Доповідь з агрохімії
Розвиток поглядів на харчування рослин до Лібіха
Історію розвитку агрохімії в нашій країні можна підрозділ-
лити на три періоди. Перший період охоплює кінець XVIII
і першу половину XIX століття. Цей період характеризує-
ся накопиченням даних з питань харчування рослин, примі-
неніем добрив і першими спробами їх узагальнення.
Другий період охоплює другу половину XIX і початок XX
сторіччя до жовтневого перевороту 17-го року. Для цього
періоду характерний розвиток дослідів у лабораторіях, на
досвідчених станціях і у виробничих умовах.
Роботами цього періоду показана необхідність глибокого
вивчення живлення рослин, хімічних і біологічних про-
процесів в грунті, що є основою для застосування мінеральні-
ний.
Третім періодом у розвитку агрохімії є радянський
період. Його можна охарактеризувати, як період реконструк-
ції сільського господарства в цілому, механізайіей і хімізацією
землеробства.
У XVIII столітті в Росії панувала кріпосницька
система господарства. Поряд з цим виникали капіталістічес-
Електричні форми господарювання у вигляді дрібного товарного виробництва.
Найбільш високого для того рівня досягла металургійна
промисловість. Під впливом металургійної, військової,
кораблебудівної промисловості в россии стали розви-
тися природничі науки. У 1725 році в Петербурзі була
організована академія наук, а в 1755 р. з ініціативи ге-
ніального Ломоносова створений Московський університет. XVIII
століття ознаменувалося в Росії в ряд винаходів та досягнень
в галузі науки (Повзунів та ін.) Це позитивно оповіді-
лось на творчості Ломоносова. У 1748 році Ломоносовим б-
ла побудована перша в Росії науково-дослідна хи-
номічному лабораторія, в якій він проводив роботи з хі-
ми Академії, фізики, мінералогії та геології. До геніальне відкриття-
ям Ломоносова, що склав епоху в розвитку передової нау-
ки всіх країн, відноситься відкриття і природно-наукове
обгрунтування закону збереження речовини і руху, що стали-
го одним із наріжних каменів матеріалістичного істо-
ковані природи. Цей закон відкрито відкрито їм абсолютно
самостійно, і задовго до Лавуазьє. На основі цього за-
кону Ломоносов по-новому пояснює багато явищ природи,
зокрема, їм була створена і науково обгрунтована теорія
про природу теплових явищ. М.В. Ломоносов відіграв величезну
роль в обгрунтуванні і подальшому розвитку основних принци-
пов матеріалістичної філософії в нашій країні. Роботи
Ломоносова дуже вплинули на розвиток науки в
Росії, зокрема, природознавства, на розвиток передової
думки. Можна сказати, що Ломоносов був начальником природ-
вознанія в Росії.
Особливо сильний вплив Ломоносова позначилося на розвитку
фізики і хімії. Він ввів у хімію ваги і кількісні наб-
люденія. Це позначилося і на дослідженнях в агрономії.
І. І. Комов (1750-1792), професор землеробства та інших на-
ук, у своїй книзі таким чином визначає сутність
землеробства: "Землеробство ж з високими науками тісній союз
має, які суть Історія природна, наука лікувальна,
Хімія, Механіка і майже вся Фізика, і саме воно є ніщо
інше, як частина Фізики дослідної, тільки всіх корисних.
Комов закликає до розвитку дослідної роботи, яка поса-
на дати більш глибокі відповіді на різні питання агроном-
ми Академії, причому рекомендує не покладатися на "одноразовий
досвід ", а для більшої впевненості повторювати його.
У книзі Комова докладно викладено значення багатьох сель-
скохозяйственних культур, описуються обробка грунту,
добриво, сівозміни, землеробські знаряддя. Характер-
чаплі грунту, Комов говорив, що "про доброту" і глинистої і
піщаної і всякої землі за кількістю чорнозему в них з-
держімого судити можна. Для визначення в грунті кількості
глини, піску, вапна та "живильного соку" він пропонував
механічний аналіз, заснований на поділі глини від
піску отмучіваніем водою, і хімічний аналіз.
