паріс відвіз в Трою тільки привид Олени, справжня ж дружина Менелая була перенесена богами в Єгипет і тут повинна була чекати закінчення війни і з'єднання з чоловіком. Цю версію Евріпід ускладнює новим моментом: поки що в Єгипті царював старий Протей, Олена відчувала себе в безпеці, але його молодий спадкоємець Феоклімен, палко закоханий в Олену, примушує її до шлюбу, і її доброчесність знаходиться перед серйозним випробуванням. У цей час в Єгипті з'являється потерпілий корабельна аварія Менелай: сім років після взяття Трої він ніяк не може дістатися до батьківщини і в усіх мандрах пильно охороняє відвойовану у Паріса Олену, не підозрюючи, що має справу з привидом. Зустрівши в Єгипті справжню Олену, Менелай бере її за двійник своєї дружини і не виявляє до неї ні найменшого інтересу. Тільки коли уявна Олена зникає, розчинившись в ефірі, Менелай розуміє, що перед ним його справжня дружина, ніколи не бувала у Трої. Радісну зустріч подружжя затьмарює, однак, що загрожує Олені шлюб з Феокліменом; починаються пошуки засобів порятунку. Менелай прикидається простим греком, уцілілих від корабельної аварії, і розповідає цареві про уявної загибелі Менелая. Тепер ніщо не заважає Олені одружитися з єгиптянином, але попередньо вона має здійснити в морі похоронний обряд над загиблим в морській безодні чоловіком. Феоклімен охоче надає для цієї мети корабель, на який проникають супутники Менелая. У відкритому морі вони обеззброюють єгипетську варту і направляють човен до берегів Пелопоннеса. Спускаються з небес Діоскури будете впокоряти гнів Феоклімена і забезпечують втікачам щасливе повернення до Спарти.

В основу трагедії покладено, таким чином, стародавній фольклорний сюжет про повернення чоловіка (або закоханого) до очікує його вірною дружині (або нареченій); до з'єднання з коханою чоловік піддається всіляким випробувань і небезпек, а й дружина під час відсутності чоловіка повинна долати чималі труднощі, щоб зберегти йому вірність. Найбільш древнє відображення цього мотиву в грецькій літературі представляє «Одіссея», де на боці героя все час знаходиться його покровителька Афіна. У «Олені» втручання божественне обмежена лише початковим задумом Зевса перенести справжню Олену в Єгипет; в іншому дійовим особам доводиться розраховувати на власну ініціативу і хитрість.

Подібна ситуація складається в трагедії «Іфігенія в Тавриді »(бл. 414 р.): гнаний Ерінії Орест разом з незмінним Пілад потрапляє в «варварську» Тавриди, де за наказом місцевого царя в жертву Артеміді приносять всіх еллінів. При цьому жрицею богині виявляється не хто інша, як Іфігенія, перенесена нею в країну таврів з-під жертовного ножа. Епізоди, в яких зустрічаються не дізналися спочатку один одного брат і сестра, а потім сцена «Пізнавання» тримають глядача в напрузі безперервному і побудовані з великою психологічної переконливістю. Тепер настає час діяти Іфігенії, щоб позбавити від загибелі брата і його супутника і самої повернутися до Еллади. Як і в «Олені», обманутий місцевий цар сам сприяє втікачів, а інформація, що з'явилася Афіна зупиняє погоню і вводить сюжет трагедії в рамки афінського культу.

Подібно до того як мотив «прикинутого дитини» з його наступним «впізнавання» був широко використаний в новій комедії, ситуація, розроблена в «Олені» і «Іфігенії в Тавриді», виявилася надзвичайно плідної для пізнього грецького роману, обов'язковими елементами якого є розлука і випадкові зустрічі закоханих, домагання варварських царів і цариць на їхню красу, втеча і гонитва, корабельної аварії і полон, поки все не приходить до благополучної розв'язки.

