Казанова: історія одного міфу

Маріта Губарева

Чомусь так склалося, що ми думаємо про Казанові і Дон Жуана як про двох чоботях однієї пари, двох легендарних спокусника. І тільки трохи більше обізнаний читач згадає, що іспанець - літературний персонаж, що породив про себе міфи. А Казанова -- реальна історична особистість, венеціанський авантюрист XVIII століття, автор багатотомних мемуарів. Але чи можна вірити спогадам? І чому до цього дня вони мають такий успіх у читачів, не залишаючи нікого байдужим? Пояснити це не так-то просто. Хоча здається, що зовсім легко ...

«Історія мого життя»: події та дати

2 квітня 1725 У сім'ї венеціанських акторів народжується син Джіроламо Джакомо Казанова. Оскільки мати перебуває у постійних роз'їздах, його вихованням займається бабуся

1734-1739 рр.. Після смерті батька хлопчика відправляють в Падую: навчання в пансіоні, потім - у Падуанському університеті

1739-1744 рр.. Повернувшись до Венеції, абат Казанова читає свої перші проповіді і отримує ступінь доктора права, що не заважає йому, здружилися з сенатором Маліпьеро, розважатися й здобувати перші перемоги на любовному фронті

1744-1745 рр.. Казанова відправляється на острів Корфу в чині лейтенанта венеціанського флоту

1745 Повернувшись до Венецію, він відчуває матеріальні труднощі і готовий за злиденну платню підробляти скрипалем у Театрі Сан-Самуель

1746 Випадково зіткнувшись з сенатором Брагадіном і надавши йому під час нападу медичну допомогу, Казанова стає його «прийомним сином». Він багатий і може вести веселу і безтурботне життя

1747-1749 рр.. Будучи звинувачений в богохульстві і насильстві, Казанова їде з Венеції і мандрує Італії. Тоді ж він зустрічає Генрієтта - одну з найзагадковіших своїх коханих

1750 Після надходження до масонської ложі в Ліоні потрапляє в Париж

1752 Подорож по Німеччині

1753-1754 рр.. Повернення до Венеції. Любовні пригоди з К.К. і М.М. з монастиря Мурано

1755-1756 рр.. Арешт і ув'язнення Пьомбі

1756-1759 рр.. Втеча з Пьомбі. Казанова знову в Парижі, потім у Голландії

1760-1762 рр.. Подорож по Німеччині і Швейцарії (зустріч з Вольтером), мандрівки по Італії і Європі

1763-1764 рр.. Англія. Невдалий епізод з Шарпійон, що надихнув П'єра Луїса на новелу «Жінка і паяц », екранізований Луїсом Бунюелем (фільм« Цей невиразний об'єкт бажання »)

1764-1765 рр.. Подорож до Росії

1766-1768 рр.. Подорож по Польщі (дуель з графом Браницьким) і втеча, поневіряння Німеччини, подорож по Іспанії

1769-1774 рр.. Поневіряння по Італії в очікуванні помилування і можливості повернутися до Венеції

На цьому місці обривається «Історія мого життя»; подальше відомо нам «від біографів»

1774-1775 рр.. Повернення до Венеції: Казанова стає платним інформатором інквізиції, проте вже в 1783 році через написаного ним памфлету знову потрапляє в опалу

1784 На запрошення графа Вальдштейна стає бібліотекарем у замку Дукс, Богемія (нинішня територія Чехії). Слід низка одноманітних днів, проведених у сварки з прислугою. Єдиною втіхою служить написання мемуарів, до яких він приступає наприкінці 1780-х

1798 У замку Дукс з словами «Я жив як філософ і вмираю як християнин» закінчує своє земне життя Дж. Казанова. Мемуари дістаються його племіннику Карло Анджоліні (синові його брата Франческо, знаменитого художника-баталіста)

1820-і рр.. Спадкоємці продають мемуари видавництву Брокгауз. Так починається нове життя Казанови

У 1820 році на стіл лейпцігському видавцеві Фрідріху-Арнольду Брокгаузом лягла французька рукопис. Вона належала перу якогось італійця по імені Джакомо Казанова, який помер в 1798 році, бібліотекаря в замку Дукс (Богемія), і представляла собою докладний опис його життя.

Опинившись у справах до Дрездені, Брокгауз показав рукопис своїм друзям - письменникам-романтикам. Людвігу Тіку і Фрідріху Шеллінг життєпис сподобалося дуже. Авантюрист, подорожує по Європі, закохується на кожному кроці, який змінює професії ... У XIX столітті цей чудово-жахливий образ здавався вже недосяжним і від того ще більш привабливим ідеалом. Почувши захоплені відгуки, видавець негайно замовив переклад на німецьку мову.

