Подвійне життя Чарлза Діккенса

Марія Обельченко

Він був головним героєм в літературному світі Англії епохи королеви Вікторії, став першим майстром пера, який жив на гроші, зароблені письменницькою працею. А ще він виявився першою англійською знаменитістю в сучасному розумінні цього слова - став «Зіркою», яку обожнювали захоплені шанувальники. І в той же час Діккенс завжди вів подвійне життя - публічної людини і людини, одержимого болісними комплексами і пристрастями.

Темна сцена освітлена лише убогим світлом ліхтаря, схожого на те, що з працею пронизують імлу на похмурих вулицях Лондона. За невеликим столом ледь помітна фігура немолодого чоловіки. Проходить мить, і його брутальна лайка розриває тишу залу. У відповідь чується розпачливий жіночий вереск. Сварка набирає обертів до тих пір, поки жіночий голос раптово не переривається ... У залі, серед публіки, спостерігається незвичайне хвилювання. Гучні схлипування перемежовуються з істеричними вигуками. Кто-то падає в непритомність. Нарешті чоловік присувається ближче до світла ліхтаря і з труднощами, спираючись тремтячими руками на стіл, встає.

Що ж це було? Майстерно зіграна сцена вбивства з роману Чарльза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста ». До неймовірності правдоподібна. У головній ролі - містера Сайкса - сам знаменитий автор роману. Це він ось уже рік випроваджує публіку вбивством Ненсі. Грає так, що глядачі до останньої хвилини вірять: на їх очах відбувається жорстокий злочин.

Цією сценою містер Діккенс закінчив свій останній публічний виступ. Його голова наче стягнута залізним обручем з-за високого кров'яного тиску, пульс стукає в скронях так, що втрачається відчуття реальності. Лікуючий доктор стривожений. Він попереджає містера Діккенса, що той сам може померти прямо на очах у своєї аудиторії.

Але тут, наче прокинувшись від гіпнозу, публіка вибухнула криками і оплесками. Люди кричали і аплодували до тих пір, поки письменник не заплакав ...

Чарлз - старший з шести що залишилися в живих дітей Джона і Елізабет Діккенс, народився поблизу Портсмута, портового англійського міста, 7 лютого 1812 року. Його батько був службовцем Військово-морського казначейства. Незважаючи на своє аж ніяк не аристократичне походження, він був не далекий від мистецтва. Остання уявлялося Джону Діккенсу неодмінним атрибутом джентльмена, якого він з усіх сил намагався з себе удавати. Його дружина в свою чергу відрізнялася жвавістю і дотепністю. У сім'ї заохочували такі забави, як виконання комічних куплетів і участь в аматорських домашніх виставах. Батько часто брав із собою Чарлза в місцеві паби, де той охоче співав і танцював. Батьки водили хлопчика і в театри - його явні акторські здібності лестили самолюбству старшого Діккенса. Правда, Чарлз відрізнявся підвищеною чутливістю і здатністю страждати за будь-якому найнезначнішого приводу так глибоко і болісно, що нерідко це виглядало в очах навколишніх акторською грою.

наділений він був і феноменальною пам'яттю, у тому числі на звуки, форми, фарби і навіть запахи. І, за Як видно, Чарлз аніскільки не кривив душею, коли через багато років підтвердив вмираючої сестрі Фанні, що теж відчуває запах осіннього листя, коли вона, підвівшись з ліжка, запевняла його, що тепер ці листи вистилають підлогу в її кімнаті, як в тому лісі, де вони здійснювали довгі прогулянки в дитинстві. Недарма пам'ять стане джерелом страждань для Діккенса.

