ПЕРЕЛІК ДИСЦИПЛІН:
  • Адміністративне право
  • Арбітражний процес
  • Архітектура
  • Астрологія
  • Астрономія
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографії
  • Біологія
  • Біологія і хімія
  • Ботаніка та сільське гос-во
  • Бухгалтерський облік і аудит
  • Валютні відносини
  • Ветеринарія
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геодезія
  • Геологія
  • Етика
  • Держава і право
  • Цивільне право і процес
  • Діловодство
  • Гроші та кредит
  • Природничі науки
  • Журналістика
  • Екологія
  • Видавнича справа та поліграфія
  • Інвестиції
  • Іноземна мова
  • Інформатика
  • Інформатика, програмування
  • Юрист по наследству
  • Історичні особистості
  • Історія
  • Історія техніки
  • Кибернетика
  • Комунікації і зв'язок
  • Комп'ютерні науки
  • Косметологія
  • Короткий зміст творів
  • Криміналістика
  • Кримінологія
  • Криптология
  • Кулінарія
  • Культура і мистецтво
  • Культурологія
  • Російська література
  • Література і російська мова
  • Логіка
  • Логістика
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина, здоров'я
  • Медичні науки
  • Міжнародне публічне право
  • Міжнародне приватне право
  • Міжнародні відносини
  • Менеджмент
  • Металургія
  • Москвоведение
  • Мовознавство
  • Музика
  • Муніципальне право
  • Податки, оподаткування
  •  
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

         
     
    Розвиток поглядів на харчування рослин до Лібіха
         

     

