Ефіопія: дивляться за горизонт
«У
нас немає ні постійних джерел води, ні лікарень, ні шкіл, ні електрики.
Ми не вміємо ні читати, ні писати і знаємо, що більшість вважає нас
кровожерними дикунами. Ви готові відвідати наші становища й свідчити про
нашій культурі і способі життя, про наші проблеми й відсталість, щоб передати
ваші спостереження що живуть в Європі? »Ці слова, переведені з мови Афар на
мова Оромо, з Оромо на англійську, з англійської на французьку і знову на
англійський і дійсно звернені до мене, - те небагато що, що я зміг
відтворити після своєї першої зустрічі з Алі Белаату, вождем племені Афар.
Наша бесіда відбувалася в Ефіопії, неподалік від ринку, на кордоні провінцій
Шоа і Воллі. Погодьтеся, це короткий вислів - непоганий початок.
В
Ефіопію я приїхав за завданням Міжнародної організації профспілок, яка замовила
мені фотографії ефіопських жінок. Опинившись в одному з сіл, я побачив
дивного чоловіка, що йшов у супроводі ще чотирьох чоловіків, що
ввічливо привітав мене кивком. Його зовнішність бігуна-марафонці не могла не
заінтригувати: тонкі, але м'язисті ноги, оперезана патронташем талія і
автомат Калашникова на плечі. Пізніше, під час вечері в єдиному готелі,
що була в цьому селі, наші шляхи знову перетнулися. Помітивши сумку з
фотоапаратурою, він заговорив спочатку з моїм провідником, а потім звернувся до
мені. Це була моя перша зустріч з одним із Афарська - представником легендарного
народу, що живе на Африканському Розі (північно-східна частина Африки з
півостровом Сомалі).
Готуючись
до поїздки в Ефіопію й вивчаючи різні документи, я знайшов опис зовнішності
Афар в роботі двох учених, Бауманна і Вестерманн: «Для раси Афарська характерний
темний червонувато-коричневий колір шкіри, шерстисті кучеряве або кучеряве
волосся, як правило, високий ріст. Тип особи із прямим тонким носом, невидані
щелепою, губи не вивернуті ... »В іншому довіднику мені зустрілася думка ще
одного дослідника, на прізвище Валлуа, який стверджував, що ці характеристики
вказують «на шляхетну расу гарного походження, створену для проживання в
степах і прекрасно пристосовану для кочового способу життя ». Заглибившись в
вивчення цього народу, я зрозумів, що мандрівники, поселенці, колонізатори,
етнографи й журналісти, що побували тут протягом XX століття, висловлювали
різні погляди на Афар. Найчастіше цитують тексти Тесіджера, знаменитого
британського «кочівника» початку минулого століття: «Не слід недооцінювати
значення, яке данакілі (самоназва Афар. - Прим. ред.) надавали звичаю
каструвати чужинців або полонених супротивників. Добре відомо, що вони
оцінюють військову доблесть чоловіка по числу вбитих їм ворогів ». Інше зауваження
подібного порядку: «Убивство - єдино важливе діяння для цих людей». У
середині 90-х якийсь журналіст писав: «Афар вважають убивство шляхетним
учинком і гордо носять символи своїх подвигів ». І далі: «... чоловікам
пропонується мати безліч улюблених, і жінки від них не відстають ». Цю
фантастичну карикатуру, що складається із суміші екзотики, пригод, сексу і
насильства, можна було зустріти практично у всіх джерелах.
Підсумувавши
всі отримані мною враження від вивчення особливостей Афар, я вважав за краще
судити про цей народ відповідно до власних критеріїв. Природні крайності цієї
частини світла цілком можуть зрівнятися з фантазіями Данте. Але саме цю
територію Афарська назвали своєю батьківщиною. Добре розуміючи, що з культурою
кочівників навряд чи можна познайомитися якось інакше, ніж у пішому поході,
свою подорож я почав з села Сенбете. У цих місцях важко спілкуватися
без провідника. Їм для мене став Мохаммед Бал Хуссейн, афарська, кілька років
працював перекладачем з афарского на фрацузскій в Джібуті.