Недовга навчання в школі і безтурботне дитинство закінчилися в 10 років. У 1822 році батька перевели в Лондон, в Адміралтейство. У місті, слившем Вавилоном, нелегко було зберегти той же спосіб життя, що й у провінції. Повною спокус столиці Джон і Елізабет жили не по кишені, і незабаром їхнє фінансове становище стало оточенням. Рішення спало на думку Елізабет: Чарлз повинен влаштуватися на роботу. І ось, усе забруднені, він наклеює ярлики на пляшки з ваксою. Здавалося, йому ніколи вже не вдасться від неї відмитися. Але саме принизливе для Чарлза - зіваки за вікном, які, корчачись в кривляння, спостерігають за його заняттям. Але це було тільки початок кошмару. Незабаром після його працевлаштування батька посадили в боргову в'язницю, і мати разом з дітьми теж відправилася в спеціальні тюремні апартаменти. Батьки не тільки не подбали про старшого сина, а й анітрохи не цікавилися, як він живе. Щоправда, одного разу батько покликав його до себе і повчально сказав: «Якщо чоловік отримує на рік 20 фунтів і витрачає з них 19, то у нього є шанс залишитися щасливим. Витративши ж неправедним чином останній фунт, він здатен спотворити собі життя ». Після цієї зустрічі у що повернувся на фабрику хлопчика трапився напад: в напівнепритомному стані він повалився на підлогу і перебував кілька хвилин у судомної агонії. Це була одна з перших панічних атак, які будуть жорстоко мучити його до кінця життя. Всупереч усім перипетій долі Чарлзу вдалося вистояти і не перетворитися на одного з численних малолітніх злочинців, якими кишів Лондон.

Через три місяці після арешту батько отримав спадок, і родина знову возз'єдналася на волі. Але Елізабет боялася, що чоловік не зуміє утриматися від карткової гри і випивки, що грошей знову не вистачить, і без жалю знову відправила сина на роботу. Діккенс ніколи не пробачить їй цього. Батько був милостивий і дозволив йому знову піти до школи, після якої Чарлз влаштувався клерком в юридичну контору. За невелику хабар він умовив одного театрального антрепренера дозволити йому виступати в маленьких вуличних театрах перед досвідченої лондонській публікою. Одного разу, вражений талантом перевтілення юного актора, його мімікою і блискучою пантомімою, імпресаріо призначив йому зустріч в театрі Ковент-Гарден. Але у Чарлза в той день стався один із нападів ниркової коліки, якими він страждав з раннього дитинства, що носила напевно Нервовий характер.

Чи не інформувати, а розважати

Діккенс вирішив зайнятися журналістикою. За три місяці освоїв стенографію і вступив до одного з перших політичних видань Mirror of Parliament. Це був час початку розквіту політичної журналістики, а він справді був природженим репортером. Володіючи вулканічної енергією, Чарлз міг без утоми, сну та їжі блукати місту, не губитися в оглушливому гуркоті дебатів на галереях Парламенту, де з божевільною швидкістю прямо на колінах строчив статті. Тоді ж Чарлз склав першим розповіді і скетчі, де перетворював життя добре йому знайомих мешканців лондонського дна в сатиричні замальовки. Коли в 1836 році вийшов перший збірка його оповідань, Двадцятичотирилітній автор отримав гладеньке пропозицію від видавничого дому «Чепмен і Холл». Діккенс зобов'язаний був надавати їм щомісячні серії оповідань з продовженням. 20 тисяч слів на місяць протягом 20 місяців, гонорар - 14 гіней. З тих пір Чарлз завжди буде писати для видань, готових до подібної «сериализации» його творів, свого роду аналогу сучасної «мильної опери». Спочатку - анонс і реклама, а з кожним новим випуском читацька аудиторія зростала і поширювалася. Її неослабний інтерес гарантував авторові не тільки популярність, а й постійні фінансові надходження, що було для нього надзвичайно важливо. І хоча ім'я Діккенса дуже швидко перетворилося на справжній бренд, читачі готові були скупити всі видання, де обіцяли надрукувати його новий роман, - він так і не зміг відчувати себе в фінансової безпеки.

Вперше «Записки Піквікського клубу »вийшли накладом всього 400 примірників. Але вже незабаром їх видавали - по частинам і цілими томами - накладом 40 тисяч примірників. Діккенс створив світ, начебто знайомий кожному англійцю, але феєричним чином його прикрасив, змусивши публіку реготати від душі. Капелюхи Піквіка, сигари Піквіка - ім'ям головного героя роману відразу ж стали називати безліч речей. А Діккенс зрозумів: публіку треба не інформувати, а розважати, змушуючи поперемінно то плакати, то сміятися. «Ефект добре приготованого бекону з прошарками» - так він сам називав майстерне поєднання комічного і трагічного, фарсу і патетики у своєму мистецтві. Він, на відміну від більшості своїх колег, ніколи не відчував бажання спорудити собі вежу зі слонової кістки, куди допускалися б тільки обрані.