Комов писав, що поживний сік народиться від "согнітія
тварин ", трав'яних речовин і коріння в землі, стебел і
гілок рослин на повітрі. Піщана земля від нього пліт-
неї, а глиниста робиться пухкі. Дізнавшись властивості землі,
головна справа хлібороба полягає, по Комову, в тому, щоб
"худу" землю удобрити, і удобривши, старатися, щоб вона
добре не втратила. Перше робиться оранкою, а останнє
черговим сівбою різних культур.
Обробка грунту, на думку Комова, не може замінить
внесення гною. При цьому Комов підкреслював, що гній
має велике значення в поліпшенні фізичних властивостей поч-
ви, у створенні пухкості грунту і збереження вологи. Комов
зазначає також важливу роль у поліпшенні грунту і підвищення
врожаю. На його думку, вапнування глинистої грунту поло-
жітельно позначається в продовження 20 років і більше. При
це вапно глинисту грунт не тільки робить пухкої, але і
усяку кислоту в глинистій по великій частині землі знаходячи-
щуюся винищує. Тому Комов рекомендує шукати відомого-
някі і мергель і вносити по 100-150 чвертей сыромолотого
вапняку на десятину (1 чверть - близько 200 л).
І. І. Комов докладно описує приготування фекальних
компостів. Курячий послід він пропонує вносити під озимину
під час сівби разом з насінням або навесні, коли зійде
сніг, у підживлення. Гній він рекомендує вивозити на поле
свіжим, а не згоріли або згнилі, тому що при цьому сила
поживна зникне. Після вивезення в поле гній повинен
негайно кріпитися в грунт.
Комов надавав великого значення у харчуванні рослин
органічного речовини грунту. У цьому відношенні він з'явився
попередником німецького вченого Теера, хіба так
звану гумусових теорію (см.ниже) живлення рослин.
Болотов А.Т. (1738-1833) протягом низки десятиліть
займався питаннями сільського господарства і відіграв велику
роль у розвитку російської агрономії. Велика увага їм
приділено удобрення грунтів. Ним опубліковано більше 20 статей з
питань використання добрив. Зберігати гній він реко-
мендовал не під тваринами, а в спеціальних навозохранілі-
щах в ущільнених купах.
У статті Про гнойових солях А. Т. Болотов пише про обра-
тання з органічних добрив доступних рослинам пі-
тательних речовин.
А. П. Пошман (1792-1852) у своїй книзі Повчання про
готування сухих і вологих туків, службовців до удобрення
ріллі (1809) висловив міркування про те, що в удобренні
діючим початком є лучно-соляні речовини, з-
тримаються в гною і в попелі, інакше кажучи, мінеральні
речовини, які і служать поживою для рослин. Таким обра-
зом, за багато років до опублікування Ю. Лібіх теорії міні-
рального харчування Болотов і Пошман писали про значення міні-
ральних солей у харчуванні рослин.
М. Г. Павлов (1794-1840), який був професором Мос-
ковського університету, читав лекції з фізики, технології,
лісівництва, сільського господарства і керував земледельчес-
кою школою. Він вперше в Росії пов'язав хімію з агрономії.
У 1825 р. М. Г. Павловим видано працю землеробська хімія.
М. Г. Павлов писав, що землеробська хімія є нау-
ка про речовину виключно тих предметів, які мають
ставлення до землеробства і знання речовині яким може керів-
водствовать з вигідними пристрою виробництв цього ис-
кусства. Удобрити грунт, по М * Г * Павлову, значить зробити її
більше плодоносної. Землеудобреніе може бути здійснено
з метою поліпшення фізичних властивостей або усунення киць-
лот, або прискорення руйнування органічних речовин грунту,
або підвищення родючості. Метою останнього, по Павлову,
є множення в грунті поживних речовин або за
Принаймні винагороду того, що викрадається з землі
зростаючими на ній рослинами за допомогою органічних
добрив.