Коли
я добрався до поселень Афар, мої перші враження від цього народу були
чисто зоровими. Хоча Ефіопія не розробляє свої надра, я побачив багато
«Чорних алмазів» - жінок вражаючої краси. Абрис їхніх облич - чисті грані
самоцвітів, шкіра просто сіяє життям, а їхнього тіла - дійсний сплав бронзи і
шовку.
Будови
Афар, звані, як з'ясувалося пізніше, дабойта, утворять у море савани і
пустельних пісків своєрідні острови. Це - намету, що складаються з дерев'яних
каркасів, покритих плетеними матами. У тому випадку, якщо дерева по близькості не
виявляється, Афарська використовують для будівництва своїх жител суху траву або
шматки лави.
Після
перший зорових вражень почалося спілкування за допомогою мови. Хоча треба
сказати відразу, що Афарська намагаються тримати сторонніх на відстані. Вони
аж ніяк не прагнуть зображувати послужливість, їм немає ніякого діла до нудьгуючих
мандрівників, ганяється за екзотичними трофеями. Адже саме ці
аматори сафарі, розчаровані не занадто ласкавим прийомом, і змусили Афарська
за відсутність раболіпства заплатити тими самими описами їхньої культури,
зводиться в основному до створення образа войовничих дикунів.
Мова
Афар, що не має власного алфавіту, став записуватися тільки років 20 тому
тому. Про походження цього напівкочове племені і про його культуру відомо
небагато. На цей рахунок існує кілька гіпотез. За однією з них, Афар,
що представляють собою суміш арабської і європейської крові, прийшли в Африку з
Аравійського півострова, з району сучасного Ємену. За іншою (і її
дотримуються самі Афарська) - цей народ завжди жив там, де живе тепер. З
цієї версії випливає, що Афарська - одні з предків всього людства. Саме на
їх землях, в ефіопського селищі Хадар, були виявлені одні з найдавніших з коли-небудь
знайдених останків людини.
Самая
ж поширена з гіпотез стверджує, що Афар в дійсності
є єгиптянами. І основні підвалини афарского суспільства, як видається,
її тільки підтверджують. Численні афарскіе пологи об'єднані в два клани:
Асаімара - «червоні люди», і Адоімара - «білі люди». Адоімара нібито отримали
своє ім'я по піщаних дюнах тій місцевості, де вони вважають за краще жити, в той час
як Асаімара населяють глибинні райони країни, ті, де земля пофарбована в
цегляно-червоний колір виходами лави. Що ж стосується більш широко
поширеного пояснення, то в ньому міститься вказівка на два корони
Стародавнього Єгипту, котрий певний час був розділений на два царства - Верхнє і
Нижня. Ці дві монархії символічно представляли дві корони - білу і
червону. Їх, до об'єднання двох царств в одне, носили правителі кожній. Цей
союз символічно представлений в подвійній короні обох кольорів, та тепер афарскій
султан під час церемонії коронації отримує як символ вступу у владу
два барабана - білий і червоний.
Інше
культурна подібність між Атара і стародавніми єгиптянами полягає в тому, що обидва
ці народу вважають своїм Творцем Логос. Відомо, що ще до євреїв і
християн єгиптяни були переконані, що за походженням Всесвіту стоїть Слово. У
Афарська існує такий вираз: «Слово створило мене і створив мого
батька ». Крім наведених вище символічних, культурних і мовних аналогій я
був вражений зовнішньою схожістю Афарська із стародавніми єгиптянами, вірніше, з їх
відомими нам зображеннями. Мабуть, ефіопські Афарська залишилися
незачепленими іноземним впливом, зберігши зв'язок з корінням своїх багатовікових
традицій. І ця обставина тільки підтверджується їх традиційними
шатами.
