Ернест Хемінгуей I. ВИТОКИ І КОРНИ

Восени 1926 року, після виходу першого роману "І сходить сонце" ( "Фієста"), 27-річний Хемінгуей відразу став знаменитістю. Тим часом він уже кілька років був надією не тільки однолітків по перу, але і таких мудрих людей похилого віку, як Лінкольн Стеффенс і Форд Медокс Форд. У нього за плечима було вже чотири книги - розповідей, віршів, сатири. Але який був тираж цих книг: послідовно - 300,170,1335,1250 примірників. Вони були відомі лише у вузькому колі завсідників Монларнаса і Гринин Вілледж і помічені тільки найбільш проникливими - з критиків Едмундом Уїлсоном, з редакторів Максуелла Перкінс.

Але Хемінгуей рано усвідомив себе людиною які пишуть, не літератором, і ще не письменником, а просто тим, хто не може не закріплювати на папері своє сприйняття світу, не може не ділитися ним з іншими.

Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парку, маленькому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго - цим найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Гам робилися справи і Гроші, а тут, у цьому містечку котеджів і коледжів, лише осідало нажите в Чикаго.

Він ріс у культурній, забезпеченої сім'ї, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько - лікар за професією й етнограф-аматор по душевній схильності - захоплювався полюванням, брав з собою Ерна в ліси, водив в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайної життя індіанців. Мабуть, він сподівався, що старший син продовжить традицію сім'ї Хемінгуеєм, яка налічувала кілька природничників, лікарів, етнографів, мандрівників-місіонерів.

А мати - любителька музики і живопису, навчалася співу й дебютувала у нью-йоркській філармонії, тут, у своєму містечку, змушена була задовольнятися викладанням, співом у церковному хорі, а сина прагнула навчити грі на віолончелі. Музиканта з Ерна не вийшло, але любов до гарної музики і до гарних картин з новою силою прокинулася в Хемінгуей вже в зрілі творчі роки.

Зрозуміло, не можна цілком ототожнювати дійсного доктора Кларенса Хемінгуея та його дружину з вигаданими образами батьків Ніка Адамса і Джордана, але от як трансформуються відгомони життя на сторінках книг Хемінгуея. У ранніх оповіданнях показаний дім батька, провінційного доктора, дуже нагадував чеховських земських лікарів. Атмосфера нудних, сірих буднів і образ слабовільним чоловіка під черевиком у єлейно деспота - жевпи. Саме вона, дружина, задає тон цього життя-буття. Вона член "Товариства християнської науки", на її столику незмінна Біблія і номер журналу "Християнська павука" ( "Доктор і його дружина"). Вона цілими дня ми молиться про сина і чоловіка, знаючи, "що чоловіки слабкі" ( "Дому"). Вона вселяє чоловікові "Пам'ятай, той, хто мучимо дух свій, сильніший за той, хто підкорює міста", - і свербить його 'з незмінним приспівом "милий". Після кількох таких реплік у нього руки опускаються:

"Рушниця само стало в кут за шафою - перехотілося навіть на полювання йти, і кипа нерозпечатаний медичних журналів росте на підлозі біля його столу. А коли двері за ним зачинилися і пролунав її зітхання, він говорить через вікно: "Прости", - і чує у відповідь: "Нічого, милий" ( "Доктор і його дружина"). Його єдина втіха - збирання колекцій. Спочатку це заспиртовані змії та ящірки - вона спалить їх при переїзді в новий будинок, потім індіанські старожитності, і вона знову спалить їх у його відсутність при черговій прибирання. "Я прибирала підвал, мій Друг", - посміхаючись, вона зустрічає його на ганку, і він мовчки приймається рятувати обгорілі залишки, і максимум його протесту-ото сказані Ніку слова: "Найкращі наконечники пропали" ( "На сон грядущий").

І образ батька - доброго, але слабкого людини з безпорадною підборіддям, але пильним оком і твердою рукою мисливця і хірурга ( "Батьки і діти"). Він настільки пригнічений і безответен, що близькі не беруть його серйозно навіть у тому, в чому він дійсно майстер своєї справи. Коли він робить операцію кесарів розтин мисливським ножем і зашиває рану в'яленої житлової, дядько Джордж роняє: "Ну ще б пак, ти в нас знаменитий хірург!" ( "Індіанський селище ").

Батько - супутник його дитинства і отроцтва. Але "після того, як йому виповнилося п'ятнадцять років, у нього не було нічого спільного з батьком" ( "Батьки і діти"). Пізніше батько виникає лише в сутінкових спогадах і снах нічного існування, а супутник його змужнілості, приклад завзятої і мужньої денної праці - це дід, учасник Громадянської війни 1861-1865 років.