Успіх перевершив усі очікування. Про мемуарах заговорили по всій Європі. І незабаром Брокгауз випустив книгу на мові оригіналу. Коли твір Казанови стало загальнодоступним, то довгограючі почалися суперечки. Одні читачі і, зрозуміло, критики обурювалися тому, що «поза сумнівом, в історії літератури зустрічалися твори настільки ж аморальні, але жодна з них не є більш ганебним для автора, ніж це, бо тут оповідач і герой - одна особа, яка не може заявити, як Марціан: «Нехай непристойні вірші, життя бездоганна моя» (професор Алессандро д'Анкона). Інші, більш чуйні літературні знавці - а їх було багато, -- захоплювалися нестримно. Альфреду де Мюссе «кращий з авантюристів» здавався бунтарем, які не бажають підкорятися яким би то не було умовностей і вибирають стиль поведінки лише по власним уявленням, не кажучи про бажаннях.

Після смерті реального Казанови пройшло трохи більше двадцяти років, і про нього вже мало хто пам'ятав, навіть в його рідному місті. Так, поет Уго Фосколо порахував що вийшли в світ записки апокрифів, а Казанову - особою вигаданим, при тому, що знав Венецію, жив в ній і був знайомий з її історією. У середині ж XIX століття у Франції зовсім серйозно поширилася версія, що автор книги - Стендаль, чий стиль ніби б відчувався в кожній її фразою.

Втім, тоді ж «Казусом» зацікавилися професійні історики й філологи. Питання про авторство, на щастя, був закритий досить скоро і без нескінченних дискусій, про яких, пожартував пізніше Марк Твен ( «твори Шекспіра насправді написані не їм, а невідомим однофамільцем »). В існування історичного Казанови сумніватися перестали. Однак зависло в повітрі питання про достовірність його мемуарів. Його і довелося вирішувати так званим казановістам - шанувальникам авантюриста, згрупувавши до початку ХХ століття навколо спеціального журналу. Прочитавши мемуари свого кумира, як зашифровані текст, вони повели себе справжніми детективами: місяцями сиділи в архівах, намагаючись встановити особу черговий Невідомою (Казанова часто галантно змінював або скорочував до ініціалів імена своїх коханих) або з'ясувати справжній адреса кожного з незліченних побачень. При цьому не віддавали собі звіту в тому, що прагнуть довести щирість людини, яка у власних мемуарах виставив себе професійним шарлатаном, а часом і шулером. І почалася ланцюгова реакція: слідом за шанувальниками Казанови в архіви занурилися і їхні опоненти, але з протилежною метою - довести, що великий сексуальний маніяк був до того ж нікчемним ошуканцем.

Дуже швидко стало ясно: багато, причому самі неймовірні історії, описані в мемуарах, безсумнівно, реальні (дрібні неточності або розбіжності лише підсилювали загальне враження достовірності).

Спокуса пройтися по слідах знаменитого авантюриста, заглянути в будинку його побачень не зжитий до наших днів.

У північній Венеції

Кого тільки не заносило до Росії вітром пригод в XVIII столітті. Казанова потрапив сюди вже на схилі своєї авантюрної кар'єри. Італієць прибув до Петербурга морозним вранці 21 грудень 1764, у самий короткий день російської зими. Згодом він запевняв свого читача, що ніч у цьому кліматі може тривати «18 годин 45 хвилин».

Перше, що вразило його в Петербурзі - надзвичайна дешевизна (через 30 років автор мемуарів зітхав, що ті часи давно минули, і північна столиця стала дорожчою Лондона). Друге - що з іноземних мов в ходу в основному німецький. Не встиг Казанова в'їхати в свої кімнати на Мільйонній, як отримав запрошення на триденний бал-маскарад при дворі, звідки повернувся в прекрасному настрої. Якщо й не всі володіли французькою, то кадриль на французький манер дами танцювали «бездоганно». До того ж він зустрів там старих паризьких знайомих. А незабаром з'ясувалося, що перше враження було помилковим: інші придворні прекрасно говорили мовою Ронсара, і заїжджий ловелас швидко з ними зійшовся. Серед своїх знайомих він згадує Наришкіна, Єлагіна, Паніна та Катерину Дашкову.