Роботи цих учених відносяться до першого, початкового пе-
періоди у розвитку агрохімії, коли головним чином накаплі-
вались свещенія про живлення рослин і удобренні і робилися
спроби узагальнення накопиченого досвіду.
Узагальнення відомостей про харчування і удобренні, як ми ви-
поділи, призвело Комова в кінці 18-го століття до висновку про важливу
ролі гумусу у харчуванні рослин, а на початку 19-го століття,
узагальнюючи дані по добривах, Пошман прийшов до висновку,
що в добривах діючим початком є мінеральна
частину.
Розвиток агрохімії в Західній Європі
Не входячи до виклад досліджень у галузі агрохімії
в Західній Європі більш раннього періоду, відзначимо роботи з
агрохімії, починаючи з Х1Х століття, коли в лабораторіях
розгорнулася робота по вивченню живлення рослин.
У 1804 р. отримали популярність дослідження з ассі-
міляціі вуглецю і диханню рослин. Французький учений
Соссюр провів детальний аналіз золи рослин і на основа-
ванні цих даних прийшов до висновку, що мінеральні речовини
не випадково проникають з рослина. Наприклад, фосфорнокислий
вапно була знайдена їм взоле всіх рослин.
У 1800 р. Шрадер знайшов у проростках в 4 рази більше
золи, ніж в насінні (причина - нечистота умов досвіду), і
прийшов до висновку, що рослини самі проводять свої зольні
речовини за допомогою життєвої сили і не потребують дос-
тавленіі їх ззовні. Для перевірки цього твердження Соссюр
вирощував рослини на дестіллірованной воді і знайшов у них
мінеральних речовин стільки ж, скільки їх було в насінні.
Таким чином, Соссюра були експериментально спростовані
вітаїстичною подання Шрадер про живлення рослин.
На підставі своїх дослідів Соссюр дійшов висновку, що
головним джерелом вуглецю для рослин є атмосфе-
ра, а грунт - джерелом зольних речовин. Лібіх впоследс-
твіі використовував аналізи і висновки Соссюра як дово-
дів на користь теорії мінерального живлення рослин.
Наприкінці ХУ111 і на початку Х1Х століття в Західній Єв-
ропе була широко поширена так звана гумусова
теорія живлення рослин. Один з найбільш відних' сторін-
ників цієї теорії німецький учений Теер говорив про гумусі
наступним чином. Родючість грунту залежить власне це-
ликом від гумусу, оскільки, крім води, він представляє
єдине речовина грунту, що може служити їжею рослини
ний.
У той час вважалося, що чим більше живильних ве-
вин містить рослина, тим більше воно поглинає і гуму-
са. Прихильниками гумусовий теорії мінеральних речовин
відводилася непряма роль: вони лише прискорюють, по їх представлення
тавленіям, процеси розкладання органічних речовин в поч-
ві і переводять гумус в удобоусвояемую для рослин форму.
Теер і інші прихильники гумусовий теорії вважали
важливою умовою для підтримки родючості грунту нагромадження-
ня та збереження в ній гумусу. Необхідність сівозміни
обгрунтовувалася прагнення зрівноважити витрат органічного-
го речовини з його приходом в грунт.
У гумусовий теорії поєднувалися вірні спостереження агро-
номів-практиків про велике значення гумусу для родючості
грунту з невірними метафізичними уявленнями про те,
що гумус є єдиною речовиною грунту, що можуть
служити їжею для рослин.
Ряд вчених того часу виступали проти гумусовий
теорії. До них відносяться перш за все Буссенго, Шпренгель і
Лібіх.
Буссенго (Франція) відомий своїми роботами (опублікування-
кованими в 1836-1841гг.) з фізіології, біохімії та агро-
хімії. ОН встановив, що джерелом вуглецю для рослин
служить угленкіслота повітря. Їм було показано також впливає-
ня зовнішніх умов на асиміляцію вуглецю листям.
