«рушій» словникарства - Сергій Іванович Ожегов

Нікітін О.В.

Що вичерпалося в одному потоці, то могло вціліти в іншому.

З «Філологічних спостережень над складом російської мови»

протоієрея Герасима Павского.

В історії вітчизняної філології XX століття є сторінки, здавалося б, всім добре відомі. Чи не тому при проголошенні імен академіків А. А. Шахматова і Л. В. Щерби, Б. А. Ларіна і В. В. Виноградова, професорів Н. Н. Дурново та І. Г. Голанова і багатьох інших завжди виникає побожне почуття поваги і захоплення перед їх вченими працями і чималими людськими подвигами. Адже жили вони в складну епоху, трощили одне і прославляли інше. І залишитися в ті неспокійні роки самим собою, зберігши віру в науку і її традиції, бути відданим і послідовним у своїх вчинках - все ж таки змогли лише деякі. І серед цих імен вже більше півстоліття у всіх на вустах ім'я Сергія Івановича Ожегова -- історика російської літературної мови і лексикології, педагога, мудрого наставника і просто живого й близького багатьом з нас людини.

І якщо вчені праці його склали віху в розвитку вітчизняної науки і продовжують досі обговорюватися, то його зовнішність, знайомий, мабуть, ще з студентських років кожному філологу, - вигляд благовидого, м'якого, привабливого у своїй безпосередності інтелігента старого покоління з класичної борідкою і уважним, як би що вивчають поглядом, - з роками, як не сумно це визнати, тьмяніє. Чи не тому, що ми стали забувати своїх вчителів, роздирається перипетіями нинішнього складного часу (а чи були коли-небудь інші часи?). Або ж - інші, ставши вже (не без допомоги С. І. Ожегова) відомими вченими, махнули рукою на те минуле, не в силах відмовитися від амбіцій сьогодення. І наш нарис, сподіваємося, в якійсь мірі заповнить цієї непривабливий пробіл - порожнечу нашої пам'яті - пам'яті, в якій часом не знаходиться місця значного і яскравому, а мирська (або мерзкая) метушня захопила наші душі ... У цьому почасти полягає і парадокс християнина, який складно усвідомити і відчути сучасній людині, позбавленого гостроти і глибини відчуття життя і тих страждань і поневірянь, які підносить доля за благі вчинки, безкорисливу допомогу, живе співучасть і небайдужість до оточуючих людям. Про це добре сказав Павло Флоренський, що випробував на собі гірку чашу життя християнина в Росії. І його слова, настільки пронизливі й точні, мають особливу мудрість - мудрість, яку значною мірою несли «в собі» забуті нами Вчителі: «Світло влаштований так, що давати світові можна не інакше, як розплачуючись за це страждання і переслідування. Чим безкорисливі дар, тим жорсткіше гоніння і тим суворіше страждання. Такий закон життя, основна аксіома її. Внутрішньо усвідомлюєш його непорушність і загальність, але при зіткненні з дійсністю в кожному окремому випадку буваєш вражений, як чимось несподіваним і новим »[1].

Сергій Ожегов Іванович народився 23 вересня (за новим стилем) 1900 року в селищі Кам'яне Новоторзької повіту Тверської губернії, де його батько, Іван Іванович Ожегов, працював інженером-технологом на місцевій фабриці. У С. І. Ожегова (він був старший з дітей) була два брати: середній Борис і молодший Євген. Якщо поглянути на фотографію, де С. І. Ожегов зображений 9-річною дитиною, потім 16-річним парубком і, нарешті, вже дорослим чоловіком, то можна помітити зовнішнє схожість, що йде, здається, з тих далеких часів: це дивовижні живі, негайні, «електричні» очі, по-дитячому безпосередні, але навіть на ранній картці - мудрі, як би що увібрали в себе родову відповідальність і, якщо завгодно, зумовлену понад приналежність до того, непопулярного нині класу «Середніх» людей, кого називають іноді презирливо вченими, мислителями, дослідниками.

В Напередодні першого-світової війни сім'я С. І. Ожегова переїжджає до Петрограда, де він закінчує гімназію. Цікавий епізод цього часу нам розповіла Наталія Сергіївна Ожегова. При всій його простоті і, ми б сказали, наготі, випадок дуже милий, характеризує кмітливість і, можливо, вже тоді проявилися філологічні здібності. У їх гімназії викладав француз, який не знав російської мови, і учні любили жартувати над ним. Сергій, живий і сприйнятливий хлопчик, нерідко зі своїми однокашниками запитували вчителя: «Месьє, можна в сортир?» І той, звичайно ж, відповідав: «Так, будь ласка, вийдіть» ( «Сортир» по-французьки означає «виходити»).