    Ботаніка та сільське гос-во
    Доповідь з агрохімії
    Розвиток поглядів на харчування рослин до Лібіха
    Історію розвитку агрохімії в нашій країні можна підрозділ-
    лити на три періоди. Перший період охоплює кінець XVIII
    і першу половину XIX століття. Цей період характеризує-
    ся накопиченням даних з питань харчування рослин, примі-
    неніем добрив і першими спробами їх узагальнення.
    Другий період охоплює другу половину XIX і початок XX
    сторіччя до жовтневого перевороту 17-го року. Для цього
    періоду характерний розвиток дослідів у лабораторіях, на
    досвідчених станціях і у виробничих умовах.
    Роботами цього періоду показана необхідність глибокого
    вивчення живлення рослин, хімічних і біологічних про-
    процесів в грунті, що є основою для застосування мінеральні-
    ний.
    Третім періодом у розвитку агрохімії є радянський
    період. Його можна охарактеризувати, як період реконструк-
    ції сільського господарства в цілому, механізайіей і хімізацією
    землеробства.
    У XVIII столітті в Росії панувала кріпосницька
    система господарства. Поряд з цим виникали капіталістічес-
    Електричні форми господарювання у вигляді дрібного товарного виробництва.
    Найбільш високого для того рівня досягла металургійна
    промисловість. Під впливом металургійної, військової,
    кораблебудівної промисловості в россии стали розви-
    тися природничі науки. У 1725 році в Петербурзі була
    організована академія наук, а в 1755 р. з ініціативи ге-
    ніального Ломоносова створений Московський університет. XVIII
    століття ознаменувалося в Росії в ряд винаходів та досягнень
    в галузі науки (Повзунів та ін.) Це позитивно оповіді-
    лось на творчості Ломоносова. У 1748 році Ломоносовим б-
    ла побудована перша в Росії науково-дослідна хи-
    номічному лабораторія, в якій він проводив роботи з хі-
    ми Академії, фізики, мінералогії та геології. До геніальне відкриття-
    ям Ломоносова, що склав епоху в розвитку передової нау-
    ки всіх країн, відноситься відкриття і природно-наукове
    обгрунтування закону збереження речовини і руху, що стали-
    го одним із наріжних каменів матеріалістичного істо-
    ковані природи. Цей закон відкрито відкрито їм абсолютно
    самостійно, і задовго до Лавуазьє. На основі цього за-
    кону Ломоносов по-новому пояснює багато явищ природи,
    зокрема, їм була створена і науково обгрунтована теорія
    про природу теплових явищ. М.В. Ломоносов відіграв величезну
    роль в обгрунтуванні і подальшому розвитку основних принци-
    пов матеріалістичної філософії в нашій країні. Роботи
    Ломоносова дуже вплинули на розвиток науки в
    Росії, зокрема, природознавства, на розвиток передової
    думки. Можна сказати, що Ломоносов був начальником природ-
    вознанія в Росії.
    Особливо сильний вплив Ломоносова позначилося на розвитку
    фізики і хімії. Він ввів у хімію ваги і кількісні наб-
    люденія. Це позначилося і на дослідженнях в агрономії.
    І. І. Комов (1750-1792), професор землеробства та інших на-
    ук, у своїй книзі таким чином визначає сутність
    землеробства: "Землеробство ж з високими науками тісній союз
    має, які суть Історія природна, наука лікувальна,
    Хімія, Механіка і майже вся Фізика, і саме воно є ніщо
    інше, як частина Фізики дослідної, тільки всіх корисних.
    Комов закликає до розвитку дослідної роботи, яка поса-
    на дати більш глибокі відповіді на різні питання агроном-
    ми Академії, причому рекомендує не покладатися на "одноразовий
    досвід ", а для більшої впевненості повторювати його.
    У книзі Комова докладно викладено значення багатьох сель-
    скохозяйственних культур, описуються обробка грунту,
    добриво, сівозміни, землеробські знаряддя. Характер-
    чаплі грунту, Комов говорив, що "про доброту" і глинистої і
    піщаної і всякої землі за кількістю чорнозему в них з-
    держімого судити можна. Для визначення в грунті кількості
    глини, піску, вапна та "живильного соку" він пропонував
    механічний аналіз, заснований на поділі глини від
    піску отмучіваніем водою, і хімічний аналіз.
    Комов писав, що поживний сік народиться від "согнітія
    тварин ", трав'яних речовин і коріння в землі, стебел і
    гілок рослин на повітрі. Піщана земля від нього пліт-
    неї, а глиниста робиться пухкі. Дізнавшись властивості землі,
    головна справа хлібороба полягає, по Комову, в тому, щоб