У петербурзької еліті він відзначає повальне вольтер'янства. «Всі його читають, всі носять томик Вольтера в кишені і нікого, крім нього, не цитують. І не дай Бог, щоб хтось дозволив собі посміятися над ним ... »Таке ставлення дратувало Казанову. «Вони вважають, що, прочитавши Вольтера, стануть такими ж мудрими, як і їхній кумир. Але якщо б вони читали ті книги, з яких Вольтер сам колись почерпнув знання, це принесло б їм набагато більше користі », - буркотливо зауважує він. Як азартна людина і авантюрист, Казанова любив ставити все на карту. При цьому він вмів програвати і цінував це якість в інших людях. Побачивши, як якийсь князь, програвши на слово 1 000 рублів, зберіг незворушність, венеціанець висловив своє захоплення. Йому, сміючись, відповіли: «Так ваш шляхетний князь зовсім і не думає платити». «Але хіба він не збезчестить себе цим? »- здивувався гість. «Тут це не вважається ганебним. Є негласне правило, що той, хто програє на слово, платить лише за бажанням. Але він вільний і не платити. Навпаки, вимагати сплати виграшу вважається поганим тоном ». Більш того, продовжував співрозмовник, є чимало дворян, які хизуються тим, що чудово вивчилися шулерство, і навіть відправляються в Європу на заробітки. Подібна відвертість збентежила навіть Казанову. У Росії він практично не грав. Втім, в той момент він якраз був при грошах. Як і всі європейці, покинуті волею доль в нашу країну, Казанова замислювався над тим, що відбувається в державі. Однак, на відміну від старого буркотуном Кюстіна, він вважав за краще не критикувати, а барвисто описувати. Наприклад, як одного разу, переїжджаючи через напіврозвалені дерев'яний міст і висловивши невдоволення, почув від російського супутника, що з нагоди торжества, коли по мосту буде проїжджати імператриця, його збудують з каменю. Оскільки до святкування залишалося менше трьох тижнів, Казанова засумнівався. Співрозмовник само суворо сказав, що ніяких сумнівів бути не може, тому що вже видано відповідний указ. Найцікавіше, пише Казанова, що хоча міст, звичайно, і не був збудований, а все ж імператриця і справді виявилася «завжди права»: за кілька днів до свята вона видала другий указ, переносячи їм будівництво на наступний рік. Нарешті, його вразили лазні. І навіть не те, що чоловіки і жінки милися у них разом. А те, що ніхто при цьому не звертав один на одного ні найменшого уваги.

Звичайно, Казанова не був б Казанової, якщо б його перебування в Росії зводилося лише до списку «розуму холодних спостережень ». Не обійшлося і без любовних пригод: в Росії він придбав гарненьку селянку. Сам факт придбання кріпак (вже зжиті в Європі варварське право!) був для нього екзотикою: і не випадково він дав їй екзотичне ім'я Заїра (так звали в трагедії Вольтера прекрасну рабу султана). Спочатку дуже задоволений своєю красунею, італієць шкодував про одне: вони не могли розмовляти, а в жінок, як і в чоловіків, автор «Історії мого життя» цінував насамперед співрозмовника. ( «Дозволивши своєму коханому насолодитися своїми принадами, недалекій красуні більше нічого йому запропонувати. Навпаки, наділена тонким розумом погануля може так закохати в себе чоловіка, що він досягне з нею межі всіх своїх мрій ».) Але Заїра скоро вивчилася венеціанському прислівнику. «Якщо б не її клята ревнощі і не її манія гадати на картах (для Заїр це був спосіб дізнатися про невірність і влаштувати сцену), я б її ніколи не кинув », - запевняв згодом наш герой. Закохавшись перед від'їздом до актрису-француженку, він передоручив Заїру пристарілого архітектору Рінальді (будівнику Мармурового палацу в Петербурзі).

Ймовірно, спілкування з любила ворожити на картах Заїр сприяло його висновку про те, що «з усіх християн російський народ - самий забобонний ». Особливу думку він склав і про Миколу-угодника, через якого російські «спілкуються з Богом»: «в кутку кожної кімнати - неодмінно іконка, і входячи, ви спочатку кланяється йому, а вже потім господареві. Якщо ж раптом іконки немає, то російська, оббігши очима всю кімнату, зупиняється в подиві і абсолютно губиться ». У середині літа 1764 за порадою друзів Казанова, на якого білі ночі «навіювали сум», вирушає до Москви. «Не можна сказати, що ви були в Росії, якщо ви не були в Москві, або що ви знаєте росіян, якщо спілкувалися тільки з петербуржцями: при дворі вони ведуть себе зовсім не так, як у звичайному житті. Взагалі петербуржці мало відрізняються від іноземців. І московські жителі, особливо з багатих, співчувають всім тим, хто за своїм становищем, заради вигоди або з честолюбства йдуть «на чужину», тому що батьківщина їх - Москва, і Петербург не може їх не зіпсувати ».