За словами Сергія Сергійовича Ожегова, сина вченого, у нього була «бурхлива, гаряча молодість »: він захоплювався футболом, тільки-тільки тоді входили в моду, полягав у спортивному товаристві. Його красивий чоловічий стан, досить високе зростання і хороша закалка надалі чимало допомагали йому. «Ще майже хлопчиськом» він вступив до партії есерів [2].

В 1918 Сергій Ожегов вступає до університету. Значно пізніше він рідко розповідав про свої «генеалогічних коріння» і захопленості саме філологією. І зрозуміло чому: навряд чи було можливо в ті роки говорити і навіть згадувати вголос про те, що в роду були особи духовного сану. Мати Сергія Івановича Олександра Федорівна (в дівоцтві Дегожская) припадала внучатою племінницею відомому філологові і педагогу, професора Петербурзького університету, протоієрею Герасиму Петровичу Павскому (1787-1863). Його «Філологічні спостереження над складом російської мови »були за життя автора удостоєні Демидівської премії і видані двічі. Так Імператорська Академія наук вшанувала працю шановного російського вченого, можливо, в силу своїх «духовних» зобов'язань, які зрозуміли лад і дух мови ширше і ясніше, ніж багато талановитих сучасники. Його шанували, з ним не раз обговорювали проблеми філології багато Учені мужі: і А. Х. Востоков, та І. І. Срезневський, і Ф. І. Буслаєв. Звичайно ж, про це знав С. І. Ожегов. Думаємо, що він не просто це знав з розповідей своєї матінки, але відчував у собі внутрішню потребу продовжити справу великого предка. Тому «філологічний» вибір був для молодого С. І. Ожегова свідомим і цілком визначеним. Тоді, зауважимо, треба було мати неабияку мужність і, щоб в голодні, страшні роки присвятити своє майбутнє науці.

Але почалися заняття були перервані скоро, і С. І. Ожегов був призваний на фронт. Раніше біографи вченого писали: «Юний Сергій Ожегов в 1917 р. з захватом зустрів повалення самодержавства і Велику Жовтневу соціалістичну революцію, що поклала початок нової ери в житті рідного народу. Інакше й не могло бути »[3]. Зараз з величини прожитого і передумати навряд чи можна так категорично судити про погляди молодого Сергія Ожегова. Як і будь-який палкий юнак, він безсумнівно відчував живе потяг до всього нового, та й талановиті філологи того часу, вже проявили себе на викладацькій кафедрі, також були залучені в бурхливі події революційних років (згадаймо хоча б Е. Д. Поліванова, про який говорили, що він заміняє собою весь східний відділ іноземних зносин Радянської Росії). Так чи інакше, але доля йому надала це перше, по-справжньому чоловіче випробування, яке він вистояв, беручи участь в боях на заході Росії, у Карельського перешийка, на Україні. Закінчивши військову службу в 1922 році в штабі Харківського військового округу, він відразу ж приступив до занять на факультеті мовознавства та матеріальної культури університету. У 1926 році він завершує курс навчання і вступає до аспірантури. Найближчі роки він посилено займається мовами і історією рідної словесності. Він бере участь у семінарі Н. Я. Марра і слухає лекції С. П. Обнорського, навчаючись у Інституті історії літератур та мов Заходу і Сходу в Ленінграді. До цього часу відносяться його перші наукові досліди. У зібранні С. І. Ожегова в Архіві РАН зберігся «Проект словника революційної епохи» - провісник майбутньої капітальної роботи авторського колективу під керівництвом Д. Н. Ушакова, де С. І. Ожегов був одним з найактивніших учасників, «рушіїв», як називав його учитель.

Слід зауважити, що наукова атмосфера в Ленінграді 1920-х років сприяла творчому зростанню вченого. Там викладали його старші колеги і соратники: Б. А. Ларін, В. В. Виноградов, Б. В. Томашевський, Л. П. Якубінський. Стара академічна професура, що мала великий досвід і багаті традиції також підтримувала перші кроки в науці молодого талановитого дослідника. Як помітив у своїй книзі Л. І. Скворцов, «крім В. В. Виноградова, представлення його [С. І. Ожегова. - О.Н.] в аспірантуру підписали професора ЛДУ Б. М. Ляпунов та Л. В. Щерба »[4]. Це були відомі вчені свого часу, глибокі знавці слов'янських літератур, мов і діалектів, не ' «тільки теоретики науки, але й тонкі експериментатори (згадаємо знамениту лабораторію фонетики, яку організував Л. В. Щерба).