    "худу" землю удобрити, і удобривши, старатися, щоб вона
    добре не втратила. Перше робиться оранкою, а останнє
    черговим сівбою різних культур.
    Обробка грунту, на думку Комова, не може замінить
    внесення гною. При цьому Комов підкреслював, що гній
    має велике значення в поліпшенні фізичних властивостей поч-
    ви, у створенні пухкості грунту і збереження вологи. Комов
    зазначає також важливу роль у поліпшенні грунту і підвищення
    врожаю. На його думку, вапнування глинистої грунту поло-
    жітельно позначається в продовження 20 років і більше. При
    це вапно глинисту грунт не тільки робить пухкої, але і
    усяку кислоту в глинистій по великій частині землі знаходячи-
    щуюся винищує. Тому Комов рекомендує шукати відомого-
    някі і мергель і вносити по 100-150 чвертей сыромолотого
    вапняку на десятину (1 чверть - близько 200 л).
    І. І. Комов докладно описує приготування фекальних
    компостів. Курячий послід він пропонує вносити під озимину
    під час сівби разом з насінням або навесні, коли зійде
    сніг, у підживлення. Гній він рекомендує вивозити на поле
    свіжим, а не згоріли або згнилі, тому що при цьому сила
    поживна зникне. Після вивезення в поле гній повинен
    негайно кріпитися в грунт.
    Комов надавав великого значення у харчуванні рослин
    органічного речовини грунту. У цьому відношенні він з'явився
    попередником німецького вченого Теера, хіба так
    звану гумусових теорію (см.ниже) живлення рослин.
    Болотов А.Т. (1738-1833) протягом низки десятиліть
    займався питаннями сільського господарства і відіграв велику
    роль у розвитку російської агрономії. Велика увага їм
    приділено удобрення грунтів. Ним опубліковано більше 20 статей з
    питань використання добрив. Зберігати гній він реко-
    мендовал не під тваринами, а в спеціальних навозохранілі-
    щах в ущільнених купах.
    У статті Про гнойових солях А. Т. Болотов пише про обра-
    тання з органічних добрив доступних рослинам пі-
    тательних речовин.
    А. П. Пошман (1792-1852) у своїй книзі Повчання про
    готування сухих і вологих туків, службовців до удобрення
    ріллі (1809) висловив міркування про те, що в удобренні
    діючим початком є лучно-соляні речовини, з-
    тримаються в гною і в попелі, інакше кажучи, мінеральні
    речовини, які і служать поживою для рослин. Таким обра-
    зом, за багато років до опублікування Ю. Лібіх теорії міні-
    рального харчування Болотов і Пошман писали про значення міні-
    ральних солей у харчуванні рослин.
    М. Г. Павлов (1794-1840), який був професором Мос-
    ковського університету, читав лекції з фізики, технології,
    лісівництва, сільського господарства і керував земледельчес-
    кою школою. Він вперше в Росії пов'язав хімію з агрономії.
    У 1825 р. М. Г. Павловим видано працю землеробська хімія.
    М. Г. Павлов писав, що землеробська хімія є нау-
    ка про речовину виключно тих предметів, які мають
    ставлення до землеробства і знання речовині яким може керів-
    водствовать з вигідними пристрою виробництв цього ис-
    кусства. Удобрити грунт, по М * Г * Павлову, значить зробити її
    більше плодоносної. Землеудобреніе може бути здійснено
    з метою поліпшення фізичних властивостей або усунення киць-
    лот, або прискорення руйнування органічних речовин грунту,
    або підвищення родючості. Метою останнього, по Павлову,
    є множення в грунті поживних речовин або за
    Принаймні винагороду того, що викрадається з землі
    зростаючими на ній рослинами за допомогою органічних
    добрив.
    Роботи цих учених відносяться до першого, початкового пе-
    періоди у розвитку агрохімії, коли головним чином накаплі-
    вались свещенія про живлення рослин і удобренні і робилися
    спроби узагальнення накопиченого досвіду.
    Узагальнення відомостей про харчування і удобренні, як ми ви-
    поділи, призвело Комова в кінці 18-го століття до висновку про важливу
    ролі гумусу у харчуванні рослин, а на початку 19-го століття,
    узагальнюючи дані по добривах, Пошман прийшов до висновку,
    що в добривах діючим початком є мінеральна
    частину.
    Розвиток агрохімії в Західній Європі
    Не входячи до виклад досліджень у галузі агрохімії
    в Західній Європі більш раннього періоду, відзначимо роботи з
    агрохімії, починаючи з Х1Х століття, коли в лабораторіях
    розгорнулася робота по вивченню живлення рослин.