Від Москви у Казанови лубочної-традиційні враження. Оглушливий дзвін дзвонів, велика кількість церков, традиційне московське гостинність. Крім того, він знаходить, що жінки гарніше і менш холодні, і для всіх них єдино непрощенним гріхом є скупість. Повернувшись знову до Петербурга, він починає думати про від'їзді. Проте знайомі запевняють його, що не можна їхати, не зустрівшись з імператрицею. За порадою Паніна рано вранці Казанова відправляється на прогулянку в Літній сад. Походжаючи між «поганими статуями з неважливого каменю», серед яких були і Сапфо в обличчі бородатого старого, і Авіценна у вигляді безглуздої бабусі, венеціанець дійсно зустрів Катерину. «Я сподіваюся, що не всі побачене тут здалося вам настільки ж безглуздим, як ці статуї ». Казанова дипломатично відповів, що всі російські безглуздості - ніщо в порівнянні з тим, що гідно захоплення в цій країні, і «без зусиль» мовив про це цілу годину, а потім запропонував імператриці проект реформи календаря.

Незважаючи на всі старання, Казанові так і не вдалося знайти своє місце в північній Венеції. Втім, він зізнався, що й сам толком не знав, чого хотів, приїжджаючи сюди, і на яку роль міг претендувати. Він пробував влаштуватися на службу до імператриці, подавав ряд проектів, але все безуспішно. «У Росії в пошані лише ті, хто був запрошений. Тих же, хто прибув сюди з власної волі, не поважають ».

«Явки» венеціанця

Мемуари починаються з народження Казанови - почнемо з цього і ми. У венеціанському районі Сан-Самуель, на будинку № 3082 по вузькій вулиці Ка Маліпьеро (раніше - вулиця Комедії), можна прочитати: тут «4 квітня 1725 народився Джакомо Казанова». Триста років тому, як і зараз, Сан-Самуель був скромним, непримітна місцем, де, проте, розташовувався один з трьох головних міських театрів (тепер на його місці - школа). Для його трупи писав що жив по сусідству Карло Гольдоні, а на сцені виступали батьки Джакомо - Гаетано і Дзанетті Казанова ( «прекрасною і вельми талановитої »назве її в своїх спогадах знаменитий автор «Трактирниця» і «Слуги двох панів»). Оскільки «дуже талановита» актриса часто перебувала в роз'їздах, вихованням хлопчика займалася бабуся, Марція Фаруссі.

Крупний план 1

Пам'ятна табличка встановлена на 3082-му будинку порівняно недавно. Щоправда, з тих пір з'ясувалося, що народився Казанова зовсім не там, а в розташованому неподалік будинку бабусі, де і прожив до 1728 року. Адреса пам'ятки вирішено не змінювати, щоб не плутати туристів.

На перших порах життя Казанови так чи інакше стикалася з церквою Святого Самуїла. Там він був хрещений і там же, відучившись в Падуї і отримавши сан абата, прочитав свою першу проповідь (після неї, за його словами, серед пожертв парафіянок виявилося безліч любовних записок). На площу перед похмурим фасадом давно закритого храму виходить і палаццо, де проживав поважний сенатор Маліпьеро. З останнім майбутній мемуарист швидко зійшовся і незабаром посварився через залицяння за його вихованкою.

Мати Казанови хотіла, щоб він продовжував вивчати церковне право. Син відчував до нього непереборне огиду. У той час його більше приваблювали медицина, природничі науки і філософія. Пізніше він серйозно захопився математикою і навіть сподівався зробити важливі відкриття у цій дисципліні. Але часу, напевно, не знайшов. Мінливість -- головна властивість його натури. Наш герой весь час в русі - постійно змінює місця перебуваючиня, пологи занять, коханих. Він прагне залишатися абсолютно відкритим для ще не реалізованих бажань. Невтомне цікавість -- його сила і уразливість.

Крупний план 2

До того, як про Казанові почали сперечатися коментатори, про нього ще за життя пліткували друзі і вороги. Так, П'єтро Кьяра вивів його в одній зі своїх численних комедій: «у нього на устах одні тільки Париж та Лондон »,« завжди блискучий, як Нарцис, напищен і надутий, як павич, і постійно в русі, як вітряний млин, він постійно всюди вторгався, любезнічая з усіма ... З скупія він веде себе як алхімік, з красунями - як поет, з сильним світу цього - як політик - але з точки зору розсудливої людини, він просто смішний ».

Повернувшись з першого поїздок (Італія, Корфу, Стамбул), змінивши сутану на військовий мундир, але незабаром розлучившись і з ним, Казанова повертається у свій старий район. Батько його давно помер, мати виступає при саксонському дворі в Дрездені, і доля юнака, здавалося, теж буде пов'язана зі сценою: тепер він сам підробляє скрипалем в театрі Сан-Самуель.