З кінця 1920-х років С. І. Ожегов працює над великим проектом - «Тлумачний словником російської мови », - Ушаковскім словником, як назвали його пізніше. Це був час виключно плідне для С. І. Ожегова. Він був буквально закоханий в словникову роботу, а що оточували його колеги, такі різні і за своїми науковим інтересам, і по положенню: Г. О. Винокур, В. В. Виноградов, Б. А. Ларін, Б. В. Томашевський і перш за все Дмитро Миколайович Ушаков - допомагали і в якійсь мірі виховували С. І. Ожегова. Але до одного з них він мав особливі почуття, обожнював його, любив і почитав - Д. Н. Ушакова - цього легендарного російського вченого, виключного педагога, самобутнього художника, збирача і любителя народної старовини, мудрого і мужнього людини і, нарешті, дбайливого і чуйного батька, майже забутого зараз. Нам важко зрозуміти, яка . відповідальність лежала на ньому, коли була задумана ідея видавати перший тлумачний словник «радянської» епохи (до речі, за іронією долі, саме за відсутність цієї самої «радянського» і, навпаки, за «міщанство» та ухилення від сучасних той час завдань нещадно критикували цю працю супротивники), і які нападки довелося усім їм винести. Розгорнулася дискусія 1935 нагадувала сумну кампанію революційних років, що ставила собі за мету вигнати компетентних і самостійних учених. І тут в хід йшли всі методи. Ось як про це повідомляв С. І. Ожегов у листі Д. Н. Ушакову від 24 грудня 1935 року, маючи на увазі М. Аптекаря, їх штатного обвинувача:

«Основні положення «критики»: політично незаостренний, беззубий, демобілізує класову боротьбу <...> «хулігансько-кабацкая, термінологія, теж «Роззброює». Причина - непоправний індоевропеізм, буржуазна і дрібнобуржуазне мислення <...> Буде ще бій! <....> А так багато було курйозного і переважно мерзенного, мерзенного. Незважаючи на всю мерзенність <...> всі ці думки; відображають хоч боком відомі настрої, з якими треба рахуватися, тим більше, що вони цілком реальні »[5]. Нелегко відбувалися дискусії і серед самих авторів, з їх іноді непримиренною позицією. Здається, що С. І. Ожегов і тут був дуже здібним: за своїм душевним складом дуже делікатний і м'який, не здатний йти «на пролом», він немало допомагав Д. Н. Ушакову, «згладжуючи кути». Недарма в середовищі ушаковскіх хлопчиків (так називали учнів Д. Н. Ушакова) - він мав славу великим дипломатом і мав прізвисько «Талейран».

С. І. Ожегов переїздить до Москви в 1936 році. Позаду насичені аспірантські роки, викладання в Державному інституті історії мистецтв, педагогічному інституті ім. А. І. Герцена, позаду перша «випробування на міцність»: після виходу 1-го тому Тлумачного словника в Ленінграді розгорілася жорстка дискусія, ставила своєю метою зганьбити дітище Д. Н. Ушакова, заборонити видання словника. Багато листи тих років, з якими нам вдалося ознайомитися, прямо говорили про «політичні» події, що очікують його авторів.

Приїхавши до Москви, С. І. Ожегов дуже швидко увійшов в ритм московського життя. Але головне для нього, що його вчитель і друг Д. М. Ушаков був тепер поруч, а спілкування з ним в його квартирі на Сивцевім Вражку стало тепер постійним. У 1937-1941 рр.. С. І. Ожегов викладає в Московському інституті філософії, літератури та мистецтва. Його захоплюють не тільки суто теоретичні курси, а й мову поезії і взагалі художньої літератури, проізносітельная норма (недарма він слідом за Д. Н. Ушаковим, якого вважали найбільшим фахівцем зі стилістики мови, пізніше консультує редакторів на радіо). С. І. Ожегов злився з Москвою, але все-таки навіть через роки любив бувати в місті своєї юності і гостюватиме у свого перевіреного друга, талановитого ленінградського філолога Бориса Олександровича Ларіна.

В Ленінграді жили і його два брати. Їх трагічна, сповнена якогось фатального ознаки доля і втрата рідних були ще одним важким випробуванням С. І. Ожегова, випробуванням, яке, здається, він мужньо ніс у собі все життя. Ще до війни помер його молодший брат Євген, заразившись туберкульозом. Померла і їхня маленька дочка. Коли настала війна, середній брат - Борис, який проживав також у Ленінграді, внаслідок слабкого зору) не зміг піти на фронт, але брав активну участь в оборонному будівництві і, опинившись у блокадному місті, помер від голоду, залишивши після себе дружину і двох маленьких дітей. Ось як про це писав С. І. Ожегов своєї тітки в Свердловськ 5 квітня 1942:

«Дорога тьотя Зіна! Напевно, не отримала ти мого останнього листа, де я писав про смерті Борі 5 січня. А днями отримав ще, нова сумна звістка. У середині січня помер Борин син Альоша, 26 січня мама померла, а 1 лютого Борина дружина Клавдія Олександрівна. Нікого тепер у мене не залишилося. Не міг отямитися. Чотирирічна Наташа жива, ще там. Викликаю її до себе в Москву, м <ожете> б <ыть> вдасться перевезти. Буду сам поки няньчити ... »(з архіву Н. С. Ожегова).