    У 1804 р. отримали популярність дослідження з ассі-
    міляціі вуглецю і диханню рослин. Французький учений
    Соссюр провів детальний аналіз золи рослин і на основа-
    ванні цих даних прийшов до висновку, що мінеральні речовини
    не випадково проникають з рослина. Наприклад, фосфорнокислий
    вапно була знайдена їм взоле всіх рослин.
    У 1800 р. Шрадер знайшов у проростках в 4 рази більше
    золи, ніж в насінні (причина - нечистота умов досвіду), і
    прийшов до висновку, що рослини самі проводять свої зольні
    речовини за допомогою життєвої сили і не потребують дос-
    тавленіі їх ззовні. Для перевірки цього твердження Соссюр
    вирощував рослини на дестіллірованной воді і знайшов у них
    мінеральних речовин стільки ж, скільки їх було в насінні.
    Таким чином, Соссюра були експериментально спростовані
    вітаїстичною подання Шрадер про живлення рослин.
    На підставі своїх дослідів Соссюр дійшов висновку, що
    головним джерелом вуглецю для рослин є атмосфе-
    ра, а грунт - джерелом зольних речовин. Лібіх впоследс-
    твіі використовував аналізи і висновки Соссюра як дово-
    дів на користь теорії мінерального живлення рослин.
    Наприкінці ХУ111 і на початку Х1Х століття в Західній Єв-
    ропе була широко поширена так звана гумусова
    теорія живлення рослин. Один з найбільш відних' сторін-
    ників цієї теорії німецький учений Теер говорив про гумусі
    наступним чином. Родючість грунту залежить власне це-
    ликом від гумусу, оскільки, крім води, він представляє
    єдине речовина грунту, що може служити їжею рослини
    ний.
    У той час вважалося, що чим більше живильних ве-
    вин містить рослина, тим більше воно поглинає і гуму-
    са. Прихильниками гумусовий теорії мінеральних речовин
    відводилася непряма роль: вони лише прискорюють, по їх представлення
    тавленіям, процеси розкладання органічних речовин в поч-
    ві і переводять гумус в удобоусвояемую для рослин форму.
    Теер і інші прихильники гумусовий теорії вважали
    важливою умовою для підтримки родючості грунту нагромадження-
    ня та збереження в ній гумусу. Необхідність сівозміни
    обгрунтовувалася прагнення зрівноважити витрат органічного-
    го речовини з його приходом в грунт.
    У гумусовий теорії поєднувалися вірні спостереження агро-
    номів-практиків про велике значення гумусу для родючості
    грунту з невірними метафізичними уявленнями про те,
    що гумус є єдиною речовиною грунту, що можуть
    служити їжею для рослин.
    Ряд вчених того часу виступали проти гумусовий
    теорії. До них відносяться перш за все Буссенго, Шпренгель і
    Лібіх.
    Буссенго (Франція) відомий своїми роботами (опублікування-
    кованими в 1836-1841гг.) з фізіології, біохімії та агро-
    хімії. ОН встановив, що джерелом вуглецю для рослин
    служить угленкіслота повітря. Їм було показано також впливає-
    ня зовнішніх умов на асиміляцію вуглецю листям.
    Вивчення особливостей харчування тварин і рослин
    відіграв велику роль у подальшому розвитку досліджень з
    азотного живлення рослин. Досліди з рослинами в искусії-
    ничих умовах призвели Буссенго до розробки вегетаційний-
    ного методу для вивчення живлення рослин.
    Відкинувши гумусових теорію живлення рослин, Буссенго
    розвинув так звану азотну теорію. У своєму маєтку він
    влаштував дослідну станцію з добре обладнаній лабораторії-
    їй, де займався дослідженнями з 1836 р. У кількох
    сівозмінах дослідного поля він провів облік урожаїв і визна-
    ділив вміст вуглецю, азоту і золи в врожаї. Це
    дозволило Буссенго провести облік кругообігу речовин в
    господарстві. Він виявив, що накопичення вуглецю в врожаях
    не пов'язане з його кількістю в гною. Особливо цінним б-
    ло встановлення того факту, що кількість азоту в врожаях
    за цілий сівозміну перевершує то його кількість, яка
    дається рослинами з гноєм. Надлишок азоту в урожаї був
    тим вище, чим більша була участь в сівозміні бобових
    рослин - конюшини та люцерни.
    Таким чином, в польових умовах було встановлено,
    що бобові культури збагачують грунт азотом, доступним
    інших рослин, що й позначається на підвищенні їх уро-
    жая, наприклад, урожай пшениці після конюшини вище врожаю
    пшениці після картоплі й коренеплодів.
    Буссенго висловив думку, що азот, який накаплі-
    вають бобовиее, походить з повітря. Пізніше він намагався