... Чарлз стояв під вікнами спальні юної дочки банкіра Марії Біднелл, яку майже 4 роки тому випадково зустрів біля входу в театр на Друрі-лейн, коли біг повз по репортерських справах. Його багата уява домалювала ангельський характер, інтелектуальну широту і чутливість цієї дівчини, в якій, схоже, не було нічого, крім гарненького личка і кокетливих кривлянь багатою розпещеною панночки. Але з цікавості Марія зрідка вдавалася на побачення до трохи дивним, але симпатичного хлопця з правильними рисами обличчя, високим чолом, красиво окресленим чуттєвим ротом, пишними і густим волоссям. Відповідала вона і на його палкі нескінченні листи. Чарлз ж опинився, за його словами, одержимий Марією.

У ту ніч світанок вже наближався, але Марія так і не з'явилася у вікні. Її батько якимсь чином дізнався про банкрутство Діккенса-старшого. Чарлз не отримав відповіді на свій останній лист: «Я так довго був схильний до страждань, так довго звик жити у нещасті, що мої нинішні переживання лише їх жалюгідну подобу. Нема в світі жінки, від якої залежало б моє існування більше, ніж від вас, адже навіть дихаю я лише завдяки вам ». Отримавши відмову, він зазнав приниження, порівнянне лише з тим, коли перехожі могли спостерігати за ним під час роботи на фабриці. З тих пори Діккенс стане пригнічувати свою натуру і тримати інтимні переживання глибоко в собі. Знову бути відкинутим жінкою, будучи тепер публічним людиною, - така перспектива здавалася йому нестерпною, була схожа на страху опинитися в злиднях. Тому він сумлінно намагався «вписатися» в мораль і звичаї суспільства вікторіанської Англії, з її культом сімейних цінностей і домашнього вогнища.

Кетрін Хогарт, красива чорнява дівчина з яскравими блакитними очима, була старшою дочкою приятеля Діккенса, журналіста Джорджа Хогарта, друга сера Вальтера Скотта. Кетрін з Чарлзом заручилися рік, і за цей час він переконав себе, що дружна родина Хогартом в міру буржуазна, доброчесна, наділена смаком до життя і мистецтву. А уява вже намалювала щасливий і правильний шлюб з Кетрін: вони будуть підтримувати один одного морально і емоційно, а їх любов стане сусідити з дружбою. Десь у глибині душі Чарлз завжди заздрив сімейної ідилії своїх легковажних і недолугих батьків, яку впродовж 40 років не вдалося порушити ніяким життєвим обставинам.

Вони одружилися навесні 1836 року. Медовий місяць 20-річної Кетрін і 24-річного Чарлза тривав всього тиждень: у Лондоні на нього чекали зобов'язання перед видавцями.

Перші роки шлюбу з подружжям Діккенс жила Мері, молодша сестра Кетрін. Діккенс обожнював її, живу, веселу, безпосередній. Вона нагадувала Чарлзу його сестру Фанні, з якою були пов'язані найдорожчі спогади дитинства. Її невинність змушувала письменника відчувати почуття провини, притаманне вікторіанським чоловікам ... Але він всіляко спиняв свою природну пристрасність. Навряд чи Кетрін подобалося подібне співіснування, але вона не мала звички влаштовувати чоловікові сцени. Одного разу вони втрьох повернулися з театру, і Мері раптово втратила свідомість. З цієї миті Чарлз не випускав дівчину з своїх обіймів, і її останні слова призначалися тільки йому. Вона померла від серцевого нападу. На могильній плиті він звелів вигравіювати слова «Молодий. Прекрасної. Доброю ». І просив близьких поховати його самого в могилі Мері.

неповторний

У ті роки Чарлз ще був прив'язаний до Кетрін. М'якість і добросердя дружини служили надійною опорою в постійною і невтомній боротьбі з життям. Цю боротьбу Діккенс не міг припинити ні на секунду. Невгамовністю і внутрішній страх, щоб він постійно перевозити сім'ю з одного місця в інше, і він обурювався, коли Кетрін наважувалася висловлювати своє незадоволення. Будинки письменник вимагав залізного розпорядку. Коли працював - все ходили навшпиньки. Коли хотів веселитися - в будинку з'являлося величезна кількість гостей, і Кетрін мала приймати участь у всіх розвагах. Досить швидко їх ролі чітко розподілилися: Чарлз був деспотом, домашнім тираном, а жінка повинна була залишатися життєрадісною і здоровою, не дивлячись на численні вагітності. Але Кетрін так і не вдалося заповнити порожнечу, що залишилася після смерті Мері.