Вивчення особливостей харчування тварин і рослин
відіграв велику роль у подальшому розвитку досліджень з
азотного живлення рослин. Досліди з рослинами в искусії-
ничих умовах призвели Буссенго до розробки вегетаційний-
ного методу для вивчення живлення рослин.
Відкинувши гумусових теорію живлення рослин, Буссенго
розвинув так звану азотну теорію. У своєму маєтку він
влаштував дослідну станцію з добре обладнаній лабораторії-
їй, де займався дослідженнями з 1836 р. У кількох
сівозмінах дослідного поля він провів облік урожаїв і визна-
ділив вміст вуглецю, азоту і золи в врожаї. Це
дозволило Буссенго провести облік кругообігу речовин в
господарстві. Він виявив, що накопичення вуглецю в врожаях
не пов'язане з його кількістю в гною. Особливо цінним б-
ло встановлення того факту, що кількість азоту в врожаях
за цілий сівозміну перевершує то його кількість, яка
дається рослинами з гноєм. Надлишок азоту в урожаї був
тим вище, чим більша була участь в сівозміні бобових
рослин - конюшини та люцерни.
Таким чином, в польових умовах було встановлено,
що бобові культури збагачують грунт азотом, доступним
інших рослин, що й позначається на підвищенні їх уро-
жая, наприклад, урожай пшениці після конюшини вище врожаю
пшениці після картоплі й коренеплодів.
Буссенго висловив думку, що азот, який накаплі-
вають бобовиее, походить з повітря. Пізніше він намагався
відтворити фіксацію азоту бобовими в вегетаційних досвідом-
тах з попередньою стерилізацією піску і судин. Обна-
ружілось, що чим більш чисті умови створював він в досвідом-
тах, тим менш ясні виходили результати. У той час та-
дещо явище було неясно. Тепер відомо, що при Стер-
зації середовища був відсутній симбіоз бобових з бульбочкових
бактеріями, тому фіксації азоту повітря не відбувалося.
Роботи Буссенго привели до встановлення важливого значен-
ня азотних добрив у підвищенні врожаїв. Своїми дослід-
ваніямі Буссенго вирішив ряд важливих питань фізіології рас-
теній, біохімії та агрохімії.
Німецький учений Шпренгель, що опублікував свої поглядом-
ди на живлення рослин в 1837-1839 рр.., був одним з бли-
жайшіх Лібіха попередників. Шпренгель, писав, що рас-
тенія - з неорганічних речовин, що отримуються ними із грунту
і повітря, утворюють тіла органічні за допомогою світла,
тепла, електрики і вологи. Пояснення падіння врожаїв
при безперервній культурі він бачив у тому, що мінеральні
речовини необхідні для життя рослин і тому повинні
відшкодовуватися в грунті.
При цьому Шпренгель не заперечував одночасного вико-
тання рослинами, крім головного джерела вуглецю, уг-
лекіслоти повітря, також і перегною грунту корінням.
Недолік фактичних даних не дозволив йому більш
чітко поставити питання про значення гумусу в харчуванні рослини
ний, проте розвинені Шпренгеля уявлення і харчуванні
рослин мають серйозне значення у розвитку агрохімії.
З історії питання про азоті
Ряд протилежностей пов'язаний зі словом азот: з одного
боку - це нежиттєві газ, а з іншого боку - ні
життя без азоту, бо він є неодмінною складовою
частиною білків: азот дає з'єднання то окислені, то
відновлені, то кислотного, то лужного характеру,
причому, на відміну від інших елементів, грає роль в житті
рослини здатність використовувати у процесах синтезу раз-
ные ступеня окислення та відновлення, як азотна, азо-
Тісти і азотноватая кислоти, аміак і гідроксиламін, а у
нижчих організмів-і вільний азот. З економічної сто-
ку також азот є те найдорожчим елементом, якщо
мова йде про мінеральних добривах, то найдешевшим, якщо
мати на увазі використання азоту бобових.