    відтворити фіксацію азоту бобовими в вегетаційних досвідом-
    тах з попередньою стерилізацією піску і судин. Обна-
    ружілось, що чим більш чисті умови створював він в досвідом-
    тах, тим менш ясні виходили результати. У той час та-
    дещо явище було неясно. Тепер відомо, що при Стер-
    зації середовища був відсутній симбіоз бобових з бульбочкових
    бактеріями, тому фіксації азоту повітря не відбувалося.
    Роботи Буссенго привели до встановлення важливого значен-
    ня азотних добрив у підвищенні врожаїв. Своїми дослід-
    ваніямі Буссенго вирішив ряд важливих питань фізіології рас-
    теній, біохімії та агрохімії.
    Німецький учений Шпренгель, що опублікував свої поглядом-
    ди на живлення рослин в 1837-1839 рр.., був одним з бли-
    жайшіх Лібіха попередників. Шпренгель, писав, що рас-
    тенія - з неорганічних речовин, що отримуються ними із грунту
    і повітря, утворюють тіла органічні за допомогою світла,
    тепла, електрики і вологи. Пояснення падіння врожаїв
    при безперервній культурі він бачив у тому, що мінеральні
    речовини необхідні для життя рослин і тому повинні
    відшкодовуватися в грунті.
    При цьому Шпренгель не заперечував одночасного вико-
    тання рослинами, крім головного джерела вуглецю, уг-
    лекіслоти повітря, також і перегною грунту корінням.
    Недолік фактичних даних не дозволив йому більш
    чітко поставити питання про значення гумусу в харчуванні рослини
    ний, проте розвинені Шпренгеля уявлення і харчуванні
    рослин мають серйозне значення у розвитку агрохімії.
    З історії питання про азоті
    Ряд протилежностей пов'язаний зі словом азот: з одного
    боку - це нежиттєві газ, а з іншого боку - ні
    життя без азоту, бо він є неодмінною складовою
    частиною білків: азот дає з'єднання то окислені, то
    відновлені, то кислотного, то лужного характеру,
    причому, на відміну від інших елементів, грає роль в житті
    рослини здатність використовувати у процесах синтезу раз-
    ные ступеня окислення та відновлення, як азотна, азо-
    Тісти і азотноватая кислоти, аміак і гідроксиламін, а у
    нижчих організмів-і вільний азот. З економічної сто-
    ку також азот є те найдорожчим елементом, якщо
    мова йде про мінеральних добривах, то найдешевшим, якщо
    мати на увазі використання азоту бобових.
    Історію питання про азоті потрібно починати, звичайно, не
    з Шульца, а з Буссенго, але і це буде правильно лише в
    тому випадку, якщо говорити про період цієї хімії, нача-
    ло якої поклав Лавуазьє.
    Але насправді питання це виник ще задовго до Лаву-
    азье, за часів алхімії і іатрохіміі, хоча термінологія в
    той час була зовсім іная5 йшлося зазвичай про повітряне
    початку селітри. Передбачалося, що зародки селітри
    (germes, oeufs) носяться в повітрі, але тільки в грунті проис-
    ходить інкубація і розвиток зародків і народжується дорогоцінних
    ва сіль (сіль землі).
    Вже Альберт Великий (Х111 століття) у своєму трактаті
    De mirabilibus mundi (О чудеса світла) говорить про селітрі.
    У авторів Х1У століття зустрічаються р.ецепти для очищення
    селітри як компонента пороху (), а потім нею починають ін-
    тересоваться як сіллю родючості. У 1540 р. у Франції
    був заборонений вивіз селітри за кордон, його потрібно було сда-
    вать державі, а в 1544 р. було видано едикт про створення
    300 пунктів з добування селітри. Для того ж часу име-
    ється вказівку, що голландські кораблі привозили селітру
    з Індії. Мандрівники повідомляли, що селітра утворюється
    в природних умовах не тільки в Індії, але в Амеріке6 в
    Китаї і навіть в Іспанії. У 1563 р. з'явився трактат Бернара
    Паліссі про значення солей в землеробстві Les sels vegetatifs -
    що сприяють росту солі -, де він ставить родючість поч-
    ви в залежність від вмісту в ній відомих солей і го-
    ворити, що гній був би марний, якщо б не містив
    солі, яка залишається після розкладання соломи й сіна, а
    потім один із слухачів його лекцій у Парижі говорить ще
    більш визначено, що гній містити сіль сечі і що по-
    височини родючості грунту залежить від освіти в ній sucs
    nitreux або la salure de nitre - соки селітри або сіль
    (суть) селітри. Він не раз повторював тезу Паліссі, що для
    грунту сіль є батько родючості, але в нього ясніше, ніж у
    Паліссі6 видно, який саме солі надається головне значен-