До 30 років її чоловік став справжньою зіркою, чия слава і популярність цілком порівнянні з популярністю сучасних кінозірок. Найбагатша спадкоємиця в Англії Анжела Бардетт-Каутс вибрала саме Діккенса своїм повіреним у благодійних місіях. Сирітські будинки, школи для жебраків, спеціальні притулки для розкаялися повій були під опікою Діккенса. Його знання лондонській клоаки і невтомність в поєднанні з грошима міс Каутс давали непогані результати. Одним з таких притулків Діккенс займався особисто. Орендував будинок, підібрав меблі, стежив за установкою каналізаційних труб і навіть придумав уніформу, яку треба було видавати прибулим в заклад жінкам.

На урочистих вечерях і зустрічах з читачами його вітали стоячи тисячі людей - Діккенс любив такі рекламні акції. Під час свого першого шестимісячного американського турне в 1842 році письменник з'ясував, як велика його популярність і по інший бік Атлантики. Говорили, що навіть ковбої запоєм читали його романи, зібравшись у нічного багаття. Приміром, так само як і англійські жителі, вони сумували над смертю їхньої улюблениці маленької Нелл з «Лавки давнини» і обурювалися тим, що автор зміг зважитися на її вбивство.

«Ти б бачив, як тисячі клерків, священиків та юристів заповнили вулиці, не даючи пройти і вітаючи Виняткового », - писав Діккенс Джону Форстеру з Америки. З тих пір жартівливий епітет, яким письменник сам себе нагородив, перетвориться на прізвисько. І ось одного разу пальто виняткового шанувальники розірвали на шматки. Навіщо? Зрозуміло, щоб взяти шматочок тканини на пам'ять. В Америці вже тоді вміли докучати знаменитостям ... рятуючи себе від подібних зустрічей, Діккенс часто ходив з різних установ через чорний хід або замикався від шанувальників на ключ.

Популярність, звичайно, гріла. Та й що може бути солодше слави? І Діккенс продовжував підтримувати свій імідж, поки не допустив помилку, дозволивши собі публічно обуритися. Сталося так, що в газетах без його відома опублікували - не виплативши що покладається гонорар - уривки з промови письменника, присвяченої проблемам авторського права. Аудиторія вибухнула: його негайно піддали публічної «прочуханки», Виняткового обізвали «жадібним і солоним кокні», звинуватили в «типово англійської вузьколобого і невміння вести себе у рафінованому суспільстві ».

Терапія кризи

У сімейному житті все складалося інакше. Кетрін була дуже стійкою жінкою, ніколи не скаржилася чоловікові, не перекладала на нього сімейні турботи, але її післяпологові депресії і головні болі все сильніше дратували Чарлза, не бажав визнавати обгрунтованість страждань дружини. Домашня ідилія, народжена його уявою, не відповідала реальності. Прагнення стати доброчесним сім'янином йшло врозріз з його природою. Доводилося багато придушувати в собі, що лише посилювало почуття незадоволення.

З дітьми Чарлз теж виявляв характерну для своєї натури двоїстість. Був ніжний і послужливий, розважав і заохочував, вникав в усі проблеми, а потім раптово холоне. Особливо коли вони досягали того віку, коли закінчилося його власне безтурботне дитинство. Він відчував постійну необхідність піклуватися насамперед про те, щоб діти ніколи не зазнали тих принижень, що випали на його долю. Але в той же час ця турбота занадто обтяжувала його і заважала далі бути пристрасним і ніжним батьком.

У 1843 році Діккенс написав перший твір з серії «Різдвяні оповідання». «Різдвяна пісня »мала такий успіх у публіки, що одне видавництво надрукувало її піратським чином. Чарлз подав до суду, виграв справу, але судові витрати виявилися багатьом більше, ніж він очікував. Більше письменник ніколи не стане захищати в суді свої авторські права. Закінчилося все тим, що страх злиднів довела його до нервової лихоманки. Він знову, навіть не порадившись?? ь з дружиною, зібрався в дорогу, вирішивши тимчасово переїхати до Європи.