Афарскіе
жінки носять «саро» - на стегнах пов'язку, що закриває торс до середини і
залишає відкритою груди. Шию прикрашає своєрідне напівкругле намисто
«Ундуду», оброблене бірюзою, сапфірами, слонову кістку і шафран-жовтими
намистинами. Їх довгі, заплетене в тонкі косички волосся також нагадують
зачіски стародавніх єгиптянок. На голові Афарська-чоловіків дуже схожа з
староєгипетськими зображеннями зачіска у вигляді круглого шолома і та ж біла
або кольорова пов'язка на стегна до колін з низько підв'язаних кинджалом.
В
афарскіх селах, які мені довелося відвідати, войовничих чоловіків і жінок
якось не зустрічалося. Більше того, мені здалося, що і ті, й інші прагнуть
повноцінного спілкування, хочуть знати якомога більше і явно рвуться знайти вихід з
своєї жорсткої ізоляції. І що поширений міф про пустельному кочівники,
вільному від обмежень цивілізованого суспільства, має потребу в серйозних
уточнень.
Коли
підходять для худоби пасовища знайдені і стоянка розбита, життя клану протікає
порівняно спокійно. Після «кількох годин», потрібних для того, щоб
знайти воду, напитися самим і напоїти свої стада, жінки приймаються охороняти
пасуться худобу, проводячи час за виготовленням різних виробів ...
Але
коли приходить час перекочевкі, стиль життя Афарська різко змінюється. Кожен
день як для людей, так і для тварин перетворюється на марафон. Афар перетинають
пустелі, висохлі оазиси, гори. Їх супроводжують кілька високих худих
верблюдів, більше нема куди навантажених їжею, водою, шкурами, постелями і боєприпасами
для «Калашникова». Під нещадно палючим сонцем ці чоловіки і жінки терпляче
йдуть по коліях, на які багато століть тому вступили їх предки.
Кочівники
стверджують, що їм зустрічаються міражі. Але, як це не здасться дивним, частіше
за все вони розповідають про Міраж-місті. «Наші прадіди і діди не знали міста і
переваг міського життя. Але нинішнє покоління усвідомлює різницю, і ми
думаємо, що в місті жити легше ... »У відповідь на це я розповів їм про маса,
які стали етнографічної дивиною, не зумівши вписатися в міське життя,
а також про Туарега, що живуть у злиднях в бідонвілях Сахель. А потім запитав,
невже не бояться вони втратити в міських умовах себе і свої звичаї? Відповідь
був такий: «Ми нічого не втратимо, ми розвинемо те, що маємо. У містах всім
вистачатиме води. Правда, ні ми, ні наші жінки не зможуть більше одягатися
так, як ми звикли. Але ми знаємо про ці обмеження і розуміємо, що повинні
заплатити цю ціну, якщо виберемо міське життя. Для того щоб вижити, нам
треба розвиватися самим і розвивати свою культуру ».
Головна
проблема існування Афарська - ненадійність джерел води. Під час наших
довгих переходів від табору до табору Мохаммед пояснив мені, що саме вода
лежала в основі безлічі конфліктів між Оромо і Атара - осілими жителями
і кочівниками. З початку 1992 по лютий 1996 року між цими племенами
вибухнула війна. Коли я запитав, скільки людей загинуло, Мохаммед туманно
відповів: «Ух! .. Багато! »-« Скільки ж саме? »- Наполягав я. «Не знаю, не
рахував. Може бути, двісті ... "Двісті вбитих за 4 роки війни! Мовчки я порівнював
це число з сотнями тисяч загиблих у наших європейських конфліктах і розважав
те, що 'ми часто зневажливо називаємо племінними сутичками ...
До
щастя, сьогодні відносини між двома етнічними групами покращилися.
Життя
в цих місцях завжди була важкою. Але історично склалися умови
існування Афарська аж ніяк не виключають приводів для веселощів. Головними ж
подіями і загальними святами цього народу є весілля.
В
Одного дня мені сказали, що в 48 годинах ходьби звідси має розпочатися весілля.
Я відправився туди в супроводі Мохаммеда, ще одного провідника і двох
доверху навантажених верблюдів. Ми йшли день і ніч і до ранку забралися в гущу
савани, в саму глушину. І раптом в одну мить опинилися в центрі світобудови --
блискучі зірки тремтіли в такт протяжної пісні, а земля і повітря
розгойдувалися в ритмі танцю чоловіків і жінок.