    ние. Але найбільш чудовими є в ХУ11 столітті думки
    про значення азоту в житті рослин і про кругообігу азоту в
    природі, висловлені Іоганном Рудольфом Глаубер.
    Правда, поки він не вживає назву азот, він го-
    ворити: nitrum. Важко сказати, як слід перевести це
    слово, але це не селітра: він рідко говорить окремо про се-
    літрі і окремо про nitrum. Я б сказав, користуючись терміном-
    логіем Синього птаха, що nitrum - це душа селітри, це
    передчуття існування азоту. При перекладі на сучас-
    менний мову можна було б сказати, що nitrum у Глаубер
    іноді означає азот, а іноді іон NOз.
    У своїй праці Teutschlands Wohlfaht - Благо Німеччини
    (1656) він говорить: Sal et nitrum est unica vegetatio,
    generatio omnium vegetabilium animalium, mineralium, що
    буквально перекласти важко, але в модернізованому изложе-
    нии це близько до твердження, що зольні речовини (солі)
    і азот (або душу селітри) представляють єдину причи-
    ну росту рослин, якщо говорити тільки про грунт. Характер-
    але наступне місце у Глаубер: Ймовірно, вся селітра (або
    початок селітри), якою ми користуємося, відбувається з рас-
    теній. Вказуючи, що сенлітра утворюється на стінах стаєнь
    і скотних дворів, він ставить запитання: як вона утворюється?
    Очевидно, за рахунок сечі та екскрементів тварин. Але вони
    відбуваються з їжі тварин, з трави або сіна, словом, з
    рослинних матеріалів. Отже, ці останні з-
    тримають початок селітри, а органи травлення тільки підго-
    товляют його відщеплення. Глаубер відзначає, що селітра про-
    разуется і без участі екскрементів, якщо змішувати з зем-
    лий листя та інші матеріали рослинного або тваринного
    походження, і вказує, що це може бути викорис-
    але для промислового добування селітри. Далі він каже,
    що селітру (nitrum) можна посіяти, як польові культури,
    і малою кількістю ферменту заразити величезна кількість
    землі, яка не сповільнить покритися селітрою, подібно до то-
    му, як невелика кількість пивних дріжджів може викликати
    бродіння такою кількістю тесту. Таким чином, у не-
    го є вже поняття про якусь подібність процесу освітньої-
    ня селітри із заворушеннями.
    У Глаубер були деякі уявлення про круговороті
    пов'язаного азоту. Він говорив, що початок селітри (nitrum)
    піднімається з глибин землі в царство повітря, звідки
    повертається насиченим астральними впливами і розчинений-
    нимі у воді дощу, снігу і роси, щоб дати родючість
    грунті.
    Далі Глаубер так говорить про початок селітри: Це як
    б пташка без крил, яка літає день і ніч без від-
    нку, вона проникає між усіма елементами і несе з собою
    дух життя. Від nitrum відбуваються мінерали, рослини і жи-
    Вотня. Це початок ніколи не гине, воно міняє лише
    форму: коли входить в тіло тварин під видом їжі, воно
    виходить звідти в екскрементах і таким чином повертається
    в землю, щоб звідти піднятися частково в повітря з парами
    і виділеннями, і ось воно знову серед елементів. Воно су-
    суспільством в коріння рослин, і ось воно знову в харчових ве-
    суспільством. Таким чином, кругообіг йде від елементів в пи-
    щевие речовини, з їжі - в екскременти і звідти знову в
    елементи.
    Глаубер радить давати селітру коріння винограду, з-
    ветует смачівиать посівне зерно розчином селітри, щоб
    збільшити врожаї. Свій гімн початку селітри Глаубер закінчувати-
    Чіван тим, що поряд з іншими епітетами і порівняннями
    він ставить питання: можливо, це і є азот, про який
    пишуть філософи? Але як могло бути відомо Глаубер слово
    азот? Звичайно вважають, що це слово бере початок від Лаву-
    азье і утворене з грецького слова (живу) і заперечення &
    (alpha privatiwum). На ділі ж це слово набагато старше -
    він зустрічається у алхіміків, хоча і в іншому сенсі.
    Звідки ж взялося це слово, яким користувалися ал-
    хіміки? Воно штучно побудовано так: альфа - перший
    буква всіх тодішніх алфавітів, на яких писалися науч-
    ные твору (грецького, латинського і єврейського),
    зет - остання буква латинського алфавіту, омега - гречес-
    кого і тов - остання літера єврейського алфавіту. З соче-
    танія цих букв і виходить слово Azot. Це варіант на
    мотив з Апокаліпсису: Аз есмь альфа і омега, початок і ко-
    нец: словом азот позначали те невідоме початок всіх на-
    Чал, то філософський камінь, цей чудодійний фермент,