Робота над Словником закінчилася в передвоєнні роки. У 1940-му вийшов останній 4-й том. Це було справжньою подією в науковому житті. А С. І. Ожегов жив новими задумами ... Один з них, підказаний Д. Н. Ушакова, він мав намір здійснити в найближчі роки. Це був план складання популярного тлумачного однотомного словника. Але здійснення цього проекту відсунулося на роки. Настала війна.

Вчені колективи спішно евакуювали в серпні-жовтні 1941 року. Одних, таких, як В. В. Виноградов, «неблагонадійних», відправили до Сибіру,. Інших - у глибинку країни. Багато мат були відправлені в Узбекистан, практично весь Інститут мови та писемності. Д. М. Ушаков повідомляв пізніше про це «подорож» у листі до свого учня Г. О. Винокур: «Ви були свідком нашого скорополітельного від'їзду в ніч на 14/Х. Як ми їхали? Здавалося, що погано (тісно, спали ніби як по черзі і т. д.); ... два рази в дорозі, в Куйбишеві і Оренбурзі, нам за якимось розпорядженням видали хліба по величезній буханці на ч <ялинові> ка. Порівняти це з тією масою горя, страждань і жертв, к <ото> рие випали на долю тисячам і тисячам інших! - У нашому поїзді один вагон - академічний, інші: «письменники», кіношники (з Л. Орлової - ситі, розпещені нахлібники в м'якому вагоні )...» [6].

С. І. Ожегов залишився в Москві, не припиняючи своїх занять. Він розробив курс російської палеографії і викладав його студентам педінституту у воєнні роки, чергував в нічних патрулях, охороняв рідний дім - згодом Інститут російської мови. (У ці роки С. І. Ожегов виконував обов'язки директора Інституту мови і писемності). Бажаючи хоч у чомусь бути корисним країні, разом з іншими що залишилися колегами він організовує Мовознавча наукове товариство, вивчає мова воєнного часу. Багатьом це не подобалося, і він співчутливо в листі до Г. О. Винокур повідомляв про це: «Знаючи ставлення до мене деяких ташкентців, я й до Вашій мовчання схильний ставитися підозріло! Адже мене звинувачують і в хворобі ДН (тобто Ушакова. - О. Н.), і за відмову їхати з Москви, і за створення в Москві «Суспільства» лінгвістичного, як там здається називають, і ще багато за що ... »[7].

Залишаючись в центрі, С. І. Ожегов допомагав багатьом своїм колегам, які перебували у важких умовах в евакуації, повернутися незабаром до Москви для продовження спільної словникової роботи. Не повернувся тільки Д. М. Ушаков. Останні тижні його страшно мучила астма; Ташкентська погода негативно вплинула на його здоров'я, і він раптово помер 17 квітня 1942. 22 червня того ж року його учні та колеги вшанували пам'ять Д. Н. Ушакова засіданням філологічного факультету Московського університету та Інституту мови та писемності, де були прочитані проникливі доповіді. Серед виступаючих був і С. І. Ожегов. Він, говорив про головне справу життя свого вчителів?? - «Тлумачному словнику російської мови» [8].

В 1947 С. І. Ожегов разом з іншими співробітниками Інституту російської мови направляє листа Й. В. Сталіну [9] з проханням не переводити Інститут у Ленінград, що могло б істотно підірвати вчені сили. Сформований в 1944 році, на думку авторів листа, Інститут виконує відповідальні функції в справі вивчення та пропаганди рідної мови. Ми не знаємо, якою була реакція керівника держави, але розуміємо всю відповідальність цього вчинку, за яким могли піти й інші, трагічні події. Але Інститут був залишений на колишньому місці, і С. І. Ожегов зайнявся своїм «дітищем» - «Словником російської мови ». 1-е видання цього, що став вже класичним, «тезауруса» вийшло в 1949 році і відразу ж звернуло на себе увагу читачів, вчених і критиків. С. І. Ожегов отримував сотні листів з проханнями надіслати словник, пояснити те чи інше слівце. Багато хто зверталися до нього за консультацією, і нікому вчений не відмовляв. «... Відомо, що прокласти нову дорогу зустрічає багато пріпятствій », - писав знаменитий предок С. І. Ожегова Г. П. Павскій [10]. Так і С. І. Ожегов удостоївся не тільки заслуженої похвали і врівноваженою оцінки, але й досить тенденційною критики. 11 червня 1950 газета «Культура і життя» опублікувала рецензію якогось Н. Родіонова з характерною назвою «Про один невдалому словнику », де автор, подібно до тих (в ушаковскіе часів) критикам, намагався зганьбити «Словник», застосовуючи всі ті ж, політичні методи залякування. С. І. Ожегов написав відповідного листа редактору газети, а копію послав в «Правду». Ми знайомилися з цим 13-сторінковим посланням вченого [11] та відразу ж звернули увагу на підхід С. І. Ожегова: він не намагався принизити горе-рецензента, а висував йому обгрунтовано жорстку аргументацію, покладався тільки на наукові філологічні принципи і в підсумку здобув перемогу.