Для
Афарська весілля - справа вкрай серйозна, адже вона, крім усього іншого, безпосередньо
пов'язана зі зв'язками між кланами, а також кількості худоби та проблеми
розподілу пасовищ. Тому в якийсь момент Афарська вирішили для себе, що
ставка занадто висока, щоб пускати цю справу на самоплив і покладатися на
випадок. Так що старший син у сім'ї першим шлюбом повинен одружитися зі своєю
двоюрідної сестри, дочки сестри батька. Те ж стосується молодших синів і
дочок. Але життя Афарська аж ніяк не обмежується тільки лише питаннями
скотарства, а тому, коли для чоловіка приходить час вибирати собі дружину
другого, то тут уже - інш Аллах! Інакше кажучи, «що буде, то буде »...
Так,
Афарська - мусульмани. Але хоча вони і моляться 5 разів на день і традиційно голодують в
Рамадан, себе вони вважають по-перше - Атара і тільки по-друге --
мусульманами. Мудреці кажуть, що різні релігії і віри - це чаші,
наповнені водою з однієї річки. Афар, схоже, поділяють цю думку. У мене
була можливість утвердитися у своєму припущенні, коли мене запросили
бути присутнім на раді у оракула - джин. Їх транси, танці та співи
заклинань - явний пережиток стародавніх анімістичних традицій, який Афарська
підтримують, щоб розставити акценти у своєму житті. Якщо його запитати,
джинами назве точні дати майбутніх кочувань, майбутніх церемоній і навіть
передбачить результат того чи іншого важливого події.
... Наостанок
я потрапив в Ассаіту, у серці землі Афар, яке непосвячені називають
передоднем пекла. Пустеля в пустелі, де немає нічого, навіть піску, - тільки пил.
Але саме це місце Афар, ці діти пустелі з очима, спрямованими за
горизонт, представляють своїм майбутнім будинком. Я теж, як і вони, спробував
уявити і, як і вони, спробував зазирнути за горизонт. Мені здалося, я
побачив оазис, ось тільки чи не був він міражем? Адже на такій спеці повітря
колишеться, а від спраги може примаритися все, що завгодно ... Афар ж переконані,
що саме тут, у цьому маленькому містечку, що вже вважається їх столицею,
знайдуть вони і своє спасіння, і своє майбутнє. Ассаіта для них - це місто мрії,
відображення самого народу та його потреби будувати себе.
Треба
сказати, що в деяких Афарська є досвід життя в місті. Вони знають Джібуті --
місто своїх суперників, місце розбратів і погублених надій. Вони знають, які
небезпеки можуть підстерігати там, і хочуть попередити інших, можливо,
надто оптимістично налаштованих: «Ми не повинні допустити, щоб звичаї
савани були стерті звичаями міста, щоб наша культура зникла. Якщо це
станеться, що складе основу нашого суспільства? »Можливо, тоді єдиною
їхньою підтримкою стане кат - місцевий наркотик, що приносить ейфорію, а можливо,
летаргію. Добрий чи злий цей звичай? Тут все залежить від вашої точки зору та
від ступеня залежності. Але як би там не було, з години дня, коли ті, хто вживає
його отримують свою денну дозу, серед них панує мовчання. Чути тільки
чавкання жують кат ...
Коли
я запитав Мохаммеда, як, на його думку, Афарська справляться з труднощами переходу
в «сучасну епоху», в статус городян, він відповів: «Часи змінюються. Там,
де живете ви, 50 років тому люди також думали по-іншому, а тепер чи не
кожен - інтелектуал. Ми теж хочемо мати доступ до шкіл і знань.
Попередні уряди змушували нас залишатися «дикунами», а тепер ми хочемо
розвиватися разом з усім світом ». А потім спокійно, явно усвідомлюючи, що поклик
міста може виявитися для його одноплемінників покликом сирен, додав: «У нас є
прислів'я: ти не можеш знати того, чого не бачив, ти не можеш проковтнути
того, чого не розжував ...»
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.worlds.ru