У старий холодний палаццо в Генуї Діккенс привіз не тільки свою родину, а й Джорджина, ще одну молодшу сестру дружини, призначивши її гувернанткою своїх дітей. Джорджина була трохи схожа на Мері, але Діккенс відмовлявся зізнаватися у своєму захопленні -- він усіма силами намагався встояти перед молодою вродливою дівчиною.

Після 7 років шлюбу Діккенс все частіше став фліртувати з жінками. Перший відкритий бунт Кетрін по цього приводу вразив його до глибини душі. Розтовстіла, з змарнілим очима, ледве оговтавшись від чергових пологів, вона глухо ридала і вимагала, щоб він негайно припинив свої візити до «іншої жінки». Скандал вибухнув через дружби Діккенса в Генуї з англійкою Августою де ля Руа. Серпень страждала нервовим захворюванням, що Фрейд, швидше за все, визначив би як істерію. Діккенс запропонував їй свої послуги як «доктора». Під час візитів до Франції він захопився месмерізмом - модним вченням лікаря Антона Месмера. Не дивно, що, володіючи потужною енергетикою, письменник виявив в собі дар пригнічувати чужу. Надсилаючи «енергетичні флюїди», він вводив Августу в стан «магічного сну »і, поки вона перебувала під гіпнозом, ставив їй питання. Вона зізналася, що її відвідує, погрожуючи, якийсь «фантом». Діккенс був упевнений, що фантом всього лише ознака психічного розладу, і спробував виявити його походження. Можливо, психоаналіз, який, по суті, почав застосовувати Діккенс, і допоміг би його «пацієнтці», не підкоряючись він вимогам дружини припинити ці «Терапевтичні» стосунки з Августою. Кетрін не дарма забила на сполох - зв'язок її чоловіка з привабливою співвітчизницею була платонічною, але в той же час набагато більш інтимної, ніж навіть фізична близькість ... Діккенс підкорився вимогам дружини, але ці «терапевтичні» стосунки свідчили не тільки про бажання задовольнити цікавість щодо усіляких патологій і психічних відхилень ...

У той день, коли Діккенс болісно роздумував над долею дружини Девіда Копперфілд Дори і нарешті все-таки вбив її, його власна дружина народжувала дев'яту дитину - дівчинку. Чарлз назвав її Дорою, підкоряючись якомусь непереборному імпульсу. Через 8 місяців дівчинка померла. Діккенс знемагав від почуття провини - він не міг не визнати, що підсвідомо бажав смерті дочки, тому як обтяжувався її народженням.

Тепер Діккенс був по-справжньому багатий і успішний, диктував свої умови видавцям, справедливо вважаючи, що ті залежать від нього більше, ніж він від них. Здійснив «дитячу» мрію - купив маєток Гедсхилла-плейс в Кент. Цей старовинний замок (у ньому розігрувалася одна зі сцен за участю Фальстафа у шекспірівському «Генріха IV») колись дитиною показав йому під час прогулянки батько і сказав, що якщо син буде правильно себе поводити, то коли-небудь зможе стати його господарем.

З письменником Едвардом Булвер-Літтоном (автором «Останніх днів Помпеї») Діккенс створив Гільдію літератури і мистецтва для підтримки людей, чиї артистичні кар'єри складалися не дуже вдало. Гроші вирішили збирати, даючи антрепризні подання. На виставу за п'єсою Уїлки Коллінза «замерзла безодня» він запросив найголовнішу персону в Англії - королеву Вікторію. Після цього народ валом валив до театру. У цій мелодрамі письменник грав головну роль і в кінці помирав на руках у колись коханої, але відкинули його жінки, так і не знайшовши собі гідну подругу. І ось Діккенсу представили акторська сімейство Тернан -- мати, Френсіс, її дочок Фанні, Мері і молодшу Еллен вісімнадцяти років. На третій день уявлень Діккенс зізнався за лаштунками свого приятеля Уїлки Коллінзу, що «збожеволів» на Еллен. Повернувшись з турне, він влаштував їй ангажемент в Лондонському театрі Хеймаркет, але коханцями вони стали не одразу. Нова жінка в його житті вимагала шанобливого ставлення і залицянь, до неї не можна було висувати вимоги, як до дружини, а своє незадоволення доводилося приховувати. Отже, лють і образа вилилися на ту, яка більше не викликала пристрасті, а лише роздратування.