Історію питання про азоті потрібно починати, звичайно, не
з Шульца, а з Буссенго, але і це буде правильно лише в
тому випадку, якщо говорити про період цієї хімії, нача-
ло якої поклав Лавуазьє.
Але насправді питання це виник ще задовго до Лаву-
азье, за часів алхімії і іатрохіміі, хоча термінологія в
той час була зовсім іная5 йшлося зазвичай про повітряне
початку селітри. Передбачалося, що зародки селітри
(germes, oeufs) носяться в повітрі, але тільки в грунті проис-
ходить інкубація і розвиток зародків і народжується дорогоцінних
ва сіль (сіль землі).
Вже Альберт Великий (Х111 століття) у своєму трактаті
De mirabilibus mundi (О чудеса світла) говорить про селітрі.
У авторів Х1У століття зустрічаються р.ецепти для очищення
селітри як компонента пороху (), а потім нею починають ін-
тересоваться як сіллю родючості. У 1540 р. у Франції
був заборонений вивіз селітри за кордон, його потрібно було сда-
вать державі, а в 1544 р. було видано едикт про створення
300 пунктів з добування селітри. Для того ж часу име-
ється вказівку, що голландські кораблі привозили селітру
з Індії. Мандрівники повідомляли, що селітра утворюється
в природних умовах не тільки в Індії, але в Амеріке6 в
Китаї і навіть в Іспанії. У 1563 р. з'явився трактат Бернара
Паліссі про значення солей в землеробстві Les sels vegetatifs -
що сприяють росту солі -, де він ставить родючість поч-
ви в залежність від вмісту в ній відомих солей і го-
ворити, що гній був би марний, якщо б не містив
солі, яка залишається після розкладання соломи й сіна, а
потім один із слухачів його лекцій у Парижі говорить ще
більш визначено, що гній містити сіль сечі і що по-
височини родючості грунту залежить від освіти в ній sucs
nitreux або la salure de nitre - соки селітри або сіль
(суть) селітри. Він не раз повторював тезу Паліссі, що для
грунту сіль є батько родючості, але в нього ясніше, ніж у
Паліссі6 видно, який саме солі надається головне значен-
ние. Але найбільш чудовими є в ХУ11 столітті думки
про значення азоту в житті рослин і про кругообігу азоту в
природі, висловлені Іоганном Рудольфом Глаубер.
Правда, поки він не вживає назву азот, він го-
ворити: nitrum. Важко сказати, як слід перевести це
слово, але це не селітра: він рідко говорить окремо про се-
літрі і окремо про nitrum. Я б сказав, користуючись терміном-
логіем Синього птаха, що nitrum - це душа селітри, це
передчуття існування азоту. При перекладі на сучас-
менний мову можна було б сказати, що nitrum у Глаубер
іноді означає азот, а іноді іон NOз.
У своїй праці Teutschlands Wohlfaht - Благо Німеччини
(1656) він говорить: Sal et nitrum est unica vegetatio,
generatio omnium vegetabilium animalium, mineralium, що
буквально перекласти важко, але в модернізованому изложе-
нии це близько до твердження, що зольні речовини (солі)
і азот (або душу селітри) представляють єдину причи-
ну росту рослин, якщо говорити тільки про грунт. Характер-
але наступне місце у Глаубер: Ймовірно, вся селітра (або
початок селітри), якою ми користуємося, відбувається з рас-
теній. Вказуючи, що сенлітра утворюється на стінах стаєнь
і скотних дворів, він ставить запитання: як вона утворюється?