Ок-паркская середня школа за рівнем загальноосвітньої підготовки була на дуже хорошому рахунку. Хемінгуей з вдячністю згадував своїх викладачок рідної мови і літератури, а шкільна газета "Трапеція" ( "Тгареге") і шкільний журнал "Скрижаль" ( "Tabu 1 а") дали йому можливість спробувати свої сили і в фейлетоні (особливо спортивному), і в белетристиці. За що не брався Ерні, він в усьому намагався не вдарити обличчям в бруд. Він був капітаном і тренером різних спортивних команд, брав призи з плавання і стрільби, був редактором "Трапеції". У ці шкільні роки він багато читав і пізніше, вже після "Фієсти", стверджують, що писати він навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теннісона і Лонгфелло, ні романи Вальтера Скотта, Купера, Гюго, Діккенса. Зате Шекспір залишився на все життя. Пізніше він казав, що дуже добре пам'ятає "Ромео і Джульєтту" і "Отелло", щоб часто повертатися до них, але "Ліра", наприклад, перечитує кожен рік. Також на все життя залишився "Гекльберрі Фінн" Марка Твена, книга, яку зрілий Хемінгуей вважав витоком сучасної американської літератури. Але Марк Твен, як автор "Людини, що спокусила Гедлпберг", був, звичайно, не в пошані в Ок-Парку і навряд чи попадався на очі юного Хемінгуея. Як і Джек Лондон, автор "Залізної п'яти" і "Мартіна полону". Цікаво, що й потім, вирісши, Хемінгуей до Джека Лондона вже якось не повертався. А з позакласного читання від цієї пори залишилися в пам'яті Хемінгуея прості і тверезі морські романи Капітана Марієтта, "Королева Марго" Дюма, як книга про товаристві й вірності, і розповіді Кіплінга.

У шкільній газеті та журналі Хемінгуей писав спортивні звіти, гуморески та "страшні" розповіді. У школярів тоді в моді був який жив у сусідньому Чикаго письменник Ринг Ларднер, причому не стільки як гіркий і твердий сатирик, скільки як дотепний на свій лад чиказький фейлетоніст та спортивний оглядач. Йому-то на перших порах старанно наслідував і юний Ерна. Класному наставникові, як куратору шкільного журналу, неодноразово перепадало від інспектора за іронічну вільність заміток учня Ернеста Хемінгуея.

З тридцяти з гаком публікацій в "Скрижалі" виділяються три: у лютому 1916 року

- заснований на індійському фольклорі оповідання "Суд Маниту" - про вбивство старим мисливцем молодого супутника на полюванні. У квітні 1916 року-"Уся справа в кольорі" - розповідь старого боксера про нечесне матчі вже з характерним для пізнішого Хемінгуея рубаним діалогом і професійною мовою. І, нарешті, в листопаді 1916 року - "Сепі Жінган" - розповідь про кривавої помсти, де оповідач-індіанець більш заглиблений оцінкою різних сортів трубкового тютюну і турботою про свого собаку Сепі Жінгане, ніж спогадами про жорстокої розправи з кривдником, яку він згадує так , між іншим.

За цих розповідей видно, що Хемінгуей успішно засвоював первинні навички літературного письма; видно і те, що він прагнув закріпити безпосередні враження, а вони, звичайно, були головним у формуванні людини і письменника. Дома, в Ок-Парку, його оточував задушливий обивательський маленький світ, який він скоро відчув, а трохи пізніше зобразив в оповіданні "Дому".

У батька був за озером Мічиган, в незайманих лісах ще тоді, маленький мисливський будиночок на березі валун-Лейк, куди він рятувався від своїх міських обов'язків і жінчиних гостей, де він полював, даром лікував індіанців прилеглої резервації, збирав колекцію предметів індіанського побуту. Туди він брав з собою сина;

там же, пізніше, на Біг-Рівер, полював, уже поодинці, і улюблений герой Хемінгуея Прізвисько Адамі. Але і в цьому будиночку верховодив не лікар, а його дружина.

Ерні було мало рідкісних мисливських вилазок з батьком. Він хотів побачити світ своїми очима. На канікулах він не раз пускався в бігу - працював на фермах або мийником посуду в придорожніх барах. За тижні, а то і місяці цих поневірянь він зустрічав чимало бродяг, п'яничок, гангстерів, жінок легкої поведінки - словом, будь-яку придорожню накип, про яку пізніше він писав в оповіданнях "Чемпіон", "Світло світу". Але приходила осінь, і Ерні, сьорбнувши свободи, повертався до задушливій шкільної і домашній рутині.