Удома він звелів служниці дружини розділити їх спальню ширмою, щоб більше не ділити з нею ліжко. Пропонував Кетрін виїхати до Франції, залишивши його з дітьми та Джорджиною. У відповідь місіс Діккенс звинуватила чоловіка в бажанні позбутися від неї, щоб залишитися наодинці з її сестрою. Але кульмінацією сімейної драми стала цілком банальна сцена ревнощів. Побачивши браслет, куплений Чарлзом для Еллен, Кетрін влаштувала істерику і поїхала разом зі старшим сином до батьків. Чоловік не дозволив їй забрати решту дітей і не дозволяв їм бачитися з нею. Тільки старші дочки зрідка відвідували мати. Одна з них - Кейт поспішила вийти заміж без любові за людини багато старше. Діккенс намагався перешкодити і плакав у кімнаті дочки в день її весілля. Інша - Мейм заміж не вийшла. Ніхто з його дітей не успадкував ні талантів, ні енергії батька. Атмосфера нещастя і сімейних негараздів, перепади його настрою, розрив батьків, тягар наслідків популярності і слави батька - все це не могло не позначитися на їхньому житті.

Джорджина стала господинею в будинку - їй було нелегко, але звичка схилятися перед Діккенс змусила дівчину знехтувати горем сестри і гнівом батьків. Йому майже вдалося домовитися з Кетрін про роздільне проживання та виплати їй 600 фунтів на рік. Але Хогарт стали поширювати чутки про зв'язок зятя з їх молодшою дочкою, ймовірно, розраховуючи відкрити очі Еллен. Діккенс привів Джорджина до лікаря, і той засвідчив її невинність. Вийшло, що Діккенса звинуватили даремно, коли він уперше в житті наважився на вираження своїх почуттів у відносно молодий і невинної жінки. Його лють від того, що сталося виражалася в нападах, які дочки називали «божевільними». З цього моменту він відчув себе жертвою Хогартом і перестав стримуватися, кинувши себе в грандіозний публічний скандал. Письменник опублікував у своєму тижневику «Домашнє читання» лист, що отримало назву «гнівного». До цих пір публіка нічого й не підозрювала про події в особистому житті письменника, тепер він все розповів сам. Основні тези цього послання такі: у їх розрив з дружиною винна сама Кетрін, це вона виявилася непристосовані до сімейного життя з ним, до ролі дружини і матері. Джорджина - ось хто утримував його від розриву. Вона ж виховувала дітей, тому що Кетрін, за версією чоловіка, була нікудишня матір'ю ( «Дочки перетворювалися на її присутності в камені »). Діккенс не брехав - його почуття до жінок завжди відрізнялися особливою або негативною, яку позитивну інтенсивністю. Всі їх вчинки, які вони робили з того моменту, як він нагороджував їх негативним «Чином», лише підтверджували в його свідомості власну правоту. Так було з матір'ю, а тепер - з Кетрін. Значна частина листа була присвячена Джорджина і її невинності. Зізнавався він і в існуванні жінки, до якої «Відчуває сильне почуття». Своєю публічною сповіддю, що стала після довгої звички зберігати свої душевні секрети, екстремальної за своєю формою та змістом, він немов виграв ще одну «битву з життям». Завоював право порвати з минулим. Майже всі друзі відвернулися від письменника, ставши на сторону Кетрін. Цього він не пробачив їм до кінця свого життя. Тоді ж написав ще один лист, щоб спростувати піднялася бурю пліток і чуток. Але більшість газет і журналів відмовилися його опублікувати ...

Смертельний номер

Тоді ж йому прийшла в голову думка виступити з публічним читанням своїх романів. Це був спосіб заробити гроші і разом з тим перевірити ставлення до себе читачів, людей, які ще жодного разу його не зраджували. Він почав читати свої твори давно, у вузькому колі друзів. Тоді ніхто не залишався байдужим до цього читання, але йому не радили кидати свою гідність, виступаючи перед широкою публікою. Тепер же суспільство, в яке він так і не зумів «вписатися», могло засуджувати його як завгодно, але публіка зустрічала оплесками. Люди займали з вечора чергу, щоб купити квиток, поліцейські створювали оточення, щоб не допустити тисняви. Діккенс виходив на сцену зі свіжим квіткою в петлиці і чекав, поки змовкне гул. І починав читати - нібито заглядаючи в книгу. Кажуть, що він пам'ятав всі свої романи напам'ять, чарівним чином перетворювався в їхніх героїв. Між автором і які сидять в залі відбувався контакт те саме що містичного. Ходили чутки, що Діккенс вводив публіку в стан трансу.