Очевидно, за рахунок сечі та екскрементів тварин. Але вони
відбуваються з їжі тварин, з трави або сіна, словом, з
рослинних матеріалів. Отже, ці останні з-
тримають початок селітри, а органи травлення тільки підго-
товляют його відщеплення. Глаубер відзначає, що селітра про-
разуется і без участі екскрементів, якщо змішувати з зем-
лий листя та інші матеріали рослинного або тваринного
походження, і вказує, що це може бути викорис-
але для промислового добування селітри. Далі він каже,
що селітру (nitrum) можна посіяти, як польові культури,
і малою кількістю ферменту заразити величезна кількість
землі, яка не сповільнить покритися селітрою, подібно до то-
му, як невелика кількість пивних дріжджів може викликати
бродіння такою кількістю тесту. Таким чином, у не-
го є вже поняття про якусь подібність процесу освітньої-
ня селітри із заворушеннями.
У Глаубер були деякі уявлення про круговороті
пов'язаного азоту. Він говорив, що початок селітри (nitrum)
піднімається з глибин землі в царство повітря, звідки
повертається насиченим астральними впливами і розчинений-
нимі у воді дощу, снігу і роси, щоб дати родючість
грунті.
Далі Глаубер так говорить про початок селітри: Це як
б пташка без крил, яка літає день і ніч без від-
нку, вона проникає між усіма елементами і несе з собою
дух життя. Від nitrum відбуваються мінерали, рослини і жи-
Вотня. Це початок ніколи не гине, воно міняє лише
форму: коли входить в тіло тварин під видом їжі, воно
виходить звідти в екскрементах і таким чином повертається
в землю, щоб звідти піднятися частково в повітря з парами
і виділеннями, і ось воно знову серед елементів. Воно су-
суспільством в коріння рослин, і ось воно знову в харчових ве-
суспільством. Таким чином, кругообіг йде від елементів в пи-
щевие речовини, з їжі - в екскременти і звідти знову в
елементи.
Глаубер радить давати селітру коріння винограду, з-
ветует смачівиать посівне зерно розчином селітри, щоб
збільшити врожаї. Свій гімн початку селітри Глаубер закінчувати-
Чіван тим, що поряд з іншими епітетами і порівняннями
він ставить питання: можливо, це і є азот, про який
пишуть філософи? Але як могло бути відомо Глаубер слово
азот? Звичайно вважають, що це слово бере початок від Лаву-
азье і утворене з грецького слова (живу) і заперечення &
(alpha privatiwum). На ділі ж це слово набагато старше -
він зустрічається у алхіміків, хоча і в іншому сенсі.
Звідки ж взялося це слово, яким користувалися ал-
хіміки? Воно штучно побудовано так: альфа - перший
буква всіх тодішніх алфавітів, на яких писалися науч-
ные твору (грецького, латинського і єврейського),
зет - остання буква латинського алфавіту, омега - гречес-
кого і тов - остання літера єврейського алфавіту. З соче-
танія цих букв і виходить слово Azot. Це варіант на
мотив з Апокаліпсису: Аз есмь альфа і омега, початок і ко-
нец: словом азот позначали те невідоме початок всіх на-
Чал, то філософський камінь, цей чудодійний фермент,
здатний перетворити метали на золото, то взагалі якийсь
таємничий ключ краси, здоров'я і багатства.
Тому коли Глаубер говорив, що душа селітри і
є азот філософів, то це, звичайно, не можна розуміти так,
що Глаубер мав на увазі азот в розумінні Лавуазьє: це б-
ло тільки фігуральний порівняння, вжите для того,
щоб підкреслити все значення початку селітри: проте мож-
але думати, що і Лавуазьє знав про азоті філософів і тільки
вклав у це слово конкретний зміст.
Потрібно зауважити, що в ХУ11 столітті Глаубер не був едінс-
ничих автором, який говорив про значення селітри. У 1621 р.
вийшло твір лікаря при Людовіку Х111 Гі де Бросс Про при-
роді, властивості і користь рослин (Gui de Brosse. De la
nature, de la vertu et de l `utilite des plantes). У цій
книзі поряд з невизначеними твердженнями, що їжею
рослин є сіль, олія та spiritus, місцями гово-
рітся про нитрозному соках грунту (les sucs nitreux), і Вира-
ються сіль землі у нього включає уявлення про селітрі
(гній містить сіль сечі).