А взимку вдавалося вирватися тільки в Чикаго, де він почав навчатися боксу. На першому ж уроці тренер расквасіл йому ніс, пізніше був серйозно пошкоджений очей, але Ерні наполягав і згодом став першокласним боксером. Уроки уроками, а попутно він придивлявся до нового для нього світу боксерів, барменів, гангстерів, про які він писав пізніше в оповіданнях "П'ятдесят тисяч", "Убивці" та ін Цей Чикаго опинявся набагато більш непривабливим, ніж Ок-Парк, і у Ерні назрівало рішення - "я поїду з цього міста".

. Йшов 1917 рік. Америка вступила в першу світову війну, і Ерні, тим часом закінчивши школу, прагнув потрапити в армію. Але від матері він успадкував поганий зір, до того ж позначилася травма очі, отримана під час тренування, і в армію його не брали. Близькість Чикаго позначилася на культурному рівні Ок-Парку. Коли згадуєш, що отримане в середній школі Ок-Парку освіта зрівняло начитаність і тягу до знання Хемінгуея з багатьма його однолітками, які отримали університетський диплом, що ця школа заохотити його до Шекспіра, Мерло, Чосеру, - не доводиться особливо шкодувати, що Хемінгуей не скінчив який-небудь теологічний або філософський факультет або узкотехніческую школу, де б на нього могли надіти ті чи інші деляческіе шори.

Натомість вищої академічної освіти Хемінгуей пройшов цілих три життєвих університету. Першим з них була школа журналізму І першим курсом-репортерство у провінційній канзаський газеті "Стар". Для багатьох американських письменників традиційним шляхом у літературу була газета, але Хемінгуею пощастило, що він почав не в продажних органах жовтої преси, де цінувалася тільки сенсація, до того ж їх підносили у формі сталих штампів. Для засвоєння газетної техніки Хемінгуею стало в пригоді те, що він був редактором шкільної "Трапеції", по від усталеного там розв'язного газетного штампу довелося відвикати. "Канзас стар" була однією з незалежних провінційних газет, керована журналістами старої школи. Тут цінували факт і точну, діловито, лаконічну його подачу. За сім місяців напруженої роботи в "Стар" Хемінгуей отримав багато корисних професійних навичок. Про те, як виховували в Канзас-Сіті новачків, можна судити по деяких з складених тут "Ста заповідей газетяра":

- Пиши короткими реченнями. Перший абзац має бути коротким. Мова має бути сильним. Стверджую, а не заперечуй. - Бійся застарілих жаргонних словечок, особливо коли вони стають загальновживаними. Сприймається тільки свіжий сленг.

- Уникай прикметників, особливо таких пишних, як "вражаючий", "прекрасний", "грандіозний", "величний".

"Єдина стоїть 'форма оповідання, - наставляв молодих репортерів старий газетний вовк Л. К. Моіс, - це об'єктивний виклад. Ніяких цих потоків свідомості. І нема чого розігрувати з себе стороннього спостерігача в одному абзаці і всезнаючого господа бога в наступному. Словом, ніяких отаких штучок ".

Від усіх репортерів тут неухильно вимагали дотримання подібних заповідей, і це пішло про запас Хемінгуею: "Працюючи в" Канзас стар ", - згадував він пізніше, - я намагався про прості речі писати просто". Репортерська робота знову зіштовхувала Хемінгуея з злочинними міськими низами:

гангстерами, грабіжниками, спортивними жучками і з поліцією. Ці зустрічі забезпечили його великим запасом життєвих спостережень. Йому відкрилася життя, де одним дуже добре, а іншим - дуже погано, де тяжкі і нестерпний злидні, і нестерпний благополуччя. Де репортерові можна було писати всю правду про волоцюзі і дуже мало правди про багатіїв. І поступово накопичувалася у нього ще неясне свідомість соціального неблагополуччя. Все це пізніше відбилося в багатьох його творах, а деякі сторінки першої збірки Хемінгуея "У наш час", як, наприклад, мініатюри про підстрелених грабіжників-угорців і про повішення Сема Кардіпелла, - 'це явно літературний доробок Канзаського репортера Хемінгуея. П. ВІЙНА

Наступним з життєвих університетів стала для Хемінгуея перша світова війна. У ті роки, коли Європа була вже охоплена війною, у США усвідомлення своєї потужності і невразливості породжувало настрій самовдоволеного ізоляціонізму та лицемірного пацифізму. З іншого боку, в робочій, в інтелігентської середовищі наростав і свідомий антимілітаризм. Проте США вже з початку століття стали імперіалістичною і навіть колоніальною державою. Як уряд, так і найбільші монополії були зацікавлені в ринках, ревниво стежили за переділом колоній, сфер впливу і т. п. Найбільші капіталісти здійснювали посилений експорт капіталу. Дім Моргана абсолютно неприховано був банкіром Антанти. Але офіційна пропаганда, цей рупор монополій, обробляючи громадську думку, все голосніше кричала про німецькі звірства: напад на маленьку Сербію, руйнування Лувена, нарешті, підводна війна і потоплення "Лузітанія". Газети все наполегливіше вимагали, щоб США взяли участь у "війні за порятунок демократії", у "війні, щоб убити війни" і т. д.