З 1857 року Чарлз почав жити подвійним життям - публічної людини і таємного коханця. Він поселив Еллен разом з її матір'ю в окремому будинку і наносив їй таємні візити. На сцену вона більше не повернулася. Але й у цьому романі, який тривав 14 років, Діккенс не знайшов ні спокою, ні задоволення.

Еллен не хотіла втратити свій шанс коли-небудь вийти заміж. У таємне життя для Діккенса, незважаючи на розчарування, принаймні, зберігався драматизм, загострення пристрастей. Він усе час жив, наче у вагоні поїзда, переміщаючись з редакції до свого дому, з будинку - До Еллен, звідти - за кордон, постійно курсуючи між містами, де виходив на сцену. Але нерідко, незважаючи на роздільне проживання, у ньому прокидався деспот, їх зустрічі перетворювалися на скандали коханців, один з яких не тільки був набагато старший, але й був тим, від якого залежать, а значить - в такі моменти - ще більше ненавидять. Еллен (хоча й не існує тому незаперечних доказів) народила за кордоном дитини, який помер у дитинстві. Діккенс до останнього дня не бажав зізнаватися сам собі, що Еллен не примирив його з реальністю і не зробила щасливим. Визнати це означало зазнати приниження, якого він боявся більше за все на світі.

Одного разу Чарлз, старший син Діккенса, почув несамовиті крики із саду. Люто, злісно і грубо сперечалися чоловік і жінка. Кинувшись в сад, переляканий Чарлз побачив там батька. Діккенс, який на той час ледве міг пересуватися, а його пульс неможливо було порахувати, так сильно тремтіли руки, репетирував сцену вбивства Ненсі з роману «Пригоди Олівера Твіста», написаного ним 30 років тому. Лікар попередив, що подібний «експеримент» наблизить його власну смерть. Але не було людини, здатної перешкодити Діккенсу. Він включив цю сцену в своє останнє турне, початок якого співпало з поворотним моментом у його відносинах з Еллен. Вона, зі схвалення матері і старшої сестри, вдало вийшла заміж за одного з приятелів Діккенса, обмежила своє спілкування з ним, милостиво залишивши письменникові роль покровителя і ментора. В одному з листів того періоду Еллен визнавалася в листі до свого духівника, що «їй завжди була ненависна навіть думка про близькість з Діккенс ». Вбиваючи на сцені створену його власним уявою молоду жінку, знехтуваний Діккенс відчував неймовірне полегшення. Вбиваючи себе, він ставив крапку в тій реальності, яку він так і не зумів перетворити силою свого генія ...

8 червня 1870 близько полудня він відправився відвідати Еллен - вона зрідка брала його візити і гроші на господарство. Там він втратив свідомість. Еллен викликала екіпаж і за допомогою свого дворецького перенесла в нього Діккенса. У цьому стані вона й додала його в Гедсхилла-плейс. Разом з Джорджиною поклала письменника на диван, де він помер, так і не прийшовши до тями, через добу, 9 червня. За хвилину до смерті його щоці повільно скотилася сльоза. Обидві жінки домовилися не зраджувати розголосу той факт, що Діккенс був у Еллен напередодні смерті і що саме їй призначалися його останні слова, таємницю яких вона так і не розкрила.

14 червня Чарлза Діккенса поховали у Вестмінстерському абатстві. Хоча в своєму заповіті він просив про інше ... Однак публічна людина такого масштабу і після смерті змушений підкорятися бажанням суспільства. Ні Кетрін Діккенс, ні Еллен Тернан не були присутні на скромній, але урочистої церемонії. Зате тисячі англійців прийшли поклонитися своєму улюбленому автору, похованим під важкою похмурої плитою в стінах знаменитого абатства.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.vokrugsveta.ru