Однак у квітні 1746 року біля палаццо Соранцо (на площі Сан-Поло) він випадково зустрічає сенатора Брагадіна, допомагає йому дістатися додому після раптового серцевого нападу, а потрапивши в такий спосіб у цей самий будинок, справляє на знатного синьйора незабутнє враження знаннями в кабалістики. Вдячний Брагадін селить рятівника у своєму розкішному палаццо (біля Ріальто), призначає ренту, оточує турботою майже батьківській. І знову починається смуга безтурботних гулянок і коротких романів ...

Крупний план 3

У ХХ столітті були знайдені і опубліковані листи жінок до венеціанцеві ( «Казанову вважали брехуном - а він ледве Чи сказав всю правду! »- вигукнув, прочитавши їх, казановіст Арман БАШЕЄВ). При те, що серед які пишуть лише кілька імен, що згадуються в мемуарах, їх загальний настрій підтверджує картину дружньо-любовних відносин, представлену адресатом.

Наприклад, з юною черницею М.М ... З нею прямо від пам'ятника кондотьєр Бартоломео Коллеоні (який і сьогодні ви напевно побачите під час прогулянок по Венеції) Казанова часто відправлявся в маленьку квартирку у площі Сан-Марко (затишні «куточки» в центрі - так звані «казино» - були тоді в моді в аристократів, які вважали просторі палацові зали занадто незатишним для інтимних тет-а-тет). А якщо заїдете на острів Мурано, знайдіть ту монастирську хвіртку, з якої потай вислизала, вирушаючи на ці побачення, М.М. На початку ХХ століття тут завжди можна було зустріти застиглого від розчулення дослідника - монастир служив класичним місцем «паломництва» казановістов.

Крупний план 4

Пристойно одягнені панове, сентиментально віддатися спогадам, викликали здивування у місцевого населення: «Коли в 1919-му я повернувся з війни, одна людина приїжджав і довго дивився на цю хвіртку. Не знаю, що він знайшов у ній: красивою її не назвеш. Цей синьйор стверджував, що вона пов'язана з певним Казановою. Може, він жив при монастирі? »- розповідав у 1950-х роках місцевий садівник історику П'єру Грюе.

Як і зараз, центром венеціанської життя в XVIII столітті служила простора площа Святого Марка. За ній з ранку до вечора без особливої мети фланірували взад-вперед, від однойменної базиліки до церкви на протилежній стороні (на її місці при Наполеоні була зведена суцільна аркада). А нагулявшись, осідали в незліченних кафе (одне з них - «Тріумф Венеції» - дожила до наших днів під назвою «Флоріан»). З головною площею міста пов'язаний і центральний епізод мемуарів - знаменитий втечу Казанови з Пьомбі, в'язниці, розташованої безпосередньо під свинцевим дахом Палацу дожів, через що взимку в ній стояв нестерпний холод, а влітку - нестерпна задуха. Сюди, за вироком колегії інквізиторів, був доставлений невтомний коханець влітку 1746.

Крупний план 5

До цих пір неясно, чому він там опинився. Сам Казанова пов'язує свій арешт з доносами інформатора, такого собі Мануцці, - чи варто говорити, що казановісти виявили і ці доноси. Там згадувалося про спілкування нашого героя з іноземцями (хоча за законами Венеціанської республіки спілкуватися з ними заборонялося тільки патриціям, довіри до обвинувачуваного це, безумовно, не додавало), богохульстві, заняття магією, про розпусту, читанні заборонених видань, а також про скарги якоїсь аристократки на те, що молода людина розбещує її синів, даючи їм читати безбожні книги (а саме - твори Вольтера і Руссо). Не забув донощик згадати і про приналежність Казанови до масонської ложі.

Самого судової справи знайти так і не вдалося, можливо, ніякого формального слідства і не було. У ті часи, якщо у справі «маячили» гучні імена, його, природно, прагнули скоріше зам'яти. Зате «сплив» вирок, згідно з яким авантюрист засуджувався на 5 років. До речі, самому Джакомо цей вердикт залишався невідомий до кінця його днів. Знай він про нього в тюрмі, то, напевно, і не став би ризикувати життям, здійснюючи втечу після півтора років ув'язнення.

Опис втечі, мабуть, найбільш яскравий епізод мемуарів, в якому авторові вдається тримати читача в напрузі від початку і до кінця: не економлячи на барвисті деталі, Казанова оповідає про те, як напередодні готового втечі несподівано був переведений в іншу камеру, як він став планувати новий втечу разом з укладеними за сусідству ченцем, як передавав йому саморобні інструменти в товстому томі Біблії, як вибрав правильну ніч для втечі, ворожачи на томик улюбленого Аріосто, потім мало не впав, плазом пробираючись по крутому схилу даху Палацу, а спустившись в одне з приміщень, від емоційного перезбудження впав, заснув, але вчасно прокинувся, переодягнувся і, нарешті, був випущений на волю придверний, які прийняли його за випадково замкненого відвідувача.