При життя вченого Словник витримав 8 видань, і С. І. Ожегов над кожним з них ретельно працював, продумував і переглядав помилки і недоліки. Не без спору проходило і обговорення Словника в академічному колі. Колишній викладач С. І. Ожегова, а пізніше академік С. П. Обнорський, який виступив редактором 1-го видання Словника, пізніше не зміг розділити позиції С. І. Ожегова, а що намітилися ще наприкінці 1940-х років розбіжності призвели до усунення С. П. Обнорського від участі в цьому виданні. Щоб була зрозуміла суть їх спору, наведемо невеликий фрагмент з його листа. Так, опонент С. І. Ожегова пише: «Звичайно, будь-яка орфографія умовна. Я розумію, що у спірних випадках можна домовитися там-то писати разом, або окремо, або з дефісом, або з малої, або з великої літери. З цим я погоджуюся, як мені ні огидно по Ушакову читати «причому» (СР при цьому!) [я бачу все-таки «до чого»]. Але писати «горій» вм <Есто> «гірський», «Висій» вм <Есто> «вищий», «вящій» вм <Есто> «вящшій» це свавілля. Це все одно, що домовитися «справа» писати через «деко», наприклад. Я на такий свавілля йти не можу. Нехай йде хто-небудь інший, ... для якого і «Корова» можна писати через два ятя і т. д. »[12]. Були й інші, не тільки особисті, але і видавничі розбіжності.

Цікавий такий епізод, почерпнутий нами з «філологічних спостережень» Г. П. Павского. Як здається, і він не раз зустрічав несхвальні вигуки, але знаходив мужність відстоювати власний погляд. І цей приклад був для С. І. Ожегова вельми є показовим: «Є люди, яким, не подобається моє звірення Російських слів з словами іноземних мов. Їм здається, що за такого звірення знищується самобутність і самостійність Російської мови. Ні, я ніколи не був того думки, що Російська мова є збірник, складений з різних мов цих країв. Я впевнений, що Російська мова утворився за своїми начал ... »[13].

Чим ж цікавий і корисний «Словник» С. І. Ожегова? Вважаємо, що це свого роду лексикографічний еталон, життя якого триває і зараз. Важко назвати інше таке видання, яке було б таке популярне і не тільки через те; «Фонду» слів і продуманою. концепції, що йде з часів Д. Н. Ушакова, а й з-за постійної кропіткої роботи і. грамотного «осучаснення» Словника [13а].

1940-ті роки були одними з найбільш плідних в життя С. І. Ожегова. Він багато працював, а народжені в надрах його душі майбутні проекти знайшли вдале втілення пізніше, в 1950-і роки. Один з них був пов'язаний зі створенням Центру з вивчення культури мови, Сектору, як його пізніше назвали. З 1952 року і до кінця життя він очолює Сектор, одним з центральних напрямків якого стали вивчення і пропаганда рідної мови, не примітивна, як зараз (на кшталт одномінутной прогулянковій телепрограми «Азбука»), а, якщо завгодно, всеосяжна. Він і його співробітники виступали по радіо, консультували дикторів і театральних працівників, замітки С. І. Ожегова нерідко - з'являлися в періодичній пресі, він був постійним учасником літературних вечорів у Будинку вчених, запрошуючи для співробітництва в Сектор таких корифеїв письменницької справи, як К. І. Чуковський, Лев Успенський, Ф. В. Гладков, вчених, діячів мистецтва. Тоді ж почали виходити під його редакцією і в співавторстві знамениті словники проізносітельних норм, до яких прислухалися, які знали і вивчали навіть в далекому зарубіжжі.

В 1950-і роки в системі Інституту російської мови з'являється ще одне періодичне видання - науково-популярну серію «Питання культури мови», організатором і натхненником якої став С. І. Ожегов. Саме на сторінках цих книг з'явилася згодом гучна стаття Т. Г. Винокур «Про мову і стилі повісті А. І. Солженіцина «Один день« Івана Денисовича »[14]. У «Вопросах культури мовлення »проходили апробацію роботи молодих колег і учнів С. І. Ожегова, які стали потім відомими русистів-норматівістамі: Ю. А. Бєльчикова, В. Л. Воронцової, Л. К. Граудіной, В. Г. Костомарова, Л. І. Скворцова, Б. С. Шварцкопф і багатьох інших. Те увагу і повагу до початківців талановитим дослідникам, яке завжди надавав С. І. Ожегов моральною підтримкою, дружнім співучастю і просто людської допомогою, незмінно приваблювало до нього людей. І тепер відкриті С. І. Ожегова імена - продовжувачі справи свого вчителі - «ожеговци» - багато в чому спираються на багаті традиції, закладені С. І. Ожегова. Він умів розгледіти в людині індивідуальність, відчути її якимось своїм внутрішнім «дотиком». Тому молоде покоління, які згуртувалися навколо свого вчителя - «могутня купка» - як назвав їх одного разу в листі до нього К. І. Чуковський, - розкрилося ще при ньому, показавши і довівши свою прихильність; його ідеям та задумам.