В іншому місці: Земля без солі цього жодної плодоно-
ності, або, вірніше, сіль - це батько родючості.
Якийсь доктор Стубс повідомив в Лондонському королівському
суспільстві в 1668 р. про свої спостереження на острові Ямайці,
що на землях, що містять селітру (les terres nitreuses -
у французькому перекладі), цукровий очерет росте пишніше,
ніж на інших, що тютюн, що виріс на таких землях, при
курінні видає тріск: попутно він відзначає, що рослини
ня, насичені селітрою, погано зберігаються і легко загниває.
Дуже давно ще у алхіміків існувала ідея про мож-
задушливому початку селітри le niyre aerien).
У 1660-1669 рр.. різні автори (Digby,
Hengshaw, Beal) говорили про присутність початку селітри в ро-
се і рекомендували намочують насіння в розчині селітри.
Френсіс Бекон приділяв чимало уваги селітрі, і в своєму
трактаті Silva silvarum (1626) він також називає селітру
сіллю родючості: і у нього було розуміння, що деяка
субтильна частина селітри стає суттєвою складовою
частиною рослини. До тієї ж епохи ставляться вельми інтерес-
ные висловлювання Мейо, автора Tractatus guingue
medico-physici, guarum primus agit de sal-nitro et spiritu
nitro-aereo (1671) (П'ять трактатів медико-фізичних, в
перший з яких йдеться про сіль селітри та повітряної се-
літрі). Мейо першим висловив певне твердження,
що селітра складається з кислоти і луги, що повітря учас-
яття в її освіті, даючи летючу її частина, але земля
теж тут бере участь, даючи нелетючу луг (le sel fixe
alcali - сіль пов'язує щелось), Мейо вивчав освіта
селітри в грунті і показав, що її міститься більше навесні,
при початку вегетації, а потім кількість її зменшується,
так як рослини її поглинають.
Роберт Бойль (1626-1691), відомий хімік і фізик, ос-
нователь Лондонського королівського товариства, присвячує се-
літрі спеціальні мемуари: A fundamental experiment made
witf nitre - (Грунтовна досвід, проведений з селітрою),
в яких говорить, що селітра складається з двох начал: киць-
лотного, яке летких і представляє рід мінерального
оцту, і іншого - нелетких, лужної природи. У ті ж
роки в Німеччині члени Академії любителів природи (Academia
Naturae Curisorum) чимало займалися з селітрою, і Балдві-
НПУ (Baldwinus) писав, між іншим: Гній повний початком
селітри. Барб'є (Barbier) в 1681 р. написав мемуари під
заголовком Spiritus nitro-aereo operationes in microcosmo
- (Діяльність повітряної селітри в мікрокосмі). Джіованні
(Giovanni) в 1685 р. подав дисертацію Про бродінні,
повітрі і про селітрі: Регіс у своїй Фізиці (Regis, 1691)
говорить про поширеність селітри в грунті, і, нарешті,
Шталь (Stahl) у 1698 р. приділив поширенню селітри
велику увагу у своєму невеликому повідомленні Opusculum
chimicum: він також говорить, що неправильно вважати селить-
ру відбувається тільки із землі або тільки з повітря, але
потрібно допустити участь того й іншого.
Отже, задовго до Лавуазьє склалося уявлення не
тільки про значення початку селітри в житті рослин, а й про
отмосферном проісходеніі цього початку.
Коли Прістлі відкрив, що повітря складається з кіслоро-
та й якогось залишку, що не підтримує горіння, то він
спочатку назвав цей залишок флогістонірованним повітрям.