Зараз, до речі, будь-який турист може замовити у Палаці дожів спеціальну екскурсію від камери Казанови по маршруту, яким 1 листопада 1756 він вибрався спочатку на дах (на неї саму, правда, не пускають), а потім на свободу.

Крупний план 6

Ходить легенда, що за цієї даху в кінці XIX століття повзав, ризикуючи життям, все той же професор Анкона, - він дуже хотів перевірити достовірність розповіді старого Джакомо. До цієї пори деталі втечі (настільки барвисті в описі автора) як і раніше викликають сумніви та суперечки. Один із самих цікавих свідчень на користь його достовірності - рахунки від теслі та слюсаря, датовані 2 листопада 1756. Зазначений обсяг ремонтних робіт і матеріалів разюче точно відповідає збитку, який заподіяв (за його власним опису) утікач.

І нехай скептики вважають, що справа не обійшлася без підкупу тюремників - навіть десятої частки того, що розказано в мемуарах, достатньо, щоб визнати венеціанця героєм. «Зізнаюся, я гордий, що біг. Але гордість моя відбувається не тому, що мені вдалося це зробити - тут велика частка везіння, але від того, що вважав за це здійсненним і мав мужність привести свій задум у виконання ».

Чудове звільнення з Пьомбі - останній венеціанський епізод у мемуарах. За ним йде довга низка подорожей і зустрічей: Париж - Женева - Берлін - Петербург; Вольтер -- Фрідріх II - Катерина II ... І чим старшою стає наш авантюрист (сам він визначає кордон старості 38 роками - часом свого першого серйозного поразки на любовному фронті), тим більше подорожі його нагадують поневіряння, тим частіше доводиться йому платити за любов. «Якщо б я одружився з жінкою, здатною направити і підпорядкувати мене так, щоб я сам не помітив свого підпорядкування, то я б подбав про свій стан, мав би дітей і не було б зараз таким самотнім і незаможним »...

Якщо починав Джакомо свою біографію відповідно до максимою, що увібрала схильності і заповіти XVIII століття ( «час, проведений в насолоді, ніяк не можна вважати втраченим»), то тепер, коли це століття добігає кінця, він «змушений усвідомити, що даремно розтратив весь свій час - інакше кажучи, дарма прожив життя ».

Друге життя в Росії

C моменту виходу в світ мемуарів Казанові щастило з читачами - у тому числі і в Росії. І нехай тут не було відкритого захоплення авантюристом, як серед європейських романтиків (Делакруа або Жорж Санд), зате ці «оригінальні», за його висловом, «записки» почитував у французькому виданні сам Олександр Сергійович. У 1830-і роки в його колі було прийнято обговорювати твори знаменитих мемуаристів, і можна припустити, що спогади Казанови мали успіх у петербуржців.

У 1861 році в журналі «Час» був вперше опублікований російською мовою фрагмент його життєпису з вступним словом видавця - Ф.М. Достоєвського. Часи стояли суворі, і тому передмова носить виправдувальний характер: всіляко підкреслюється, що мемуари - не просто легке чтиво, а енциклопедія XVIII століття. Потім слід історія втечі Казанови з Пьомбі - єдиний епізод у всій книзі, позбавлений тих «ексцентричність», які могли «образити моральність» тодішнього читача.

Ще більш розчарувати цього читача могло видання 1884 року, де після багатообіцяючого передмови, таврували Казанову як немислимого розпусника, йшла добірка його країнознавчих замальовок, в яких жінки не згадувалися зовсім. Схоже, видавець просто знущався в передмові, коли, коротко висловлюючи біографію авантюриста, раз у раз згадував про який-небудь «самому неможливе пригоді, розповісти дуже детально в «Мемуарах», але про якого, на жаль, він змушений був «Яка скромно промовчати». Як відомо, жорстка цензура підвищує попит на самвидав, і якщо в офіційних виданнях еротичні опису вихолощується, то в неофіційних, навпаки, акцент робився саме на них. До початку ХХ століття на російською мовою циркулював дивний апокриф, що представляв собою вільно переписані мемуари. Щоб не обривати їх на півслові, невідомий редактор цієї версії придумав ефектну кінцівку: Казанова гине в аварії, однак залізний (!) ящик з його мемуарами пристає до берега - на радість майбутнім шанувальникам і прихильниць.