Звичайно, були і в Сполучених Штатах 1 тверезі люди, які не давали себе одурманити. Такі, як Джон Рід, який особисто бачив колоніальну війну в Мексиці і імперіалістичну в Європі. Це Джон Рід, художники Арт Йонг, Джо Майнос та інші створили під час війни прогресивний журнал "Мессіз", який проводив послідовну антимілітаристська лінію і залучив як співробітників кращих представників як старшого покоління -) радикального протесту (Лінкольн Стеффенс, Ептон Сінклер, Карл Сендберг , Білл Хейвуд), так і ще не диференційовану групу молодих співробітників (Майкл Голд, Ленгстон Хьюз, художник Вільям Гропа-пер, Джозеф Норт, у той час ще радикально налаштований Дос Пассос та ін.) "Мессіз" надавав оздоровляюча і революціонізуюче вплив па деяку частину інтелігенції, то він знайшов свого читача і серед робітників. Але недосвідчені кола американської молоді були 'одурманені газетної галасом; війна поставала в романтичному ореолі, вона представлялася віддушиною з гнітючого світу повсякденності. Можливість вступити санітарами і шоферами-добровольцями у Червоний Хрест і взяти участь у війні, не отсіжіваясь в окопах, не проходячи військової муштри, захоплювала багатьох.

Все це були особисто хоробрі, чесні юнаки; привид вояччини і відкрилася їм оборот війни змушують їх цуратися своєї армії. Дос Пассос, Г. Кросбі, Хемінгуей працюють в санітарних загонах на італійському фронті. З письменників з ім'ям тільки Хемінгуей перейшов в дію в італійські ударні частини і був двічі нагороджений за хоробрість, та поет Арчибальд Мак-Лиш, який почав зі служби у фронтовому госпіталі, "від сорому" також перейшов до ладу і закінчив війну капітаном американської польової артилерії.

Страшний досвід війни - чужий імперіалістичної війни в. Європі - ламав і калічив свідомість едл'1 сформувалися юнаків. Деякі з них, як Хемінгуей, Мак-Лиш, "ставали ще міцніше на зламі", але де-не-хто залишався з незабутнє військової травмою, а то і шоком.

Ось одна з таких. Гаррі Кросбі, племінник самого Моргана, молодий, багатий, щасливий, поет-сонцепоклонника. У 1917 році під Верденом на "Священної дорозі" він потрапив зі своїм санітарним автомобілем під німецький загороджувальний вогонь. Товариші Кросбі залишилися на полях під Верденом, а він уцілів лише для того, щоб відчути, що всередині у нього щось народилося і зараз же померло, і далі, через ряд років, за видимістю зовнішнього успіху, особистого щастя, меценатства, створення видавництва "Чорне сонце", проходить божевільна ідея про смерть як містичного прилучення до сонця, божевільний щоденник і самогубство на човні, по дорозі додому, в обіймах убитої ним коханки.

Мабуть, єдиним освіжаючим враженням для цих неоперених ю?? цов була зустріч з простими, цілісними, зібраними, мужніми людьми, яких відбирала і ставила в перший ряд війна. Річард Олдінгтон - один з найталановитіших представників англійської гілки "загубленого покоління" - так каже про враження, яке справило на його героя, новобранця Джорджа Вінтер-борна ( "Смерть героя") перша його зустріч на човні з обстріляних солдатами: "У перший раз з дня оголошення війни Уінтерборн відчув себе майже щасливим. Ось це люди! Було в них щось напружено мужнє, щось цнотливу, дивно доброзичливе і підбадьорливий ... Ці люди здавалися змученими і пристарілими, але кипіли енергією, якийсь повільною своєрідною і терплячою енергією ... Це були люди! "

Для тих, хто ставав "міцніше на зламі", кому було доступно фронтове братерство, - така зустріч значною мірою визначила все подальше життя;

ось як писав про це в 1936 році А. Мак-Лиш у своєму "Слові до тих, хто говорить:

"Товариш":

Той мені брат, хто зі мною в окопах

Горе ділив, негаразди і гнів.

Чому фронтовик мені рідне, ніж брат?

Тому що думкою ми обидва Зробіть крок через море

І знову станемо молодиками, що билися

Під Суассон, і Мо, і Верденом, і всюди.