Ще однією справою життя (поряд з виданням «Словника російської мови») була підготовка нового наукового журналу «з людським обличчям». Ним стала «Російська мова» (перший номер вийшов після смерті С. І. Ожегова в 1967 році), мабуть, самий багатотиражних з академічних журналів, що користується успіхом і заслуженим повагою і зараз.

Будучи глибоким академічним фахівцем і ведучи велику викладацьку діяльність (він багато років працював в МГУ), С. І. Ожегов все ж таки не »був кабінетним вченим і жваво відгукувався з властивою йому доброю іронією на те зміни в мові, які починали входити до словника пересічної людини в космічну епоху. Він лояльно ставився до «словесним проказа» молоді, прислухався до неї, добре знав і міг оцінити літературний, що застосовується у особливих випадках, жаргон. Прикладом тому може служити був їхнім спільно з іншим знаменитим ученим, А. А. Реформатським, картотека російського мату - не збори нецензурних виразів в жалюгідні «словники», раз у раз мелькаючі зараз на книжкових прилавках, а науково обгрунтоване і художньо оформлене дослідження соціології мовного побуту населення міської - те, що є настільки популярним і актуальним у наші дні. У статті, присвяченій 90-річчю з дня народження С. І. Ожегова, один із самих талановитих і відданих його учениць проф. Л. К. Граудіна так написала про самобутній підході вченого до миру змінюються слів і явищ: «С. І. Ожегов неодноразово повторював думку про те, що потрібні експериментальні [курсив наш. - O. H.] дослідження і постійно діюча служба російського слова. Обстеження стану норм літературної мови, аналіз діючих тенденцій і прогнозування найбільш ймовірних шляхів розвитку - ці сторони <...> «розумною і об'єктивної виправданою нормалізації »мови складають важливу частину діяльності відділу культури мови і в наші дні »[15].

Останні роки життя С. І. Ожегова не були простими ні в особисте ставлення, ні в суспільному (тобто науковому, тому що наука для нього була служінням високим, втраченим нині, суспільним ідеалам). Інститутська діяльність вченого була затьмарена нападками і гордовитими випадами в його бік. Інші, особливо майстерні в інтригах «колеги», називали Сергія Івановича «не вченим» (sic!), намагалися принизити по-всякому, замовчуючи його роль і внесок в науку, яка, ще ; раз підкреслимо, не була для нього особистою справою, але суспільно корисним. Будь він більш раціональним, практичним у своїх інтересах або ж улесливим владі, він, без сумніву, міг мати «кращу репутацію», про що так турбувалися та й переймаються зараз його учні й колеги. Але Сергій Іванович був перш за все щирим по відношенню до самого себе і далеким від політичної кон'юнктури в науці. А воно, покоління нових «маррістов», вже ступала йому на п'яти і висувалася вперед. Звичайно, не все було так просто й однозначно, і ми не в силах та й не має права оцінювати це. Були ті, хто до кінця йшов разом з ним, у одній упряжці, і через десятиліття залишався відданим справі вчителі, були й інші, хто відвернувся від С. І. Ожегова, як тільки він пішов з життя, і примкнули до більш «перспективного» діячу, а третій - руйнували створене ним.

Особлива тема - захоплення С. І. Ожегова. Він був дуже цікавим чоловіком «не без індивідуальності »(до речі, саме цю якість він особливо цінував в жінках) і неодмінно привертав увагу слабкої половини людства, будучи пристрасним, влюбливим, що захоплюються. Юнацький азарт, приваблива сила «електричного» погляду, здається, залишалися з ним все життя і, можливо, тому, він був завжди молодий і чуйний душею, чистий в поривах. С. І. Ожегов володів реальним почуттям часу, де на його вік, на життя покоління 1900-х, припали самі важкі, іноді нестерпні випробування, переплітаючись з рідкими роками спокою і розміреним, благополучного життя. Від солодких вражень щасливого дитинства в лоні турботливою і освіченої сім'ї та наповнених живим інтересом гімназійних років до страшних місяців революції і не менш важких випробувань громадянською війною, від першої юнацьку закоханість і насичених задумами і шуканнями студентських і аспірантських років до тяжкого часу репресій, забрали і скалічили життя багатьох його вчителів і однокашників, від знайомства з Д. Н. Ушакова, що став йому дбайливим і вірним наставником до знову трагічних і довгих місяців Великої Вітчизняної війни, від першого успіху і визнання до «розносів», пліток і пересудів - все це фрагменти його нелегкою, але осяяної благородними помислами життя, де любов - це світле і що зберігається у схованках душі властивість - було незмінним супутником С. І. Ожегова. Син вченого, С. С. Ожегов, так якось повідав про свого батька: «Відлуння молодості, своєрідне «гусарство» завжди жили в батька. Все життя він залишався худорлявим, підтягнутим, уважно стежать за собою людиною. Спокійний і незворушний, він був здатний і на непередбачувані захоплення. Він подобався і любив подобатися жінкам ... »[16]. Його прихильність до Людини, зворушливе увагу до дам і велика особиста спостережливість були невід'ємними рисами характеру життєлюбного Сергія Івановича. Тому, напевно, він не був категоричний у своїх оцінках і не судив суворо людей.