І лише до 1910-х років на хвилі захоплення Венецією і XVIII століттям пробив нарешті час Казанови (тоді ж виходить книга Павла Муратова «Образи Італії», де венеціанцеві відводиться ціла голова). Його книга стає настільки популярною, що її навіть випускають тоненькими щомісячними брошурами. Кульмінація тодішньої слави мемуариста співпала з появою драматичних творів Марини Цвєтаєвої ( «Фенікс», «Пригоди Казанови», 1918-1919), присвячених останнім рокам життя героя. Трохи пізніше, у щоденнику 1923 року, Цвєтаєва зізнається: «Задум моєму житті був: бути коханою 17-ти років Казановою (чужим!) - кинутої і ростити від нього прекрасного сина ... »Тому, що тоді спокусником захоплювалося багато молоденьких дівчат, є ще одне свідчення. У своїх мемуарах Ліля Брік згадує юну особу, в ті роки «закохану в Казанову і мріє потрапити в пекло для того, щоб з ним там зустрітися ».

У Європі пік популярності Казанови припадає на 1920-і роки, в постреволюційній ж Росії, навпаки, інтерес до дозвільному вільнодумця різко спадає. Мабуть, єдине згадка про нього в сталінський час - стаття в БСЕ (1931 рік), у якій автор, цитуючи «Капітал», оголошує авантюриста «побічним продуктом буржуазного суспільства », а численні любовні зв'язки пояснює« соціальною вигодою »і «Спрагою наживи». Втім, «сексуальна психологія продовжує цікавитися Казановою як своєрідним біологічним типом », - робить висновок автор статті.

У 1991 році, на хвилі книжкового «беззаконня» постперебудовної пори, з'явилося одразу кілька видань мемуарів (серед них найкраще - під редакцією А. Ф. Строєва). А в 2005 році те, присвячений Казанові, вийшов у серії ЖЗЛ. Визнання авантюриста як видатної особистості відбулося.

Між літературою і життям

Історія життя Казанови різко обривається на перебування в Трієст (1774 рік), звідки він збирається повернутися в рідне місто після вісімнадцятирічних поневірянь. Є версія, що продовження існувало (на рукописи значилося: «Історія мого життя до 1797 року »), однак знайти його ніде не вдалося. Ймовірно, автор просто не встиг завершити задумане: він сів за мемуари в 1791 році - за сім років до смерті, і при тому, що писав деколи по дванадцять годин на добу, йому не вистачало часу. Можливо також, що він і зовсім не захотів складати далі: приємно згадувати безумства юності, а пізні роки (про них відомо з активної поштового листування Казанови) були такі, що хотілося скоріше забути.

Повернення до Венеції, якого він так чекав, не принесло йому щастя. Він знову міняв заняття: пробував переводити Гомера, видавав літературний щомісячник, виступав в якості театрального імпресаріо - всі без особливого успіху. Зате непогано «пішла» ще одне «Нове» справу - робота інформатором інквізиції.

Крупний план 7

Збереглися і нині опубліковані доноси Казанови. Як звичайно, коментатори діляться в їх зв'язку на його захисників і супротивників. Перші вказують на беззмістовність і безневинність цих повідомлень (закриття одного театру - найбільш серйозне їх наслідок). Другі не без злорадства вказують, що саме з вини свого «Колеги», Мануцці, Казанова колись потрапив в Пьомбі, - і охоче язвіл в мемуарах на його рахунок, замовчуючи про свої подібних гріхах. І вже зовсім по-фарисейськи виглядають скарги новоспеченого інформатора на громадян, читають «нечестиві книги» Вольтера, або його обурення тим, що студенти Академії мистецтв малюють оголених натурниць! ..

Однак незабаром через написаного в хвилину роздратування памфлету, що ображає честь одного похилого патриція з древнього роду Грімані натяком на те, що патрицій є батьком Казанови (такі чутки і справді ходили), «позашлюбний син» знову залишає батьківщину, тепер вже - назавжди. «Чи то я не створений для Венеції, то вона для мене, чи то ми обидва один для одного », - він прокоментує цю подію. Останні роки, як уже говорилося, йому доведеться провести на скромної посади бібліотекаря у графа Вальдштейна, в замку Дукс (нинішній Духцов в Чехії).

У ті часи «авантюристові в відставку »здається, що життя зовсім скінчилася, але саме тут, у незвичній для нього глушині, він починає працювати над своїми, як виявилося, безсмертними мемуарами. «Якщо б граф Вальдштейн взяв із собою доброго Джакомо в Париж чи Відень, добре б його годував і дав би йому відчути жіночу плоть, - запевняв згодом Стефан Цвейг, - ці веселі розповіді були б подано за шоколадом і шербетом і ніколи не були б відображені на папері ».