До образу Іфігенії Евріпід знову звернувся до трагедії, написаної вже в Македонії та, мабуть, не цілком завершеною, - «Іфігенія в Авліді ». Цей твір, що є як би підсумком його творчої діяльності, містить ряд дуже характерних для Евріпіда рис. З одного сторони, і тут персонажі міфу позбавлені героїчного ореолу і представлені як люди, рухомі цілком людськими пристрастями і прагненнями: Агамемнон тяготиться необхідністю пожертвувати своєю дочкою задля повернення Менелая його розпусної дружини, сам же Менелай демагогічно апелює до патріотичного боргу, оскільки в жертву повинна бути принесена не його дочка; сповнений благородного обурення Ахілл готовий захищати Іфігенію перед усім військом, бо її викликали в Авліді під приводом одруження з ним; материнське горе Клітеместри, страх самої Іфігенії перед смертю - все це зображено з властивим Еврипіду співчуттям до страждань людей і проникненням у світ їхніх почуттів. З іншого боку, в цій трагедії знаходить завершення героїко-патріотична лінія, намічена вже в «Геракліда» і «благаючий» і продовжена в «Фінікіянках», де добровільна смерть юного Менекея забезпечує Фівам перемогу над нападниками. Ідея патріотичного самопожертви охоплює також Іфігенію. Подолавши страх перед смертю, вона бачить сенс своєї загибелі в порятунку Еллади від варварів-троянців, які дозволяють собі ображати домашні вогнища греків.

Хіба ти мене носила для себе, а не для греків? -- питає вона у матері.

Чи, коли Еллада терпить, і без рахунку сотні сотень

Їх чоловіків встає, готових весла взяти, щитом закритися

І ворога схопити за горло, а не дасться - пащу убитим,

Мені одній, чіпляючись за життя, їм заважати? .. О ні, рідна.

.....................

Грек - царі, а варвар - гніся! Непристойно гнутися грекам

Перед варваром на троні. Тут - свобода, в Трої -- рабство!

(Переклад І. Анненського)

У цих словах - те ж протиставлення еллінської свободи східного деспотизму, яким примітні есхіловскіе «Перси»; однак в останні роки Пелопоннеської війни, коли Персія все більш активно підтримувала Спарту в боротьбі проти Афін, ідея общееллінской солідарності проти «варварів» ставала прекрасної, але нездійсненною мрією.

У поставленої посмертно разом з «Іфігенія в Авліді» трагедії «Вакханки» використовується міф з кола сказань про Діоніса. Як зазначалося вище, культ цього бога зустрів спочатку в Греції сильне опір, що відбилося у міфі, що послужив сюжетом для «вакханок». Дія відбувається в Фівах, звідки була родом мати Діоніса, царівна Семела, зачала його від Зевса. Однак саме фіванський цар Пенфей, племінник Семел, відмовляється визнати нове божество, захопливе за собою на лісисті кручі Кіферона охоплених вакхічне шаленством жінок, у тому числі і мати Пенфея - Агави. Під'юджує Діонісом в образі лидійського пророка Пенфей вирішується підглянути ритуальні оргії вакханок, і тут його наздоганяє гнів ображеного бога: вакханки помічають Пенфея і на чолі в Агава в нестямі розривають його на частини, беручи за лева. Кінець трагедії зберігся не повністю, але ясно, що на закиди прозрівшого Агавою що з'явився в усьому божественному велич Діоніс відповідав у звичайному для Евріпіда тоні, пояснюючи все, що сталося помстою невизнаного божества. Отже, і в цій трагедії Евріпіда доля людини виявляється у владі Пихаті і заздрісного бога, як, наприклад, в «Іполиті» або «Геракла», і «Вакханки» не дають підстави говорити про відмову їх автора від релігійного скептицизму, характерного для всього його світогляду.