Про його душевні якості нам чимало розповіли листи до вченого - не те, що стають «здобиччю» спритних дослідників, які шукають гучних імен, а ті численні відгуки його нині забутих колег, які сповнені самих серцевих, щирих почуттів. Один з них, що працював в кінці 1950 - початку 1960-х рр.. за договором у Секторі культури мови, Е. А. Сидоров, писав Сергію Івановичу 19 серпня 1962: «З почуттям не тільки глибокого задоволення, але і великого задоволення пишу я Вам ці рядки, дорогий Сергій Іванович, -- згадуючи останню нашу розмову, що не довгу, але таку душевну. Вона, ця бесіда - Як і лист Ваш, - так мене зворушила, що зараз ось я мало не написав «Мій дорогий друже» ... Чи не обессудьте на цьому! Але не можна ж не бути зворушеним: новий наступаючий - космічний! (розмах-то який!) - вік нітрохи, мабуть, не позначається на душевності таких відносин, які, до моєї непідробною радості, встановилися між нами »[17]. Пам'ятаю, як в іншому листі той же вчений писав про те, що якщо не буде можливості оплачувати його роботу для Сектора, то він як і раніше готовий для нього (а, значить, перш за все для С. І. Ожегова) трудитися і просив прийняти запевнення в цій його позиції і незмінних почуття поваги до старшого колеги. Мимоволі виникає запитання: а хто тепер був би здатний безкорисливо працювати за ідею, для науки? Чи, може, вже не залишилося таких імен, як Сергій Іванович Ожегов, не здатних змушувати працювати на себе, але незмінно притягають до себе і глибиною свого інтелекту, та виключної делікатністю, і повагою до співрозмовника, і особливим ожеговскім чарівністю.

Його зовнішність - і зовнішній, і: внутрішній - був на диво гармонійний, граціозний, а священиче особа, акуратна, з роками сива борідка і манери старого аристократа викликали курйозні випадки. Одного разу, коли С. І. Ожегов, Н. С. Поспєлов і Н. Ю. Шведова приїхали в Ленінград, то, вийшовши з перону Московського вокзалу, попрямували до стоянки таксі і, благополучно присівши в салоні, з незворушною елегантністю попросили водія відвезти їх до Академії (наук), але, ймовірно, збентежений їх виглядом і манерами чоловіків, той привіз їх в ... духовну академію.

В Бути може, він згадував і улюбленого їм філософа-ідеаліста Г. Г. Шпета, забороненого в радянські часи, томик творів якого він мав у своїй бібліотеці. Напевно, перед його очима проходили прожиті дні нелегкого життя, де позбавлення йшли пліч-о-пліч з надією та вірою, які підтримували його у важкі хвилини, підживлювати його страждає душу. Кажуть, що в часи репресій на С. І. Ожегова - не фізичних, а моральних, але доставляли йому, мабуть, ще більшу біль, ніж фізична, - в, здавалося б, відносно спокійні 1960-і роки, він не протистояти своїм наклепникам, бо жив за іншим, духовним принципам, але будучи, не в силах стримати страждання і біль від випадів тих, хто його оточує, ... плакав.

С. І. Ожегов помер 15 грудня 1964 року.

Він просив, щоб його поховали на Ваганьковському кладовищі за християнським звичаєм. Але це бажання Сергія Івановича виконано не було. І тепер його прах, примирені часом, покоїться в стіні Новодівичого некрополя. Наталія Сергіївна Ожегова розповідала, що слово «Бог» в їхній родині було присутнє постійно. Ні, це не було релігійним культом, і діти виховувалися в світських умовах, але саме дотик і світовідчуття Духа незмінно ходило з всього того, що робив Сергій Іванович. У ті часи непримиренні, коли державною релігією був комунізм, а радянський «вчений-інтелігент» вже мав інший вигляд, С. І. Ожегова називали російським паном (вираз А. А. Реформатського). Мабуть, його людська суть внутрішньо протистояла навколишнього світу. Він мав свою «ходою», мав вишукані манери і завжди стежив за своїм зовнішнім виглядом, він по-особливому сідав (не, «бухало з ніг», як зараз) і говорив, залишаючись все тим же простим, доступним, м'яким людиною зі своїми слабкостями. У родині Сергія Івановича ніколи не було святенництва по відношенню до релігії, але, з іншого боку - не було і. »показного молебню ». Єдиний свято, яке він свято дотримувався, - це Пасха. Тоді він ходив до всеношної в Новодівочий монастир ...