Цього, на щастя, не сталося. Записки кочують по бібліотечних полицях (їх можна знайти то в розділі італійської літератури, то французькою), вчені присвячують Казанові все більше витончені праці «за спеціальністю»: магія, медицина, фінанси і навіть кулінарія. Шанувальники як і раніше продовжують відслідковувати маршрут свого кумира (недавно німець Пабло Гюнтер проїхав 36 000 км по його стопах) і полювати за архівними матеріалами. А в журналі «Вісник казановістов» (Interme 'diaire des Casanovistes) можна прочитати, наприклад, про те, що десь відлита медаль з зображенням автора «Історії» або що мер Монпельє присвоїв ім'я Казанови однієї з міських вулиць.

Останнім часом все частіше згадують про те, що Казанова був у першу чергу літератором. Його письменницька діяльність залишилася за рамками мемуарів: закон авантюрного жанру, що дозволяв хвалитися любовними пригодами, не дозволяв посилатися на власні художні опуси (так само, як, допускаючи розповіді про шахрайстві, цей закон змушував замовчувати про серйозні зв'язках з масонством). А тим часом ще до появи мемуарів з-під пера плідного автора вийшов цілий ряд сатир і комедій, переказів та історичних праць, сценічних рецензій та вчених трактатів, а також довгий і феноменально нудний роман-утопія «Ікозамерон».

У зв'язку з цим питання про достовірності знаменитих мемуарів втрачає, по суті, актуальність. Якщо Казанова - письменник, а не хронікер, то чи так важлива правда? І чи варто дивуватися, що між його записками і творами сучасників (від Прево до Річардсона) знаходиться чимало спільного? Особливо це стосується трьох найбільш «романи» глав мемуарів - про таємничу француженці Генріетте, яку Казанова зустрів подорожуючу інкогніто під виглядом чоловіка, про ту ж черниці М.М., венеціанської аристократці, коханці кардинала де Берні і самого розповідьчика, а також про таку собі Шарпійон, лондонській кокетці, мало не довели його до самогубства.

Крім того, навіть якщо якесь описана подія достовірно, то це ще не означає, що автор і в самому справі був його учасником або хоча б свідком. Про багато з описуваних подій він міг знати і з чуток. А якщо архівні дослідження підтверджують, що Казанова, а також згадуються їм треті особи у вказаний час перебували в вказаному місці, то самі розмови і сцени легко було і прикрасити у свою користь (у спілкуванні з великими людьми епохи венеціанець завжди виглядає цікавіше цих людей!).

Чи можна з упевненістю говорити про участь французького посланника де Берні в еротичній каруселі з муранским черницями лише тому, що збереглися свідоцтва про його розбещеності? Навряд чи. Ще важче досліджувати «донжуанський» список самого венеціанця. «Він до того правдивий, що не соромиться на себе наговорювати», -- писав Мюссе. З іншого боку, не варто забувати про пихатість і гордості (ці риси нашому герою приписують всі сучасники). Доцільніше повірити мемуарист-письменнику на слово. «У тому, що Казанова-авантюрист був вправним брехуном, сумнівів немає, а брехав чи за письмовим столом старий бібліотекар -- ось що, навпаки, не має ніякого значення »(французький літератор Фелісьєна Марсо).

Видавнича авантюра

«Історія мого життя» була написана італійцем по-французьки. Однак її першими читачами стали німці. Лише кілька років по тому (у 1826-м) власник рукопису Ф.-А. Брокгауз прийняв рішення про французькому виданні, віддавши рукопис на переробку дрезденському професорові Жану Лафорга. Той же не просто поправив мова, вільно пристосувавши його до смакам і потребам епохи, а й цілком змінив ряд найважливіших пасажів. Наприклад, у сцені діалогу з Вольтером він вклав в уста венеціанця похвалу красномовства французів. Крім того, будучи прихильником революції і антиклерикалів, професор з дивною безпосередністю переписав все, що видавало в Казанові людини колишнього устрою. До цих пір залишається загадкою, чому, незважаючи на старання шанувальників і дослідників, протягом цілих 140 років французький оригінал рукопису залишався замкненим в сейфі лейпцігського видавництва, дивом уцілівши у двох світових війнах. Відомий італійський літературознавець Бенедетто Кроче згадував, що коли напередодні нового, 1945, року прогулювався по вечірньому Неаполем з філософом Сальваторе ді Джакомо, той мрійливо зауважив: «Добре, якби одним з пунктів мирного договору з Німеччиною стала екстрадиція рукопису »...

Однак рішення про її виданні було прийнято лише двадцять років потому: на початку 1960-х вийшов грубезний тритомник, забезпечений докладними коментарями та точно - аж до випадкових італьянізмов - відтворює оригінальний текст.

Герой на всі часи

Як вийшло, що з всіх знаменитих італійців ніхто, включаючи Данте, Макіавеллі, Леонардо або Галілея, не удостоювався рівного Казанові захоплення і уваги з боку читачів,