Однак Лавуазьє показав, що цей газ міститься як тако-
вої в атмосфері, а не утворюється при горінні, причому глав-
ве увагу привернула нездатність цього газу підтримай-
вать дихання і горіння: звідси первісне вираження
Лавуазьє mofette, atmospherigue, тобто міазми, або задушливий-
ші гази, повітря. Ніякого зв'язку з повітряним початком се-
літри тоді не було встановлено, на першому меесто виступу-
ло протиставлення цього газу кисню відносно про-
процесів дихання і горіння: але в 1783 р. Кавендіш показав,
що при пропущенні електричної іскри через повітря цей
газ з'єднується з киснем і дає оксиди азоту, що при-
вело до назви nitrogene (так, по суті, був знайдений
місток від нежиттєвому азоту до дає життя рослинам се-
літрі). З іншого боку, Бертола незабаром знайшов, що той же
елемент входить до складу alcali volatil, тобто аміаку (а
отже, і до складу ряду речовин тваринного походжу-
дення), тому Фуркруа запропонував термін alcaligene. Але в
1787 комісія з хімічної термінології, що складалася з
Лавуазьє, Бертола, Фуркруа і де Морве, предпочлда замість
позитивної характеристики нового газу отмептіть негативні-
тільні його властивості і назвала його нежиттєвим газом або
азотом (Azote), роблячи це слово від грецького слова
zoo - живу і пояснюючи приставку & як заперечення (у грецькому
мовою, дійсно, застосовується так зване alpha pri-
vativum). Але потрібно зауважити, що законність такого словооб-
разованія викликає сумніви, тому що літери t зовсім немає в
Наприкінці слова zoo, від нього походить слово zoe - життя, кото-
рої створено без участі літери t: те ж саме відноситься до комбин-
рованным термінів, як зоологія, зоотехнія та ін
Слово азот взято було, звичайно, від алхіміків, але була
зроблена спроба вкласти в нього інший зміст.
Своєрідно, що азот, який отримав від Лавуазьє назва-
ня нежиттєвому газу, не одразу зайняв місце душі селітри
Глаубер, яка з елементів переходить в рослини, з
них - в тіла тварин і через екскременти повертається знову
у світ елементів (тобто неорганічну природу). Про роль душі
селітри в житті рослин і тварин як ніби іноді сов-
сем забували.
Принаймні в біографії Буссенго, написаної Дегере-
ном, наводиться розповідь про те, як один мандрівник спостерігав,
що коли потік лави досяг луки, покритого пишною травою, то
відчув ясний запас аміаку, що поширився в повітрі,
і причина цього явища йому була невідома. Коли подорожі-
нік звернувся до Бунзену за поясненням цього факту, Бунзен отве-
тил, що цей аміак повинен був вийти при дії розплав-
ленній лави на траву, тому що Буссенго недавно показалч, що рас-
тенія містять азот.
Ця розповідь звучить трохи дивно, так як відомого-
ний хімік Деві, знаменитий в історії хімії насамперед
завдяки відкриттю металевого калію, у своїх лекціях
по агрономічної хімії (1812) з ясністю говорить про азоті
як найважливішою складовою частиною рослини: йому було відомо
особливе багатство азотом бобових, і він навіть висловлював
припущення, що бобові запозичують азот з повітря. Але
небагато фізіологічні досліди Деві були грубо примітивні.
Тому якщо залишити осторонь епоху алхімії і період
Глаубер, то історію суворо експериментального вивчення
питання про азоті рослин доводиться все-таки починати не
з Деві, а з Буссенго, який навіть у більшій мірі, ніж Лі-
Бих, має право вважатися засновником сучасної агрохім-
ми Академії: він раніше Лібіха відкинув пануюче тоді вчення
Теера і, знаючи, що джерелом вуглецю в рослинах є по-
ся вуглекислота атмосфери, яка надходить через листя, в об-
ласти взаємовідносини між рослинами та грунтом замість гу-
мусовой теорії виставив теорію азотного живлення рослин і
поставив азотисті добрива на перше місце за воздейс-
твію на урожай рослин Les engrais les plus puissants
sont ceux qui contiennent le plus d azote, 1837) (Найбільш
сильно діють ті добрива, які містять в собі
найбільше азоту.