Французька кларнет і підфарбовані вії. Повертають одиноким сорокарічним чоловікам Їх двадцятого літо і сталевий запах смерті;

Ось що дорожче за все в нашому житті - Згадувати з невідомою тобі людиною пережиті роки небезпек і негараздів.

Так виникає з безлічі покоління - Людська хвиля однокашників, одноліток. Перемир'я була зустрінута з захопленням, але не принесло розряду нагромадилося напруги: "У перший день перемир'я ми раділи, а на ранок не знали, що нам робити", - писав американський критик і поет М. Кауль.

Хемінгуей, як і багато його однолітків, рвався на> фронт. Але в американську армію його вперто не приймали, і тому разом з товаришем він у квітні 1918 року завербувався в один з санітарних загонів, які США направили в італійську армію. Це був один з самих ненадійних ділянок західного фронту. І так як перекидання американських частин йшла повільно, ці добровільні санітарні колони повинні були також демонструвати американську форму і тим самим піднімати дух неохоче воювали італійських солдатів.

Незабаром автоколона Хемінгуея потрапила на ділянку поблизу Фосс альти, на річці П'яве. Але він прагнув на передову, і йому доручили роздавати по окопах подарунки - тютюн, пошту, брошури.

У ніч на 9 липня Хемінгуей вибрався на висунутий вперед спостережний пост. Там його накрив снаряд австрійського міномети, що заподіяв важку контузію і багато дрібних поранень. Два італійця поруч з ним були вбиті. Прийшовши до тями, Хемінгуей потяг третій, який був важко поранений, до окопів. Його виявив прожектор і зачепила кулеметна черга, що пошкодив коліно і гомілку. Поранений італієць був убитий. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс ряд послідовних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей домігся призначення лейтенантом в піхотну ударну частину, але був вже жовтень, і скоро було укладено перемир'я "Тененте Ернесто" - Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть - друга за значенням військовим відзнакою.

Проте війна відзначила його і іншим. Він ніколи не міг позбутися від потрясінь, описаних пізніше в такий роман !"... Після контузії він надовго втратив здатності спати в темряві вночі і його довго тривожили кошмари; це була не тільки фізична травма. Особисті враження, спілкування з рядовими італійцями, їх розповіді про капореттском розгром, антивоєнні демонстрації на вулицях Мілана, вигуки:

"Геть офіцерів!" - все 'це на багато що відкрило очі Хемінгуею глибоко вразило його. У лавах чужої армії, в чужій країні, він став свідком безцільної бійниця чужі і чужі інтереси, де, на відміну від чиказьких боєнь, м'ясо просто закопували в землю. Тут вперше розкрився Хемінгуею страшний світ, де всі конфлікти хочуть вирішувати війною, відкрився і основний закон цього вовчого світу - війна всіх проти всіх.

"Уходишь хлопчиком на війну, повний ілюзій власного безсмертя. Уб'ють інших, не тебе ... А потім, коли тебе серйозно ранять, ти втрачаєш цю ілюзію і розумієш, що можуть вбити й тебе ". Так було з самим Хемінгуеєм, так стало і з його героями. Війна показала Хемінгуею смерть без покривів і героїчних ілюзій. "Абстрактні слова, такі, як" слава, подвиг, доблесть "або" святиня ", були непристойні поруч з вивчення ... назвами річок, номерами полків і датами ". Непристойно тому, що вони дійсно були брехливі в даній обстановці. А потім настав час, коли для його полковника Кант-Уеллі ( "За рікою, в тіні дерев", 1950) невідступним кошмаром став самий номер його власного полку, що полягли в непотрібною атаці вже на полях Другої світової війни.

Тоді, в Італії 1918 року, Хемінгуей був ще не письменником, а 'солдатом, але, безсумнівно, що враження і переживання цього півроку на фронті не тільки наклали незгладиму друк на весь його подальший шлях, а й безпосередньо відбилися в ряді його творів.

У 1918 році Хемінгуей повертався додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених. Може бути, це деякий час і лестило самолюбству молодого ветерана, але дуже скоро він розправився і з цією ілюзією.

Однак незабаром Хемінгуей став тяготитися журналізму. Не те щоб йому не подобалася робота роз'їзд іншого кореспондента, але він став побоюватися, що захоплення нею зашкодить йому як письменникові. Пізніше, у своїй "Автобіографії", патріарх американського журналізму Лінкольн Стеффенс згадував:

"Якось увечері, під час Лозаннської мирної конференції, Хемінгуей показав мені своп депепті з греко-турецького фронту. Він щойно перед тим повернувся з театру війни, де спостерігав результат грецьких біженців з Туреччини, і його депеша стисло і яскраво передавала всі деталі цього трагічного потоку голодних, переляканих, відтепер бездомних людей. Я наче сам їх бачив, читаючи рядки Хемінгуея, і сказав йому про це. "Ні, - відповів він, - ви читаєте код. Тільки код. Ну, хіба це не чудовий мова? "Він не хвалився, це була правда, але я пам'ятаю, як пізніше, набагато пізніше він говорив:" Довелося відмовитися від репортажу. Дуже вже мене затягував мова телеграфу ".