    здатний перетворити метали на золото, то взагалі якийсь
    таємничий ключ краси, здоров'я і багатства.
    Тому коли Глаубер говорив, що душа селітри і
    є азот філософів, то це, звичайно, не можна розуміти так,
    що Глаубер мав на увазі азот в розумінні Лавуазьє: це б-
    ло тільки фігуральний порівняння, вжите для того,
    щоб підкреслити все значення початку селітри: проте мож-
    але думати, що і Лавуазьє знав про азоті філософів і тільки
    вклав у це слово конкретний зміст.
    Потрібно зауважити, що в ХУ11 столітті Глаубер не був едінс-
    ничих автором, який говорив про значення селітри. У 1621 р.
    вийшло твір лікаря при Людовіку Х111 Гі де Бросс Про при-
    роді, властивості і користь рослин (Gui de Brosse. De la
    nature, de la vertu et de l `utilite des plantes). У цій
    книзі поряд з невизначеними твердженнями, що їжею
    рослин є сіль, олія та spiritus, місцями гово-
    рітся про нитрозному соках грунту (les sucs nitreux), і Вира-
    ються сіль землі у нього включає уявлення про селітрі
    (гній містить сіль сечі).
    В іншому місці: Земля без солі цього жодної плодоно-
    ності, або, вірніше, сіль - це батько родючості.
    Якийсь доктор Стубс повідомив в Лондонському королівському
    суспільстві в 1668 р. про свої спостереження на острові Ямайці,
    що на землях, що містять селітру (les terres nitreuses -
    у французькому перекладі), цукровий очерет росте пишніше,
    ніж на інших, що тютюн, що виріс на таких землях, при
    курінні видає тріск: попутно він відзначає, що рослини
    ня, насичені селітрою, погано зберігаються і легко загниває.
    Дуже давно ще у алхіміків існувала ідея про мож-
    задушливому початку селітри le niyre aerien).
    У 1660-1669 рр.. різні автори (Digby,
    Hengshaw, Beal) говорили про присутність початку селітри в ро-
    се і рекомендували намочують насіння в розчині селітри.
    Френсіс Бекон приділяв чимало уваги селітрі, і в своєму
    трактаті Silva silvarum (1626) він також називає селітру
    сіллю родючості: і у нього було розуміння, що деяка
    субтильна частина селітри стає суттєвою складовою
    частиною рослини. До тієї ж епохи ставляться вельми інтерес-
    ные висловлювання Мейо, автора Tractatus guingue
    medico-physici, guarum primus agit de sal-nitro et spiritu
    nitro-aereo (1671) (П'ять трактатів медико-фізичних, в
    перший з яких йдеться про сіль селітри та повітряної се-
    літрі). Мейо першим висловив певне твердження,
    що селітра складається з кислоти і луги, що повітря учас-
    яття в її освіті, даючи летючу її частина, але земля
    теж тут бере участь, даючи нелетючу луг (le sel fixe
    alcali - сіль пов'язує щелось), Мейо вивчав освіта
    селітри в грунті і показав, що її міститься більше навесні,
    при початку вегетації, а потім кількість її зменшується,
    так як рослини її поглинають.
    Роберт Бойль (1626-1691), відомий хімік і фізик, ос-
    нователь Лондонського королівського товариства, присвячує се-
    літрі спеціальні мемуари: A fundamental experiment made
    witf nitre - (Грунтовна досвід, проведений з селітрою),
    в яких говорить, що селітра складається з двох начал: киць-
    лотного, яке летких і представляє рід мінерального
    оцту, і іншого - нелетких, лужної природи. У ті ж
    роки в Німеччині члени Академії любителів природи (Academia
    Naturae Curisorum) чимало займалися з селітрою, і Балдві-
    НПУ (Baldwinus) писав, між іншим: Гній повний початком
    селітри. Барб'є (Barbier) в 1681 р. написав мемуари під
    заголовком Spiritus nitro-aereo operationes in microcosmo
    - (Діяльність повітряної селітри в мікрокосмі). Джіованні
    (Giovanni) в 1685 р. подав дисертацію Про бродінні,
    повітрі і про селітрі: Регіс у своїй Фізиці (Regis, 1691)
    говорить про поширеність селітри в грунті, і, нарешті,
    Шталь (Stahl) у 1698 р. приділив поширенню селітри
    велику увагу у своєму невеликому повідомленні Opusculum
    chimicum: він також говорить, що неправильно вважати селить-
    ру відбувається тільки із землі або тільки з повітря, але
    потрібно допустити участь того й іншого.
    Отже, задовго до Лавуазьє склалося уявлення не
    тільки про значення початку селітри в житті рослин, а й про
    отмосферном проісходеніі цього початку.
    Коли Прістлі відкрив, що повітря складається з кіслоро-
    та й якогось залишку, що не підтримує горіння, то він