В «Російському словнику мовного розширення" А. І. Солженіцина є таке слово -- «Богорад», тобто присвячувати себе богоугодною справах. Сергій Іванович Ожегов і був таким «богорадним», «хорошим російською людиною та славетним ученим» [18], життя якого, все-таки занадто коротка, але яскрава, стрімка, багата подіями і зустрічами - гіднанашої пам'яті. Нехай хоча б в такій малій мірі, єдино можливою зараз, як цей «етюд», ми відкрили схованки душі і шукання мудрого, поважного вченого, людини, яку за життя не судилося було зрозуміти багатьом.

Ми не раз зверталися до знаменитого вченого чоловіка 19-го століття протоієрею Т. П. Павскому. Передмова до 2-го видання його книги завершується такими словами, очевидно, близькими і зрозумілими не менш талановитому нащадку, який, бути може, зберігав у собі цю потаємну думку і прямував їй все життя: «... Заглиблюватися і вишукувати основа будь-якої справи і слова є моє улюблене «Заняття. А улюблену справу роблять про себе, не питаючи інших, без особливих сторонніх видів »[19].

Мені згадується тут недавня архівна знахідка - «Саmро Santo моїй пам'яті». Образи покійних в моїй свідомості »А. А. Золотарьова - кілька списаних скупим почерком зошитів, де представлені образи сучасників, збереглися в пам'яті автора: там є і портрети вчених (наприклад, Д. Н. Ушакова), і письменників, і діячів мистецтва, і духовних осіб, і просто близьких А. А. Золотарьову знайомих. І мені подумалося: шкода, що тепер ніхто не пише подібних «зошитів» ... Запис на обкладинці однієї з них свідчить: «Бог є Вічна Любов і Вічна Пам'ять. Любовно працювати для збереження вигляду покійних - робота Господня »[20].

Список літератури

1. Ігумен Андронік (О. С. Трубачов). Життя і доля// Флоренский П. А. Сочинения в 4 т. Том 1. - М., 1994. С. 34.

2. Ожегов С. С. Передмова// Ашукина Н. С. Ожегов С.І., Філіппов В.А. Словник до п'єс О. М. Островського. - Репринтное видання. - М., 1993. С. 7.

3. Скворцов Л. И. С. И. Ожегов. М., 1982. С. 17.

4 . Там же. С. 21.

5. Архів РАН. Ф. 1516. On. 2. Од. хр. № 136. Арк. 14-14 об.

6. РГАЛІ. Ф. 2164. On. 1. Од. хр. № 335.  Л. 27.

7. РГАЛІ. Ф. 2164. On. 1. Од. хр. № 319.  Л. 12 об.

8. Виступ С. І. Ожегова та інших учасників того пам'ятного засідання були опубліковані зовсім недавно Т. Г. Винокур і М. Д. Архангельський. Див: Пам'яті Д. Н. Ушакова (до 50-річчя з дня смерті)// Известия РАН. Серія літератури і мови. Том. 51. № 3, 1992. С. 63-81.

9. Архів РАН. Ф. 1516. On. 1. Од. хр. № 223.

10. Павскій Г. П. Філологічні спостереження над складом російської мови. Изд 2-е. -- СПб., 1850. С. III.

11. Архів РАН. Ф. 1516. On. 1. Од. хр. № 225.

12. Архів РАН. Ф. 1516. On. 2. Од. хр. № 113. Л. 5 об.

13. Павскій Г. П. Указ. соч. С. V.

13а. В архіві Н. С. Ожегова зберігся цікавий документ - копія листа С. І. Ожегова в державне видавництво «Радянська енциклопедія» від 20 березня 1964 року, де вчений, зокрема, пише: «У 1964 році вийшло нове стереотипне видання мого однотомного «Словника російської мови». Зараз працює утворена при Відділенні літератури та мови АН СРСР Орфографічна комісія, яка розглядає питання спрощення та удосконалення російської орфографії. У недалекому, мабуть, майбутньому ця робота завершиться створенням проекту нових правил правопису. У зв'язку з цим я вважаю недоцільним подальше видання Словника стереотипним [тут і далі курсив наш. - О. М.] способом. Я вважаю за необхідне підготувати