Довгі роки Хемінгуей-газетяр був свідком всякого роду парламентської метушні, його це привчала плутати великі політичні питання, що хвилюють все людство, з інтригами і корисливою грою політиканів - і він часто відмахувався від політики взагалі. Давалася взнаки типово американська нелюбов до теорії, анархо-індивідуалізм західного інтелігента його пори, ненависть до будь-яких закулісних махінацій. І все ж, згадуючи пізніше про кризовий для нього 1923 рік, він пише: "Пам'ятаю, як я повернувся з Близького Сходу ... абсолютно пригнічений тим, що відбувається, і в Парижі намагався чимось допомогти справі, тобто стати письменником ... Холодний, як змій, я вирішив стати письменником і все своє життя писати якомога правдивіше ". Хемінгуей говорив про те, як корисна для письменника робота в газеті. Але що ж все-таки витягнув він сам з цієї роботи? Перш за все, життєвий досвід, запас вражень і Та найменший запас спостережень від зустрічей з широким колом людей. А у виробленні його стилю закріплення одного з вже давно придбаних ним якості: ємного лаконізму, вміння вичавити головне і поставити це головне на ударний місце, в ключову фразу або заголовок.

Майже два роки тривав другий тур газетної роботи Хемінгуея; постійною базою його був Париж. За ці роки Хемінгуей багато побачив і багато чому навчився.

Хемінгуей роками виховував у собі чесне і серйозне ставлення до слова, а саме такого ставлення і не було в газеті Хайндмарша, і не цього від нього вимагали редактора.

Саме в Торонто Хемінгуей намагався ухилитися від цих доручень, пародіюючи у своїх фейлетонах пихатий стиль газети. Така, наприклад, його парозія на рекламні публікації про американські курортах:

"Прекрасное озеро Мухобойное гніздиться як виразка в самому серці великих північних лісів. Навколо нього громадяться величні гори. А над ними височіє величне небо. З усіх боків його оточують величні берега. А берега усіяні величної дохлою рибою - заснула з нудьги ".

Хемінгуей завжди ставив неодмінною умовою для письменника совість, почуття справедливості. "Письменникові, не вміє розрізняти, що справедливо і що несправедливо, краще б, що писати романи, взятися за видання щорічника похвальних дипломів першого учнів".

Він остаточно вирішив кинути газету, де йому ставало тісно і, головне, душно. У січні 1924 року він знову надовго прощається з Америкою та їде в Париж, щоб стати письменником. Тут йому знову доводиться дуже туго. Все треба було починати спочатку. Адже в листопаді 1922 року у його дружини, що їхала до нього до Лозанни, викрали валізу, а у валізі було все до цього часу написане Хемінгуеєм: майже закінчений роман, вісімнадцять оповідань, тридцять віршів. Проте нема лиха без добра: починати можна було, минаючи учнівський вже пройдений етап. III. На підступах до МАЙСТЕРНОСТІ

І знову Париж, але вже не як штаб-квартира кореспондента, в якій відточувалося вістрі хемінгуеєвський манери, а як літературний університет, як майстерня художника, де відшліфовували грані його майстерності.

Ще наприкінці 1921 року він отримав доступ в літературні кола Парижа рекомендаційними листами до Езре Паунд і Гертруді Стайн. На деякий час вони і стали його першими наставниками в Парижі.

Однією з перших публікацій Хемінгуея була надрукована в 1922 році в нью-орлеанського журналі дворушник "(" Double-Dealer ") знущальна Басенко. "Нарешті"

Він намагався виплюнути істину;

Спочатку в роті пересохло,

Потім оп забалакали, розпускаючи слюни;

Істина повисла на його підборідді.

"Серед інших віршів є сатиричні замальовки політичних діячів у дусі наведеного вище вірші про Теодора Рузвельта. Такі, наприклад, вірші про учасників Лозаннської конференції, політиканів Стамбулінском, Венізелос та ін під іронічним заголовком "Всі вони хочуть миру - що є світ?". Є ще вірш "мітральєз" про вірну портативної машинці "Корона", яка, як кулемет, прикриває повільне просування піхоти розуму по труднопреодолімому полю гладкого білого аркуша. Є два-три вірші про жорстокість і бруду дойни, одне про індіанців Оклахоми, одне про прощання з юністю, одне про будні Латинського кварталу - "Монпарнас" і, нарешті, вірш "Епіграф для глави, яка звучить дійсно, немов епіграф для глави роману "Фієста":

Ми загадували далеко,

Але йшли найкоротшим шляхом.