Збережені трагедії Евріпіда дають досить повне уявлення про надзвичайну широту його творчого діапазону: від драматичної публіцистики, викликаної подіями Пелопоннеської війни, до трагедії нерозділеного кохання і ображеного почуття; від героїко-патріотичного пафосу до побутової драми, ускладненою інтригою і «впізнавання». Серед діючих осіб ми зустрічаємо ідеальних царів та низьких егоїстів-демагогів, добродійних жінок, і страждають матерів, романтичних юнаків-мрійників і безсовісно стару-зведений. Великою різноманітністю відрізняється композиційна структура творів Евріпіда: трагедій, зосередженим навколо центрального персонажа ( «Медея») або основного конфлікту ( «Іполит», «Іфігенія в Авліді»), протистоять п'єси з відверто епізодичним побудовою ( «Троянки», «Фінікіянкі») або чітко розпадаються на дві частини ( «Андромаха», «Геракл»).

При різноманітності і великій кількості художніх прийомів Евріпіда виявляються деякі риси, загальні для всієї його творчості. Це перш всього пильніше, ніж коли б то не було раніше в грецькій драмі, увагу до внутрішнього світу людини - джерела осягають його страждань. Цільні, незламні герої, що діють на основі раз і назавжди прийнятого рішення, рідко зустрічаються в його трагедіях, що відбивають той період життя стародавніх Афін, коли життєві форми втратили свою стійкість. Набагато частіше зображує Евріпід человека, охопленого суперечливими прагненнями, надломленої стражданнями або сильною пристрастю. Засобом вираження почуттів, що володіють героєм, стають, поряд з великими патетичними монологами, вокальні партії - сольні (монодії) і дуети. Відповідно до ще більш скорочується роль хору, дуже незначна як в кількісному відношенні, так і по суті: хорові партії часто виливаються в ліричні роздуми, що виникли по ходу дії драми і мають лише віддалене відношення до її змісту. Серед них, втім, зустрічаються справжні шедеври хорової лірики (наприклад, прославляння Афін до «Медеї»). Розташування чотирьох невеликих хорових партій (народ і три стасіма) членує трагедію на п'ять епізодів, визначаючи, таким чином, п'ятиактні побудову майбутньої трагедії Нового часу.

Евріпід - великий майстер діалогу; традиційна стіхоміфія (діалог, де кожна репліка дорівнює одному віршу) перетворюється у нього в обмін живими, короткими, близькими до розмовної мови фразами, що дозволяють показати різноманітні відтінки і повороти думки мовця, його сумніви і коливання, процес дозрівання в ньому певного рішення. Одним з улюблених прийомів Евріпіда в організації мовних сцен є агон - змагання в речах, часто набуває в межах п'єси цілком самостійне значення. Зіткнення двох супротивників, що обстоюють протилежні погляди з різним суспільним чи моральним питань, будується за всіма правилами красномовства, відображаючи сильний вплив сучасної Еврипіду ораторської практики.

Особливу роль, у порівнянні з його попередниками, грають у Евріпіда пролог та епілог. Порівняно рідко пролог безпосередньо випливає з драматичної ситуації або покликаний ввести глядача у світ почуттів і переживань героя; набагато частіше він містить просте і сухуватістю виклад обставин, що передують сюжету драми. Аналогічним чином епілог чисто зовні приєднує до вже зробили подіям повідомлення про подальшу долю їх учасників. В трагедіях, що відносяться до останніх років творчості Евріпіда, незмінно (за винятком «Фінікіянок») використовується прийом deus ex machina. Бог, який виступає вже після розв'язки, пов'язує закінчилася драму з традиційним варіантом міфу, встановленням якогось звичаю або релігійного культу.

Творчість Евріпіда справила величезний вплив на подальшу літературу античного світу. В епоху еллінізму досягнутий Евріпідом рівень у зображенні внутрішнього світу людини позначається як в епосі ( «Аргонавтіка» Аполлонія Родосського), так і в новоаттіческой комедії, яка, крім того, розвиває розроблену Евріпідом техніку побудови інтриги. Для ранніх римських драматургів (Еннія, Акція, Пакувія) трагедія Евріпіда є переважним джерелом сюжетів та обробок. До «Медеї» сходять однойменні трагедії Овідія (не збереглася) і Сенеки; останнім написана також «Федра», де, поряд з відомим нам «Іполитом» Евріпіда, використана більш рання, не зберегла