    спочатку назвав цей залишок флогістонірованним повітрям.
    Однак Лавуазьє показав, що цей газ міститься як тако-
    вої в атмосфері, а не утворюється при горінні, причому глав-
    ве увагу привернула нездатність цього газу підтримай-
    вать дихання і горіння: звідси первісне вираження
    Лавуазьє mofette, atmospherigue, тобто міазми, або задушливий-
    ші гази, повітря. Ніякого зв'язку з повітряним початком се-
    літри тоді не було встановлено, на першому меесто виступу-
    ло протиставлення цього газу кисню відносно про-
    процесів дихання і горіння: але в 1783 р. Кавендіш показав,
    що при пропущенні електричної іскри через повітря цей
    газ з'єднується з киснем і дає оксиди азоту, що при-
    вело до назви nitrogene (так, по суті, був знайдений
    місток від нежиттєвому азоту до дає життя рослинам се-
    літрі). З іншого боку, Бертола незабаром знайшов, що той же
    елемент входить до складу alcali volatil, тобто аміаку (а
    отже, і до складу ряду речовин тваринного походжу-
    дення), тому Фуркруа запропонував термін alcaligene. Але в
    1787 комісія з хімічної термінології, що складалася з
    Лавуазьє, Бертола, Фуркруа і де Морве, предпочлда замість
    позитивної характеристики нового газу отмептіть негативні-
    тільні його властивості і назвала його нежиттєвим газом або
    азотом (Azote), роблячи це слово від грецького слова
    zoo - живу і пояснюючи приставку & як заперечення (у грецькому
    мовою, дійсно, застосовується так зване alpha pri-
    vativum). Але потрібно зауважити, що законність такого словооб-
    разованія викликає сумніви, тому що літери t зовсім немає в
    Наприкінці слова zoo, від нього походить слово zoe - життя, кото-
    рої створено без участі літери t: те ж саме відноситься до комбин-
    рованным термінів, як зоологія, зоотехнія та ін
    Слово азот взято було, звичайно, від алхіміків, але була
    зроблена спроба вкласти в нього інший зміст.
    Своєрідно, що азот, який отримав від Лавуазьє назва-
    ня нежиттєвому газу, не одразу зайняв місце душі селітри
    Глаубер, яка з елементів переходить в рослини, з
    них - в тіла тварин і через екскременти повертається знову
    у світ елементів (тобто неорганічну природу). Про роль душі
    селітри в житті рослин і тварин як ніби іноді сов-
    сем забували.
    Принаймні в біографії Буссенго, написаної Дегере-
    ном, наводиться розповідь про те, як один мандрівник спостерігав,
    що коли потік лави досяг луки, покритого пишною травою, то
    відчув ясний запас аміаку, що поширився в повітрі,
    і причина цього явища йому була невідома. Коли подорожі-
    нік звернувся до Бунзену за поясненням цього факту, Бунзен отве-
    тил, що цей аміак повинен був вийти при дії розплав-
    ленній лави на траву, тому що Буссенго недавно показалч, що рас-
    тенія містять азот.
    Ця розповідь звучить трохи дивно, так як відомого-
    ний хімік Деві, знаменитий в історії хімії насамперед
    завдяки відкриттю металевого калію, у своїх лекціях
    по агрономічної хімії (1812) з ясністю говорить про азоті
    як найважливішою складовою частиною рослини: йому було відомо
    особливе багатство азотом бобових, і він навіть висловлював
    припущення, що бобові запозичують азот з повітря. Але
    небагато фізіологічні досліди Деві були грубо примітивні.
    Тому якщо залишити осторонь епоху алхімії і період
    Глаубер, то історію суворо експериментального вивчення
    питання про азоті рослин доводиться все-таки починати не
    з Деві, а з Буссенго, який навіть у більшій мірі, ніж Лі-
    Бих, має право вважатися засновником сучасної агрохім-
    ми Академії: він раніше Лібіха відкинув пануюче тоді вчення
    Теера і, знаючи, що джерелом вуглецю в рослинах є по-
    ся вуглекислота атмосфери, яка надходить через листя, в об-
    ласти взаємовідносини між рослинами та грунтом замість гу-
    мусовой теорії виставив теорію азотного живлення рослин і
    поставив азотисті добрива на перше місце за воздейс-
    твію на урожай рослин Les engrais les plus puissants
    sont ceux qui contiennent le plus d azote, 1837) (Найбільш
    сильно діють ті добрива, які містять в собі
    найбільше азоту.

         
     
         
    Реферат Банк
     
    Рефераты
     
    Бесплатные рефераты
     

     

     

     

     

     

     

     
     
     
      Все права защищены. Reff.net.ua - українські реферати ! DMCA.com Protection Status