І танцювали під сатанинську скрипку,

Поспішаючи, додому помолитися,.

І служити одному пану вночі,

Другому - вдень.

Деякі вірші Хемінгуея були надруковані в журналах "Літтл ревью" і "Поетрі", навіть у німецькому "Квершніт". Всього відомо близько дюжини віршів Хемінгуея, з них десять були надруковані в 1923 році в книжці "Три оповідання і десять віршів", тиражем в триста екземплярів. Але Хемінгуей не обманювався і не переоцінював себе як поета; він продовжував наполегливо працювати над прозою. Хемінгуей відпрацював деякі свої канзаський нотатки репортера, замальовки 'військового кореспондента, замальовки бою биків у вигляді мініатюр розміром у десять - двадцять рядків, і вісімнадцять таких мініатюр були видані в Парижі в 1924 році під заголовком "У наш час" накладом у сто сімдесят примірників. Книжка ця була, звичайно, тільки розвідкою, поряд з якою Хемінгуей готувався і до серйозного прориву.

Він писав багато розповідей, і опублікувати деякі з них допомогла йому робота в журналі "Трансат-лантік ревью" Цей недовговічний журнал був дітищем Форда Медокс Форда. Вже немолодий, досвідчений романіст, минулого співавтор Джозефа Конрада по одному з романів. Форд Медокс Форд влаштувався на початку 20-х років в Парижі, охоче возився з початківцями авторами, створив для них журнал. Хемінгуей жадібно слухав розповіді Форда про Конрада, Гарді, Йетс і охоче допомагав йому редагувати журнал.

Йшов другий рік вторинного перебування Хемінгуея в Парижі. Вже близько п'яти років він спілкувався в Європі з людьми "загубленого покоління". Накопичено був великий запас спостережень, вигострить майстерність. І ось в 1925 році це дало свої результати. Хемінгуей задумав і в дуже короткий термін написав роман "І сонце сходить" ', який був виданий восени 1926 року і приніс йому, нарешті, світове визнання.

У середині 1927 Хемінгуей удруге одружився - на паризькій журналістці Поліні Пфейфер, американці з Сент-Льюїса. Влітку 1928 року, в розпал роботи над романом "Прощавай, зброє!", Вона перенесла важкі пологи. Дитина була вилучено шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати і син (але пов'язані з цим переживання відбилися і в "Прощавай, зброє!" І залишилися незабутніми. Про них написав Хемінгуей в Передмові до "Прощавай, зброє!" (1948). Написав він тут, як уже згадувалося , і про те, що тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе собою його батько. Легко уявити собі, що ці події могли вплинути на загальний тон роману, визначити один з його мотивів - втрата всього дорогого й улюбленого.

Хемінгуей пробув на передовій недовго, всього з тиждень; його поранило, і після госпіталю, вже перед закінченням війни, до його фронтовому досвіду додалася служба в піхотної ударної частини. Ось і все. Але недарма говорив сам Хемінгуей, що письменнику треба знати війну, але не занурюватися в неї надовго. Може бути, саме стислість перебування на фронті не дала притупиться першому враженню, а поранення ще загострило його. Потім за місяці, проведені в госпіталі, Хемінгуей перевірив і розширив - охоплення своїх переживань, слухаючи свідків катастрофи під Ка-поретто.

І от не тільки самі факти, а й художня здогадка, а певною мірою л розгадка того, що сталося, зробили тиждень на фронті достатньою для того, щоб через десять років розгорнути широке полотно роману.

У ранньому вірші, вже цитованому вище, Хемінгуей писав, що вдень служить одному, а вночі іншому панові. "Релігійне почуття з'являється у мене тільки вночі", D відгукується Фредерік Генрі. І зізнається: "Іноді ночами я боюся бога". І в цій розколотості на денний і нічний немає нічого надзвичайного. Хемінгуей був людиною дії, не дуже схильним до медитаціям. Однак і перед ним у ці нічні години розкривалася та сторона людської істоти, про яку писав Тютчев:

Як океан обіймає земну кулю. Земне життя кругом обійнята снами;

І ми пливемо, полум'я безоднею. З усіх боків оточені.

Це почуття розколотості на денний і нічний властиво буває навіть людям такого світлого світовідчуття, як, наприклад, Пушкіну в "Спогади" (1828) або Роберту Фросту ( "Тепер я знаю: з ніччю я знайомий ...").

Ще не викине наслідки контузії, як для Хемінгуея настали інші життєві випробування, невдоволення собою, туга, "триклятий життя", від якої затулитися можна було тільки роботою. І ось коли з роботою не було добре, а мозок бував до того ж расторможен похміллям, те, що починалося як нічні роздуми, вторгалися і в дію денних думок.

На початку 30-х років для Хемінгуея закінчився напружений творчий період, коли він, працюючи зосереджено й затято, випустив за чотири роки (1925-1929) прогриміли чотири книги.

Зовні криза навіть як би не зачепив його життя, але насправді відкинув свою густу тінь на його творчість. Адже криза була всюди - і в США, і в Європі, і в ньому самому.

Хемінгуею вже не сиділося в Європі Йому, бачивши-(чому Рим і Рур ще в роки зародження фашизму, Єв-з попа малювалася жертвою Гітлера і Муссоліні, а пізніше Франко і Лаваля, Блюма і Невіл Чемберлена. Вона робилася Європою шаленого натиску фашизму та облудних поступок, що закінчилися Мюнхеном і другою світовою війною. Для Хемінгуей я це було огидно, і після "Прощавай, зброє!" oHjf попрощавшись з Європою, в 1929 році влаштувався у Флориді. Після десятирічної зовнішньої еміграції, він, по суті справи, виявився внутрішнім емігрантом, мало пов'язаних з американською дійсністю - "в своїй країні був наче іноземець"

Майже всі основні книги Хемінгуея показують різні види опору соціального безладу, але, як правило, це зразки мужнього сопротівленія поодинці, і Хемінгуею ясні марноту і крах цих спроб. А /.

Герой Хемінгуея - піщинка в бурях Першої світової війни і у вирі післявоєнного просперіті і кризи. Хемінгуей не судить, не засуджує своїх героїв. Він скоріше співвідповідач. Він не дає їм жодних рецептів, бо сам рецептів не знає. Хіба що змушує їх, закусив губу, з гідністю переносити випробування і саме смерть; він йде поряд з ними, співчуває багатьом з них. Але Хемінгуей все-таки знайшов для себе віддушину, спілкуючись з простими людьми у Франції, Іспанії, біля берегів Флориди, в Африці і на Кубі. Однак на початку 30-х років багато що було ще попереду, і Хемінгуей переживав тяжку кризу. За сім років - з 1929 по 1936 рік-Хемінгуей опублікував тільки-збірка оповідань, а також дві книги змішаного і невизначеного жанру. Творча робота Хемінгуея не припинялася, вона прийняла тільки нові форми. Це була ") О і проба нових жанрів, і пошуки нових засобів вираження, і вдумлива оглядка на вже зроблене. Це відбивалося не тільки в трактаті" Смедть після полудня "і в подорожньому щоденнику" Зелені пагорби Африки ", але навіть у серії фейлетонів для популярного журналу "Ескуайр"/

Менше було безпосередніх творчих досягнень і більше роздумів. Іноді, озираючись, він все ж таки дивувався: "А як же це в мене, по суті, вийшло?" - І примірявся, як писати ще точніше, відчутні і правдивіше. Йшов накопичення нових і по-новому осмислених вражень, відсів найбільш значних і хвилюючих його тем. Словом, Хемінгуей, і призупинив, збирався з силами для нового кидка вперед.

[У 1933 році вийшов його третя збірка оповідань "Переможець не отримує нічого". У цю книгу знову увійшли розповіді різних років. У ній був продовжений і завершений (в оповіданні "Батьки і діти") цикл про Ніка Адамса, закріплені деякі давні спогади, але перш за все, виявлені і загострені настрою останніх років. Похмуро і безнадійно заголовок цієї книги, і збірник виправдовує його. Це, мабуть, сама похмура і безнадійна книга Хемінгуея.

Свої думки про повернення до безпосереднього, незіпсованого сприйняття світу Хемінгуей підкріплює роздумами про недосконалість "машинного століття", який, за поданням західних інтелігентів, вніс стільки плутанини за останні півтора століття, а також роздумами про тлінність цивілізації цього століття, що очищується, за думки Хемінгуея, потоком Гольфстріму, який непреходящ, як творіння справжньої людської культури і мистецтва. Хемінгуея дотягнуло поїхати далі. Він разом з дружиною взимку 1933-1934 року зробив мисливську експедицію в східну екваторіальну Африку.

У роки свого кризи Хемінгуей писав дуже по-різному, на різні теми і в різній манері. Чи не втрачаючи досягнутого майстерного володіння недомовленість натяком ранніх оповідань і скупий чіткістю образотворчого штриха описів "Фієсти", Хемінгуей в 30-х роках доповнює свою мовну палітру та іншими засобами. Як пильне художник, він для описів все частіше користується розвинутим і розгалуженим періодом з подр